До 83-х ро­ко­вин...

Істо­рії, які під­твер­джу­ють: Го­ло­до­мор одно­ча­сно ство­рив ра­дян­ську си­сте­му та лю­ди­ну, але й по­чав її руй­ну­ва­ти

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Ві­та­лій ОГІЄНКО

Один із най­ви­да­тні­ших до­слі­дни­ків Го­ло­до­мо­ру, аме­ри­кан­ський істо­рик Джеймс Мейс на­зи­вав укра­їн­ське су­спіль­ство по­ст­ге­но­ци­дним. З 1985 по 1988 ро­ки він пра­цю­вав ви­ко­нав­чим ди­ре­кто­ром Ко­мі­сії Кон­гре­су США з го­ло­ду в Укра­ї­ні, під егі­дою якої бу­ло впер­ше ви­да­но де­кіль­ка то­мів свід­чень оче­вид­ців тра­ге­дії.

У 1993 ро­ці пе­ре­їжджає жи­ти в Укра­ї­ну. За рік до смер­ті, у 2003 ро­ці, у стат­ті «Ва­ші мер­тві ви­бра­ли ме­не ... Спад­щи­на Го­ло­до­мо­ру: Укра­ї­на як по­ст­ге­но­ци­дне су­спіль­ство» він на­пи­ше: «Ста­лін­ська по­лі­ти­ка со­ціо­ло­гі­чно ви­па­ле­ної зем­лі до пев­ної мі­ри справ­ді зни­щи­ла Укра­ї­ну як та­ку, в сен­сі, що во­на зро­би­ла кар­ди­наль­ний роз­рив у про­це­сі нор­маль­но­го роз­ви­тку укра­їн­сько­го на­ро­ду... Ін­ши­ми сло­ва­ми: на­род і кра­ї­на бу­ли та­кі за­сми­ка­ні, та­кі за­ля­ка­ні, що ко­ли Укра­ї­на ви­бо­ро­ла не­за­ле­жність, у на­ро­ду не бу­ло чі­тко ви­зна­че­ної спіль­ної дум­ки що­до вла­сно­го май­бу­тньо­го. Бу­ли тіль­ки пе­ре­ді­сну­ю­чі стру­кту­ри Укра­їн­ської РСР». Як ви­да­є­ться, Дж. Мейс як ні­хто ін­ший мав зна­н­ня та пра­во для та­ко­го ви­снов­ку: по-пер­ше, ду­же до­бре знав істо­рію го­ло­ду, спіл­ку­вав­ся із де­ся­тка­ми свід­ків, по-дру­ге, на той час про­жив в Укра­ї­ні близь­ко 10 ро­ків, по-тре­тє, як іно­зе­мець та лю­ди­на, ви­хо­ва­на у ін­шій куль­ту­рі, міг­по­рів­ню­ва­ти та спів­став­ля­ти.

ЩОБ ПО­БА­ЧИ­ТИ... СЛІДИ ГЕ­НО­ЦИ­ДУ В НА­ШО­МУ СУЧАСНОМУ СУ­СПІЛЬ­СТВІ

Утім, цей ви­сно­вок є не та­ким уже і про­стим, як мо­же зда­ти­ся на пер­ший по­гляд. Для то­го, щоб го­во­ри­ти по по­ст­ге­но­ци­дність, не­об­хі­дно по­ба­чи­ти сліди ге­но­ци­ду в на­шо­му сучасному су­спіль­стві та пов­сяк­ден­но­му жит­ті. Для то­го, щоб усві­до­ми­ти по­ст­ге­но­ци­дність, слід роз­по­ві­сти най­шир­шій ау­ди­то­рії ду­же рі­зні істо­рії жертв, свід­ків, зло­чин­ців і на­віть їхніх ді­тей у най­рі­зно­ма­ні­тні­ших кон­текс­тах.

В Укра­їн­сько­му ін­сти­ту­ті на­ціо­наль­ної пам’яті ро­зу­мі­ють, що та­ко­го усві­дом­ле­н­ня на су­спіль­но­му рів­ні ще не­має. Укра­їн­ське су­спіль­ство ще не ро­зу­міє, на­скіль­ки ни­ні­шні ком­пле­кси та со­ці­аль­ні хво­ро­би пов’яза­ні з ми­ну­лим, із дов­гим пе­рі­о­дом ко­му­ні­сти­чно­го па­ну­ва­н­ня, як на пер­ший по­гляд, мер­тві ра­дян­ські со­ці­аль­ні пра­кти­ки про­дов­жу­ють від­тво­рю­ва­ти се­бе вже в умо­вах не­за­ле­жної кра­ї­ни. Ціл­ком у ду­сі пси­хо­ана­лі­ти­чної тра­ди­ції вва­жа­є­мо, що без та­ко­го усві­дом­ле­н­ня вла­сних про­блем і їхньо­го ко­рі­н­ня у ми­ну­ло­му не змо­же­мо до кін­ця ви­лі­ку­ва­ти­ся та очи­сти­ти­ся від тра­гі­чної та то­та­лі­тар­ної спад­щи­ни, роз­пра­ви­ти пле­чі й ру­ха­ти­ся впе­ред. Де­мон­таж із на­ших ву­лиць ко­му­ні­сти­чних ідо­лів, пе­ре­йме­ну­ва­н­ня на­ших міст і сіл, які но­си­ли іме­на ор­га­ні­за­то­рів Го­ло­до­мо­ру, — це ли­ше ча­сти­на то­го, що тре­ба зро­би­ти.

Са­ме то­му з на­го­ди Дня вша­ну­ва­н­ня пам’яті жертв го­ло­до­мо­рів ми на­ма­га­є­мо­ся іні­ці­ю­ва­ти та ре­а­лі­зо­ву­ва­ти про­е­кти, які від­кри­ва­ють но­ві сто­рін­ки ці­єї най­тем­ні­шої по­дії но­ві­тньої укра­їн­ської істо­рії та роз­по­від­а­ють осо­би­сті істо­рії рі­зних лю­дей. За до­по­мо­гою та­ких істо­рій ми хо­че­мо, по­пер­ше, по­пу­ляр­но роз­по­ві­сти про Го­ло­до­мор, по-дру­ге, шу­ка­ти по­зи­тив, при­кла­ди опо­ру злу та при­кла­ди вза­є­мо­до­по­мо­ги та са­мо­по­жер­тви, по-тре­тє, спри­я­ти су­спіль­но­му усві­дом­лен­ню ці­єї тра­ге­дії та хво­роб, спри­чи­не­них нею.

У 2014 ро­ці Ін­сти­тут роз­по­від­ав про опір го­ло­до­мор­ній по­лі­ти­ці Крем­ля, у 2015 ро­ці ми го­во­ри­ли про лю­дей прав­ди, які від­кри­ва­ли сві­ту прав­ду про Го­ло­до­мо­ру. Цьо­го ро­ку ми про­по­ну­є­мо спіль­но по­ду­ма­ти про лю­дей, що пе­ре­жи­ли Го­ло­до­мор, не зла­ма­ли­ся, про­жи­ли хо­ро­ше жи­т­тя та до­ся­гли успі­хів у про­фе­сій­ній та гро­мад­ській ді­яль­но­сті.

Ми не хо­че­мо ска­за­ти, що Го­ло­до­мор зро­бив ге­ро­їв на­шо­го про­е­кту силь­ні­ши­ми, рад­ше нав­па­ки, во­ни до­ся­гли успі­ху всу­пе­реч то­му, що ста­ло­ся. Про­сто жи­т­тя зав­жди бе­ре своє, на­віть у су­ціль­ній тем­ря­ві з’яв­ля­ю­ться про­бли­ски сві­тла. То­му, з одно­го бо­ку, не­має ні­чо­го більш при­ро­дно­го, ніж ті, хто ви­жив, за­хо­тів іти да­лі й під­ко­рю­ва­ти но­ві твор­чі й про­фе­сій­ні ви­со­ти.

ПИСЬМЕННИКИ, ДИСИДЕНТИ ТА МЕЦЕНАТИ, ЯКІ ПЕ­РЕ­ЖИ­ЛИ ГО­ЛОД І НЕ ЗЛА­МА­ЛИ­СЯ

«Не­злам­ні» — це письменники Олесь Гон­чар, Ва­силь Бар­ка, Ана­то­лій Ді­ма­ров, Нон­на Ау­ска, ху­до­жни­ки Опа­нас За­ли­ва­ха та Охрім Крав­чен­ко, дисиденти Ми­ко­ла Ру­ден­ко та Іван Сві­тли­чний, мо­дель Єв­ге­нія Са­ке­вич-Дал­лас, ме­це­нат Пи­лип Та­ра­нен­ко, му­зей­ник Ми­хай­ло Сі­кор­ський, жур­на­ліст Бо­рис Хан­дрос.

Олесь ГОН­ЧАР (1918 — 1995), пи­сьмен­ник, лі­те­ра­тур­ний кри­тик, ла­у­ре­ат чи­слен­них ра­дян­ських пре­мій, де­пу­тат Вер­хов­ної Ра­ди СРСР, ав­тор куль­то­во­го ро­ма­ну «Со­бор». На­ро­див­ся в се­лі Ло­мів­ка не­по­да­лік Ка­те­ри­но­сла­ва (ни­ні — у ме­жах Дні­пра). Опи­су­вав Го­ло­до­мор у сво­їх що­ден­ни­ках, ли­стах, по­ві­сті «Сто­ко­зо­ве по­ле», всту­пі до збір­ки спо­га­дів «Без­кров­на вій­на».

Ва­силь БАР­КА (1908 — 2003), укра­їн­ський пи­сьмен­ник і пе­ре­кла­дач. Ро­дом із Пол­тав­щи­ни. Го­ло­до­мор опи­сав у сво­їй «Ав­то­біо­гра­фії», ро­ма­ні «Жов­тий князь». За вер­сі­єю па­ризь­ко­го ча­со­пи­су «Ле Монд» (1967 р.), «Жов­тий князь» на­зва­но «най­кра­щим тво­ром у по­во­єн­ній Єв­ро­пі з одної з най­важ­чих тем».

Ана­то­лій ДІ­МА­РОВ (Ана­то­лій Га­ра­сю­та) (1922 — 2014), укра­їн­ський про­за­їк. На­ро­див­ся на ху­то­рі Га­ра­ськи (ни­ні у скла­ді м. Мир­го­род) на Пол­тав­щи­ні. Ба­тька роз­кур­ку­ли­ли, який зго­дом по­мер. Ма­ти обра­ла ді­тям но­ве прі­зви­ще. У сво­їх тво­рах 1960 — 1970 рр. не бо­яв­ся пи­са­ти про ко­ле­кти­ві­за­цію, роз­кур­ку­ле­н­ня, Го­ло­до­мор. За ро­ман «Біль і гнів» удо­сто­є­ний Шев­чен­ків­ської пре­мії.

Нон­на АУ­СКА (1923 — 2013), пи­сьмен­ни­ця, лі­кар­ка за фа­хом. На­ро­ди­ла­ся в ро­ди­ні ві­до­мо­го вче­но­го, про­фе­со­ра Хар­ків­сько­го уні­вер­си­те­ту Оле­ксан­дра Фе­до- ров­сько­го. Пе­ре­жи­ла Го­ло­до­мор. Пі­сля вій­ни опи­ни­ла­ся спо­ча­тку в Ні­меч­чи­ні, а зго­дом у Че­хо­сло­вач­чи­ні. Осо­бли­ве мі­сце в її лі­те­ра­тур­ній спад­щи­ні за­ймає опо­віда­н­ня «Го­ло­до­мор­ня».

Опа­нас ЗА­ЛИ­ВА­ХА (1925 — 2007), укра­їн­ський жи­во­пи­сець, ди­си­дент. На­ро­див­ся в с. Гу­син­ка (ни­ні Ку­пян­сько­го р-ну на Хар­ків­щи­ні). Був пер­шим в укра­їн­сько­му обра­зо­твор­чо­му ми­сте­цтві, хто під­няв те­му Го­ло­до­мо­ру. На йо­го кар­ти­нах «33-й рік», «День і ніч», «У ман­дри», «До­ля», «Лан» пред­став­ле­ні дра­ма­ти­чні, гра­ни­чно на­пру­же­ні порт­ре­тні обра­зи, на яких ожи­ває люд­ська тра­ге­дія.

Охрім КРАВ­ЧЕН­КО (1903 — 1985), ху­до­жник, пред­став­ник шко­ли Бой­чу­ка. На­ро­див­ся в с. Ки­щен­ці, ни­ні Фа­стів­сько­го р-ну Ки­їв­ської обл. За­а­ре­што­ва­ний у сер­пні 1930 р. «за си­сте­ма­ти­чну ан­ти­ра­дян­ську ді­яль­ність», за­су­дже­ний до трьох ро­ків. Ув’язне­н­ня від­бу­вав у Ар­хан­гель­ській обла­сті. У 1972 р. на­пи­сав кар­ти­ну «Го­лод в Укра­ї­ні. Скор­бо­та».

Ми­ко­ла РУ­ДЕН­КО (1920 — 2004), по­ет, фі­ло­соф, пра­во­за­хи­сник, ди­си­дент, один із за­снов­ни­ків Укра­їн­ської гель­сін­ської гру­пи. На­ро­див­ся в се­лі Юр’їв­ка Лу­ган­ської обл. Го­ло­до­мор опи­сав у по­е­мі «Хрест» та по­е­зі­ях.

Іван СВІ­ТЛИ­ЧНИЙ (1929 — 1992), кри­тик, лі­те­ра­ту­ро­зна­вець, по­ет, ди­си­дент, один із най­ві­до­мі­ших кри­ти­ків ра­дян­сько­го ре­жи­му. На­ро­див­ся в с. По­ло­вин­ки­не Ста­ро­біль­сько­го р-ну Лу­ган­ської обл. У та­бо­рах став одним із лі­де­рів ру­ху опо­ру в’язнів,

Ми­хай­ло СІ­КОР­СЬКИЙ (1923 — 2011), істо­рик, кра­є­зна­вець, тво­рець На­ціо­наль­но­го істо­ри­ко-етно­гра­фі­чно­го за­по­від­ни­ка «Пе­ре­я­слав». Один із про­мо­у­те­рів ство­ре­н­ня скан­се­нів — му­зе­їв про­сто не­ба. На­ро­див­ся в м. Чи­ги­рин Чер­ка­ської обл. В сім’ї Сі­кор­ських бу­ло че­тве­ро ді­тей. В 1930 р. в ре­зуль­та­ті ава­рії на за­во­ді за­ги­нув ба­тько. У 1932 ро­ці від го­ло­ду по­мер­ла ма­ти, і ді­ти за­ли­ши­ли­ся кру­гли­ми си­ро­та­ми. Пі­сля цьо­го си­ріт — де­ся­ти­рі­чно­го Ми­хай­ла, бра­тів Іва­на, Оле­ксан­дра та се­стру Ма­рій­ку — по­мі­сти­ли до Чи­ги­рин­сько­го ди­тя­чо­го бу­дин­ку.

Єв­ге­нія СА­КЕ­ВИЧ- ДАЛ­ЛАС (1925 — 2014), ві­до­ма мо­дель, гро­мад­ська ді­я­чка. На­ро­ди­ла­ся на ху­то­рі Кам’яна Бал­ка в Ми­ко­ла­їв­ської обл. Її ба­тько, за­мо­жний се­ля­нин, ре­пре­со­ва­ний 1931 р. Ви­хо­ву­ва­ла­ся у ди­тя­чо­му при­тул­ку. Під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни ви­ве­зе­на пра­цю­ва­ти на во­єн­ний за­вод в Ав­стрії. Істо­рію сво­го жи­т­тя опи­са­ла в книж­ці «Одна жін­ка — п’ять жит­тів, п’ять кра­їн», в Укра­ї­ні ця книж­ка спо­ми­нів ви­йшла під на­звою «...Не вми­рає ду­ша на­ша: до­ля си­ро­ти з укра­їн­сько­го Го­ло­до­мо­ру».

Пи­лип ТА­РА­НЕН­КО (1912 — 2014), про­сві­тя­нин, жер­тво­да­вець. Під час ко­ле­кти­ві­за­ції їхню ро­ди­ну «роз­кур­ку­ли­ли» і ви­сла­ли на пів­ніч Ро­сії. До За­по­ріж­жя во­ни по­вер­ну­ли­ся на­пе­ре­до­дні Го­ло­до­мо­ру. Від го­ло­ду по­мер ба­тько. Зго­дом Пи­лип емі­гру­вав, жив у Ан­глії. На йо­го ко­шти спо­ру­дже­но пам’ятник жер­твам Го­ло­до­мо­ру в За­по­ріж­жі.

Бо­рис ХАН­ДРОС (1923 — 2006), кі­но­дра­ма­тург, жур­на­ліст, пи­сьмен­ник. Пе­ре­жи­те від­тво­рив у кіль­кох до­ку­мен­таль­них філь­мах, упо­ряд­ку­вав збір­ку «Смер­тні ли­сти» із со­тня­ми листів укра­їн­ських се­лян до пар­тій­но­го ке­рів­ни­цтва. Йо­го сце­на­рії, книж­ки, ін­терв’юпро­би­ва­ли до­ро­гу пам’яті про Го­ло­до­мор.

Ми­ко­ла КА­ЩЕН­КО (07.05.1855 — 29.03.1935), біо­лог, ем­брі­о­лог, се­ле­кціо­нер, один із пер­ших укра­їн­ських ака­де­мі­ків, до­ктор ме­ди­ци­ни та зоо­ло­гії, за­снов­ник аклі­ма­ти­за­цій­них са­дів у Том­ську та Ки­є­ві. На­ро­див­ся на ху­то­рі Ве­се­лий Оле­ксан­дрів­сько­го пов. Ка­те­ри­но­слав­ської губ., те­пер смт Ве­се­ле За­по­різь­кої обл. По­мер і по­хо­ва­ний у Ки­є­ві.

Що пе­ре­жи­ли на­ші ге­рої у 1932 — 1933 ро­ках? Їхній до­свід не від­рі­зня­є­ться осо­бли­во від ін­ших свід­чень оче­вид­ців. На­ве­де­мо ли­ше де­кіль­ка ци­тат з їхніх спо­га­дів.

ЇХНІ ІСТО­РІЇ

Олесь Гон­чар ви­жив ли­ше зав­дя­ки фельд­шер­ці, яка ви­на­йма­ла квар­ти­ру в ба­бу­сі май­бу­тньо­го пи­сьмен­ни­ка. Во­на ді­ли­ла­ся із ни­ми сво­є­ю­пай­кою , а во­ни ті гра­ми пе­ре­су­шу­ва­ли на су­ха­рі. Для п’ятнад­ця­ти­рі­чно­го хло­пця, який уже по­чав опу­ха­ти, «всі дні ми­на­ли, як у жов­то­му сні», «в яко­мусь жов­то­му ту­ма­ні, і що тіль­ки хо­ті­ло­ся — спа­ти, спа­ти...».

Бо­рис Хан­дрос Го­ло­до­мор пе­ре­жив зав­дя­ки «де­лі­ка­те­сам» ма­те­рі — «млин­цям» з ма­ку­хи, за­ти­ру­хи, за­прав­ле­ним кро­пи­вою. В їжу вжи­ва­ли ака­цію, кро­пи­ву, а з бе­ре­зня 1933-го ря­ту­ва­ли шкіль­ні пай­ки ба­тьків.

Ана­то­лій Ді­ма­ров не без гу­мо­ру роз­ка­зу­вав, що «якось у їхню­ха­ту за­йшов чо­ло­вік, весь опу­хлий від го­ло­ду, на­ли­тий мер­тво­ю­во­дою ... Він уже не міг го­во­ри­ти, щось бель­ко­тів. «А ми ж чу­ли, що лю­ди лю­дей їдять, і в нас бу­ли та­кі фа­кти. То так з мо­лод­шим бра­том Сер­гі­єм зля­ка­ли­ся, бо ви­са­ди­ли ві­кно ра­зом із ра­мою!»

Ва­силь Бар­ка зга­ду­вав, що «мав на ті­лі щось 12 ран. Ра­ни йшли по лі­ні­ях кро­во­но­сних су­дин. Із них со­чи­ла­ся бру­на­тна рі­ди­на. Но­ги вже ре­па­ли­ся, і та­ка сли­зи­ста по­верх­ня теж со­чи­ла­ся. Но­ги пу­хли. І я уже хо­див, три­ма­ю­чись за пар­кан і сті­ни, там, де вже ле­жа­ли мер­тві. Я не на­ді­яв­ся, що ви­жи­ву. Та му­ка го­ло­ду аж до пе­ред­смер­тної лі­нії жа­хли­ва... то щось та­ке, що спа­лю­ва­ло всю істо­ту».

Ми­хай­ло Сі­кор­ський збе­ріг ясні спо­га­ди про смерть рі­дних на­віть 80 ро­ків по то­му: «Пам’ятаю, як ма­ти по­вер­ну­ла­ся з без­плі­дних по­шу­ків хлі­ба, впа­ла по­се­ред кім­на­ти і біль­ше не вста­ла. Два дні во­на ле­жа­ла мер­тва, а ми, ді­ти, вов­ту­зи­ли­ся по­руч, бо не зна­ли що ро­би­ти. По­тім зби­ра­чі тру­пів від­ве­зли її і ки­ну­ли до ве­ли­кої ями, пов­ної мер­ців. Ще й до­сі зри­на­ють у пам’яті пу­хлі лю­ди, на яких трі­ска­ла­ся шкі­ра. Ба­га­то з них за­кар­бу­ва­ло­ся з гру­до­чка­ми зем­лі в ру­ках. Во­ни в остан­нє тя­гну­ли­ся до зем­лі-го­ду­валь­ни­ці, а во­на вже ні­чим не мо­гла їм до­по­мог­ти».

Нон­ну Ау­ску вра­зи­ли стра­хі­тли­ві жі­но­чі го­ло­сі­н­ня та опла­ку­ва­н­ня сво­їх мер­твих, «які ли­лись в ти­хій тем­ря­ві».

Що спіль­но­го у на­ших ге­ро­їв та їхніх сі­мей у ча­си го­ло­ду­ва­н­ня? Як їм вда­ло­ся ви­жи­ти? Во­ни не си­ді­ли склав­ши ру­ки, до­жи­да­ю­чись по­віль­ної смер­ті, а на­ма­га­ли­ся актив­но ру­ха­ти­ся та пе­ре­їжджа­ти із мі­сця на мі­сце. Ба­тьки Оста­па За­ли­ва­хи у 1933 ро­ці, ря­ту­ю­чись від го­ло­ду, вте­кти з Хар­ків­щи­ни на Да­ле­кий Схід до ро­ди­чів. Ма­те­рі Іва­на Сві­тли­чно­го вда­ло­ся ді­ста­ти­ся на Дон­бас і там пра­цю­ва­ти, щоб уря­ту­ва­ти ро­ди­ну від го­ло­ду. Пи­лип Та­ра­нен­ко вза­га­лі дві­чі ті­кав від ДПУ, а йо­го сім’ї вда­ло­ся по­вер­ну­ти­ся із за­сла­н­ня ще у 1932 р. Во­ни ви­жи­ти ли­ше зав­дя­ки кар­то­чкам на хліб, які ви­да­ва­ли ро­бі­тни­кам про­ми­сло­во­го За­по­ріж­жя. Ба­тьки Ана­то­лія Ді­ма­ро­ва (Га­ра­сю­ти) бу­ли зму­ше­ні роз­лу­чи­ти­ся та при­хо­ва­ти со­ці­аль­не по­хо­дже­н­ня двох сво­їх ді­тей, щоб вбе­рег­ти їх від ре­пре­сій. Во­ни отри­ма­ли прі­зви­ще по­кій­но­го сіль­сько­го вчи­те­ля — Ді­ма­ров.

Де­хто до­по­ма­гав ін­шим ви­жи­ти. Ми­ко­ла Ка­щен­ко без­ко­штов­но лі­ку­вав хво­рих го­ло­дних се­лян тра­ва­ми. Нон­на Ау­ске ді­ли­ла­ся хлі­бом із се­ля­на­ми, які при­хо­ди­ли у мі­сто в по­шу­ках хлі­ба. Якось бі­ля пар­ку во­на від­да­ва­ла пи­рі­жок опу­хлій дів­чин­ці й упі­зна­ла в ній сво­ю­по­друж­ку з се­ла, з яко­ю­там ча­сто гра­ла­ся. Опа­нас За­ли­ва­ха раз від­дав слі­по­му лір­ни­ку із ма­лим хло­пцем-по­во­ди­рем чи не остан­ню­кар­то­пли­ну. «Во­ни пі­шли да­лі, а по­під ти­на­ми ле­жа­ли мер­тві лю­ди...»

У РА­ДЯН­СЬКО­МУ СО­Ю­ЗІ ГО­ЛОД БУВ ТА­БУ. ЗРО­БИ­ТИ КАР’ЄРУ ТА ДО­СЯГ­ТИ УСПІ­ХУ ОЗНА­ЧА­ЛО МОВ­ЧА­ТИ

У Ра­дян­сько­му Со­ю­зі го­лод був та­бу. Зро­би­ти кар’єру та до­сяг­ти успі­ху озна­ча­ло мов­ча­ти. Олесь Гон­чар на­пи­сав по­вість «Сто­ко­зо­ве по­ле» про го­лод ще у 1936 ро­ці. Втім, пі­сля то­го, як цен­зо­ри ви­пра­ви­ли/зні­ве­чи­ли її до нев­пі­зна­н­ня, та роз­мов із ав­то­ри­те­тни­ми ко­ле­га­ми по лі­те­ра­тур­но­му це­ху, зму­ше­ний був за­мов­кну­ти. Біль­ше жо­дно­го тво­ру, при­свя­че­но­го цій те­мі, Гон­чар не на­пи­сав. До­ві­ряв він ли­ше що­ден­ни­кам, на сто­рін­ках яких ви­ли­вав свої пе­ре­жи­ва­н­ня тра­ге­дії Го­ло­до­мо­ру. Ми­хай­ло Сі­кор­ський, від­кри­ва­ю­чи Му­зей хлі­ба у 1984 р., не зміг ска­за­ти жо­дно­го сло­ва про го­лод.

Зга­ду­ва­ти озна­ча­ло на­ра­жа­ти се­бе на не­без­пе­ку аре­шту, пе­ре­слі­ду­ва­н­ня, за­ги­бе­лі в та­бо­рах. Із ти­ми, хто не хо­тів мов­ча­ти, про­во­ди­ли­ся про­фі­ла­кти­чні бе­сі­ди, їх звіль­ня­ли з ро­бо­ти, ки­да­ли до пси­хлі­ка­рень, цен­зу­ру­ва­ли.

Пі­сля на­пи­са­н­ня ро­ма­ну «І бу­дуть лю­ди» (1964), в яко­му під­няв те­му Го­ло­до­мо­ру, Ана­то­лій Ді­ма­ров не міг жо­дної ко­пій­ки за­ро­би­ти, вла­шту­вав­ся пра­цю­ва­ти ли­ше ра­зом із гео­ло­га­ми. Ре­пре­сив­ні ор­га­ни не ста­ли пе­ре­слі­ду­ва­ти по­пу­ляр­но­го про­за­ї­ка — ве­те­ра­на та ін­ва­лі­да вій­ни. Але цен­зу­ра по­стій­но пре­па­ру­ва­ла йо­го твори, ви­ки­да­ю­чи со­тні сто­рі­нок, обри­ва­ю­чи ці­лі сю­же­тні лі­нії.

Він пі­зні­ше в ін­терв’юза­зна­чав, що до­во­ди­ло­ся бо­ро­ти­ся не ли­ше із зов­ні­шнім, але і вну­трі­шнім цен­зо­ром, адже «але про го­лод не мо­жна бу­ло зга­ду­ва­ти (хоч я зга­дав), про роз­кур­ку­ле­н­ня — та­кож, про ре­пре­сії — у жо­дно­му ра­зі. По­всю­ди так зва­ні чер­во­ні пра­пор­ці пе­ре­сто­ро­ги». Се­бе він на­зи­вав вов­ком по­між ци­ми чер­во­ни­ми пра­пор­ця­ми.

Охрім Крав­чен­ко на­ма­лю­вав кар­ти­ну «Го­лод в Укра­ї­ні. Скор­бо­та» у 1972 ро­ці, але про неї зна­ло обме­же­не ко­ло лю­дей. Син ху­до­жни­ка зга­дує, що «кар­ти­на зав­жди у нас бу­ла у ха­ті в ку­тку, при­кри­та для сто­рон­ньо­го ока. Ба­тько по­ка­зу­вав ро­бо­ту ли­ше дру­зям і одно­дум­цям».

Ко­жно­му до­ве­ло­ся ро­би­ти свій ви­бір. Да­ле­ко не всім бу­ло до сна­ги пі­ти на роз­рив із си­сте­мою, при­ре­кти се­бе на по­не­ві­ря­н­ня та пе­ре­слі­ду­ва­н­ня, як це зро­бив Ми­ко­ла Ру­ден­ко. Він на­пи­сав по­е­му «Хрест» (1976 р.) про го­ло­дне й на­пів­мер­тве укра­їн­ське се­ло вже пе­ре­бу­ва­ю­чи під пре­сом ра­дян­ської так зва­ної ви­прав­ної пси­хі­а­трії.

Гро­ма­дян­ська по­зи­ція Іва­на Сві­тли­чно­го, че­рез яку він отри­мав ви­рок — сім ро­ків та­бо­рів су­во­ро­го ре­жи­му і п’ять ро­ків за­сла­н­ня, сто­су­ва­ла­ся зокре­ма і то­го, що він у сам­ви­да­ві звер­тав­ся до те­ми Го­ло­до­мо­ру.

Опа­нас За­ли­ва­ха та­кож від­був у та­бо­рах п’ять ро­ків за «ан­ти­ра­дян­ську агі­та­цію і про­па­ган­ду». Не мав мо­жли­во­сті ви­став­ля­ти свої кар­ти­ни. До­сте­мен­но не­ві­до­мо, скіль­ки ро­біт він ство­рив; ча­сти­на з них бу­ла ви­лу­че­на та зни­ще­на ор­га­на­ми. Йо­го ви­став­ки за­кри­ва­ли че­рез «іна­кшість» — укра­їн­ський сим­во­лізм у ро­бо­тах.

На­шим ге­ро­ям до­во­ди­ло­ся жи­ти у сві­ті ам­бі­ва­лен­тно­го. У ра­дян­ській ре­аль­но­сті Го­ло­до­мо­ру не бу­ло мі­сця. Вся сим­во­лі­чна кар­ти­на ра­дян­сько­го сві­ту за­пе­ре­чу­ва­ла та ви­ті­сня­ла жи­ву пам’ять про пе­ре­жи­те. За­мість жи­вих спо­га­дів у пу­блі­чно­му про­сто­рі по­ста­ли шту­чні ге­рої, та­кі як Пав­лік Мо­ро­зов. Ми­ко­ла Ру­ден­ко зга­ду­вав, що цей пер­со­наж ра­дян­ської по­пу­ляр­ної куль­ту­ри був для ньо­го справ­жнім ге­ро­єм, і йо­му на­віть на дум­ку не спа­да­ло ста­ви­ти цю­і­сто­рі­ю­під сум­нів. Про ньо­го зга­дує і Нон­на Ау­ска: «У чи­тан­ках ми чи­та­ли про ді­тей-ге­ро­їв, як їх на­зи­ва­ли. Про Пав­ли­ка Мо­ро­зо­ва та про ін­ших пре­кра­сних дів­ча­ток і хло­пчи­ків. Від­зна­чи­ли­ся во­ни тим, що до­но­си­ли на сво­їх ба­тьків. Ми ви­вча­ли вір­ши­ки і спів­а­ли пі­сень­ки про «не­на­си­тно­го во­ро­га». Він повз уно­чі по­лем, тя­гнув за со­бо­ю­мі­шок і зби­рав ко­ло­ски, що за­ли­ши­лись пі­сля жнив. Від­бу­ва­ло­ся фор­му­ва­н­ня май­бу­тньої гор­дої ра­дян­ської лю­ди­ни. Що ті ко­ло­ски озна­ча­ють, я ро­зумі­ла. Не раз я чу­ла уривки роз­мов на­шої до­ма­шньої по­мі­чни­ці Шу­ри з її то­ва­ри­шка­ми про те, що і цьо­го, й то­го зі сіль­ських су­сі­дів за­бра­ли за ко­ло­ски».

НА СТОРОЖІ ПАМ’ЯТІ СТО­Я­ЛИ Й ІН­ШО­ГО РО­ДУ ЦЕН­ЗО­РИ —ЯК-ОТ БІЛЬ

З ін­шо­го бо­ку, на сторожі пам’яті сто­я­ли й ін­шо­го ро­ду цен­зо­ри, які ре­пре­су­ва­ли важ­ку пам’ять, за­га­ня­ю­чи її в гли­би­ни під­сві­до­мо­сті. На­віть ті, ко­му вда­ло­ся ви­їха­ти з Ра­дян­сько­го Со­ю­зу, дов­гий час не хо­ті­ли те зга­ду­ва­ти. Єв­ге­нія Са­ке­вич-Дал­лас пи­са­ла, що «... хо­ті­ла пі­сля всьо­го пе­ре­жи­то­го за­бу­ти все і на­со­ло­джу­ва­ти­ся жи­т­тям. Ми­нув час, про­те цей ду­шев­ний біль не­мо­жли­во бу­ло ви­ко­рі­ни­ти з мо­го сер­ця. І я роз­по­від­а­ла мо­ю­і­сто­рі­ю­дру­зям... Лю­ди, не зна­йо­мі з істо­рі­єю Укра­ї­ни, до гли­би­ни сер­ця бу­ли зво­ру­ше­ні мо­ї­ми роз­по­від­я­ми про ба­тьків, за­сла­них у Си­бір, про го­лод, по­не­ві­ря­н­ня ма­лень­кої дів­чин­ки... Ча­сто ме­не ки­да­ло в плач, адже зни­щи­ли мо­ю­сім’ю , зни­щи­ли моє жи­т­тя, жи­т­тя мо­їх бра­тів Гав­ри­ї­ла, Гри­ші й се­стри На­та­лі, але я на­ма­га­ла­ся пе­ре­си­ли­ти се­бе і про­дов­жу­ва­ла пра­цю­ва­ти...». Що вже го­во­ри­ти, ска­жі­мо, про Оле­ся Гон­ча­ра, який у 1993 ро­ці на­пи­сав у що­ден­ни­ку, що «є ре­чі, про які пи­са­ти ху­до­жні твори я не зміг би. Ска­жі­мо, про го­лод 1933-го. Це вже не горе, а на­дго­ре, на­двід­чай, це ан­ти­жи­т­тя. Щось ні­би за­мо­гиль­не. Де вже ні кри­хти на­дії, жо­дно­го про­мін­чи­ка сві­тла». І чи не є це аб­со­лю­тно при­ро­дною ре­а­кці­єю на пе­ре­жи­те.

Втім, жи­ві спо­га­ди за­ли­ша­ли­ся, а по­ча­сти во­ни пе­ре­слі­ду­ва­ли на­ших ге­ро­їв. Ми­ко­лу Ру­ден­ка все жи­т­тя му­чи­ла со­вість за те, що він ви­мі­няв на хліб ме­даль­йон, який украв у ма­те­рі. «На то­нень­ко­му лан­цюж­ко­ві ме­даль­йон ви­сів під обра­за­ми, там йо­го й по­ба­чив учень на­шо­го кла­су Оле­ксій Лі­сняк. — Від­дай ме­ні цю­шту­кен­цію . — Ти що зду­рів? — роз­гні­вав­ся я. — Я то­бі пів­хлі­би­ни при­не­су. Го­лод ме­не му­чив жа­хли­во. Ко­ро­ва са­ме пе­ре­ста­ла до­ї­ти­ся, то що ж оті два пря­ни­ки й ски­бо­чка хлі­ба на день два­над­ця­ти­лі­тньо­му під­лі­тко­ві, що тягнеться вго­ру? З чо­гось же мій ор­га­нізм му­сив ви­бу­до­ву­ва­ти но­ві клі­ти­ни. І я по­го­див­ся. Те­пер я ро­зу­мію, що жін­ка, яка бу­ла зо­бра­же­на під кри­ше­чко­ю­ме­даль­йо­на, то бу­ла моя ба­бу­ся в мо­ло­до­сті, ма­ти мо­єї ма­те­рі».

Не міг він со­бі про­ба­чи­ти і те, як вкрав пря­ни­ки, які ма­ти, зна­ю­чи, що ді­ти не втри­ма­ю­ться від спо­ку­си, зав­ба­чли­во за­му­ру­ва­ла у при­пі­чок. «Ли­ши­ла не­ве­ли­ку тор­бин­ку й ви­да­ва­ла нам звід­ти по два пря­ни­ки на день вран­ці й уве­че­рі. Та ко­ли ма­ти пі­шла в кол­госп, я по­слав Та­ї­су [мо­лод­шу се­стри­чку] на по­двір’я, ро­зі­брав при­пі­чок і ді­став із де­ся­ток пря­ни­ків. По­тім за­му­ру­вав так са­мо, як бу­ло, й до­бре за­шпа­ру­вав гли­но­юз кі­зя­ком. [...] Так це й ли­ши­ло­ся мо­є­ю­та­єм­ни­цею . Але ж як во­на ме­не му­чи­ла, оця не­до­бра та­єм­ни­ця! Осо­бли­во гні­ти­ло те, що я не мо­жу по­ді­ли­ти­ся кра­де­ним із се­стри­чкою, бо во­на роз­ка­же ма­те­рі. По су­ті, я крав від неї, бо ма­ти пря­ни­ків не їла, бе­ре­гла для нас».

«Не­злам­ні» — не озна­чає не­вра­зли­ві. Нав­па­ки, зде­біль­шо­го во­ни — вра­зли­ві. Єв­ге­нія Дал­лас зга­дує, що «я бу­ла зав­жди го­ло­дна, жа­хли­во не­до­їда­ла. Я ви­ро­ста­ла го­ло­дно­юі з ди­тин­ства зав­жди від­чу­ва­ла, що всім за­ва­жаю. Ні­хто ме­не не хо­тів. Ось що я від­чу­ва­ла в сво­є­му жит­ті».

Не­злам­ні — це ті, яких ла­ма­ли, але які не зла­ма­ли­ся, не­зва­жа­ю­чи на все пе­ре­жи­те горе, ста­ли ві­до­ми­ми, успі­шни­ми, ша­но­ва­ни­ми лю­дьми, ма­ли гар­ні сім’ї й гар­не жи­т­тя.

ПАРАДОКСАЛЬНО, ЯК СЛАБ­КІСТЬ НА­ШИХ ГЕ­РО­ЇВ ВО­ДНО­ЧАС СТА­ВА­ЛА ЇХНЬОЮ СИ­ЛОЮ

Парадоксально, як слаб­кість на­ших ге­ро­їв во­дно­час ста­ва­ла їхньо­ю­си­лою , ко­ли во­ни ще по­ча­сти не­о­сми­сле­но­му та не­у­сві­дом­ле­но­му ба­жан­ню­ви­го­во­ри­тись на­да­ва­ли фор­ми на­пи­са­но­го сло­ва. Ось як пи­сьмен­ник зга­дує істо­рі­ю­на­пи­са­н­ня ро­ма­ну «Жов­тий князь». У 1950 ро­ці він ви­їхав до США та осе­лив­ся у Нью-Йор­ку. Пи­сьмен­ни­ку до­ве­ло­ся пра­цю­ва­ти ко­че­га­ром, мий­ни­ком ві­кон. У США він зно­ву не­до­їдав, пе­ре­жив му­ки го­ло­ду. «І от зно­ву бі­да ви­хо­дить на до­брий вжи­ток. Мо­же, без ці­єї пе­ре­жи­тої го­ло­дів­ки я б не зміг від­но­ви­ти тих фі­брів, тих від­тін­ків по­чу­ва­н­ня, тих бе­зо­дня­них, най­гір­ших у люд­ській істо­ті, де вже на ме­жі квін­се­сте. На­пли­вом мор­ським усе ви­ки­ну­ло на­верх. Так що я пи­сав без­пе­рерв­но 600 сто­рі­нок. А по­тім по­ба­чив, що то бу­де за­ба­га­то. Я ско­ро­чу­вав, кре­слив, мі­няв ви­сло­ви, і так чо­ти­ри ра­зи ті 600 сто­рі­нок без­пе­ре­стан­но змі­ню­ва­них я пе­ре­пи­су­вав від ру­ки».

Па­ра­докс пам’яті про Го­ло­до­мор — і це осо­бли­во до­бре про­сте­жу­є­ться на при­кла­ді ге­ро­їв ці­єї стат­ті — по­ля­гає в то­му, що Го­ло­до­мор одно­ча­сно ство­рив ра­дян­ську си­сте­му та ра­дян­ську лю­ди­ну, але і по­чав її руй­ну­ва­ти.

Го­ло­до­мор зни­щив укра­їн­ське то­го­ча­сне су­спіль­ство, пе­ре­фор­ма­ту­вав куль­тур­ні ко­ди. Втім, пі­зні­ше пам’ять про Го­ло­до­мор по­ча­ла зни­щу­ва­ти Ра­дян­ський Со­юз і про­дов­жує це ро­би­ти, ви­чав­лю­ю­чи з укра­їн­ців по кра­пли­ні ра­дян­ських лю­дей.

Тре­ба тіль­ки по­до­ла­ти страх. Як го­во­рив Опа­нас За­ли­ва­ха: «В укра­їн­ців страх по­стій­ний. Йо­го на­га­ня­ли зав­жди. Го­ло­дом, ре­пре­сі­я­ми, втра­то­ю­ро­бо­ти, сім’ї... Спи­сок дов­же­ле­зний. Ко­жна лю­ди­на має від­чу­т­тя стра­ху. Але на те во­на й лю­ди­на, щоб усві­дом­лю­ва­ти йо­го й кон­тро­лю­ва­ти».

Пи­лип Та­ра­нен­ко

Ми­ко­ла Ру­ден­ко

Охрім Крав­чен­ко

Іван Сві­тли­чний

Бо­рис Хан­дрос

Єв­ге­нія Са­ке­вич-Дал­лас

Ми­ко­ла Ка­щен­ко

Ми­хай­ло Сі­кор­ський

Ва­силь Бар­ка

Олесь Гон­чар

Нон­на Ау­ска

Ана­то­лій Ді­ма­ров

Опа­нас За­ли­ва­ха

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.