«...I хтось хо­че під­ко­ри­ти цей на­род?»

Про ге­ро­їв ро­бо­ти «Брат за бра­та» із­фо­то­кон­кур­су «Дня»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» -

Со­ром’язли­вий по­гляд, струн­кий і вже до­во­лі му­жній стан, ши­ро­кі пле­чі — мо­ло­дий хло­пець у бі­ло­сні­жно­му кі­те­лі... А в ньо­го на пле­чах ви­бли­ску­ють омрі­я­ні по­го­ни, де ви­га­пту­ва­на зо­ло­ти­ми ни­тка­ми лі­те­ра «Л» про­тя­гом двох ро­ків су­про­во­джу­ва­ти­ме юно­го за­хи­сни­ка по до­ро­зі в до­ро­сле жи­т­тя.

Лі­це­їст — зву­чить гор­до, осо­бли­во, ко­ли то­бі три­над­цять. По­при свій мо­ло­дий вік, ці хло­пці не від­чу­ва­ють се­бе ді­тьми, біль­шість із них сві­до­мо від­мов­ля­є­ться від усіх до­ма­шніх благ, роз­ваг та від­по­чин­ку. На лі­цей­сько­му пла­цу не­має wi-fi, ро­ли­ків, ску­те­рів та ін­ших за­бав, без яких не уяв­ля­ють сво­го жи­т­тя їхні одно­лі­тки. Але у них є цін­ні­ше — ві­ра у змі­ни.

Мій брат Са­шко ще зов­сім не­що­дав­но та­кож не міг про­жи­ти без комп’ютер­них ігор та шкі­дли­вої їжі: чи­пси, су­ха­ри­ки, ко­ла та рі­зні дрі­бни­чки, які мо­жна за­хо­ва­ти від ма­ми, він без сум­ні­вів ку­пу­вав та їв. Хло­пець ча­сто хо­вав­ся у гар­бу­зин­ні чи ви­ла­зив на ве­ли­че­зне го­рі­хо­ве де­ре­во, ко­ли зро­бить якусь шко­ду в ха­ті. Бо­яв­ся ма­ми­но­го про­чу­ха­на, але зав­жди слід­ку­вав за тим, що від­бу­ва­є­ться у кра­ї­ні. Пе­ре­гляд но­вин — йо­го що­ран­ко­вий ри­ту­ал. Са­шко й до­сі лю­бить по­спе­ре­ча­ти­ся на по­лі­ти­чні те­ми і на рів­ні з до­ро­сли­ми дис­ку­тує про вну­трі­шні про­бле­ми дер­жа­ви. Ма­буть, то бу­ло пер­ше, що спо­ну­ка­ло йо­го до дій.

Під час Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті ко­жен, хто вва­жав се­бе па­трі­о­том, мен­ше го­во­рив і біль­ше ді­яв. То­ді я й по­зна­йо­ми­ла­ся з Са­шком, лі­це­їстом-пер­шо­кур­сни­ком із Бо­яр­ки. На йо­го сто­рін­ках у со­цме­ре­жах бу­ло ба­га­то фо­то­гра­фій з акці­я­ми, мар­ша­ми і про­те­ста­ми, які бу­ли при­свя­че­ні по­ді­ям Май­да­ну. На цих фото 13-рі­чні хло­пці вже ціл­ком сві­до­мо при­ся­га­ю­ться сво­їй дер­жа­ві, ро­ди­ні та ба­тькам обе­рі­га­ти рі­дну зем­лю, зав­жди ви­со­ко не­сти по­че­сне зва­н­ня вій­сько­во­го лі­це­їста. І якщо ру­шій­но­ю­си­ло­юв­сіх укра­їн­ських Май­да­нів бу­ли сту­ден­ти, то осо­би­сто для ме­не ці ма­лень­кі за­хи­сни­ки — теж. Ко­ли я пе­ре­гля­да­ла фото й ві­део з лі­цею, мій мен­ший брат з осо­бли­вим за- ці­кав­ле­н­ням спо­сте­рі­гав за тим, що са­ме там від­бу­ва­є­ться, вдив­ляв­ся у хо­ро­брі облич­чя юна­ків, слу­хав про­мо­ви та звер­не­н­ня і вже то­ді за­ми­слю­вав­ся над тим, що хо­че бу­ти одним із них. Так у лі­цеї з’явив­ся ще один Са­шко.

Рів­но мі­сяць то­му лі­це­їсти Ки­їв­сько­го вій­сько­во­го лі­це­ю­і­ме­ні Іва­на Бо­гу­на скла­да­ли уро­чи­сту при­ся­гу в сто­ли­ці, на Со­фій­ській пло­щі. Рів­но сто мо­ло­дих та від­ва­жних впер- ше у сво­є­му жит­ті при­ся­га­ли­ся сво­є­му на­ро­до­ві у вір­но­сті й не­ско­ре­но­сті. Во­ни ду­же рі­зні: ки­я­ни, оде­си­ти, хар­ків’ яни, до­неч­ча­ни, він­ни­ча­ни, львів’яни... Але то­го дня во­ни бу­ли єди­ні. Від­чу­ва­ло­ся, що во­ни — си­ни одні­єї ма­те­рі, на­шої дер­жа­ви, і зга­ду­ва­ли це щоп’ять хви­лин сво­єї при­ся­ги. Ко­жен із них уже мі­сяць не ба­чив сво­їх рі­дних, дру­зів і зна­йо­мих. Рів­но мі­сяць їх бу­дить зі сну не ні­жне ма­ми­не: « Син­ку, по­ра вста­ва­ти » , а су­во­ре сло­во стар­ши­ни « Пі­д­йо­о­о­ом! » — яке вже че­рез кіль­ка се­кунд пі­ді­ймає на но­ги со­тню­мо­ло­дих хло­пча­ків.

Май­же до ко­жно­го лі­це­їста з ві­та­н­ня­ми й па­кун­ка­ми при­їха­ли їхні ба­тьки. Всі во­ни сві­ти­ли­ся ра­ді­стюі з гор­ді­стю­про­мов­ля­ли іме­на сво­їх си­нів на ка­ме­ри про­від­них те­ле­ка­на­лів. Лі­це­їстів при­ві­тав і сам Го­лов­но­ко­ман­ду­вач, Пре­зи­дент Укра­ї­ни Пе­тро По­ро­шен­ко. І якщо у сві­ті є сло­во, яке бу­ло б більш зна­чу­щим та ви­щим за сло­во «гор­дість», то я б на­пи­са­ла тут са­ме йо­го.

Але не всіх то­го дня при­йшли при­ві­та­ти ба­тьки. Ба­га­тьом із них по­ща­сти­ло з сім’єю­на­ба­га­то мен­ше. Кля­тву вір­но­сті за­чи­ту­вав си­ро­та, ко­тро­му лі­цей за­мі­нив ро­ди­ну: «Цьо­го пам’ятно­го дня пе­ред усім укра­їн­ським на­ро­дом, пе­ред сво­ї­ми ба­тька­ми, всім най­свя­ті­шим і най­до­рож­чим, свя­то­ю­зем­ле­ю­на­шою— укра­їн­ською, від бе­ре­гів ста­ро­го Дні­пра-Сла­ву­ти­ча, від ста­ро­дав­ніх веж і но­во­бу­дов древ­ньо­го й ві­чно мо­ло­до­го Ки­є­ва, під свя­ті пе­ре­дзво­ни ві­щої Со­фії не­хай гор­дим пта­хом ле­тить по ши­ро­там Укра­ї­ни го­лос на­шої уро­чи­стої кля­тви.

Ми зав­жди бу­де­мо гі­дні ра­тної сла­ви на­ших пра­щу­рів — во­ї­нів Ки­їв­ської Ру­сі, за­по­розь­ких ко­за­ків, во­ї­нів Дру­гої сві­то­вої вій­ни, уча­сни­ків ан­ти­те­ро­ри­сти­чної опе­ра­ції — усіх тих, хто бо­ров­ся й від­дав своє жи­т­тя за не­за­ле­жність Укра­ї­ни. Ми го­то­ві від­да­ти всі свої си­ли й умі­н­ня за­ра­ди са­мо­стій­но­сті та со­бор­но­сті Укра­ї­ни, жер­тов­но слу­жи­ти Укра­ї­ні, са­мо­від­да­но за­хи­ща­ти її від будь-яких на­па­дни­ків. Ми — май­бу­тні за­хи­сни­ки Укра­їн­ської дер­жа­ви, не опу­ска­ю­чи очей пе­ред сво­ї­ми ко­ман­ди­ра­ми, учи­те­ля­ми, ба­тька­ми, укра­їн­ським на­ро­дом, уро­чи­сто обі­ця­є­мо бу­ти вір­ни­ми де­ві­зо­ві вій­сько­вих лі­це­їстів: дер­жа­ва, честь, від­ва­га. І ні­ко­ли йо­го не зра­ди­мо! Кля­не­мось!»

І хто мо­же по­бо­ро­ти цей на­род? Дер­жа­ву, де 13- рі­чні ді­ти вже три­ма­ли в ру­ках пер­шу зброю, при­ся­га­ли­ся у вір­но­сті й сві­до­мо зро­би­ли ви­бір на ко­ристь сво­єї кра­ї­ни.

У та­кі мо­мен­ти ро­зу­мі­єш, що ро­ди­на — це не тіль­ки ма­ма, та­то, брат чи се­стра. Що ко­жно­го, хто по­ді­ляє твої по­зи­ції, до­по­ма­гає дер­жа­ві, бо­ре­ться пліч-о-пліч за сво­бо­ду і не­за­ле­жність, — мо­жна без пе­ре­біль­ше­н­ня на­зва­ти рі­дним. Сім’я не­об­хі­дна ко­жно­му, го­лов­не — не за­бу­ва­ти, що у всіх нас — спіль­на ме­та.

ФОТО ВІ­ТА­ЛІЯ НОСАЧА

«Брат за бра­та»

XVIII Мiжна­ро­дний фо­то­кон­курс

ФОТО —

-2016

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.