«ОЖИВИТИ» Фар­ний ко­стел

Як не­бай­ду­жі ме­шкан­ці Ізя­сла­ва на­ма­га­ю­ться збе­рег­ти уні­каль­ну істо­ри­ко-куль­тур­ну спад­щи­ну мі­ста

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Оль­га ХАРЧЕНКО, «День»

Ізя­слав — не над­то по­пу­ляр­не се­ред ві­тчи­зня­них ту­ри­стів мі­сто істо­ри­чної Во­ли­ні ( ни­ні Хмель­ни­цька область), хо­ча во­но має дав­ню (пер­ша згад­ка — 1390 рік) і ці­ка­ву істо­рію, на йо­го те­ри­то­рії роз­та­шо­ва­ні уні­каль­ні пам’ятки: Ста­ро­за­слав­ський за­мок XV сто­лі­т­тя, па­лац Сан­гу­шків 1754—1770 ро­ків з ком­пле­ксом ко­сте­лу мі­сіо­не­рів, ка­фе­драль­ний ко­стел Св. Iо­ан­на Хре­сти­те­ля 1599 ро­ку, які вне­се­ні до дер­жав­но­го ре­є­стру на­ціо­наль­но­го куль­тур­но­го на­дба­н­ня, а та­кож мо­на­стир отців бер­нар­ди­нів, за­ли­шки се­ре­дньо­ві­чних му­рів і ва­лів... На жаль, до кіль­кох із цих пам’яток до­ре­чно до­да­ти «за­не­дба­ні ру­ї­ни». Та, на ща­стя, се­ред мі­стян зна­йшли­ся не­бай­ду­жі, що хо­чуть змі­ни­ти си­ту­а­цію. Зокре­ма, во­ни взя­ли­ся пе­ред­усім за при­би­ра­н­ня ка­фе­драль­но­го ко­сте­лу св. Iва­на Хре­сти­те­ля, ін­ша на­зва яко­го Фар­ний ко­стел, а у мі­сті — і ско­ро­че­на «Фа­ра». Він за дов­гі ро­ки за­пу­сті­н­ня пе­ре­тво­рив­ся бу­кваль­но на смі­тник.

«У при­мі­щен­ні ко­сте­лу з 30-х ро­ків ХХ сто­лі­т­тя був му­зей, під час Дру­гої сві­то­вої — цер­ква, а по­тім — зно­ву му­зей. У 1950-х ве­жу хра­му пе­ре­тво­ри­ли на во­до­на­пір­ну, во­на по­шко­ди­ла фун­да­мент, то­му що там бу­ла ві­бра­ція, а в 1986 ро­ці бу­дів­ля го­рі­ла. Пі­сля то­го ту­ди по­ча­ли з нав­ко­ли­шніх бу­дин­ків зно­си­ти смі­т­тя», — пе­ре­по­від­ає стра­дни­цьку ча­сти­ну істо­рії най­дав­ні­шої пра­во­слав­ної пам’ятки мі­ста Лю­дми­ла Ле­ви­цька, за фа­хом ме­не­джер з пер­со­на­лу, ко­тра не змо­гла спо­кій­но ди­ви­ти­ся на руй­ну­ва­н­ня. «На­ве­сні 2015 ро­ку я при­їха­ла в Ізя­слав до ма­ми і де­я­кий час тут жи­ла, тож шу­ка­ла лю­дей, з яки­ми мо­жна бу­ло б зру­ши­ти цю спра­ву з мі­сця. А па­ра­лель­но зі мною на­ше ко­за­цьке то­ва­ри­ство зі­бра­ли­ся на то­ло­ку, по­ча­ли при­би­ра­ти Фар­ний ко­стел. Я ви­пад­ко­во про них ді­зна­ла­ся, ми зу­стрі­ли­ся і по­ча­ли це ро­би­ти ре­гу­ляр­но, — роз­по­від­ає Лю­дми­ла. — На по­ча­тках ми зби­ра­ли­ся раз, а то й два на ти­ждень у лі­тній се­зон. У се­зон цьо­го ро­ку ми так са­мо зби­ра­ли­ся з кві­тня раз на ти­ждень. Спо­ча­тку нас бу­ло біль­ше — до 15-ти лю­дей, за­раз ду­же ма­ло — ко­жно­го ра­зу при­хо­дять 3—5 лю­дей». «Це рі­зні як за май­но­вим ста­ту­сом, так і за пе­ре­ко­на­н­ня­ми гро­ма­дя­ни, — роз­по­від­ає Во­ло­ди­мир Фе­до­ров, го­ло­ва То­ва­ри­ства куль­тур­ної спад­щи­ни «За­слав’є» (са­ме в цю гро­мад­ську ор­га­ні­за­цію об’єд­на­ли­ся акти­ві­сти). — Але спіль­ним в нас є те, що це не по­тен­цій­ні емі­гран­ти, аж ні­як. Це лю­ди, які пе­ред­усім роз­гля­да­ють мі­сце, де во­ни ме­шка­ють (шир­ше — кра­ї­ну) як вла­сну до­мів­ку. У них до­сить ви­со­кий рі­вень мо­ти­ва­ції, за­зви­чай від­су­тній у ін­ших ме­шкан­ців». Пе­ре­ва­жно жи­те­лі мі­ста інер­тно спри­йма­ють ро­бо­ту іні­ці­а­тив­них ізя­слав­ців. «При­чи­ни рі­зні, — по­яснює Во­ло­ди­мир. — Се­ред них — не­о­дно­рі­дність, чи рад­ше від­су­тність, за­галь­но­го ін­фор­ма­цій­но­го по­ля. Тоб­то у біль­шо­сті про­сто від­су­тні зна­н­ня не тіль­ки про ро­бо­ти, що від­бу­ва­ю­ться, але та­кож і про те, де еле­мен­тар­но роз­та­шо­ву­є­ться об’єкт (і це при то­му, що мі­сто не­ве­ли­ке, тро­хи біль­ше 17 тис. жи­те­лів! — Авт.). Ча­сти­на ме­шкан­ців, зві­сно, схваль­но ста­ви­ться до то­го, що від­бу­ва­є­ться, але уча­сті не бе­ре».

Про­те ефект все одно є, пе­ре­ко­на­на Ле­ви­цька. Якщо в пер­ші ра­зи зби­ра­ло­ся та­кі ку­пи смі­т­тя, що їх до­во­ди­ло­ся за­би­ра­ти тра­кто­ром, то 2016 ро­ку пі­сля «зи­мів­лі» ко­сте­лу акти­ві­сти ви­не­сли тіль­ки чо­ти­ри па­ке­ти са­ме по­бу­то­во­го смі­т­тя. Але ро­бо­ти не по­мен­ша­ло. Цьо­го лі­тньо­го се­зо­ну

во­ни роз­чи­ща­ли дзві­ни­цю і бо­ко­ві схо­ди хра­му від на­слід­ків по­же­жі і за­не­дба­но­сті — ви­но­си­ли ка­мі­н­ня, ґрунт, пі­сок, шма­тки це­гли... «По­ча­тко­ва на­ша ме­та, — ка­же Лю­дми­ла Ле­ви­цька, — кон­сер­ва­ція при­мі­ще­н­ня, щоб во­но не роз­ва­ли­ло­ся». Во­ло­ди­мир до­дає: «Ми, як во­лон­те­ри, зо­се­ре­дже­ні на ви­рі­шен­ні про­бле­ми збе­ре­же­н­ня пам’ятки, від­так на­ша ді­яль­ність спря­мо­ва­на на під­си­ле­н­ня її зна­чи­мо­сті. Во­на ціл­ком не ва­жли­ва в су­ча­сно­му се­ре­до­ви­щі, да­ле­ко­му від ко­ли­шніх цін­но­стей, які про­сто не є зро­зумі­ли­ми для ба­га­тьох. Про­те зна­че­н­ня тра­ди­ції, пам’яті і основ куль­ту­ри за­ли­ша­ю­ться над­то ва­жли­ви­ми для су­спіль­ства, яке пра­гне зро­би­ти ви­снов­ки з вла­сно­го ми­ну­ло­го». Тож ни­ні акти­ві­сти за­йма­ю­ться юри­ди­чною ре­є­стра­ці­єю сво­го гро­мад­сько­го об’єд­на­н­ня (зі «скри­пом», че­рез від­су­тні­стьпер­со­на­лу в обла­сно­му управ­лін­ні юсти­ції, ка­же Во­ло­ди­мир), щоб ма­ти змо­гу по­да­ва­ти­ся на гран­ти і так зна­йти фі­нан­су­ва­н­ня для сво­їх ро­біт. Адже з мі­сце­вою вла­дою і пи­та­н­ням вла­сно­сті на пам’ятки — си­ту­а­ція скла­дна.

«Чо­му ми взя­ли­ся за Фа­ру? Це най­ви­зна­чні­ша пам’ятка, це був ка­фе­драль­ний со­бор, де мі­сти­ла­ся уси­паль­ни­ця вла­сни­ків мі­ста. Уні­каль­на си­ту­а­ція — наш ко­стел бу­ду­ва­ли для ка­то­ли­ків лю­ди, які не бу­ли ка­то­ли­ка­ми. Вла­сни­ки на­ших зе­мель­бу­ли укра­їн­ця­ми, ні ро­сі­я­на­ми, ні ли­тов­ця­ми, ні по­ля­ка­ми. Це гіл­ка кня­зів Острозь­ких, так са­мо, як і кня­зі Сан­гу­шки, що вже по­тім бу­ли ви­ка­то­ли­че­ні, по­шлю­бо­ва­ні і се­бе іден­ти­фі­ку­ва­ли з Поль­щею, бо час був та­кий. Але це вла­сне укра­їн­ська спад­щи­на. І так са­мо па­ла­цо­вий ком­плекс у нас уні­каль­ний. Та, на жаль, па­лац Сан­гу­шків теж при­бли­зно в та­ко­му ж ста­ні, як і Фар­ний ко­стел. І проблема в то­му, що всі ці на­ші не­ща­сні пам’ятки ар­хі­те­кту­ри офі­цій­но не ма­ю­ть­вла­сни­ка. Від­по­від­но ми не ма­є­мо під­став, щоб на­ві­тьна­пи­са­ти який­сь­про­ект чи де­сь­про­си­ти гро­ші, то­му що во­но фор­маль­но ні­чиє. Ми спіл­ку­ва­ли­ся з мі­ською вла­дою на ра­ху­нок вла­сно­сті. Та ре­зуль­та­ту по­ки ма­ло. Вла­да го­во­рить, що не має ко­штів це все утри­му­ва­ти, то­му во­ни йо­го не бу­ду­ть­ста­ви­ти на ба­ланс. А оскіль­ки бу­дів­лі не на ба­лан­сі, во­ни за них від­по­від­аль­но­сті не не­суть. У них одне сло­во: не­має гро­шей. На цьо­му роз­мо­ва по­чи­на­є­ться і цим за­кін­чу­є­ться». Тро­хи до­по­мо­ги бу­ло тіль­ки із ви­ве­зе­н­ням смі­т­тя, ка­же Лю­дми­ла. «На­ше мі­сто на ду­же низь­ко­му рів­ні роз­ви­не­но­сті са­мов­ря­ду­ва­н­ня, — вва­жає Во­ло­ди­мир Фе­до­тов. — Як на­слі­док мо­жна ствер­джу­ва­ти пов­ну від­су­тні­стьпо­стій­но ді­ю­чих актив­них груп. Тим біль­ше та­ких, які до­ся­гли яки­хо­сьпо­мі­тних ре­зуль­та­тів».

«День» звер­нув­ся в мі­ську ра­ду Ізя­сла­ва, щоб отри­ма­ти від­по­відьщо­до її ба­че­н­ня си­ту­а­ції. Се­кре­тар мі­ськра­ди па­ні На­та­ля По­пко да­ва­ти коментар те­ле­фо­ном від­мо­ви­ла­ся, тож ми на­ді­сла­ли офі­цій­ний за­пит на ім’я мі­сько­го го­ло­ви, і про від­по­відьна ньо­го обов’яз­ко­во по­ві­до­ми­мо на­ших чи­та­чів. Адже проблема без­гро­шів’я зро­зумі­ла, во­на тор­кну­ла­ся ба­га­тьох, во­дно­час є при­кла­ди, ко­ли са­мо­ор­га­ні­за­ція жи­те­лів та до­по­мо­га, на­при­клад, від між­на­ро­дних про­грам, спря­мо­ва­них на роз­ви­ток са­мов­ря­ду­ва­н­ня, змі­ню­ва­ли си­ту­а­цію на кра­ще. Чо­го і пра­гну­тьдо­сяг­ти не­бай­ду­жі ізя­слав­ці, ко­трі від­чу­ва­ю­тьвід­по­від­аль ні­стьза істо­рію краю. «Для нас за­раз ва­жли­вий роз­го­лос. По­ка­за­ти, в то­му чи­слі і мі­сце­вим лю­дям, що на­ші пам’ятки є ці­ка­ви­ми, що на них не мо­жна ста­ви­ти смі­тник, на них не мо­жна ста­ви­ти хрест», — під­су­мо­вує Лю­дми­ла Ле­ви­цька.

ФОТО СЕР­ГІЯ ГОНТАРА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.