Iсто­рія з гео­гра­фі­єю

У Пу­ті­на не ви­йде. Га­ран­тія цьо­го — до­ля всіх ім­пе­рій ми­ну­ло­го. Во­ни вми­ра­ють, але не во­скре­са­ють

Den (Ukrainian) - - Світові Дискусії - Бо­рис СОКОЛОВ, про­фе­сор, Москва

Пре­зи­дент Ро­сії Во­ло­ди­мир Во­ло­ди­ми­ро­вич Пу­тін по­ро­див чер­го­ву істо­ри­чну фра­зу. На­го­ро­джу­ю­чи ла­у­ре­а­тів пре­мії Ро­сій­сько­го гео­гра­фі­чно­го то­ва­ри­ства, він у бе­сі­ді з най­мо­лод­шим ла­у­ре­а­том, 9-рі­чним Ми­ро­сла­вом Оскир­ком, який знає на­пам’ять мі­сця роз­та­шу­ва­н­ня на ма­пі, пра­по­ри й сто­ли­ці всіх кра­їн сві­ту, у від­по­відь на сло­ва хло­пчи­ка: «Кор­дон Ро­сії за­кін­чу­є­ться че­рез Бе­рин­го­ву про­то­ку, де США», фі­ло­соф­ськи за­ува­жив: «Кор­дон Ро­сії ні­де не за­кін­чу­є­ться». І тут-та­ки по­ква­пив­ся до­да­ти, щоб у сві­ті не всти­гли зля­ка­ти­ся: «Але це жарт».

Утім, цей жарт схо­жий на той, що мі­сти­ться в одно­му анек­до­ті про Ста­лі­на й нар­ко­ма тан­ко­вої про­ми­сло­во­сті В’яче­сла­ва Ма­ли­ше­ва. 1942 ро­ку Ма­ли­ше­ва ви­кли­ка­ють на при­йом до Ста­лі­на. День си­дить нар­ком у Крем­лі, Ста­лін йо­го не при­ймає. На­сту­пно­го дня при­хо­дить В’яче­слав Оле­ксан­дро­вич у Кремль спо­за­ран­ку, але зно­ву все по­вто­рю­є­ться: вождь йо­го не при­ймає. На­стає тре­тій день. Си­дить нар­ком у ста­лін­ській при­ймаль­ні, хви­лю­є­ться. І от уже на­две­чір ви­хо­дить із ка­бі­не­ту Ста­лін, зди­во­ва­но ди­ви­ться на від­ві­ду­ва­ча й го­во­рить з яскра­во ви­ра­же­ним кав­казь­ким акцен­том: «Ма­ли­шев? Вас іще не роз­стрі­ля­ли?!». І йде.

Ма­ли­ше­ва від­во­зять до го­те­лю й пе­ре­да­ють роз­по­ря­дже­н­ня по­вер­та­ти­ся на Урал. Там він до кін­ця вій­ни успі­шно пра­цює над збіль­ше­н­ням ви­ро­бни­цтва тан­ків. І ось дов­го­о­чі­ку­ва­на Пе­ре­мо­га! Пі­сля ка­пі­ту­ля­ції Ні­меч­чи­ни Ста­лін про­во­дить при­йом на честь нар­ко­мів і кон­стру­кто­рів озбро­єнь. На при­йо­мі вождь під­хо­дить до Ма­ли­ше­ва й за­ду­шев­но го­во­рить: «Ось, то­ва­ри­шу Ма­ли­шев, пам’ята­є­те 42-й рік? Важ­ко, смер­тель­но важ­ко нам бу­ло, але вмі­ли ж ми по­жар­ту­ва­ти!» Пу­тін жар­тує то­чні­сінь­ко так, як і Ста­лін.

Що ж, з фор­маль­ної то­чки зо­ру, Во­ло­ди­мир Во­ло­ди­ми­ро­вич у бе­сі­ді з хло­пчи­ком, без­умов­но, пра­вий. Кор­дон будь-якої дер­жа­ви в прин­ци­пі не має ні по­ча­тку, ні кін­ця. Якщо кра­ї­на кон­ти­нен­таль­на й ви­хо­ду до мо­ря, оке­а­ну або озе­ра не має, то її кор­до­ни є за­мкну­тою лі­ні­єю, в якої не мо­жна ви­ді­ли­ти ні по­ча­тку, ні кін­ця. Якщо ж ча­сти­на те­ри­то­рії кра­ї­ни ви­хо­дить до мо­ря, то, в прин­ци­пі, одну то­чку схо­дже­н­ня су­хо­пу­тно­го кор­до­ну з мор­ським мо­жна ви­зна­ти по­ча­тком, а дру­гу — кін­цем су­хо­пу­тно­го кор­до­ну дер­жа­ви, ра­ху­ю­чи, на­при­клад, зі за­хо­ду на схід. Так, во­че­видь, і зро­бив Ми­ро­слав Оскир­ко. Але якщо від край­ніх то­чок су­хо­пу­тних кор­до­нів про­ве­сти кор­дон 12-миль­них те­ри­то­рі­аль­них вод, що йде па­ра­лель­но узбе­реж­жю, то кор­до­ни кра­ї­ни все одно пе­ре­тво­ря­ться на за­мкну­ту лі­нію без по­ча­тку й кін­ця. Та­кий по­гляд на кор­до­ни мо­жли­вий, і Пу­тін має пов­не пра­во ди­ви­ти­ся на них са­ме так.

Але щось ме­ні під­ка­зує, що ро­сій­ський пре­зи­дент, ка­жу­чи про те, що ро­сій­ський кор­дон ні­де не кін­ча­є­ться, мав на ува­зі не стіль­ки за­мкну­тий ха­ра­ктер кор­до­ну Ро­сії, як і будь-якої ін­шої кра­ї­ни в сві­ті, скіль­ки мо­жли­вість її, ви­ба­чте за тав­то­ло­гію, без­ме­жно­го роз­ши­ре­н­ня. Чим, по­при обмов­ку, на­пев­но, на­ля­кав ба­га­то ко­го у сві­ті, й осо­бли­во в су­сі­дніх кра­ї­нах. Ве­ли­кі за­во­йов­ни­ки ста­ро­ви­ни теж мрі­я­ли про те, щоб кор­до­ни їхніх ім­пе­рій збі­гли­ся з кор­до­на­ми ой­ку­ме­ни — ві­до­мої їм на той мо­мент ча­сти­ни су­ші, осво­є­ної люд­ством. І Оле­ксандр Ма­ке­дон­ський, і Чин­гі­схан спо­ді­ва­ли­ся, що їм уда­сться за­во­ю­ва­ти всі на­се­ле­ні зем­лі Єв­ро­пи, Азії й Афри­ки й ви­йти до «остан­ньо­го мо­ря».

Зві­сно, ні один, ні дру­гий пол­ко­во­дець ні­чо­го не зна­ли ані про Аме­ри­ку з її чи­ма­лим на­се­ле­н­ням, ані про на­ба­га­то менш, але все-та­ки за­се­ле­ну Ав­стра­лію, а та­кож про кра­ї­ни Афри­ки на пів­день від Са­ха­ри та про низ­ку ін­ших кра­їн у Єв­ро­пі й Азії. Та всі ті кра­ї­ни й на­ро­ди, про яких зна­ли, зби­ра­ли­ся за­во­ю­ва­ти. Про­те, як ві­до­мо, ні Оле­ксан­дру, ні Чин­гі­сха­ну пов­ні­стю ви­ко­на­ти свої за­во­йов­ни­цькі про­гра­ми й ді­йти до мі­фі­чно­го «остан­ньо­го мо­ря» так і не вда­ло­ся. А не­за­ба­ром пі­сля смер­ті сво­їх за­снов­ни­ків і ім­пе­рія Оле­ксан­дра Ма­ке­дон­сько­го, і Мон­голь­ська ім­пе­рія роз­па­ли­ся на без­ліч ве­ли­ких і ма­лих дер­жав.

Подаль­ші роз­бу­дов­ни­ки ім­пе­рій на ой­ку­ме­ну на­віть не за­ма­ху­ва­ли­ся й обме­жу­ва­ли­ся ли­ше пев­ни­ми ра­йо­на­ми Єв­ро­пи й Азії, в ра­зі кон­ти­нен­таль­них ім­пе­рій, або обме­жу­ва­ли­ся не ду­же ве­ли­ки­ми те­ри­то­рі­я­ми єв­ро­пей­ських ме­тро­по­лій, до яких до­да­ва­ли­ся чи­ма­лі ко­ло­ні­аль­ні во­ло­ді­н­ня на ін­ших кон­ти­нен­тах, якщо йшло­ся про ко­ло­ні­аль­ні ім­пе­рії. Ро­сій­ська ім­пе­рія, до ре­чі, по­єд­ну­ва­ла в со­бі ри­си кон­ти­нен­таль­ної й ко­ло­ні­аль­ної ім­пе­рії. З одно­го бо­ку, вся її те­ри­то­рія бу­ла одним су­ціль­ним кон­ти­нен­таль­ним ма­си­вом. З дру­го­го бо­ку, чи­ма­ло ро­сій­ських те­ри­то­рій в Азії бу­ли ти­по­ви­ми ко­ло­ні­аль­ни­ми во­ло­ді­н­ня­ми, які ні­чим не від­рі­зня­ли­ся, по су­ті, на­при­клад, від бри­тан­ських ко­ло­ні­аль­них во­ло­дінь в Ін­дії. Але до­ля всіх ім­пе­рій бу­ла одна­ко­вою: че­рез кіль­ка де­ся­ти­літь або че­рез кіль­ка со­тень ро­ків во­ни при­пи­ня­ли своє існу­ва­н­ня й роз­па­да­ли­ся.

Пу­тін, зві­сно, — не Оле­ксандр Ма­ке­дон­ський і не Чин­гі­схан. І ре­сур­сів у йо­го роз­по­ря­джен­ні від­но­сно мен­ше, і пол­ко­во­дни­цьких та­лан­тів він не має. І Ро­сій­ська дер­жа­ва за ньо­го все­та­ки не ціл­ком під­по­ряд­ко­ва­на ці­лям вій­сько­вої екс­пан­сії. Адже на дво­рі вже ХХІ сто­лі­т­тя, і хоч якусь «со­ці­ал­ку» лю­дям да­ва­ти все ж та­ки до­во­ди­ться — це ж не Мон­голь­ська ім­пе­рія. Пі­сля Дру­гої сві­то­вої вій­ни ра­дян­ське ке­рів­ни­цтво пле­ка­ло мрії швид­ко ді­йти до Пі­ре­ней­сько­го пів­остро­ва й Ла-Ман­шу, оми­ти чо­бо­ти в Атлан­ти­ці. Пу­ті­ну та­кі мас­шта­бні аван­тю­ри, ду­маю, й уві сні не сня­ться — ре­сур­си не ті. За­те весь пост­ра­дян­ський про­стір він вва­жає чи то ро­сій­ською «сфе­рою ін­те­ре­сів», якщо бра­ти тер­мін се­кре­тно­го про­то­ко­лу до сум­но зна­ме­ни­то­го па­кту Мо­ло­то­ва — Ріб­бен­тро­па, чи то «сфе­рою спіль­но­го про­цві­та­н­ня Ве­ли­ко­го Єв­ра­зій­сько­го про­сто­ру», якщо тро­хи пе­ре­фра­зо­ву­ва­ти тер­мін з япон­ської екс­пан­сіо­ніст­ської про­гра­ми пе­рі­о­ду Дру­гої сві­то­вої вій­ни.

І, на­пев­но, не­ви­пад­ко­во фра­зу про без­ко­не­чний кор­дон Ро­сії Пу­тін ви­го­ло­сив у бе­сі­ді з хло­пчи­ком з укра­їн­ським ім’ям і прі­зви­щем. Адже пре­зи­дент дру­гої за ядер­ною по­ту­жні­стю дер­жа­ви у сві­ті все ще ми­слить у ка­те­го­рі­ях Дру­гої сві­то­вої вій­ни. Пу­тін на­пев­но хо­тів би роз­су­ну­ти кор­до­ни Ро­сії до кор­до­нів ко­ли­шньо­го СРСР, «до чорт зна яких меж», якщо про­ци­ту­ва­ти до­бре зна­йо­мо­го ки­я­нам кла­си­ка. Тіль­ки-от у Пу­ті­на не ви­йде. Га­ран­тія цьо­го — до­ля всіх ім­пе­рій ми­ну­ло­го. Во­ни вми­ра­ють, але не во­скре­са­ють.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.