По­да­ру­ва­ти мрію – про­сто

До Дня свя­то­го Ми­ко­лая во­лон­те­ри го­ту­ють сюр­при­зи ді­тям, чиї та­та за­ги­ну­ли в АТО

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ін­на ЛИХОВИД, «День», фото на­да­ні Оле­ною МІБЧУАНІ

Ді­ти ві­рять у ди­ва і в п’ять, і в де­сять, і в п’ятнад­цять ро­ків. Ін­ко­ли ди­ва тво­рять до­ро­слі, й це вар­те щи­рих усмі­шок і ра­до­сті, що за­шка­лює. На­віть якщо ді­ти не рі­дні та жи­вуть в ін­шо­му мі­сті за со­тні кі­ло­ме­трів.

Тре­тій рік сто­ли­чна во­лон­тер­ка Оле­на Мібчуані до Дня свя­то­го Ми­ко­лая іні­ці­ює збір по­да­рун­ків для ді­ток за­ги­блих уча­сни­ків АТО. Під її опі­кою — з де­ся­ток ро­дин. Пе­ред стар­том акції роз­пи­тує ма­тусь про на­галь­ні по­тре­би та, го­лов­не, ви­ві­дує ди­тя­чі мрії. Здій­сни­ти їх мо­же ко­жен — вар­то тіль­ки до­лу­чи­ти­ся до іні­ці­а­ти­ви й узго­ди­ти, хто ко­му ста­ва­ти­ме «свя­тим Ми­ко­ла­єм». До ре­чі, по­ді­бні за­хо­ди пла­ну­ють й ін­ші во­лон­тер­ські об’ єд­на­н­ня, на­при­клад «Ар­мія SOS» і «На­ро­дний про­ект», тож усі ба­жа­ю­чі мо­жуть бра­ти участь.

ДИ­ВА ЯК ПРОЯВ НЕБАЙДУЖОСТІ

Від Ми­ко­лая Чу­до­твор­ця ді­ти хо­чуть отри­ма­ти те, що до­по­мо­же їм у спор­ті, му­зи­ці або на­вчан­ні. «То­рік ви­йшли справ­жні ди­ва. Мрії бу­ли до­сить рі­зні: хтось хо­тів план­шет, хтось — ве­ло­си­пед, хтось — швей­ну ма­шин­ку, тоб­то одній лю­ди­ні ку­пи­ти та­ке тяж­ко. До ме­не за­те­ле­фо­ну­ва­ла пред­став­ни­ця одні­єї юри­ди­чної асо­ці­а­ції, ска­за­ла, що хо­чуть до­по­мог­ти всім ді­тям. Я на це не звер­ну­ла ува­ги, по­ду­ма­ла, що, мо­жли­во, роз­ве­зуть усім на­бо­ри цу­ке­рок чи щось по­ді­бне. Ми­нає час. Ме­ні по­чи­на­ють дзво­ни­ти ма­ми в істе­ри­ці та зі сльо­за­ми — ви­яв­ля­є­ться, ді­ти отри­ма­ли всі по­да­рун­ким­рії! Це — справ­жні ди­ва», — зга­дує Оле­на Мібчуані.

А по­ча­ло­ся все про­сто: 2014 ро­ку Оле­на спів­пра­цю­ва­ла з акти­ві­ста­ми «Лон­дон Єв­ро­май­дан», і пе- ред свя­та­ми во­ни по­про­си­ли роз­шу­ка­ти ро­ди­ни за­ги­блих АТОв­ців. «Про­си­ли, щоб обов’яз­ко­во при­ве­зла по­да­рун­ки осо­би­сто. По­тім по­ча­ла спіл­ку­ва­ти­ся з ци­ми сім’ями, і во­ни ста­ли рі­дни­ми. Пер­ший рік був ду­же тяж­ким, пе­ред­усім мо­раль­но. Бу­ло та­ке, що я їм дзво­ню з при­во­ду ці­єї акції, а ро­ди­на са­ме на упі­знан­ні ті­ла сво­го та­та, бо він до то­го вва­жав­ся зни­клим без­ві­сти, і йо­го дов­го не мо­гли іден­ти­фі­ку­ва­ти, — роз­по­від­ає Оле- на. — Пі­сля акції ме­ні ча­сто пи­шуть і дзво­нять, ви­си­ла­ють фо­то­гра­фії. Для ро­дин це ва­жли­во. Не стіль­ки той по­да­ру­нок, го­лов­не, що це — до­по­мо­га у ство­рен­ні ди­ва для ди­ти­ни. І на­га­ду­ва­н­ня, що про них пам’ята­ють».

«МИ ЗНАЄМО, ЩО ПРО НАС ПАМ’ЯТА­ЮТЬ»

Чи­ма­ло во­лон­те­рів че­рез скру­ту по­ли­ша­ють свої іні­ці­а­ти­ви. Як ка­же Оле­на, стом­лю­ю­ться від вій­ни та мо­раль­но ви­го­ра­ють. Але ча­сто зво­ро­тний зв’язок на­ди­хає і зму­шує до­по­ма­га­ти да­лі. «То­рік Бо­г­дан­чик, йо­му ро­ків 12, роз­по­від­ав ма­мі, що свя­тий Ми­ко­лай не скрізь всти­гає, та в ньо­го є по­мі­чни­ки — во­лон­те­ри. Я аж пла­ка­ла», — роз­чу­лю­є­ться во­лон­тер­ка від спо­га­дів. Оле­на отри­мує ли­сти, як ось цей: «Дя­кую Вам за під­трим­ку, а та­кож за здій­сне­н­ня ди­тя­чих мрій. Син за­пи­ту­вав, як чу­жі лю­ди мо­жуть зна­ти, що він хо­че, на що я від­по­від­а­ла: це до них у снах при­хо­дить твій та­то і про­сить, якщо в них є мо­жли­вість, зро­би­ти по­да­рун­ки від ньо­го».

Ку­пи­ти щось із одя­гу або кон­стру­ктор — це мі­зер для нас. А в ді­тей, ко­трі ві­рять, що це якийсь знак зго­ри від та­ту­сів, та­ке ви­кли­кає тре­пе­тні від­чу­т­тя. «З мо­мен­ту смер­ті на­шо­го та­та про­йшло май­же два ро­ки. За цей час ми отри­му­ва­ли до­по­мо­гу від ба­га­тьох лю­дей, за що ду­же вдя­чні, — роз­по­від­ає Ка­те­ри­на Зу­лін­ська. Її дво­рі­чна Зла­та мріє про со­лод­кий «Кін­дер-сюр­приз», а та­тка, пев­но, по­га­но пам’ятає, бо бу­ла кри­хі­тною, ко­ли він за­ги­нув під До­не­цьком. До­по­ма­га­ли нам як зви­чай­ні сім’ї, так і во­лон­те­ри, се­ред яких Оле­на Мібчуані. Нам ду­же при­єм­но, що про нас пам’ята­ють і да­ру­ють своє те­пло, ува­гу, під­трим­ку, а та­кож ре­чі, одяг, що так по­трі­бно Зла­ті. Дя­ку­є­мо за опі­ку й тур­бо­ту про нас. Ми знаємо, що про нас пам’ята­ють».

МУЗИЧНА МРІЯ

Хоч скіль ки б бу ло ді тям ро - ків, їм по тріб ні опо ра та бать - ків­ська лю­бов. Як у ви­пад­ку з ро­ди­ною Яцен­ків, де На­та­ля ви­хо - вує 16-рі­чно­го си­на Ві­кто­ра. Чо­ло­вік за­ги­нув у сер­пні 2014 ро­ку під Де­баль­це­вим. «День» спіл­ку­вав­ся з На­та­лею близь­ко ро­ку то­му, ко­ли жін­ка про­си­ла мі­сце­вих чи­нов­ни­ків до­по­мог­ти за­мі­ни­ти ба­та­реї у квар ти рі, й під тис ком на шо го ви­да­н­ня це та­ки вда­ло­ся зро­би­ти. Ще то ді жін ка за зна ча ла, що не - про­сто бу­де са­мій по­ста­ви­ти си­на на но­ги, то­му отри­ма­ну від дер­жа­ви гро­шо­ву ком­пен­са­цію за втра­ту ба­тька від­кла­ла Ві­ті на май­бу­тнє. За­раз він вчи­ться в ме­ди­чно­му ко­ле­джі та мріє про гі­та­ру.

«На день на­ро­дже­н­ня я ку­пи­ла йо­му га­вай­ську гі­та­ру, уку­ле­ле, він по­чав гра­ти, і ви­хо­дить до­сить до­бре. За­раз він хо­че спро­бу­ва­ти гра­ти на ве­ли­кій гі­та­рі. Йо­му на­віть про­по­ну­ва­ли ви­сту­пи­ти в ко­ле­джі на День сту­ден­та, але не на­ва­жив­ся. Якось хо­див до арт-ка­фе, взяв із со­бою гі­тар­ку, грав, ка­же, що лю­дям спо­до­ба­лось», — роз­по­від­ає На­та­ля про успі­хи си­на і при­на­гі­дно дя­кує во­лон­те­рам, що не за­бу­ва­ють.

«МИ В БОРГУ ПЕ­РЕД ЦИ­МИ РОДИНАМИ»

Ці вдяч ні сло ва не оці нен ні. Ра­зом із тим, хо­ча б та­ка під­трим­ка ро дин за гиб лих є ма лень кою ком пен са ці­єю їхньої ні з чим не - зрів нян ної втра ти. « Ми пе ред ци - ми ро ди на ми зав ж ди бу де мо в бор гу. Під трим ка їх не має при - пи ня ти ся ні ко ли, або хо ча б по ки ці ді ти не ви рос туть. Бо во ни за - ли ши ли ся без бать ків, які за хи - ща ли нас усіх. А без тат не прос то рос ти, по со бі знаю » , — до дає Оле на. І зга дує ще од не ди во, пов’ яза не з ак ці­єю: на Ми ко лая при во зи ла по да рун ки ді тям, чий та тусь був то ді у по ло ні, а Но - вий рік чо ло вік зу стрі чав ра зом з ро­ди­ною.

Крім пе ред свят ко вої ак ції, Оле­на ста­біль­но під­три­мує бій­ців 81-ї окре­мої ае­ро­мо­біль­ної бри­га­ди Зброй­них сил Укра­ї­ни. Ка­же, що хлоп ці дав но ні чо го не про - сять, але ко­ли при­їздить до них у війсь ко ву час ти ну в Кра ма торсь - ку, ба­чить, що бра­кує те­плих ре­чей і по­бу­то­вих дрі­бниць. За під­трим­ку вій­сько­вих та їхніх ро­дин акти­ві­сти «Єв­ро­май­да­ну SOS» но­мі­ну­ва­ли Оле­ну Мібчуані на «Во­лон терсь ку пре мію- 2016 » , яку вру­ча­ти­муть 30 ли­сто­па­да. Адже при­клад во­лон­тер­ки на­ди­хає і до­во дить: да ру ва ти теп ло і ро би ти до­брі спра­ви про­сто.

То­рік охо­чих до­по­мог­ти ро­ди­нам бій­ців бу­ло біль­ше, ніж пі­до­пі­чних в Оле­ни Мібчуані. Тож во­лон­тер­ка до­ру­чи­ла не­бай­ду­жим лю­дям ста­ти «свя­тим Ми­ко­ла­єм» для ро­ди­ни Роз­со­ло­вих, в якій — де­ся­те­ро ді­тей. Їхній та­тко, на ща­стя, вже де­мо­бі­лі­зо­ва­ний

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.