«Ре­аль­ність ілю­зії»

У Ми­сте­цько­му Ар­се­на­лі від­кри­ла­ся тре­тя в істо­рії й най­більш пред­став­ни­цька пер­со­наль­на ви­став­ка Оле­ксан­дра Гни­ли­цько­го

Den (Ukrainian) - - Культура - Ган­на ПАРОВАТКІНА, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»

По­ряд із хре­сто­ма­тій­ни­ми кар­ти­на­ми ле­ген­дар­но­го ху­до­жни­ка ку­ра­тор Оле­ксандр Со­лов­йов зі­брав в екс­по­зи­ції не­ві­до­мі ро­бо­ти май­стра або та­кі, що ба­га­то ро­ків не ви­став­ля­ли­ся.

Оле­ксандр Ана­то­лі­йо­вич Гни­ли­цький (1961 — 2009 рр.) — ху­до­жник не за­бу­тий. Не­що­дав­но у Пін­чу­кАр­тЦен­трі від­бу­ла­ся ета­пна для істо­рії ві­тчи­зня­но­го су­ча­сно­го ар­ту ви­став­ка-до­слі­дже­н­ня «Пар­ко­му­на. Мі­сце. Спіль­но­та. Яви­ще». По­мі­тне мі­сце в екс­по­зи­ції зайня­ли са­ме ро­бо­ти Оле­ксан­дра Ана­то­лі­йо­ви­ча.

■ На­ймас­шта­бні­шою і най­зна­чні­шою «пер­со­нал­кою» Гни­ли­цько­го до­сі за­ли­ша­ла­ся та, що бу­ла у ве­ре­сні 2011 р. у На­ціо­наль­но­му ху­до­жньо­му му­зеї. А в 2016-му кар­ти­ни ху­до­жни­ка уві­йшли до по­стій­ної екс­по­зи­ції НХМУ. При­чи­ни ува­ги арт-спіль­но­ти та знав­ців жи­во­пи­су до одно­го із «за­стріль­ни­ків» укра­їн­ської «но­вої хви­лі» зро­зумі­лі. По­ряд з Оле­гом Го­ло­сі­єм твор­чість Оле­ксан­дра Гни­ли­цько­го — це один із на­рі­жних ка­ме­нів укра­їн­сько­го кон­тем­по­ра­рі-ар­ту. Та й основ­ний кор­пус ро­біт збе­рі­га­є­ться в ро­ди­ні, а не ро­зі­йшли­ся по ру­ках — їх будь-ко­ли не по­ба­чиш... Але чи до­бре ми в прин­ци­пі зна­є­мо спад­щи­ну май­стра?

— Ви­яв­ля­є­ться, ми вза­га­лі не уяв­ля­ли со­бі йо­го мас­шта­бів, — емо­цій­но про­ко­мен­ту­вав від­кри­ту екс­по­зи­цію у Ми­сте­цько­му Ар­се­на­лі га­ле­рист і ку­ра­тор Пав­ло ГУДІМОВ. — Гни­ли­цький — це все­сві­тні мас­шта­би, ми до ньо­го про­сто не до­ро­сли... Зав­дя­ки ви­став­ці «Ре­аль­ність ілю­зії» чі­тко ви­дно: жи­во­пис Гни­ли­цько­го мі­стить у со­бі ма­ло не всі сю­же­ти і при­йо­ми ві­тчи­зня­ної «но­вої хви­лі». Він, ви­яв­ля­є­ться, став при­кла­дом для на­слі­ду­ва­н­ня ма­ло не для всіх ко­лег сво­го ча­су і пі­зні­ше.

Не менш вра­же­ни­ми ку­ра­тор­ським про­е­ктом Оле­ксан­дра Со­лов­йо­ва бу­ли вза­га­лі всі екс­пер­ти, до яких ми звер­ну­ли­ся. Так, для ху­до­жни­ка і ви­дав­ця Ві­кто­ра Хо­мен­ка «від­кри­т­тям» для Укра­ї­ни ста­ли ро­бо­ти Оле­ксан­дра Гни­ли­цько­го «мюн­хен­сько­го пе­рі­о­ду». (На по­ча­тку 2000-х Оле­ксандр Ана­то­лі­йо­вич де­кіль­ка ро­ків жив і пра­цю­вав у Ні­меч­чи­ні й на цей час пра­кти­чно зник з очей на­віть ки­їв­ських ко­лег. — Г.П.)

■ Ге­не­раль­ний ди­ре­ктор Ми­сте­цько­го Ар­се­на­лу Оле­ся Остров­ська-Лю­та кон­ста­ту­ва­ла, що са­ма «осми­слю­є­по­ба­че­не». За її сло­ва­ми, сьо­го­дні ба­га­то ро­біт Гни­ли­цько­го, що ко­лись «гри­мі­ли», при­за­бу­ті че­рез те, що дов­го не ви­став­ля­ли­ся. І зав­дя­ки ви­став­ці в Ар­се­на­лі гля­да­чі отри­ма­ли мо­жли­вість «сві­жим по­гля­дом» по­ди­ви­ти­ся на цю ча­сти­ну твор­чої спад­щи­ни ми­тця. Са­му Оле­сю за­че­пи­ла при­су­тня в екс­по­зи­ції ін­те­р­актив­на скуль­пту­ра — хло­пчик із дів­чин­кою. За її сло­ва­ми, пам’ятає, як з по­ча­тку 2000-х ру­хо­мі «ляль­ки» ви­став­ля­ли­ся в Со­ро­сов­сько­му цен­трі при Мо­ги­лян­ці. Са­ма Оле­ся по­ча­ла пра­цю­ва­ти в ле­ген­дар­но­му ЦСМ са­ме ко­ли там ви­став­ляв­ся О. Гни­ли­цький.

■ «Ре­аль­ність ілю­зії» і справ­ді — оше­ле­шує. По-пер­ше, мас­шта­ба­ми. Жи­во­пис, а та­кож ін­ста­ля­ції, фото і ві­део Оле­ксан­дра Гни­ли­цько­го за­йма­ють дві тре­ти­ни «не­скін­чен­но­го» пер­шо­го по­вер­ху Ми­сте­цько­го Ар­се­на­лу. Зна­чна ча­сти­на кар­тин на­да­на сім’єю ху­до­жни­ка, і, окрім ці­єї екс­по­зи­ції, по­ба­чи­ти їх, швид­ше за все, не­мо­жли­во. Окре­мі ком­плі­мен­ти — ку­ра­тор­сько­му ви­рі­шен­ню про­е­кту.

Ви­став­ка гра­ни­чно ла­ко­ні­чна: єтіль­ки ро­бо­ти са­мо­го О.Гни­ли­цько­го з під­пи­са­ми, плюс та­кі, що не від­во­лі­ка­ють ува­ги, не­ве­ли­кі за об­ся­гом текс­то­ві ко­мен­та­рі з пе­рі­о­ди­за­ції. От­же, го­лов­не — про час, про са­мо­го се­бе, про своє«мі­сце» і «ро­лю» «то­ді» й «за­раз» і т.ін. ні­би­то го­во­рить сам ху­до­жник.

■ Го­лос О. Гни­ли­цько­го зву­чить по­ту­жно і чи­сто. І це — не роз­ти­ра­жо­ва­ні в ме­діа «штір­лі­ци» і «че­бу­ра­шки». І на­віть не опти­чні ілю­зії «пі­зньо­го» пе­рі­о­ду. Хо­ча зна­ме­ни­та «Я — спі­раль­ний» в екс­по­зи­ції є. Або, ска­жі­мо, не менш ві­до­мий «Ав­то­порт­рет у ту­а­ле­ті» ча­сів Пар­ко­му­на.

■ Оле­ксандр Гни­ли­цький — це і порт­ре­ти на «ві­ні­лах» (ві­ні­ло­вих пла­стин­ках). І вір­ту­о­зна гра­фі­ка в жан­рі «ню». А ще пей­за­жі. «Зо­ни за­пу­сті­н­ня» і «хмар­ні за­ві­си» ха­ра­кте­ри­зу­ва­ла ко­лись кри­тик Ві­кто­рія Бур­ла­ка. Це екс­пе­ри­мен­ти з гео­ме­трі­єю, вклю­чно з ві­до­ми­ми біль­ше за опи­са­ми, ніж «вжи­ву», «Со­ро­чка­ми». Це ін­те­р­актив­ні ін­ста­ля­ції на кшталт «Ков­дри». І па­ра­фра­зи ве­ла­ске­со­вої «Ін­фан­ти», й іро­ні­чний «Сад ка­ме­нів» у ви­гля­ді... фа­ло­сів, і «Пі­ксель­на по­е­ма», яку про­е­кту­ють на сті­ну.

■ Оле­ксандр Гни­ли­цький — не тіль­ки пер­шо­від­кри­вач і ка­та­ло­гі­за­тор сю­же­тів, при­йо­мів, які до­сі ба­чи­мо у твор­чо­сті йо­го спів­то­ва­ри­шів. Він — справ­жній ве­ли­кий фі­ло­соф від жи­во­пи­су. «Ге­о­ме­трія» ста­є­на кар­ти­нах «ре­ча­ми» зі сво­єю фа­кту­рою (будь­то сті­лець, склян­ка, што­ра, і т.ін.) А ті — сим­во­ла­ми. Весь світ скла­да­є­ться із сим­во­лів-обра­зів. І тіль­ки ми, гля­да­чі, не­мов за­стря­глі пла­то­нів­ської пе­че­рі, не в си­лах зу­пи­ни­ти час — і зро­зу­мі­ти цю про­сту річ:світ скла­да­є­ться із сим­во­лів. Аж по­ки нам про це не роз­по­вів ху­до­жник Оле­ксандр Гни­ли­цький...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.