Те­а­траль­ні мі­фо­ні­ми

Den (Ukrainian) - - Культура - Оле­ксій КУЖЕЛЬНИЙ, на­ро­дний ар­тист Укра­ї­ни

«Чер­во­на Ша­по­чка » , «Отра­да и Уте­ше­ние», « Не­зрів­нян­на » , « Чу­дер­на­цькі за­ба­ви на да­ху», «По­стіль бра­ти бу­де­те?», «Са­на­ція», «До­ктор Ай­бо­лить»...

Про­сте пе­ре­ра­ху­ва­н­ня назв ки­їв­ських прем’єр 2016 ро­ку скла­да­є­ться в якусь істо­рію. Жанр її мо­жна ви­зна­ча­ти по­рі­зно­му. Ме­ні більш усьо­го до впо­до­би — міф. Міф, яким ми пі­зна­є­мо світ. Міф, який не дає нам за­пли­ва­ти за ме­жі ми­ру. З 51- ї ви­ста­ви, які но­мі­ну­ю­ться на те­а­траль­ну пре­мію «Ки­їв­ська Пе­кто­раль», ме­ні вда­ло­ся по­ди­ви­ти­ся ли­ше 27. На жаль, не ба­чив жо­дної ляль­ко­вої ви­ста­ви. Про де­які успі­шні ро­бо­ти пи­сав сам, про жи­т­тя те­а­траль­ної гро­ма­ди що­дня чи­тав у на­шій га­зе­ті, яка за об­ся­га­ми ма­те­рі­а­лів про куль­ту­ру є аб­со­лю­тним лі­де­ром се­ред укра­їн­ських пе­рі­о­ди­чних ви­дань. У куль­тур­но­му роз­ма­їт­ті на­шо­го мі­ста те­а­три по­сі­да­ють по­ва­жне мі­сце — «На сце­ні три се­стри, а в за­лі дя­дя Ва­ня» — анек­дот не про нас. Те­а­три пов­ні, не­зва­жа­ю­чи на ви­со­кі ці­ни на кви­тки. За ра­дян­ської вла­ди за­галь­ним екві­ва­лен­том бу­ла вар­тість пля­шки го­ріл­ки. Те­а­траль­ний кви­ток ні­ко­ли не був до­рож­чим за пів­лі­тру. Сьо­го­дні ви­бір на ко­ристь те­а­тру свід­чить про ви­зна­н­ня гро­ма­дя­на­ми не­об­хі­дною скла­до­вою жи­т­тя ми­сте­цтво вза­га­лі і ми­сте­цтво те­а­тру зокре­ма. А це вже до­каз ари­сто­кра­ти­за­ції су­спіль­ства не за май­но­вим ста­ном, а за куль­тур­ним й ін­те­ле­кту­аль­ним рів­нем.

Ін­ко­ли мі­фо­ні­мом стає на­віть на­зва ви­ста­ви, якою гля­да­цька спіль­но­та по­зна­чає жит­тє­ві яви­ща, які во­на до­слі­джує і мі­фо­ні­мі­зує. На­справ­ді — це ро­бо­та те­а­тру над ство­ре­н­ням мо­дер­но­во­го ка­но­ну куль­тур­них тра­ди­цій, в яко­му ді­ро­кпу­стот на­ро­би­ли ін­фор­ма­цій­ні та ко­му­ні­ка­цій­ні те­хно­ло­гії. Зви­чай­но, по­ле чи­та­н­ня, куль­ту­ра ци­ту­ва­н­ня, на­бір мі­фо­ні­мів зав­жди змі­ню­є­ться, але ні­ко­ли до на­ших ча­сів це не від­бу­ва­ло­ся так швид­ко.

До­ро­бок Но­во­го дра­ма­ти­чно­го те­а­тру на Пе­чер­ську: « Лю­бить » , « Отра­да и Уте­ше­ние » , « В са­мое серд­це » , « По­стіль бра­ти бу­де­те?» (КАМТМ « Су­зір’ я » ) , « Лю­бов­ний мо­но­лог» Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го ака­де­мі­чно­го те­а­тру опе­ре­ти, «Три то­ва­ри­ші» На­ціо­наль­но­го ака­де­мі­чно­го дра­ма­ти­чно­го те­а­тру ім. Іва­на Фран­ка, «Укра­де­не ща­стя» Ки­їв­сько­го екс­пе­ри­мен­таль­но­го те­а­тру «Зо­ло­ті Во­ро­та» пле­туть міф про ко­ха­н­ня. Лю­бов як слу­жі­н­ня, як до­слі­дже­н­ня люд­ської при­ро­ди, лю­бов силь­ні­ша за смерть, лю­бов, що існує ви­клю­чно у вчин­ках. Ко­ха­н­ня як хво­ро­ба, про­кля­т­тя, ви­про­бу­ва­н­ня, як сенс бу­т­тя і єди­ний без­за­сте­ре­жний до­каз то­го, що лю­ди­на жи­ва — сми­сло­ві ве­кто­ри цьо­го мі­фу. До­ре­чно при­га­да­ти Де­кар­та: «Ба­жа­н­ня пі­зна­н­ня ви­ще при­стра­сті», а до­пи­тли­вим під­мор­гну­ти — лю­бов і ко­ха­н­ня — це си­но­ні­ми?

Міф про ба­тьків і ді­тей цьо­го се­зо­ну чо­мусь за­зву­чав осо­бли­во три­во­жно і го­ло­сно. Ки­їв­ський ака­де­мі­чний те­атр юно­го гля­да­ча на Ли­пках у ви­ста­ві для сі­мей­но­го пе­ре­гля­ду «Ме­не зва­ти Пі­тер» про хло­пчи- ка, який не­на­ви­дить ба­тьків, го­то­вий вби­ти се­стру і су­сід­ку, які не ви­зна­ють йо­го Пі­те­ром Пе­ном, про­во­кує до вбив­ства якийсь дя­де­чко, да­ру­ю­чи йо­му но­жа, під­бу­рю­ю­чи стри­бну­ти з да­ху і по­лі­та­ти, ра­птом при­стра­сно ці­лу­ю­чи на про­ща­н­ня.

У ви­ста­ві «Без ви­ни вин­ні» троє мо­ло­ди­ків справ­ля­ють вра­же­н­ня без­при­туль­них без­ба­тчен­ків. Во­ни на­стіль­ки бру­таль­но став­ля­ться до стар­ших, що один з них на­віть не чує го­ло­су кро­ві і не від­чу­ває най­мен­шо­го хви­лю­ва­н­ня, зу­стрів­ши свою ма­тір. При­ро­дний ін­стинкт роз­тро­ще­но про­те­зом ети­ки.

«Вид з мо­сту» На­ціо­наль­но­го ака­де­мі­чно­го те­а­тру ро­сій­ської дра­ми ім. Ле­сі Укра­їн­ки, «Ігра­шка для ма­ми» Те­а­тру «Актор», у пев­но­му сен­сі «Сой- чи­не кри­ло» Ки­їв­сько­го ака­де­мі­чно­го дра­ма­ти­чно­го те­а­тру на По­до­лі — про ба­тьків­ське на­си­л­ля над ді­тьми.

Міф те­а­тру про са­мо­го се­бе зов­сім не пре­тен­дує на роль свя­ще­но­пи­сця но­вої ери. Він до­ста­тньо са­мо­і­ро­ні­чний і во­ліє ми­сли­ти гло­баль­но, а ді­я­ти ло­каль­но. Так, як про це го­во­рять ви­ста­ви фран­ків­ців « Зір­ка, або Iн­то­кси­ка­ція те­а­тром » та «Не­зрів­нян­на».

Ки­їв­ський те­атр — це не су­ма кон­кре­тних по­ста­но­вок. Це за­клик до куль­тур­но­го са­мо­ви­зна­че­н­ня, до осо­би­сті­сно­го роз­ви­тку. Це ми­сте­цькі ко­му­ні­ка­ції. Це ко­му­ні­ка­ції ми­сте­цтвом.

Го­во­ри­ти про за­стій мо­жна ви­клю­чно в жан­рі опер­но­го ми­сте­цтва. Ви­ста­ви ка­мер­них те­а­трів зав­жди ру­хо­мі­ші в сво­їх

Ці­ка­во, як 25-рі­чна де­те­ктив­на біо­гра­фія бу­дів­ни­цтва Ки­їв­сько­го ака­де­мі­чно­го дра­ма­ти­чно­го те­а­тру на По­до­лі вті­ли­ться або не вті­ли­ться в йо­го подаль­ших твор­чих по­шу­ках. З дво­по­вер­хо­вої ко­роб­ки, сти­лі­зо­ва­ної під дав­ню кам’яни­цю, ні­би ті­сто на дрі­жджах ви­ро­стає мо­дер­но­вий куб. Звід­ки б на ньо­го не ди­ви­ти­ся, стін­ки і дах чи­та­ю­ться чор­ни­ми ква­дра­та­ми К.Ма­ле­ви­ча. Мо­жли­во, вар­то обра­ми­ти сві­тлом ре­бра ку­бу, аби ква­дра­ти на­бу­ли більш чі­ткої асо­ці­а­ції. На чор­но­му ме­та­ле­во­му фа­са­ді, як ме­ні зда­є­ться, до­бре бу­ло б зро­би­ти те­ле­е­кра­ний ква­драт. Ці­ло­до­бо­во на ньо­му де­мон­стру­ва­ти як у рі­зні ча­си ви­гля­да­ла вісь від Зо­ло­тих Во­ріт до Ки­є­во­Мо­ги­лян­ської Ака­де­мії. З фа­са­дом мо­жна екс­пе­ри­мен­ту­ва­ти аж до­ки не ста­не зви­чним. А от що сто­су­є­ться ін­тер’єру, то він схва­ле­ний одно­стай­но те­а­траль­ни­ми фа­хів­ця­ми, ар­хі­те­кто­ра­ми, вза­га­лі усі­ма, хто йо­го ба­чив. Але ра­птом зу­пи­не­но аб­со­лю­тно всі ро­бо­ти на цьо­му ба­га­то­стра­ждаль­но­му бу­дів­ни­цтві. І це не міф, а жор­сто­ка дій­сність.

Та­єм­но­зри­ме сло­во те­а­тру, ре­жи­сер­ські ро­ма­ни з дра­ма­тур­гі­єю, не­во­ди асо­ці­а­цій у бе­зо­дні бу­т­тя, які до­зво­ля­ють гля­да­чам при­ро­щу­ва­ти сен­си, ко­ор­ди­ну­ва­ти­ся з жи­т­тям, пе­ре­мі­щу­ва­ти­ся спе­кта­кля­ми в ча­сах з акто­ра­ми-по­во­ди­ря­ми є мі­фо­ло­гі­чно ве­ли­чним актом тво­рі­н­ня жи­т­тя.

ФО­ТО ІРИНИ СОМОВОЇ

«Вид з мо­сту» На­ціо­наль­но­го те­а­тру ім. Ле­сі Укра­їн­ки — одна з най­ре­зо­нан­сні­ших по­ста­но­вок цьо­го се­зо­ну

ФО­ТО НАДАНО ЛІТЧАСТИНОЮ ТЮГУ НА ЛИ­ПКАХ

Ви­ста­ву для сі­мей­но­го пе­ре­гля­ду «Ме­не зва­ти Пі­тер» мо­жна по­ба­чи­ти 14 і 15 сі­чня

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.