Жи­т­тя без стра­ху

Сьо­го­дні ВІЛ-ста­тус — уже не пе­ре­шко­да для кар’єри, сім’ї й то­го, щоб ма­ти здо­ро­вих ді­тей. За умо­ви вча­сної те­ра­пії та ві­ри в се­бе

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ма­рія СЕМЕНЧЕНКО

Ві­ра Ва­ри­га го­во­рить про свій ВІЛ-ста­тус від­вер­то. Про ньо­го во­на ді­зна­ла­ся 16 ро­ків то­му. За­раз во­на має ко­ха­но­го чо­ло­ві­ка та двох здо­ро­вих си­нів. А ще — улю­бле­ну ро­бо­ту. Ві­ра є тре­не­ром і фа­хів­цем бла­го­дій­ної ор­га­ні­за­ції «100 від­со­тків жи­т­тя. Ки­їв­ський ре­гіон», два ро­ки очо­лює про­ект під­трим­ки ВІЛ-по­зи­тив­них жі­нок «Ки­ян­ка+», є одні­єю з акти­ві­сток прав­лі­н­ня­бла­го­дій­ної ор­га­ні­за­ції «По­зи­тив­ні жін­ки».

Сво­їм при­кла­дом Ві­ра на­ди­хає жі­нок з ВІЛ-ста­ту­сом не зда­ва­ти­ся, а жи­ти пов­но­цін­но. Але перш ніж до­сяг­ти успі­ху, Ві­ра пе­ре­жи­ла не­про­сту істо­рію, ко­ли, зда­ва­ло­сяб, ви­хо­ду не­має і бу­ти не мо­же... «День» ча­сто ви­сві­тлює про­те­сти ВІЛ-по­зи­тив­них лю­дей че­рез не­ста­чу лі­ків, яка мо­же ста­ти для них фа­таль­ною. Ві­ра Ва­ри­га по­яснює, чо­му це так, роз­по­від­ає, як жи­вуть лю­ди з ВІЛ. Ці­єю пу­блі­ка­ці­єю ми про­дов­жу­є­мо се­рію ма­те­рі­а­лів про лю­дей з рід­кі­сни­ми за­хво­рю­ва­н­ня­ми та хво­ро­ба­ми, що по­тре­бу­ють без­пе­рерв­но­го лі­ку­ва­н­ня.

«Я БУ­ЛА ВПЕВНЕНА, ЩО ЗМОЖУ ЗУПИНИТИСЯ»

— Я ви­хо­ву­ва­ла­сяв ціл­ком бла­го­по­лу­чній ро­ди­ні. Ба­тьки ба­га­то чи­та­ли, при­ще­плю­ва­ли ме­ні та се­страм цін­но­сті, ва­жли­ві для­них — що­до сім’ї, по­ве­дін­ки, вза­є­мин. Я ду­же вдя­чна їм за пре­кра­сне ви­хо­ва­н­ня. Але, на жаль, це не вбе­ре­гло ме­не від нар­ко­ти­ків.

У 1990- х ро­ках осо­бли­вих роз­ваг не бу­ло. А ябу­ла під­лі­тком, від­кри­тим до всьо­го. У 16 ро­ків япо­тра­пи­ла в ду­же ці­ка­ву для­се­бе ком­па­нію. І ко­ли одно­го ра­зу ме­ні за­про­по­ну­ва­ли нар­ко­тик, яна­віть не за­сум­ні­ва­ла­ся, для ме­не це був но­вий ці­ка­вий до­свід. Але в той час яма­ла сер­йо­зні сто­сун­ки з хло­пцем, і це не до­зво­ли­ло ме­ні ста­ти за­ле­жною.

Я ви­йшла за­між. Ми з чо­ло­ві­ком пе­ре­їха­ли до Ро­сії, де жи­ли мої се­стри. Я вчи­ла­ся­на фі­нан­си­ста, ми за­йма­ли­ся­сі­мей­ним бі­зне­сом. Ми бу­ли мо­ло­ди­ми, успі­шни­ми та ща­сли­ви­ми.

Ме­ні бу­ло 24 ро­ки, ко­ли ма­ма за­хво­рі­ла на рак. Це був ду­же важ­кий рік, ма­ма по­мер­ла у ме­не на ру­ках. Це бу­ла пер­ша смерть у мо­є­му жит­ті... Я не бу­ла го­то­ва до цьо­го. І якось одра­зу наш бі­знес теж по­хи­тнув­ся. Са­ме то­ді яс­про­бу­ва­ла ге­ро­їн. Я бу­ла упев­не­на, що зможу це кон­тро­лю­ва­ти. Але не змо­гла.

«ВАГІТНІСТЬ БУ­ЛА МОЄЮ ЗАЧІПКОЮ ЗА ЖИ­Т­ТЯ»

— При­їхав та­то і за­брав ме­не в Укра­ї­ну. Він ви­рі­шив, що так змо­же ви­рва­ти ме­не з цьо­го бо­ло­та. Але це не спра­цю­ва­ло. В Укра­ї­ні япо­тра­пи­ла вже у справ­жнє нар­ко­ман­ське се­ре­до­ви­ще, впа­ла на са­ме дно. Мій но­вий хло­пець ви­го­тов­ляв нар­ко­тик, і япо­стій­но ма­ла до ньо­го до­ступ. Але по­стій­но бу­ло ба­жа­н­ня зав’яза­ти з цим, ро­би­ла спро­би, але во­ни бу­ли мар­ні. На­став час гли­бо­кої де­пре­сії. Я за­ми­сли­лась над тим, як мо­жна пі­ти з жи­т­тя.

Але че­рез де­який час зро­зумі­ла, що ва­гі­тна. У цей мо­мент у ме­не з’яви­ла­ся на­дія, що я зможу по­вер­ну­ти­ся­до ба­тька, що він ме­не обов’яз­ко­во прийме, що я ки­ну на­ре­шті нар­ко­ти­ки. Це бу­ла мо­я­за­чі­пка за жи­т­тя. Та ко­ли ми з та­том зу­стрі­ли­ся, він не зра­дів но­ви­ні. Він був роз­гні­ва­ний.

«ВСІ ДІЗНАЛИСЯ ПРО МІЙ ВІЛ-СТА­ТУС»

— Та­то взяв ме­не за ру­ку і по­вів у жі­но­чу кон­суль­та­цію. У ме­не взя­ли всі не­об­хі­дні ана­лі­зи, зро­би­ли УЗД і ска­за­ли, що ро­би­ти аборт вже пі­зно. Ко­ли ми при­йшли до лі­кар­ні на­сту­пно­го ра­зу — яна­зав­жди за­пам’ята­ла цей день, — лі­кар­ка ще в ко­ри­до­рі кри­кну­ла, що я«спі­до­зна» і як яв­за­га­лі мо­жу ду­ма­ти про на­ро­дже­н­ня­ді­тей...

Не­має жо­дної лю­ди­ни, яка сприйня­ла б та­ку но­ви­ну спо­кій­но. Ні. Це ду­же стра­шно, а осо­би­сто для­ме­не це був кі­нець усьо­му, бо ось бу­ла на­дія, а з ци­ми сло­ва­ми во­на пов­ні­стю зни­кла. До­до­му ми йшли мов­чки. Я день за днем ле­жа­ла, не їла, не хо­ті­ла ні про що ду­ма­ти...

Я бу­ла одні­єю з пер­ших з ВІЛ­ста­ту­сом у на­шо­му мі­сте­чку. Я ро­зумі­ла, що про це знає ду­же ба­га­то лю­дей. Всі ду­же ля­ка­ли­ся і не при­хо­ву­ва­ли цьо­го. У лі­ка­рів страх був в очах. На мо­їй ме­ди­чній кар­тці чер­во­ним олів­цем на­пи­са­ли «ВІЛ», во­на бу­ла в за­галь­ній ре­є­стра­ту­рі. Лі­ка­рі за­гор­та­ли ру­чку в па­пі­рець, щоб я по­ста­ви­ла нею під­пис. Ен­до­кри­но­лог три­ма­ла ме­не на по­ро­зі ка­бі­не­ту і не пу­ска­ла да­лі — бо­я­ла­ся. Єди­не, що я хо­ті­ла, — це на­ро­ди­ти і біль­ше ні­ко­ли не хо­ди­ти в жо­дний ме­ди­чний за­клад — на­стіль­ки при­ни­зли­во все це бу­ло...

Я са­ма се­бе то­ді вва­жа­ла не­до­стой­ною та ні­кчем­ною, і то­му до­зво­ля­ла лю­дям так зі мною по­во­ди­ти­ся. Я ні­чо­го не зна­ла про ВІЛ. То­ді ще не бу­ло до­сту­пу до ін­тер­не­ту дляв­сіх, а лі­ка­рі не да­ва­ли ме­ні жо­дної ін­фор­ма­ції. А всьо­го в ста кі­ло­ме­трах від на­шо­го мі­сте­чка, у Хар­ко­ві, був Центр СНІДу. Це був 2002 рік, і там уже бу­ла пер­ша те­ра­пі­яі про­фі­ла­кти­ка для­ва­гі­тних (ПВТ). Мо­я­лі­кар­ка да­ва­ла ме­ні ма­кси­мум п’ять ро­ків жи­т­тя і пе­ре­ко­ну­ва­ла, що ди­ти­на не до­жи­ве й до ро­ку... А тут ще в та­та ви­яви­ли зло­які­сну пу­хли­ну. І лі­кар­ка ска­за­ла, що най­кра­щий ви­хід із на­шої си­ту­а­ції — від­мо­ви­тись від ди­ти­ни. Я по­го­ди­ла­ся.

«СИНА В РУ­КАХ ТАК І НЕ ТРИ­МА­ЛА»

— У по­ло­го­во­му ябу­ла в спе­ці­аль­но­му «СНІД-бо­ксі». Усю­ди бу­ло на­пи­са­но СНІД, СНІД, СНІД. Зі мною ні­хто не роз­мов­ляв ні до, ні пі­сля по­ло­гів. Я сина в ру­ках так і не по­три­ма­ла. Ні­хто з лі­ка­рів ме­не ні ра­зу не огля­дав. Я зро­зумі­ла, що тут ні­хто ме­ні ні­чо­го не ро­би­ти­ме, і про­сто пі­шла з по­ло­го­во­го. За день до то­го ме­не по­кли­ка­ли до юри­ста і за­пи­та­ли, як я на­зву ди­ти­ну. Я на­зва­ла Да­ни­лом. І ні­хто не ска­зав, що я мо­жу від­мо­ви­ти­ся­від сина тим­ча­со­во... Во­ни бу­ли пе­ре­ко­на­ні, що нар­ко­ман­ка, та ще й ВІЛ-ін­фі­ко­ва­на, ні­ко­ли не змо­же ста­ти ма­тір’ю. Це і є та по­двій­на сти­гма, яка пра­кти­чно зав­жди при­зво­дить до вну­трі­шньої сти­гми у по­стра­жда­лої лю­ди­ни...

Я по­вер­ну­ла­ся­до­до­му. Та­то про­сто за­пи­тав: «Ві­дмо­ви­ла­ся?». Я ска­за­ла: «Так». «До­бре», — ска­зав та­то і ліг на ди­ван. Йо­му гір­ша­ло. Ці­лий рік він важ­ко йшов із жи­т­тя. Я бу­ла по­руч з ним до остан­ньо­го дня. При­ї­ха­ла се­стра. Ми по­хо­ва­ли та­та, і во­на по­ча­ла шу­ка­ти якийсь ви­хід для ме­не. І ді­зна­ла­ся­про хар­ків­ський Центр СНІДу. Від дум­ки про те, що до­ве­де­ться­зно­ву йти до лі­ка­рів, у ме­не во­лос­ся­ста­ва­ло диб­ки. Але япо­го­ди­ла­ся­за­ра­ди се­стри — і впер­ше опи­ни­ла­сяв ме­ди­чно­му за­кла­ді, де на ме­не не ти­ка­ли паль­цем. Лі­кар­ка ста­ви­ла ме­ні за­пи­та­н­ня, а я пла­ка­ла, бо зі мною роз­мов­ля­ли, як зі зви­чай­ною лю­ди­ною. Тут у лі­ка­рів не бу­ло стра­ху й від­ра­зи. Одне із за­пи­тань бу­ло про те, що ста­ло­ся з ди­ти­ною. Я роз­пла­ка­ла­сяй ви­бі­гла в ко­ри­дор...

А в цей час лі­кар­ка уже схо­ди­ла в пе­ді­а­трію і за­пи­та­ла ме­не: «У вас же сина Да­нею зва­ти?» Я кив­ну­ла. То­ді яді­зна­ла­ся , що ди­ти­на жи­ва. Ви­я­ви­ло­ся, що Центр СНІДу ку­ри­рує дит­бу­ди­нок, де жи­вуть ді­тки ВІЛ-по­зи­тив­них ба­тьків, які від них від­мо­ви­ли­ся­чи по­мер­ли. І ко­ли ми йшли до­до­му з се­строю, япла­ка­ла і ка­за­ла, що хай би скіль­ки ме­ні з Да­нею не за­ли­ши­ло­ся­жи­ти, яхо­чу йо­го за­бра­ти.

«ДАНЯ ВИ­ЯВИВ­СЯ ЗДОРОВИМ»

— Там, у Цен­трі СНІДу, до ме­не пі­ді­йшла жін­ка, по­кла­ла ру­ку на пле­че і ска­за­ла: «У те­бе все бу­де до­бре » . Я за­пи­та­ла: « Ви пси­хо­лог? » А во­на ка­же: « Ні, ме­не зва­ти Ма­ри­на, ятеж ВІЛ- по­зи­тив­на, і в ме­не двоє здо­ро­вих ді­ток».

То­го ве­чо­ра Ма­ри­на за­про­си­ла нас із се­строю до гру­пи під­трим­ки. Це був пе­ре­лом­ний день у мо­є­му жит­ті: язу­стрі­ла аде­ква­тних лі­ка­рів, по­тім по­тра­пи­ла на зу­стріч гру­пи під­трим­ки, де та­кі са­мі ВІЛ-по­зи­тив­ні лю­ди, як я, але во­ни ра­ді­ють жи­т­тю. Я на них ди­ви­ла­сяі ду­ма­ла: як та­ке вза­га­лі мо­жли­во?

Ма­ри­на — із Все­укра­їн­ської ме­ре­жі лю­дей, які жи­вуть з ВІЛ/ СНІДом. І во­на, і Ме­ре­жа ду­же ме­ні до­по­мо­гли. Я би са­ма не змо­гла. Я про­йшла ре­а­бі­лі­та­цію, за­бра­ла до­до­му Да­ню. На той час не бу­ло та­кої ді­а­гно­сти­ки, як за­раз. І я ще не зна­ла, що є ан­ти­ті­ла, що ди­ти­на мо­же бу­ти здо­ро­вою. І ко­ли при­йшли ре­зуль­та­ти ана­лі­зу, Да­ня­ви­явив­ся­здо­ро­вим. Для­ме­не це бу­ло ди­вом.

2008 ро­ку яв­дру­ге ви­йшла за­між. Мій ко­ха­ний чо­ло­вік в усьо­му ме­не під­три­мує. Він не ВІЛ-по­зи­тив­ний. Ми за­ва­гі­тні­ли, і япо­ча­ла при­йма­ти те­ра­пію. Я вже зна­ла, що ди­ти­на бу­де здо­ро­вою, ми ви­но­шу­ва­ли її в ра­до­сті. Ко­стя­ду­же лю­бить си­нів — Да­ню та Яшу.

«ЖИ­Т­ТЯ БЕЗ ТЕ­РА­ПІЇ ЗАВ­ЖДИ ПІД ЗАГРОЗОЮ»

— Я при­ймаю те­ра­пію з 2008 ро­ку. Ан­ти­ре­тро­ві­ру­сна те­ра­пі­яє без­опла­тною. Тре­ба ли­ше ста­ти на облік у Цен­трі СНІДу. Пе­ре­ва­жно па­ці­єн­ти ма­ють два при­йо­ми лі­ків на до­бу про­тя­гом усьо­го жи­т­тя. Те­ра­пія по­ни­жує ві­ру­сне на­ван­та­же­н­ня­до ну­ля. Лю­ди­на без­пе­чна і в се­ксу­аль­но­му пла­ні, і, якщо від­бу­ва­є­ться по­різ, її кров — теж без­пе­чна. Цяж те­ра­пі­я­слу­гує про­фі­ла­кти­кою для­ва­гі­тних. Во­на бло­кує ві­ру­си, і жін­ка на­ро­джує здо­ро­ву ди­ти­ну з ві­ро­гі­дні­стю у 98%.

За­раз ве­ли­ке ви­яв­ле­н­ня ВІЛ-ін­фі­ко­ва­них лю­дей, і ва­жли­во, щоб те­ра­пії ви­ста­ча­ло всім. На жаль, по­ки си­ту­а­ці­я­не та­ка. Але яду­маю, що за до­по­мо­гою адво­ка­цій­но­го впли­ву та­ких ор­га­ні­за­цій, як «Па­ці­єн­ти Укра­ї­ни» та «100% жи­т­тя», дер­жа­ва уже най­ближ­чим ча­сом за­ку­по­ву­ва­ти­ме до­сить лі­ків.

Пе­ре­ри­ва­ти те­ра­пію не мо­жна. Лі­ки бе­руть клі­ти­ну в обо­лон­ку. Ця­о­бо­лон­ка бло­кує роз­мно­же­н­ня­ві­ру­су в клі­ти­ні або, якщо клі­ти­на вже за­ра­же­на, ви­хід ві­ру­су з неї. Якщо не ви­пи­ти лі­ків за 12 го­дин, то обо­лон­ка роз­смо­кту­є­ться, ві­рус ви­хо­дить, швид­ко ви­ра­хо­вує, що це за лі­ки, і му­тує під них. То­ді во­ни біль­ше не ді­ють.

Жи­т­тя­без те­ра­пії для­ВІЛ-по­зи­тив­ної лю­ди­ни існує, але во­но зав­жди під загрозою. Зав­дя­ки те­ра­пії іму­ні­тет ін­фі­ко­ва­ної лю­ди­ни ста­бі­лі­зу­є­ться. Тіль­ки по­стій­на те­ра­пі­я­дає змо­гу нам жи­ти, і жи­ти, як всі лю­ди. Аб­со­лю­тно ні в чо­му се­бе не обме­жу­ю­чи.

«НАСИЛЬСТВО ЗАВ­ЖДИ ЙДЕ ПО­РЯД З ВІЛ»

— Я пра­цюю в БО « 100% жи­т­тя. Ки­їв­ський ре­гіон » . У пар­тнер­стві з між­на­ро­дним бла­го­дій­ним фон­дом « СНІД Фонд Схід-За­хід» (AFEW-Укра­ї­на) ре­а­лі­зо­ву­є­мо чу­до­вий про­ект «Ки­ян­ка+». Ду­же ва­жли­во до­не­сти до жі­нок, що те­ра­пія пов­ні­стю бло­кує ві­рус і то­ді жін­ка без­пе­чна для­су­спіль­ства. Що мо­жна на­ро­джу­ва­ти ді­тей, під­ви­щу­ва­ти про­фе­сій­ну ква­лі­фі­ка­цію, здо­бу­ва­ти осві­ту, їзди­ти за кор­дон...

Ба­га­то жі­нок під­да­ю­ться­на­силь­ству, во­но зав­жди йде по­ряд з ВІЛ. Ін­ко­ли пар­тне­ри, близь­ке ото­че­н­ня­ма­ні­пу­лю­ють нав­ко­ло то­го, що ти ВІЛ-по­зи­тив­на і ко­му ти по­трі­бна... Чи по­гро­жу­ють роз­по­ві­сти про ста­тус жін­ки, якщо во­на не зро­бить те, чо­го від неї ви­ма­га­ють. Від ба­га­тьох жі­нок ро­ди­чі від­вер­ну­ли­ся.

Якщо го­во­ри­ти про лі­ка­рів, то во­ни вже ро­зу­мі­ють, що не мо­жуть про­ти­за­кон­но ді­я­ти сто­сов­но ВІЛ-по­зи­тив­них лю­дей. Але сти­гма має ін­ші про­я­ви. Біль­шість ме­ди­чних пра­ців­ни­ків зна­хо­дять при­від, щоб від­мо­ви­ти в яки­хось ма­ні­пу­ля­ці­ях. На­при­клад, лю­ди­ні по­трі­бна опе­ра­ція, але ра­птом, пі­сля­ана­лі­зу на ВІЛ, вста­нов­лю­ють, що на­чеб­то вже не по­трі­бна...

Про все це слід го­во­ри­ти, і го­во­ри­ти го­ло­сно. Я ві­рю, що в не­да­ле­ко­му май­бу­тньо­му рі­вень сти­гми в су­спіль­стві сто­сов­но ВІЛ-по­зи­тив­них лю­дей сут­тє­во зни­зи­ться.

Га­ря­ча лі­нія для ВІЛ-по­зи­тив­них жі­нок Ки­є­ва «Ки­ян­ка+»: 067-239-69-36.

ФОТО ІВАНА ЛЮБИШ-КІРДЕЯ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.