Кар­ма Па­ра­джа­но­ва

Зга­ду­є­мо ве­ли­ко­го кі­но­ре­жи­се­ра, день на­ро­дже­н­ня яко­го від­зна­чи­ли 9 сі­чня

Den (Ukrainian) - - Культура - Сер­гій ТРИМБАЧ

Кар­ма Па­ра­джа­но­ва — уста­нов­ка на фа­кту­ру. Фе­но­ме­наль­не зна­н­ня фа­кту­ри ре­чо­во­го, ма­те­рі­аль­но­го сві­ту справ­ді бу­ло йо­го ви­зна­чаль­ною ри­сою. « Я не зу­стрі­чав, — зга­дує Іван Драч, — лю­ди­ни, яка б так від­чу­ва­ла, що світ скла­да­є­ться з то­го всьо­го, до чо­го мо­жна до­тор­кну­ти­ся. І він на цей до­торк ви­зна­чав все і вся».

Скла­дність фе­но­ме­ну Па­ра­джа­но­ва по­ля­гає у то­му, що йо­го, за по­зір­ни­ми озна­ка­ми, на­чеб­то слід за­ра­ху­ва­ти до но­ва­то­рів. Ну, справ­ді, хто ж то­ді не но­ва­тор в укра­їн­сько­му, та й за­га­лом єв­ро­пей­сько­му і сві­то­во­му кі­ні, як не він — з йо­го уні­каль­ною кі­но­мо­вою, йо­го сві­то­ба­че­н­ням, ні на ко­го не схо­жим? Ра­зом із тим кра­щі філь­ми ре­жи­се­ра, по­чи­на­ю­чи від «Ті­ней за­бу­тих пред­ків», бу­ло зня­то на ма­те­рі­а­лі су­то ар­ха­ї­чно­му, ви­клю­че­но­му з жи­во­го, актив­но­го жи­т­тя со­ці­у­му, куль­ту­ри в ці­ло­му.

Ар­ха­їсти чи но­ва­то­ри? На зла­мі 1950—1960-х ро­ків мо­дно бу­ти но­ва­то­ром, не­о­дмін­но від­кри­ва­ти щось но­ве, пер­вин­не. Однак фран­цузь­ка Но­ва хви­ля вне­сла но­ві ню­ан­си. Во­ни по­ля­га­ють пе­ред­усім у схре­щен­ні пра­кти­ки Гол­лі­ву­ду ( тоб­то чо­гось ілю­зій­но­го, та­ко­го, що не спи­ра­є­ться на наш до­свід кон­та­ктів з ре­аль­ні­стю як та­кою) і до­сві­ду кі­на, на­ста­нов­ле­но­го на ре­а­бі­лі­та­цію фі­зи­чної ре­аль­но­сті як та­кої ( ко­ли зга­да­ти на­зву зна­ме­ни­тої кни­ги Зіг­фрі­да Кра­ка­у­е­ра).

Кі­но­пра­кти­ки Па­ра­джа­но­ва якраз і по­єд­ну­ють за­лю­бле­ність, за­ча­ру­ва­н­ня фа­кту­рою (це йшло і від йо­го ан­ти­квар­них на­хи­лів, умі­н­ня ба­чи­ти за фа­ктур­ною по­верх­нею істо­рію, ма­лу, при­ва­тну й ве­ли­ку, іно­ді на­віть ко­смі­чну — як це й тра­пи­лось у «Ті­нях за­бу­тих пред­ків») і во­ро­жбит­ським умі­н­ням влов­лю­ва­ти ме­та­зміст, ба­чи­ти ме­та­ре­аль­ність. У цвин­та­рях, на­при­клад.

ПЕРЕД ЦВИНТАРНИМИ ВОРОТАМИ

Про свій сце­на­рій «Спо­відь», ро­бо­ту над яким зу­пи­ни­ли хво­ро­ба та смерть, Па­ра­джа­нов го­во­рив так: «Це сце­на­рій філь­му, скла­де­но­го з лан­цюж­ка спо­га­дів, які про­ки­ну­лись у мо­їй пам’яті перед за­чи­не­ни­ми воротами кла­до­ви­ща... » . Ста­рий тбі­лі­ський цвин­тар за­кри­ли, а на йо­го мі­сці по­ча­ли бу­ду­ва­ти « парк куль­ту­ри і від­по­чин­ку » ( зви­чний у ра­дян­ські ча­си фра­зе­о­ло­гізм, до­во­лі зви­чне яви­ще роз­ри­ву пам’яті, зв’яз­ку з ми­ну­лим.

Оцей обрив ко­рі­н­ня і ви­рі­шив зро­би­ти чіль­ним обра­зом сво­го філь­му Па­ра­джа­нов. На цвин­та­рі жи­ли пра­щу­ри, від­те­пер во­ни ста­ли без­ха­тчен­ка­ми. Що їм бу­ло ро­би­ти? Во­ни при­хо­дять до сво­го ро­ди­ча, до Па­ра­джа­но­ва.

І по­те­кли обра­зи — во­ни транс­лю­ю­ться че­рез пам’ять про ре­чі. Ста­ра швей­на ма­шин­ка « Зін­гер » , ір­жа­ві клю­чі від мо­на­сти­ря і — ува­га — фран­цузь­кий про­нонс ма­дам Жер­мен, якій уже 90, про­те во­на жи­ва.... Все це ре­чо­ві сим­во­ли жи­т­тя, яке вже по­мер­ло, як­би не ці ма­гі­чні ре­чі, що цу­пко три­ма­ють у со­бі пам’ ять люд­ську. Най­лі­пший і най­ефе­ктив­ні­ший, за Па­ра­джа­но­вим, спо­сіб по­но­ви­ти пам’ять, за­пов­ни­ти ла­ку­ни, про­ва­ли у ній — пі­ти на ау­кціон і на­ку­пи­ти ре­чей.

Втім, смерть спри­йма­є­ться Ав­то­ром як не­о­дмін­на й ор­га­ні­чна скла­до­ва жи­т­тя. Смерть ба­тька й су­сід­ки Ві­ри, ті­тки Сі­ран... Смерть Па­ра­джа­нов, су­дя­чи з ба­га­тьох свід­чень, спри­ймав на­сам­пе­ред як обряд кар­на­валь­но­го шти­бу, в яко­му все ж тор­же­ствує жит­тє­вий опти­мізм. Бо ми, лю­ди, існу­є­мо у без­край­ньо­му ко­смі­чно­му про­сто­рі, і що з то­го, що якась сту­пінь «ра­ке­ти» зго­рі­ла й ві­ді­йшла у ві­чність. Ві­чність, са­ме так, тут мас­штаб та­кий, що спри­йма­ти це у по­бу­то­во­му ви­мі­рі ні­як не ви­па­дає.

Дру­жи­на Па­ра­джа­но­ва, Сві­тла­на Щер­ба­тюк якось роз­по­ві­ла: по­мер­ла її ма­ти, про­ща­н­ня з нею, і тут з’яв­ля­є­ться Сер­гій Йо­си­по­вич (зі Сві­тла­ною во­ни бу­ли вже роз­лу­че­ні), ба­чить не­біж­чи­цю у до­мо­ви­ні й з обу­ре­н­ням спле­скує ру­ка­ми: «Як ви її вдя­гли? Це ні­ку­ди не го­ди­ться!». І швид­ко змі­нює і фра­гмен­ти одя­гу, за­галь­ну ком­по­зи­цію у до­мо­ви­ні й бі­ля неї. Ки­нув­ши остан­ній по­гляд на зро­бле­ну ним кар­тин­ку він так са­мо швид­ко зник, як і з’явив­ся. Ти­по­во для Па­ра­джа­но­ва — ме­та­фі­зи­ку смер­ті він від­тво­рю­вав че­рез фа­кту­ру — знов-та­ки — ре­чей, одя­гу.

Збе­ре­гли­ся фо­то­гра­фії Юрія Ме­чи­то­ва, які за­фі­ксу­ва­ли, як ре­жи­сер ро­зі­грав перед об’єкти­вом ка­ме­ри імі­та­цію вла­сно­го похо­ро­ну. « Я, — по­ясню­вав він ко­мусь, — му­шу по­вер­ну­тись у ди­тин­ство, щоб по­мер­ти в ньо­му » . На­ро­дже­н­ня і смерть ри­му­ю­ться і на­віть збі­га­ю­ться — звід­ки ви­йшов, ту­ди й уві­йшов. А пам’ ять про по­ча­тки збе­рі­га­ють тіль­ки ре­чі, ней­ро­ни люд­сько­го моз­ку за­над­то не­на­дій­ний но­сій і хра­ни­тель її.

ЕЙДОС, КО­ЛИ ПО-АНТИЧНОМУ

Іно­ді Па­ра­джа­но­ва ква­лі­фі­ку­ють як по­стмо­дер­ні­ста. І справ­ді: по­вер­не­н­ня до тра­ди­цій, ре­тро­спе­ктив­ність, акцен­ту­ва­н­ня на мі­сце­вих і за­га­лом на­ціо­наль­них осо­бли­во­стях ( те, що 1974- го у по­ста­но­ві ЦК Ком­пар­тії Укра­ї­ни на­зва­ли «етно­гра­фі­змом»), не­хіть, не­с­прийня­т­тя ін­ду­стрі­аль­но­го, прі­о­ри­тет ру­ко­твор­но­го, по­двій­не ко­ду­ва­н­ня — на ма­со­ву й елі­тар­ну ау­ди­то­рію...

Для Па­ра­джа­но­ва най­ва­жли­ві­шим не тіль­ки в ми­сте­цтві, а й у жит­ті в ці­ло­му був образ, ейдос, ко­ли по- античному. До ре­чі, у чи­ма­лій кіль­ко­сті спо­га­дів ме­му­а­ри­сти го­во­рять про те, що ми­тець асо­ці­ю­вав­ся у них з лю­дьми ан­ти­чно­сті — пе­ред­усім сво­єю фор­мо­твор­чою актив­ні­стю.

Він рід­ко ми­рив­ся з нав­ко­ли­шньою дій­сні­стю як та­кою ( на­віть ко­ли це був уже упо­ко­є­ний не­біж­чик або цвин­тар­ний про­стір, як ми ба­чи­мо) — бу­дья­кий на­бір пре­дме­тів він не­гай­но транс­фор­му­вав по- сво­є­му, пра­гну­чи до­сяг­ти ма­кси­му­му ви­ра­зно­сті, обра­зної стру­ктур­но­сті. У пев­но­му сен­сі Па­ра­джа­нов ви­хо­див з ан­ти­чної уста­нов­ки, яка по­ля­гає в то­му, що будь-яка річ має ціл­ком кон­кре­тну пам’ять, конкретний образ. Йо­го про­сто на­ле­жить роз­кри­ти, той образ, — зу­стрі­чною фор­мо­твор­чою актив­ні­стю.

І чим річ стар­ша, ста­рі­ша — тим ба­га­тшим є обра­зний зміст, у ній спа­ко­ва­ний. Са­ме так, а то- му йде­ться про « роз­па­ку­ва­н­ня » обра­зу, звіль­не­н­ня йо­го від «па­ку­валь­но­го ма­те­рі­а­лу » . От­же, ав­тор тут по­збав­ле­ний аван­гар­дист­сько­го уяв­ле­н­ня про те, що він є єди­ним твор­цем пев­ної ху­до­жньої га­ла­кти­ки, що він тво­рить її вла­сне із се­бе. Па­ра­джа­нов пе­ре­бу­ває в кон­текс­ті ін­шої тра­ди­ції, яка пе­ред­ба­чає актив­ність не тіль­ки суб’ єкта тво­ре­н­ня, а й то­го обра­зно­го кон­цен­тра­ту, який мі­сти­ться у пре­дме­ті, на який спря­мо­ва­но фор­мо­твор­чу актив­ність. І який на­ле­жить ви­ма­ни­ти із ду­пла...

ФО­ТО З САЙТА WIKIMEDIA.ORG

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.