«У цій пре­мії я ба­чу про­дов­же­н­ня йо­го жи­т­тя»

Ма­ма Ге­роя Не­бе­сної Со­тні Юрія По­прав­ки — про за­по­ча­тко­ва­ну гро­мад­ськи­ми акти­ві­ста­ми від­зна­ку для най­смі­ли­ві­ших ан­ти­ко­ру­пціо­не­рів

Den (Ukrainian) - - Економіка -

9гру­дня — у Все­сві­тній день бо­роть­би з ко­ру­пці­єю — Transparency International Україна ра­зом з ГО «Ро­ди­ни Ге­ро­їв Не­бе­сної Со­тні» на­го­ро­дять най­смі­ли­ві­ших гро­мад­ських ан­ти­ко­ру­пціо­не­рів. Ві­дзна­ка іме­ні Ге­роя Не­бе­сної Со­тні Юрія По­прав­ки має під­три­ма­ти тих, хто, як і Ге­рої Не­бе­сної Со­тні, не бо­ї­ться йти про­ти ко­рум­по­ва­ної си­сте­ми і від­кри­то бо­ре­ться за свої пра­ва, ка­жуть ор­га­ні­за­то­ри.

Жу­рі у скла­ді пред­став­ни­ків ро­дин Ге­ро­їв Не­бе­сної Со­тні та Transparency Intenational Україна обе­ре пе­ре­мож­ців за трьо­ма но­мі­на­ці­я­ми: 1) Жур­на­ліст-роз­слі­ду­вач; 2) Су­про­тив­ник си­сте­ми; 3) Ан­ти­ко­ру­пціо­нер (від вла­ди).

Кон­курс роз­по­чав­ся 10 ли­сто­па­да. Кан­ди­да­тів на пре­мію міг но­мі­ну­ва­ти ко­жен, так са­мо за­яв­ку во­ни мо­гли по­да­ти са­мо­стій­но. Для цьо­го по­трі­бно бу­ло за­пов­ни­ти від­по­від­ну он­лайн-за­яв­ку.

Як ві­до­мо «Дню», орг­ко­мі­тет отри­мав по­над два де­ся­тки за­явок.

На­пе­ре­до­дні вру­че­н­ня пре­мії « День » по­го­во­рив з Яро­сла­вою ПОПРАВКОЮ — ма­мою хло­пця, іме­нем яко­го гро­мад­ськість ви­рі­ши­ла від­зна­ча­ти ан­ти­ко­ру­пціо­не­рів.

19-рі­чний Юрій По­прав­ка на­вчав­ся за­о­чно на фа­куль­те­ті со­ціо­ло­гії та пра­ва Ки­їв­сько­го по­лі­те­хні­чно­го ін­сти­ту­ту, пра­цю­вав у одно­му з від­ді­лень Ощадбанку Укра­ї­ни в мі­сті Ки­є­ві. Під час Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті спо­ча­тку йо­го бу­ло за­ра­хо­ва­но до 23-ї со­тні Са­мо­обо­ро­ни Май­да­ну, зго­дом Юрій при­єд­нав­ся до «Пра­во­го се­кто­ру». На­ве­сні 2014 ро­ку ра­зом з трьо­ма то­ва­ри­ша­ми Юрій ви­ру­шив до Слов’ян­ська, де у кві­тні по­тра­пив у по­лон до те­ро­ри­стів та за­ги­нув від стра­шних тор­тур. Ра­зом із ті­лом Юрія та­кож бу­ло зна­йде­но ті­ла ще двох уби­тих Ге­ро­їв Не­бе­сної Со­тні — Во­ло­ди­ми­ра Ри­ба­ка з мі­ста Гор­лів­ки та Юрія Дя­ков­сько­го зі Стрия.

Ука­зом Пре­зи­ден­та Укра­ї­ни Пе­тра По­ро­шен­ка № 94/2015 від 20 лю­то­го 2015 ро­ку за гро­ма­дян­ську му­жність, па­трі­о­тизм, ге­ро­ї­чне від­сто­ю­ва­н­ня кон­сти­ту­цій­них за­сад де­мо­кра­тії, прав і сво­бод лю­ди­ни, са­мо­від­да­не слу­жі­н­ня укра­їн­сько­му на­ро­до­ві, ви­яв­ле­ні під час Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті Юрію Юрі­йо­ви­чу По­прав­ці по­смер­тно при­сво­є­но зва­н­ня Ге­рой Укра­ї­ни з удо­сто­є­н­ням ор­де­на «Зо­ло­та Зір­ка».

— Па­ні Яро­сла­во, чо­му ви по­го­ди­лись, щоб від­зна­ку за бо­роть­бу з ко­ру­пці­єю на­зва­ли ім’ям ва­шо­го си­на?

— У цій пре­мії я ба­чу, пев­ною мі­рою, про­дов­же­н­ня йо­го жи­т­тя. Мій хло­пчик мрі­яв бо­ро­ти­ся з ко­ру­пці­єю.

Я ра­да, що лю­ди не опу­ска­ють рук: бо­рю­ться за свою дер­жа­ву, пра­цю­ють. І ме­ні при­єм­но, що най­кра­щі з них бу­дуть від­зна­че­ні.

— Як ви ді­зна­ли­ся про за­по­ча­тку­ва­н­ня ці­єї пре­мії?

— Ме­ні по­ві­до­ми­ла Оль­га Клим­ко — ко­ор­ди­на­тор ро­дин Не­бе­сної Со­тні. Ко­лись Ін­сти­тут пам’яті зби­рав ві­до­мо­сті про ге­ро­їв, і я то­ді роз­по­ві­ла про Юри­ну мрію... Оля це за­пам’ята­ла.

— А про що мрі­яв Юрій?

— Так скла­ло­ся, що він з ди­тин­ства ба­чив не­спра­ве­дли­вість на­ших дер­жав­них ор­га­нів. Так скла­лось у жит­ті, що для то­го, щоб­щось ма­ти, і за­кон був на на­шій сто­ро­ні, при­хо­ди­лось да­ва­ти ха­ба­рі. Нам пря­мим текс­том ка­за­ли, скіль­ки ко­му да­ти, що­бна­ше пи­та­н­ня зру­ши­лось з мер­твої то­чки. Зро­зумі­ло, що на до­ма­шніх «на­ра­дах» то все обго­во­рю­ва­лось, і Юра це чув. Він знав і ба­чив, що ми еко­но­ми­ли гро­ші, від­мов­ля­ли со­бі в чо­мусь, щоб зі­бра­ти на ха­бар для чи­нов­ни­ка.

Ко­лись мій хло­пчик (то­ді ще ма­ма моя по­кій­на бу­ла жи­ва) ска­зав нам: «Ма­мо, ба­бу­сю, я ви­ро­сту і бу­ду вас за­хи­ща­ти».

І ко­ли наш хло­пчик ви­ріс, він ви­рі­шив пі­сля 11 кла­су всту­па­ти в Ака­де­мію МВС. План був — зла­ма­ти ко­ру­пцій­ну зло­чин­ну си­сте­му вну­трі­шніх ор­га­нів. Він хо­тів, щоб«коп» — це був «Коп» — лю­ди­на з ве­ли­кої лі­те­ри.

Слу­ха­ю­чи йо­го, я ка­за­ла: «Це — нон­сенс» — це бу­ло до Єв­ро­май­да­ну — одно­му то­ді не­ре­аль­но щось змі­ни­ти: і те­бе «свої» ж за­то­пчуть, по­са­дять або вб’ють. І я «кі­стьми ля­га­ла», що­бвін не по­да­вав до­ку­мен­ти в Ака­де­мію МВС. І бра­та сво­го по­кій­но­го під­клю­чи­ла, що­бвін до­по­міг пе­ре­ко­на­ти си­на змі­ни­ти ви­бір.

Я зна­ла, що йо­му не мо­жна ту­ди. Він у нас від на­ро­дже­н­ня був та­кий впер­тий: «Або бу­де, як я ска­зав, або ні­як».

Зре­штою, син по­дав до­ку­мен­ти за мо­їм про­ха­н­ням в Лін­гві­сти­чний ін­сти­тут. Юра ду­же до­бре знав ан­глій­ську мо­ву. З пер­шо­го кла­су ми за­йма­лись. Він хо­див до ре­пе­ти­то­рів, на кур­си. Я ду­же хо­ті­ла, щоб він їздив за кор­дон, пра­цю­вав на якійсь хо­ро­шій іно­зем­ній фір­мі ме­не­дже­ром.

Ще він по­дав до­ку­мен­ти в Дра­го­ма­но­ва — теж на фа­куль­тет іно­зем­них мов, і в КПІ — на спе­ці­аль­ність со­ціо­ло­гія та пра­во.

У всі три ви­ші він про­йшов. Але фі­нан­со­во по­тя­гну­ти ми не мо­гли всі три. І ко­ли при­йшлось оби­ра­ти один, Юра на­по­ліг на КПІ і спе­ці­аль­но­сті со­ціо­ло­гія та пра­во. Си­ну то ду­же по­до­ба­лось. Він про­сто як хо­бі чи­тав кри­мі­наль­не пра­во. А ще ду­же лю­бив фі­ло­со­фію...

— Юра з пер­ших днів був на Май­да­ні?

— Я пі­до­зрюю, що так. Але ж від ме­не він це при­хо­ву­вав. Ка­зав ме­ні, що за­ли­ша­є­ться у по­дру­ги но­чу­ва­ти, а то, що се­сія і з дру­зя­ми го­ту­ва­ти­му­ться...

А якось він з до­му зби­рав­ся, і я здо­га­да­лась, ку­ди він йде. Син одя­гнув бер­ці, ли­шив свій рюк­зак... Са­ме то­ді бу­ла актив­на фа­за на Май­да­ні... Я йо­го ки­ну­лась про­си­ти, що не тре­ба йти, бо я бо­юсь, що йо­го там вб’ють чи по­ка­лі­чать. На що він ме­ні то­ді ска­зав: «Мам, а що я хло­пцям ска­жу, що ме­не ма­ма не пу­сти­ла?». І все одно зби­рав­ся. Зу­пи­нив­ся тіль­ки, ко­ли я по­ча­ла одя­га­ти Бо­г­дан­чи­ка — мо­лод­шо­го си­на, яко­му то­ді був ро­чок, щоб йти втрьох з Юрою на Май­дан (пла­че).

Пі­сля то­го Юра як у ра­ку­шку схо­вав­ся. І при­хо­ву­вав від ме­не всі свої актив­но­сті. А ще вла­шту­вав­ся на ро­бо­ту в Оща­дбанк ка­си­ром. І то­ді все на бре­хні йо­го під­ло­ви­ти бу­ло пра­кти­чно не­мо­жли­во. Він не бу­вав вдо­ма, бо в ньо­го на­вча­н­ня, ро­бо­та, дів­чи­на, дру­зі... Зав­жди но­вий при­від. І я не мо­гла всте­жи­ти, ко­ли він хо­див на Май­дан, ко­ли не хо­див... Єди­не, що якось я по­ба­чи­ла, що в Юри го­ло­ва про­би­та бі­ля тім’ячка і за­ши­та ра­на ме­ди­чною си­ньою ни­ткою. Але й то­ді син зна­йшов як ви­кру­тись. Ска­зав ме­ні, що то ре­монт в бан­ку, і шту­ка­тур­ка на го­ло­ву впа­ла. Я, прав­да, при­гро­зи­ла, що за­те­ле­фо­ную ке­рів­ни­ку, за­пи­таю. На що син ме­ні ска­зав: «Мам, я лю­ди­на но­ва в ко­ле­кти­ві і мо­ло­дий зов­сім, що про ме­не по­ду­ма­ють?». І я на це «по­ве­лась»...

— Як ви ді­зна­ли­ся, що Юри вже не­має се­ред жи­вих?

— Пер­ши­ми ме­ні ска­за­ли... те­ро­ри­сти. — Вам по­дзво­ни­ли? — У Юри від ве­чо­ра 16 кві­тня був ви­мкне­ний те­ле­фон. Я і всі дру­зі та ро­ди­чі по­стій­но над­зво­ню­ва­ли на йо­го но­мер. Але зв’яз­ку не бу­ло. І от в ніч з суб оти на не­ді­лю — а це са­ме Па­сха бу­ла — те­ле­фон уві­мкнув­ся — при­йшло СМС. І я на­бра­ла... Труб­ку під­няв не­аде­ква­тний чо­ло­вік. Він кри­чав на ме­не, обзи­вав фа­шис­ткою, бан­де­рів­кою, ка­зав, що я на їхню зем­лю за­зі­хну­ла... По­тім ще ска­зав: «Это те­бе за Са­шу Бе­ло­го!»... Я не мо­гла ні­чо­го зро­зу­мі­ти. При­чо­му він по­стій­но ки­дав труб­ку: ви­кри­чи­ться, і «ви­би­ває»... І та­ке бу­ло у всіх, хто дзво­нив на Юрин но­мер.

Я на­пи­са­ла СМС, що я — ма­ма, що я не на­ле­жу ні до яких по­лі­ти­чних сил... Ме­ні в го­ло­ву то­ді не мо­гло при­йти, що Юра по­їхав на Дон­бас. Я ду­ма­ла, що це якісь нар­ко­ма­ни те­ле­фон вкра­ли.

10 хви­лин пі­сля СМС я че­ка­ла. Ні­хто не ви­дзво­ню­вав­ся. То­ді я на­бра­ла са­ма. Слу­хав­ку під­няв ін­ший чо­ло­вік. Те­пер по го­ло­су я ду­маю, що то був Гир­кін (від­став­ний офі­цер зброй­них сил РФ. Та­кож ві­до­мий під псев­до­ні­мом Ігор Стрєл­ков, прі­зви­сько «Стрє­лок». Ві­ді­грав зна­чну роль на по­ча­тку зброй­но­го кон­флі­кту на схо­ді Укра­ї­ни. — «День» ). І слід­ством до­ка­за­но, що на той пе­рі­од са­ме Гир­кін ке­ру­вав ка­ту­ва­н­ня­ми на­ших хло­пців. І от цей чо­ло­вік ме­ні ка­же: «Твой сын по­гиб. Он дав­но уже в Не­бе­сной Со­тне. Ты сю­да не зво­ни. Ты что не по­ни­ма­е­шь, что мы хо­тим его друж­ков вычи­слить?!» — і по­клав слу­хав­ку.

Я за­те­ле­фо­ну­ва­ла в мі­лі­цію. Ре­а­кції не бу­ло. Ска­за­ли дзво­ни­ти до слід­чо­го. Я на­бра­ла той но­мер, який ме­ні дав чер­го­вий, там не від­по­від­а­ли. І я зно­ву пе­ре­те­ле­фо­ну­ва­ла у від­ді­лок, що, мов­ляв, там не від­по­від­ає ні­хто. А він ме­ні спо­кій­ним то­ном від­по­від­ає: ви що, не ро­зу­мі­є­те, за­раз усі на Па­сці?! Зна­є­те, як ме­ні бу­ло то­ді? Мою ди­ти­ну десь три­ма­ють, ка­ту­ють, вби­ва­ють, а у них тут — свя­то.

— Це прав­да, що спра­ву про вбив­ство Юри за­кри­то за від­су­тні­стю скла­ду зло­чи­ну?

— Її за­кри­ва­ли. 31 трав­ня 2014 ро­ку. Я збе­рі­гаю ці­ка­ву «га­зе­тку» — «жи­ти по-но­во­му». Пе­ред ви­бо­ра­ми та­кі роз­да­ва­ли. І от там на пер­шій сто­рін­ці — порт­рет Пе­тра По­ро­шен­ка, а на дру­гій — мій Юра, і за­мі­тка про те, що за­ги­нув ще один Ге­рой Не­бе­сної Со­тні, і тро­хи про об­ста­ви­ни смер­ті. І за­кін­чу­ва­лась ця за­мі­тка сло­ва­ми «бу­де­мо пам’ята­ти». Та бу­кваль­но від­ра­зу пі­сля то­го, ко­ли По­ро­шен­ко ви­грав пре­зи­дент­ські ви­бо­ри, Дні­пров­ське РОВД за­кри­ло Юри­ну спра­ву...

— Але вам вда­ло­ся до­мог­тись її по­нов­ле­н­ня?

— Так. Ми хо­ди­ли з мі­тин­гом до Дні­пров­сько­го РОВД. Був ве­ли­кий скан­дал. Бу­ли акти­ві­сти, адво­ка­ти, Юри­ні одно­кла­сни­ки, вчи­тель­ки зі шко­ли... Нас то­ді прийняв на­чаль­ник Дні­пров­сько­го РОВД Чай­ка. Йо­го вже, сла­ва Бо­гу, ви­гна­ли.

До ре­чі, ми ор­га­ні­зу­ва­ли мі­тинг і під Ген­про­ку­ра­ту­рою пі­сля то­го, як я отри­ма­ла від­пи­ску з про­ку­ра­ту­ри, що во­ни не ба­чать ні­чо­го про­ти­прав­но­го у ді­ях слід­чо­го, який за­крив спра­ву Юри. Це са­ме бу­ло то­го дня, ко­ли Ві­та­лія Яре­му при­зна­чи­ли Ге­не­раль­ним про­ку­ро­ром. До нас ви­йшов Ві­та­лій Ка­сько. І спра­ву по­но­ви­ли.

Бу­ло три вбив­ства... Мо­го Юру за­ка­ту­ва­ли, йо­го дру­га зі Стрия Юрія Дя­ков­сько­го та де­пу­та­та Гор­лів­ської мі­ськра­ди Во­ло­ди­ми­ра Ри­ба­ка. Але на­ша про­ку­ра­ту­ра не хо­ті­ла об’єд­ну­ва­ти ці три спра­ви. І ли­ше під ти­ском лю­дей, ЗМІ, гро­мад­сько­сті нам вда­лось, щоб­ці спра­ви об’єд­на­ли.

— За­раз ви ві­ри­те в те, що вин­ні у вбив­стві ва­шо­го си­на бу­дуть при­тя­гну­ті до від­по­від­аль­но­сті?

— Че­сно — ні. Во­ни — на те­ри­то­рії Ро­сії та ДНР. Най­ближ­чим ча­сом — по­ки вій­на не за­кін­чи­ться — зна­йти їх і су­ди­ти — це не­ре­аль­но для нас. Де Гир­кін? В Мо­скві. Як йо­го ді­ста­неш?

А вза­га­лі, якщо че­сно, я спо­ді­ва­юсь на Бо­га і йо­го ка­ру.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.