Укра­їн­ські «ре­чі си­ли»

Жи­те­лі ме­га­по­лі­сів, яких об’єд­на­ла лю­бов до на­ро­дно­го ми­сте­цтва, ство­ри­ли уні­каль­ний арт-бук

Den (Ukrainian) - - Наприкінці «дня» - Окса­на ГРУБА, Львів. Фото надано Яри­ною ВИННИЦЬКОЮ

Не­що­дав­но у «Ви­дав­ни­цтві Ста­ро­го Ле­ва» світ по­ба­чив арт-бук «Скри­ня. Ре­чі си­ли», що дає змо­гу ви­бу­ду­ва­ти укра­їн­ський світ за до­по­мо­гою ве­ли­кої кіль­ко­сті ме­се­джів. Цей су­ча­сний про­ект ла­має сте­ре­о­ти­пи, що скла­ли­ся про укра­їн­ську куль­ту­ру, і під­ні­має її на ви­со­кий ща­бель. Про уні­каль­ну «спро­бу си­сте­ма­ти­зу­ва­ти те, з чо­го ко­лись скла­дав­ся світ на­ши­хба­бусь і що не­вбла­ган­но зни­кає з на­шо­го жи­т­тя», го­во­ри­мо із ав­тор­кою про­е­кту Яри­ною Винницькою.

— Як ви­ни­кла ідея «об’їха­ти ці­лу кра­ї­ну у по­шу­ках на­ро­дних скар­бів та укла­сти спи­сок укра­їн­сько­го must-have: то­го, що по­вин­но бу­ти у сер­ці і в ха­ті ко­жно­го укра­їн­ця»?

— Арт-бук «Скри­ня. Ре­чі Си­ли» — це моя спро­ба зро­зу­мі­ти, звід­ки у ме­не — лю­ди­ни, що на­ро­ди­лась і ви­ро­сла у мі­сті, — стіль­ки при­стра­сті до тра­ди­цій­ної куль­ту­ри. Чо­му я так дав­но і без­на­дій­но за­гі­пно­ти­зо­ва­на кра­сою на­ро­дни­хше­дев­рів, які ми сво­го ча­су зби­ра­ли по се­ла­хі ча­сто під­би­ра­ли на го­ри­ща­хта смі­тни­ках? Бор­щів­ськи­ми со­ро­чка­ми, на­при­клад, се­лян­ки ми­ли під­ло­гу, бо шер­стя­на ни­тка гар­но вби­рає во­ло­гу.

То­му ця книж­ка — це та­ка со­бі етно­гра­фі­чна екс­пе­ди­ція все­ре­ди­ну се­бе са­мої.

Ін’єкцію лю­бо­ві до сво­го я отри­ма­ла від сво­ї­хба­бусь, яким і при­свя­ти­ла книж­ку.

Ко­лись ба­бу­сі бу­ли справ­жні­ми жри­ця­ми Ро­ду — во­ни зна­ли усі та­єм­ни­ці бу­т­тя і ре­цепт най­кра­що­го бор­щу на сві­ті, на­вча­ли сво­ї­хо­ну­чок про­мов­ля­ти «отче наш», за­го­во­рю­ва­ти во­ду, ви­ши­ва­ти ни­зин­кою, глад­дю, ка­фа­со­ром, шпа­тів­кою, зер­но­вим ви­во­дом, про­га­ня­ти ру­са­лок, пе­кти ве­сіль­ний ко­ро­вай і го­ло­си­ти за по­мер­ли­ми.

Тра­ди­цій­на куль­ту­ра — це пе­ре­дов­сім про культ пред­ків.

По­мер­лі на­справ­ді не вми­ра­ли, а лиш від­хо­ди­ли за ме­жу, за­ли­ша­ю­чись актив­ни­ми чле­на­ми ро­ду. Їхза­кли­ка­ли на Свя­тве­чір, для ни­хва­ри­ли ри­ту­аль­ну стра­ву — ку­тю, ста­ви­ли ді­ду­ха на по­кут­ті, який мав слу­гу­ва­ти їм жи­тлом впро­довж свят, ки­да­ли у рі­чки шка­ра­лу­пки ве­ли­ко­дні­хкра­ша­нок, щоб во­да від­не­сла їхна той світ. Гроб­ки, Про­від­на не­ді­ля, Зе­ле­ні свя­та, Дми­тро­ві су­бо­ти, день всі­хсвя­тих— впро­довж ро­ку пред­ків ша­ну­ва­ли так са­мо ча­сто, як бо­гів чи свя­тих. Бо пред­ки і бу­ли бо­га­ми — обе­ре­га­ми ро­ду. Їхні порт­ре­ти, взя­ті у ра­мо­чку під скло, до­сі мо­жна по­ба­чи­ти у се­ла­хпід ру­шни­ка­ми по­руч з іко­на­ми.

У сві­ті, де зни­ка­ють тра­ди­цій­ні цін­но­сті, де ді­ти ли­ше те­ле­фо­ну­ють до ба­тьків на свя­та, і «going home for Christmas» біль­ше не є «ка­те­го­ри­чним ім­пе­ра­ти­вом», я хо­чу на­га­да­ти про кри­хкість люд­ськи­хві­дно­син і не­згра­бні спро­би ма­лень­кої гру­пи лю­дей спів­існу­ва­ти в спо­рі­дне­но­сті одне з одним. Про їхні не­згра­бні спро­би лю­би­ти одне одно­го. — Хто пра­цю­вав над цим арт-бу­ком? — Пра­цю­ва­ла ве­ли­ка ко­ман­да про­фе­сіо­на­лів — ди­зай­не­ри, фо­то­гра­фи, ко­ле­кціо­не­ри, ре­да­кто­ри. Але тут є ва­жли­ве одне уто­чне­н­ня — ми по­стій­но на­го­ло­шу­є­мо, що ми — не етно­гра­фи, і це не етно­гра­фі­чний до­від­ник. Це на­ша ін­тим­на істо­рія сто­сун­ків з ти­ми ар­те­фа­кта­ми, які тра­пи­лись нам на шля­ху. Я — фі­ло­лог за осві­тою, пе­ре­кла­дач, жур­на­ліст. Юлія Та­бен­ська — ху­до­жник з Кам’ян­ця-По­діль­сько­го. Ки­я­нин Дми­тро Оси­пов — іде­о­лог про­е­кту і ме­це­нат. Ми всі — жи­те­лі су­ча­сни­хме­га­по­лі­сів, яки­хоб’єд­на­ла лю­бов до на­ро­дно­го ми­сте­цтва. — Чо­му це ці­ка­во і су­ча­сно? — З на­ро­дним ми­сте­цтвом скла­дно пра­цю­ва­ти, бо тут існує ду­же ба­га­то сти­лі­сти­чни­хштам­пів.

Ми хо­че­мо по­мі­ня­ти філь­три, крізь які ми спри­йма­є­мо тра­ди­цій­не ми­сте­цтво так, як ми мі­ня­є­мо опти­ку на фо­то­апа­ра­ті, — на­ро­дне на­справ­ді є ви­со­ким і ду­же су­ча­сним ми­сте­цтвом.

Укра­ї­на бу­ла се­лян­ською кра­ї­ною. І весь ім­пер­ський шо­ві­нізм і міф про дру- го­сортність укра­їн­ців ба­зу­вав­ся на ідеї про те, що се­лян­ське — це щось та­ке сум­нів­ної яко­сті. На­при­клад, на­ро­днихх удо­жни­ків не при­йма­ли у про­фе­сій­ну спіл­ку, адже во­ни не справ­жні ху­до­жни­ки, оскіль­ки у ни­хне­має ху­до­жньої осві­ти.

Ми цим про­е­ктом хо­че­мо по­ка­за­ти, що се­лян­ське мо­же бу­ти елі­тар­ним. Со­ро­чки, ство­ре­ні се­лян­кою без осві­ти і без осві­тле­н­ня у се­ла­хБор­щів­сько­го ра­йо­ну Тер­но­піль­сько­го по­ві­ту, вар­ті сві­то­ви­хпо­ді­у­мів. І ста­ре, «дав­нє», мо­же бу­ти аван­гар­до­вим і акту­аль­ним. Для ме­не тра­ди­цій­не не має тер­мі­ну дав­но­сті. Во­но су­ча­сне, бо ві­чне.

Мо­жна вже ска­за­ти, що «Скри­ня» стар­ту­ва­ла успі­шно. Книж­ка — це вза­га­лі най­кра­щий по­да­ру­нок, а та­ка по­да­рун­ко­ва книж­ка, і по­го­тів. На­ша «Скри­ня» — на­че ма­лень­ка скар­бни­чка ці­ка­ви­хре­чей, які мо­жна роз­гля­да­ти без­ліч ра­зів, — та­ка со­бі своє­рі­дна книж­ка для ме­ди­та­ції. Во­на бу­де ці­ка­ва і ді­тям, і їхнім ма­мам. Крім то­го, ця кни­га пре­зен­тує кра­щі зраз­ки укра­їн­сько­го тра­ди­цій­но­го ми­сте­цтва.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.