«У похо­ро­ні Оле­ксан­дра Дов­жен­ка Україна від­мо­ви­ла...»

60 ро­ків то­му в Мо­скві пі­шов з жи­т­тя ви­да­тний укра­їн­ський кі­но­ре­жи­сер і пи­сьмен­ник

Den (Ukrainian) - - Культура - Сер­гій ТРИМБАЧ

Той тра­гі­чний ли­сто­па­до­вий день 1956-го дру­жи­на ми­тця Юлія Солн­це­ва зга­ду­ва­ла так. Це бу­ла не­ді­ля, во­ни бу­ли на да­чі, в під­мо­сков­но­му Пе­ре­дєл­кі­но. У Дов­жен­ка бо­лі­ло сер­це, він по­ри­вав­ся їха­ти до Мо­скви, адже на­сту­пно­го дня ма­ли від­бу­тись актор­ські про­би до філь­му «По­е­ма про мо­ре» (йо­го по­тім зні­ме са­ма Солн­це­ва, а Ми­ки­та Хру­щов на­ка­же при­су­ди­ти Дов­жен­ку — по­смер­тно — най­ви­щу то­ді на­го­ро­ду, Ле­нін­ську пре­мію).

«Мы се­ли в ма­ши­ну. Мол­ча­ли. Ему было не­хо­ро­шо. Во­шли в по­дъезд. «Сей­час бу­дет лифт», — пре­дло­жи­ла ли­фтер­ша. — «Не на­до. Я не мо­гу ждать». Са­шко тя­же­ло по­днял­ся по ле­стни­це. Вой­дя в дом, он сей­час же лег на кро­вать. Ему ста­но­ви­лось все ху­же и ху­же. Я вызва­ла ле­ча­ще­го вра­ча»...

ЛІКАРІ...

«...Я вызва­ла ле­ча­ще­го вра­ча. Это был пло­хой врач, трид­ца­ти­ле­тняя де­ви­ца, ни­че­го не ви­дя­щая во­круг се­бя».

Уко­ли не до­по­мо­гли. «Ді­ви­ця» за­хо­ди­ла­ся ви­кли­ка­ти про­фе­со­ра, одна­че той від­мо­вив. То­ді Солн­це­ва ви­кли­ка­ла ін­шо­го лі­ка­ря, який три­ва­лий час у ми­ну­ло­му лі­ку­вав Дов­жен­ка. Той при­їхав. Ли­ше то­ді бу­ло ви­кли­ка­но «швид­ку до­по­мо­гу». Іван Ан­дрі­йо­вич, так зва­ли лі­ка­ря, «при­шел не­до­воль­ный и ра­з­дра­жен­ный. Та­ким я его не ви­де­ла дав­но. Спро­сил вра­ча, что было сде­ла­но за это вре­мя, по­смо­трел ле­кар­ства и взял ру­ку Са­шко, что­бы най­ти пульс. Пуль­са не было... ми­ну­та мол­ча­ния, и он бро­сил эту ру­ку на грудь бе­дно­го Дов­жен­ко. Бро­сил, не по­ло­жил (...) По­няв, что Дов­жен­ко уже не ста­ло, он быстро вышел из на­шей квар­ти­ры, не ска­зав ни­ко­му ни сло­ва».

У цій опо­віді най­див­ні­ше те, що пов’яза­но з лі­ка­ря­ми. Солн­це­ва пи­ше, що не раз ви­во­ди­ла Дов­жен­ка із си­ту­а­цій украй за­гроз­ли­вих для здо­ров’я, а тут ні­як не ска­жеш, що по­ді­бний до­свід у неї був. Зна­ла, що лі­кар із «ді­ви­ці» сла­бень­кий, й однак по­кла­да­ла­ся на неї? У та­кій-от си­ту­а­ції? Адже пи­ше: лі­кар­ка по те­ле­фо­ну го­во­ри­ла про­фе­со­ро­ві, що той вми­рає... Хо­ча прав­дою є й те, що сер­це Дов­жен­ко­ве бу­ло зно­ше­не і зму­че­не ба­га­то­лі­тні­ми хво­ро­ба­ми.

Усе ж за­ба­га­то див­них по­дро­биць тих остан­ніх го­дин стра­дни­цько­го Дов­жен­ко­во­го жи­т­тя. Мо­жна зро­зу­мі­ти, що йде­ться про жін­ку, в якої по­ми­рав чо­ло­вік. Та мо­жна зро­зу­мі­ти й се­стру Дов­жен­ка, По­лі­ну Дуд­ко, та її ро­ди­ну, де всі бу­ли лі­ка­ря­ми (крім По­лі­ни Пе­трів­ни та її чо­ло­ві­ка, Ми­ко­ли Дуд­ка, лі­ка­ря­ми ста­ли й оби­два їхні си­ни, Та­рас і Оле­ксандр). Ба­га­то ра­зів ви­слу­хо­ву­ю­чи роз­по­відь про смерть Дов­жен­ка, во­ни, у під­сум­ку, не мо­гли не за­пі­до­зри­ти чо­гось ли­хо­го. Ну, над­то вже плу­та­но. Що са­мо по со­бі не озна­чає яко­гось зло­го уми­слу. Про­сто якщо справ­ді бу­ло все так, як опи­су­є­ться, то, слід ви­зна­ти: ква­лі­фі­ко­ва­ної, ді­є­вої до­по­мо­ги хво­рий не отри­мав.

«А что было рань­ше?Он ле­жал с за­крытыми гла­за­ми. Ро­зо­вое пя­тно на ле­вой ще­ке исче­зло. Исче­зла по­сле­дняя на­де­жда. Кро­вь пе­ре­ста­ла дви­га­ться да­же по этим со­су­дам. Дов­жен­ко ле­жал с за­крытыми гла­за­ми. Оче­ви­дно, это ко­нец. Но не­о­жи­дан­но он за­ме­тал­ся и открыл гла­за. Оста­но­вил свой взгляд на мне. Он пытал­ся что-то ска­зать, но не мог, и опять по­пытал­ся, и на­ко­нец ти­хо прои­знес: «Юля, ты так мно­го сде­ла­ла мне в жи­зни». Это были его по­сле­дние сло­ва, и он сам уже по­ни­мал, что уми­ра­ет. По­ня­ла и я. Он опять за­ме­тал­ся и за­крыл нав­се­гда свои до­брые гла­за».

Чи справ­ді та­ки­ми са­ме бу­ли остан­ні Дов­жен­ко­ві сло­ва — хто­зна? Усі ми грі­шні й усім хо­че­ться істо рію, при най м ні влас ну, бо дай тро­хи при­кра­си­ти яки­мись кра­си­ви­ми по­дро­би­ця­ми.

По­тім бу­ло те, що бу­ває в по­ді­бних ви­пад­ках. По­ча­ли схо­ди­тись лю­ди... «Уже на­ша квар­ти­ра за­пол­ня­лась лю­дьми: Бо­рис Ан­дре­ев, Ка­плу­нов­ский (ху­до­жник і ре­жи­сер. — С.Т.), Ав­де­ен­ко (ре­жи­сер-до­ку­мен­та­ліст, пра­цю­вав із Дов­жен­ком і Солн­це­вою над до­ку­мен­таль­ни­ми стрі­чка­ми.— С.Т.), Ма­рья­мов (кі­но­дра­ма­тург і кри­тик, близь­ко знав Дов­жен­ка ще за­мо­ло­ду. — С. Т.). Я ни­че­го не ви­де­ла и не слыша­ла, толь­ко по­том, го­ра­здо по­зднее, Бо­рис Фе­до­ро­вич Ан­дре­ев рас­ска­зал мне, как мы го­то­ви­ли без­удер­жно­го Са­шко к ве­чно­му по­кою: сня­ли пи­жа­му и оде­ли его един­ствен­ный ко­стюм (дру­го­го не было), а по­том уло­жи­ли на стол. «Я дер­жал его за го­ло­ву ,— го­во­рил Ан­дре­ев. — Го­ло­ва у не­го была еще те­плая. Я при­жал его к се­бе, и мне по­ка­за­лось, что эта ухо­дя­щая те­пло­та Дов­жен­ко идет по все­му те­лу». Что было по­том, мне тру­дно пред­ста­вить. «Са­шко! Са­шко! — кри­ча­ло все во мне. — Я одна!»

НА РАХУНКУ В «ОЩАДБАНКУ» У ДОВ­ЖЕН­КА БУ­ЛО 32 РУБЛІ

Ко­ли на­сту­пно­го дня за­сту­пник мі­ні­стра куль­ту­ри РРФСР В.Су­рін за­пи­тав у Солн­це­вої про її по­ба­жа­н­ня, во­на, за її ж вла­сним свід­че­н­ням, ска­за­ла, що вар­то на­зва­ти Ки­їв­ську кі­но­сту­дію Дов­жен­ко­вим іме­нем. І одра­зу «вспом­ни­ла, что у нас нет де­нег и на что же мы бу­дем хо­ро­нить Са­шко. На его сбе­ре­га­тель­ной книж­ке за №... сто­я­ло 32 ру­бля (...) Эту сбе­ре­га­тель­ную книж­ку я оста­ви­ла се­бе на па­мять. В свое вре­мя я за­была о ней и толь­ко че­рез 20 лет на­шла ее в па­пках. Нем­но­го для ве­ли­ко­го ху­до­жни­ка».

Сол н це ва за те ле фо ну ва ла до Ки­є­ва — во­на хо­ті­ла ви­ко­на­ти во­лю сво­го Са­шка бу­ти по­хо­ва­ним в Укра­ї­ні. Ми­ко­ли Ба­жа­на, то­ді го­ло­ви Спіл­ки пи­сьмен­ни­ків, не бу­ло вдо­ма, во­на пе­ре­да­ла своє про­ха­н­ня і мо­лі­н­ня по­дзво­ни­ти їй. Не по­дзво­нив ні­хто... Солн­це­ва по то­му скла­да­ла про­ви­ну за не­ви­ко­на­н­ня за­по­ві­ту на Ба­жа­на та Кор­ній­чу­ка. Хо­ча на­вряд чи во­ни мо­гли пі­ти про­ти Мо­скви — са­ме оста­н­ня не ба­жа­ла ба­чи­ти «на­ціо­на­лі­ста» в Ки­є­ві. Втім, і ке­рів­ни­цтву Укра- їни та­кий го­лов­ний «біль» не був по­трі­бен так са­мо.

Похо­рон­ний обряд від­бу­вав­ся 27—28 ли­сто­па­да в До­мі лі­те­ра­то­рів по ву­ли­ці Во­ров­сько­го, 50. Про­дов­жив­ся на Но­во­ді­ви­чо­му... З Укра­ї­ни при­їха­ла не­ве­ли­ка де­ле­га­ція на чо­лі з пи­сьмен­ни­ком Ва­си­лем Мин­ком. Із зна­них ді­я­чів куль­ту­ри не при­їхав ні­хто! Це — прав­да, на жаль. Якою бу­ти па­на­хи­ді, ви­рі­шу­вав, го­лов­ним чи­ном, ве­ли­кий спів­ак і Дов­жен­ків друг Іван Ко­злов­ський. Він за­спі­вав улю­бле­не, на Шев­чен­ко­во­го вір­ша, «Ме­ні одна­ко­во, чи бу­ду Я жить в Укра­ї­ні, чи ні...» та «Чу­єш, бра­те мій...». На скри­пці грав уже зна­ме­ни­тий то­ді Ле­о­нід Ко­ган...

Укра­їн­ські пи­сьмен­ни­ки при­ве­зли сніп жи­та, ву­злик рі­дної зем­лі та яблу­ка — все це во­ни по­кла­ли в но ги не біж чи ку. На цвин та рі С.Ко­злов­ський ви­си­пав ту жмень­ку зем­лі в мо­ги­лу, на гріб, і мо­вив: «Зем­ля, по якій твої но­ги хо­ди­ли, ни­ні те­плом те­бе при­ймає». Від укра­їн­ців го­во­рив Ва­силь Мин­ко. У спо­га­дах він на­пи­ше по­тім, що про­мо­ву скла­ли утрьох — він, Ва­силь Ко­за­чен­ко та Оле­ксандр Під­су­ха. «Ми, — про­мов­ляв Мин­ко над роз­ри­тою мо­ги­лою,— твої близь­кі дру­зі і зем­ля­ки, при­ве­зли то­бі най­сер­де­чні­ші по­чу­т­тя лю­бо­ві і ве­ли­ко­го сму­тку. Сьо­го­дні, ра­зом з усім ра­дян­ським на­ро­дом над тво­єю мо­ги­лою су­му­ють ма­ти-Україна, твоя улю­бле­на Де­сна, де ти на­ро­див­ся, упер­ше по­ба­чив світ сон­ця, ту­жать Сла­ву­та-Дні­про, Ки­їв і Хар­ків, За­по­ріж­жя й Ка­хов­ка (...) Зем­но кла­ня­ю­чись, ми при­ве­зли то­бі най­щи­рі­шу по­дя­ку за все, що зро­бив ти для ве­ли­ко­го укра­їн­сько­го на­ро­ду, для йо­го куль­ту­ри й ми­сте­цтва. Наш на­род без­ме­жно лю­бить, ша­нує й ці­нує те­бе як ху­до­жни­ка-жи­во­пис- ця, за­чи­на­те­ля укра­їн­сько­го кі­но, ви­зна­чно­го пи­сьмен­ни­ка-но­ва­то­ра. Наш на­род пи­ша­є­ться то­бою за те, що ти усла­вив Укра­ї­ну на весь Ра­дян­ський Со­юз, на весь світ (...) Про­щай, со­ко­ле ясний, то­ва­ри­шу вір­ний». Зна­йшли по­трі­бні сло­ва...

«Дов­жен­ко — за­ци­тую ще раз спо­га­ди Солн­це­вої, — хо­ро­ни­ли за го­су­дар­ствен­ный счет из-за отсут­ствия де­нег в на­шем до­ме. Было имен­но та­кое по­ста­нов­ле­ние, а та­кже по­ста­нов­ле­ние о па­мя­тни­ке, ко­то­рый дол­жен был быть по­став­лен на Но­во­де­ви­чьем кла­дби­ще и ко­то­рый стоит там сей­час. Де­ла­ла этот па­мя­тник боль­шой друг Са­шко Ве­ра Игна­тьев­на Му­хи­на (одна із най­ві­до­мі­ших ра­дян­ських скуль­пто­рів, ав­тор зна­ме­ни­тої скуль­птур­ної гру­пи «Ро­бі­тник і кол­го­спни­ця». — С. Т.). Я как-то сна­ча­ла не мо­гла при­выкнуть к это­му па­мя­тни­ку, мне все­гда ка­за­лось, что Дов­жен­ко дру­гой — и лоб, и гла­за, а глав­ное — выра­же­ние. Но впо­след­ствии я свыклась. Де­ла­ла Ве­ра Игна­тьев­на бюст Дов­жен­ко еще при жи­зни Але­ксан­дра Пе­тро­ви­ча, но умер­ла она рань­ше Дов­жен­ко (у 1953 р.— С.Т.).(...) Те­перь мне ка­же­тся, что Дов­жен­ко был имен­но та­ким, ка­ким его ви­де­ла В.Му­хи­на. Ра­бо­чая ги­псо­вая скуль­пту­ра стоит сей­час в ком­на­те Са­шко в на- шей квар­ти­ре. Она уже по­тем­не­ла от вре­ме­ни, на ней оста­лись сле­ды моих слез и ти­хих по­це­лу­ев. А ино­гда я ви­жу сле­ды гу­бной по­ма­ды, ко­то­рые ста­ра­юсь по­ско­рее сте­реть, что­бы ни­кто не за­ме­тил».

«Я СЬО­ГО­ДНІ РАНКОМ ПОЛЕТІВ НА УКРА­Ї­НУ...»

Дов­жен­ко вми­рав дов­го — ще від кін­ця 1943-го, як тіль­ки ста­ло зро зу мі лим, що за кі но по вість «Україна в огні» йо­го про­сто ро­зі­пнуть на біль­шо­ви­цько-ста­лін­сько­му хре­сті. «16. 12. 43. Ме­ні хо­че­ться вмер­ти. Ме­ні зда­є­ться, що я про­жив уже все своє жи­т­тя, пе­ре­жив усі свої ра­до­щі і ви­пла­кав усі сльо­зи (...) О бо­же мій, бо­же мій, бо­же мій! Отак зі­тха­ю­чи весь день, мов схо­пле­ний за гор­ло за­лі­зною мер­твою ру­кою, хо­жу як не­при­ка­я­ний. Що ме­ні ро­би­ти, ку­ди по­ді­тись? Умер­ти ме­ні, та як же вмер­ти (...)

Хо четь ся пла ка ти, кри ча ти, жа­лі­ти­ся. Ко­му? І ку­ди не по­вер­ну­ся і до чо го не при слу ха ю ся, скрізь: — не їдь на Вкра­ї­ну, за­ги­неш. Там те­бе не­на­ви­дять, там те­бе не хо­тять, там пля­му­ють твоє ім’я, щоб по­тім зни­щи­ти те­бе. Там ти по­мреш. Там не хо­тять, щоб ти ба­чив свій на­род. Твій та­лант і твоє сер­це там не по­трі­бні. Дай про­стор Ми­ки­ті (Хру­що­ву), геть з Укра­ї­ни».

І так до са­мої смер­ті — все ви­да ва ло ся, що смерть по руч, що ось­де­чки ж во­на, сто­їть, ла­гі­дно усмі­ха­ю­чись, зі сво­єю пра­ві­чною ко­сою.

І за пис 1945- го: « Я сьо год ні ранком полетів на Вкра­ї­ну. Обло - ма ли ся кри ла і я упав. У ме не вель­ми за­бо­лі­ло в гру­дях. І я за­пла­кав, упав­ши. Я спро­бу­вав ще раз ле­ті­ти, я за­спі­вав по­ча­ток ду­ми, і од жа­лі­бно­го го­ло­су сво­го зно­ву за­пла­кав.

Учо­ра бу­ло два при­сту­пи сте­но­кар­дії.

Я сві­до­мий сво­го ста­ну. Ме­не вби­то по­віль­ним вбив­ством і вже ме ні не вос к ре са ти » . Одна че на на­д­гроб­ку Дов­жен­ко­во­му на Но­во­ді­ви­чо­му кла­до­ви­щі в Мо­скві на­пис: «Умер в во­скре­се­нье»...

ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.