Про «ро­зум­ний дощ», «де­ре­во про­е­ктів»

День «Дня» у Він­ни­ці став від­кри­тим діа­ло­гом про най­сут­тє­ві­ше

Den (Ukrainian) - - Акція «дня» - Оле­ся ШУТКЕВИЧ, Він­ни­ця. Фо­то Ми­ко­ли ТИМЧЕНКА, «День» та Оле­сі ШУТКЕВИЧ

На­зва­ти День «Дня» у Він­ни­ці про­сто по­ді­єю, на яку че­ка­ли, — ма­ло, бо «На­ціо­наль­ний­діа­лог» в До­нНУ, пе­ре­да­ча книжок із Бі­блі­о­те­ки га­зе­ти він­ни­цьким шко­лам і ефір на мі­сько­му те­ле­ка­на­лі «ВІТА» про­йшли на одно­му по­ди­ху. У він­ни­чан — ко­рін­них і тих, хто став ни­ми пі­сля пе­ре­їзду з До­не­цька, пі­сля зу­стрі­чі з го­лов­ним ре­да­кто­ром «Дня» за­ли­ши­ло­ся ба­жа­н­ня про­дов­жи­ти цю змі­стов­ну роз­мо­ву. А то­му цейін­те­ле­кту­аль­ний­го­лод зму­шу­ва­ти­ме він­ни­чан до по­шу­ку но­вих мо­жли­во­стей зно­ву про­ве­сти День «Дня» у Він­ни­ці. І він обов’яз­ко­во бу­де!

«СУ­ЧА­СНА МО­ЛОДЬ ОРІ­ЄН­ТУ­Є­ТЬСЯ НА ПОСТАТІ»

До До­не­цько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Ва­си­ля Сту­са «День» при­їхав не з по­ро­жні­ми ру­ка­ми. На­пе­ре­до­дні га­зе­та пе­ре­да­ла у по­да­ру­нок п’ять фо­то­гра­фій, які бу­ли пред­став­ле­ні на ХVIII Мі­жна­ро­дній­фо­то­ви­став­ці га­зе­ти «День». І сим­во­лі­чно, що роз­мі­сти­ли їх са­ме бі­ля ме­мо­рі­аль­ної до­шки на честь Юр­ка Ма­ту­ща­ка — до­неч­ча­ни­на-до­бро­воль­ця, який­за­ги­нув на вій­ні з ро­сій­ськи­ми оку­пан­та­ми. Він був одним із іні­ці­а­то­рів ідеї на­да­н­ня уні­вер­си­те­ту іме­ні Ва­си­ля Сту­са, яку пер­шою і упро­довж ба­га­тьох ро­ків під­три­му­ва­ла га­зе­та «День».

Ще одна при­кме­тна де­таль з’ясу­ва­ла­ся під час роз­мо­ви Ла­ри­си Оле­ксі­їв­ни з ви­кла­да­ча­ми ви­шу. Одна з пре­зен­то­ва­них уні­вер­си­те­ту сві­тлин — «До­ро­га гільз» Юрія Ве­ли­чка. А на від­крит­ті фо­то­ви­став­ки «Дня» в Ки­є­ві йо­го на­го­ро­джу­ва­ла ви­кла­да­чка ка­фе­дри жур­на­лі­сти­ки До­нНУ і пред­став­ник На­ціо­наль­ної спіл­ки фо­то­ху­до­жни­ків Укра­ї­ни Ін­на ЄРМАКОВА.

«Тут без ма­гії не обі­йшло­ся, бо ро­бо­та Юр­ка Ве­ли­чка, яку Спіл­ка обра­ла для від­зна­че­н­ня і яко­го я осо­би­сто ду­же до­бре знаю, по­тра­пи­ла до на­шо­го уні­вер­си­те­ту. Сим­во­лі­чно, що цю фо­то­кар­ти­ну роз­мі­ще­но бі­ля ба­ре­льє­фа Юрію Ма­ту­ща­ку, який­за­кін­чив До­нНУ і за­ги­нув у бо­ях під Іло­вай­ськом, — ко­мен­тує Ін­на Єрмакова. — Я ма­ла за­пи­та­н­ня до Ла­ри­си Оле­ксі­їв­ни, але во­на ви­пе­ре­ди­ла ме­не сво­їм ко­мен­та­рем, ко­ли ска­за­ла, що лю­ди чи­та­ють га­зе­ти, але са­ме ві­зу­аль­ни­йо­браз є ду­же ва­жли­вим. І я хо­ті­ла по­дя­ку­ва­ти їй­за те, що га­зе­та «День» за­по­ча­тку­ва­ла та­ку ви­став­ку. Як спе­ці­а­ліст, ба­га­то ро­ків спо­сте­рі­гаю за нею. Ви­став­ка най­більш від­ві­ду­ва­на і має ши­ро­кий роз­го­лос. Але ва­жли­во, що во­на має ви­хов­ний­мо­мент, бо гля­да­ча тре­ба при­вча­ти до які­сної фо­то­гра­фії. За­га­лом від роз­мо­ви у ме­не за­ли­шив­ся хо­ро­ший пі­сля­смак. Я по­стій­но в ото­чен­ні лю­дей, але ду­же рідко ви­па­дає та­ка на­го­да до­лу­чи­ти­ся до те­плої і во­дно­час гли­бо­кої роз­мо­ви, яка зму­шує за­ми­сли­ти­ся. І от на­чеб­то розмова за­вер­ши­ла­ся, а дум­ки і вну­трі­шній­діа­лог ще про­дов­жу­ю­ться».

Під час «На­ціо­наль­но­го діа­ло­гу» Ла­ри­са Оле­ксі­їв­на ска­за­ла, що істо­рія До­не­цько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту «пе­ре­пов­не­на дра­мою на тлі ча­су». Во­на при­га­да­ла, як важ­ко бу­ло ро­ків 10—15 то­му ор­га­ні­зу­ва­ти жи­ве спіл­ку­ва­н­ня зі сту­ден­та­ми схі­дних ви­шів.

«Пе­ред тим, як при­їха­ти до вас у До­не­цький на­ціо­наль­нийу­ні­вер­си­тет іме­ні Ва­си­ля Сту­са у Він­ни­ці, я пе­ре­ди­ви­ла­ся ма­те­рі­а­ли на­шої га­зе­ти, які бу­ли при­свя­че­ні До­нНУ і мо­їм по­до­ро­жам до Схі­дної Укра­ї­ни. ...Пер­ший­раз я, бу­кваль­но, про­ри­ва­ла­ся в До­нецьк. Це був, на­пев­но, 2003-й рік. То­ді ме­ні до­ве­ло­ся чи не єди­ний­раз ско­ри­ста­ти­ся сво­ї­ми зв’яз­ка­ми. Я по­про­си­ла Єв­ге­на Ки­ри­ло­ви­ча Мар­чу­ка до­по­мог­ти, і він по­спіл­ку­вав­ся з пре­зи­ден­том і прем’єром, щоб ме­ні дали до­звіл про­ве­сти зу­стріч в уні­вер­си­те­ті, — роз­по­від­ає Ла­ри­са Оле­ксі­їв­на. — За­раз ви ди­ву­є­те­ся, як та­ке мо­гло бу­ти?! Але це прав­да. Зі мною по­во­ди­ли­ся чем­но, але від­сто­ро­не­но. І вже то­ді від­чу­ва­ла­ся на­пру­же­ність. У су­про­во­ді до книжок «Ко­тел» і«Я — сві­док» з пу­блі­ци­сти­чно­го три­пти­ху «Дня» я пи­са­ла про те, що Дон­бас був від­да­нийв «лі­зинг». Уже то­ді ця гуманітарна оку­па­ція бу­ла по­мі­тною. І ве­ли­ка за­слу­га ен­ту­зі­а­стів, які не зда­ли­ся і осо­би­сто про­ти­сто­я­ли тій­си­сте­мі. По­при важ­кі ви­про­бу­ва­н­ня, ви зумі­ли вря­ту­ва­ти свій­виш, який ви­брав Укра­ї­ну, на­пов­ни­ти йо­го змі­стом і обро­сти ці­ка­ви­ми іні­ці­а­ти­ва­ми вже у Він­ни­ці».

«Зга­дую, як ка­фе­дрою жур­на­лі­сти­ки ми при­йма­ли в го­стях Ла­ри­су Оле­ксі­їв­ну в бе­ре­зні 2013 ро­ку в До­не­цьку, і то­ді все бу­ло вкрай скла­дно. Зу­стріч бу­ла ду­же те­плою, сту­ден­ти не від­пу­ска­ли го­лов­ну ре­да­ктор­ку «Дня», бу­кваль­но за­ки­да­ли її за­пи­та­н­ня­ми, але та­ка атмо­сфе­ра, оче­ви­дно, скла­ла­ся не зав­дя­ки, а всу­пе­реч.

Бо про зу­стріч сту­ден­тів з Ла­ри­сою Ів­ши­ною не мо­гло йти­ся (так нам ска­за­ли «звер­ху»), тож до­ве­ло­ся ви­га­ду­ва­ти на­у­ко­во-пра­кти­чну кон­фе­рен­цію з кон­вер­ген­тних ЗМІ, щоб за­про­си­ти Ла­ри­су Оле­ксі­їв­ну як екс­пер­та. Але сту­ден­там бу­ло бай­ду­же, під яким при­во­дом, аби по­ба­чи­ти і по­спіл­ку­ва­ти­ся з ле­ген­дою укра­їн­ської жур­на­лі­сти­ки, — під­хо­плює роз­мо­ву за­ві­ду­ва­чка ка­фе­дри жур­на­лі­сти­ки До­нНУ Оле­на ТАРАНЕНКО: — Пам’ятаю, ба­га­то за­пи­тань бу­ло про на­ціо­наль­ну ідею та укра­їн­ство як кон­цепт, про жур­на­ліст­ські стан­дар­ти, цен­зу­ру та по­лі­ти­чний тиск на ме­діа з бо­ку вла­ди. Ор­га­ні­за­то­ри бу­ли в шо­ці, а сту­ден­ти і ми, ви­кла­да­чі ка­фе­дри, у за­хва­ті. Обго­во­ре­н­ня ті­єї «кон­фе­рен­ції» ще дов­го три­ва­ло між за­ці­кав­ле­ни­ми. Але це ско­рі­ше бу­ли та­кі со­бі «сту­дії вта­єм­ни­че­них», бо ду­же вголос дис­ку­ту­ва­ти про це бу­ло не за­ве­де­но.

Пам’ята­ю­чи ті, до­не­цькі, зу­стрі­чі, я ува­жно при­див­ля­ла­ся до сту­дент­ської ау­ди­то­рії на цій­зу­стрі­чі, вже у Він­ни­ці. Чи бу­дуть сту­ден­ти та­ки­ми ж за­ці­кав­ле­ни­ми йактив­ни­ми, чи від­чу­ють во­ни цей«нерв», якщо те­пер та­ка зу­стріч — не знак опо­ру, спро­ти­ву, вчи­нок, май­же по­двиг, а са­ме зу­стріч з ці­ка­вою лю­ди­ною? На ща­стя, мої по­бо­ю­ва­н­ня не справ­ди­ли­ся. І, крім то­го, що ця зу­стріч від­бу­ла­ся як справ­жня розмова дав­ніх дру­зів, ко­лег, одно­дум­ців, хо­чу акцен­ту­ва­ти на одній­де­та­лі, яка для ме­не є ду­же по­ка­зо­вою. На якесь сту­дент­ське за­пи­та­н­ня Ла­ри­са Оле­ксі­їв­на, усмі­ха­ю­чись, ска­за­ла: «Див­но, що моя біо­гра­фія вас ці­ка­вить біль­ше, ніж наша га­зе­та і про­е­кти». Не бе­ру­ся су­ди­ти, що біль­ше, що мен­ше, але, як на ме­не, це до­брий­знак. Су­ча­сна мо­лодь, а мо­же, і мо­лодь за­га­лом, у будь-які ча­си орі­єн­ту­є­ться са­ме на постаті, на істо­рії лю­дей, на яких хо­че­ться бу­ти схо­жи­ми. Во­ни ба­га­то чо­го ви­чи­та­ли про Ла­ри­су Ів­ши­ну, го­ту­ю­чись до зу­стрі­чі, бо до га­зе­ти чи кни­ги во­ни ідуть че­рез лю­ди­ну, яку ото­то­жню­ють з ни­ми. Але та­ке чи­та­н­ня і спіл­ку­ван- ня «облич­чям до облич­чя» — це, без­пе­ре­чно, рі­зні ре­чі. І, як ви­яви­ло­ся, во­ни не мо­гли со­бі уяви­ти біль­шо­сті з по­ба­че­но­го: що ця ча­рів­на, та­ка ро­зум­на, але во­дно­час про­ста, усмі­хне­на жін­ка — са­ме «та са­ма Ів­ши­на», що два ро­ки пі­сля шко­ли пра­цю­ва­ла шту­ка­ту­ром-му­ля­ром, що се­крет її успі­ху — це «істо­рія від­мов, вмі­н­ня ка­за­ти «ні», що пі­шла в прес-се­кре­та­рі не че­рез ба­жа­н­ня про­сла­ви­ти­ся, а че­рез ба­жа­н­ня до­по­мог­ти лю­ди­ні, в яку одра­зу і всім сер­цем по­ві­ри­ла... І ще — де­та­лі, де­та­лі, де­та­лі. Осо­би­сті, лю­дя­ні, по­де­ку­ди смі­шні, а по­де­ку­ди йстра­шні. Але са­ме че­рез це, ме­ні зда­є­ться, на­ші сту­ден­ти від­кри­ли для се­бе та­ку лю­ди­ну, яка ста­ла для них зраз­ком жур­на­лі­ста. Я сьо­го­дні ба­га­то з ким із них го­во­ри­ла, і всі во­ни, не змов­ля­ю­чись, ді­ля­ться цим вра­же­н­ням. Тож якщо че­рез цей«ін­те­рес до біо­гра­фії» (справ­жній, а не за­вче­ний) у ко­гось з’явиться чи окрі­пне ін­те­рес до га­зе­ти, до книг Бі­блі­о­те­ки «Дня», са­ме че­рез май­же ди­тя­че зди­ву­ва­н­ня та ба­жа­н­ня са­мо­му по­ба­чи­ти, чим же так за­хо­пле­на та­ка лю­ди­на, з якою нам по­ща­сти­ло зу­стрі­ти­ся, то, ме­ні зда­є­ться, це бу­де ду­же пра­виль­ни­йшлях та чу­до­вий­ре­зуль­тат. І са­ме це для ме­не є го­лов­ним під­сум­ком вчо­ра­шньої зу­стрі­чі — Ла­ри­са Оле­ксі­їв­на вра­зи­ла! І тих, хто має за честь бу­ти з нею зна­йо­мим дав­но, і тим біль­ше тих, хто ба­чив її впер­ше. І за це — ве­ли­че­зна щи­ра по­дя­ка їй­від нас!.

Ді­лив­ся сво­ї­ми дум­ка­ми з при­во­ду пе­ре­дво­єн­них по­дійу До­не­цьку і де­кан фі­ло­ло­гі­чно­го фа­куль­те­ту Во­ло­ди­мир МОЗГУНОВ: «На Він­нич­чи­ні є та­ке по­ня­т­тя, як «ро­зум­ний­дощ». Так на­зи­ва­ють той­дощ, який­не руй­нує, а не­се ко­ристь. Йо­го во­да не сті­кає бур­хли­ви­ми по­то­ка­ми, ви­ми­ва­ю­чи все на сво­є­му шля­ху, а ти­хо йво­дно­час по­ту­жно жи­вить зем­лю. От са­ме та­ким «ро­зум­ним до­щем» бу­ла ця зу­стріч: ти­хо, спо­кій­но, без ек­заль­та­ції та на­дри­ву з на­ми го­во­ри­ла Ла­ри­са Ів­ши­на — Жін­ка, Дру­жи­на, Жур­на­ліст, — і по­слі­дов­ність цих окре­слень мо­жна мі­ня­ти мі­сця­ми, то­му що роз­ді­ли­ти їх важ­ко, як ви­зна­чи­ти, ко­го у ній­біль­ше. Го­лов­не — все з ве­ли­кої лі­те­ри. — Жін­ка. Ви­шу­ка­на йви­тон­че­на у сво­є­му го­ло­сі, одя­зі, за­чі­сці... Це той­ви­па­док, ко­ли не тіль­ки чо­ло­ві­ки, а йжін­ки див­ля­ться не із за­здрі­стю чи злов­ті­хою, а із за­хо­пле­н­ням (пе­ре­ко­нав­ся в цьо­му, ко­ли чув «охи» та «ахи» сво­їх сту­ден­ток про неї, ви­хо­дя­чи з ау­ди­то­рії, в якій­во­на го­во­ри­ла). Дру­жи­на. У най­біль­шо­му на­бли­жен­ні до пер­вин­ної укра­їн­ської се­ман­ти­ки ці­єї ле­ксе­ми — друг і со­ра­тник! А в її ви­пад­ку все це у двад­ця­то­му (а мо­же, йсо­то­му) сту­пе­ні. То­му що він із ко­гор­ти тих, ко­го зем­ля на­ро­джує раз на по­ко­лі­н­ня. Спро­буй­те та­ко­му бу­ти дру­гом і со­ра­тни­ком... А во­на не спро­бу­ва­ла, во­на змо­гла! Жур­на­ліст. Для ко­жно­го з нас, на­віть тих, хто «про­сто лю­ди­на», — жур­на­ліст — це «ко­ли го­во­рить гар­но». У неї жо­дно­го зай­во­го сло­ва, у неї жо­дної не­до­ре­чної ін­то­на­ції, у неї все то­чно і влу­чно,

у неї різ­ко йдо­ре­чно, але при цьо­му її сло­во не при­ни­жує і не зни­щує, її сло­во до­по­ма­гає лю­ди­ні за­ну­ри­ти­ся у вла­сну люд­ськість, до­по­ма­гає жи­ти, а не існу­ва­ти. А те­пер да­вай­те спро­бу­є­мо роз­ста­ви­ти все це за прин­ци­па­ми прі­о­ри­те­тно­сті. Я спро­бу­вав це зро­би­ти. У ме­не не ви­йшло. Ма­буть, че­рез те, що у вів­то­рок я мав ща­стя спіл­ку­ва­ти­ся з Лю­ди­ною...»

При­кме­тно та­кож, що по­при те, що ре­ктор уні­вер­си­те­ту Ро­ман Гри­нюк у День «Дня» у Він­ни­ці го­ло­ву­вав на спе­цра­ді із за­хи­сту ди­сер­та­цій, він зна­йшов кіль­ка хви­лин сво­го ча­су, щоб при­ві­та­ти­ся з Ла­ри­сою Оле­ксі­їв­ною. Окрім цьо­го, пе­ре­дав їй­по­да­ру­нок у сти­лі «Дня» — ди­зай­нер­ську кар­ти­ну, яку ство­ри­ли сту­ден­ти за­кла­ду. Ори­гі­наль­ність її у то­му, що на одній­по­ло­ви­ні зо­бра­же­ний­со­бор у До­не­цьку, а на дру­гій— со­бор у Він­ни­ці. До­сить сим­во­лі­чно і тре­пе­тно.

А ось що ка­жуть са­мі сту­ден­ти.

«ТРЕ­БА НЕ БОЯТИСЯ СПІЛ­КУ­ВА­ТИ­СЯ...»

Алі­на БУРОВА,

ма­гістр До­нНУ іме­ні Ва­си­ля Сту­са:

— Укра­ї­ну ба­га­то ро­ків шту­чно роз­ді­ля­ли на два по­лю­си — схі­днийі за­хі­дний, го­ду­ва­ли лю­дей­хи­бни­ми пе­ре­ко­на­н­ня­ми одне про одно­го, ля­ка­ли бан­де­рів­ця­ми, при­кри­ва­ли­ся сло­ва­ми про до­лю ша­хтар­сько­го краю. Все це при­зве­ло до то­го, що укра­їн­ці пе­ре­ста­ли спіл­ку­ва­ти­ся — між­ре­гіо­наль­ний­діа­лог зник. За­раз актив­ні та сві­до­мі укра­їн­ці на­ма­га­ю­ться від­но­ви­ти цей­діа­лог. І є пев­ні до­ся­гне­н­ня: ми пе­ре­ста­ли боятися одне одно­го, але упе­ре­дже­н­ня за­ли­ши­ли­ся. Зав­дя­ки зу­стрі­чі та спіл­ку­ван­ню з Ла­ри­сою Ів­ши­ною ме­ні спа­ло на дум­ку, що за­для то­го, щоб по­ро­зу­мі­ти­ся, ми по­вин­ні, по-пер­ше, ви­вчи­ти і зро­зу­мі­ти істо­рію Укра­ї­ни, а по-дру­ге, пі­зна­ти одне одно­го.

Я одна з лю­дей­зі схо­ду, яких вій­на за­ки­ну­ла да­ле­ко від рі­дно­го до­му. Ме­ні ви­па­ла уні­каль­на на­го­да — пі­зна­ти ме­шкан­ців ін­ших ре­гіо­нів, по­ба­чи­ти спіль­не та від­мін­не між на­ми. Що­би по­бо­ро­ти упе­ре­дже­н­ня, які ство­рю­ва­ли­ся ро­ка­ми, тре­ба не боятися спіл­ку­ва­ти­ся між со­бою, обмі­ню­ва­ти­ся зви­чка­ми, куль­тур­ним та істо­ри­чним до­сві­дом між ре­гіо­на­ми. Га­зе­та «День» та її чи­слен­ні про­е­кти до­по­ма­га­ють ба­чи­ти Укра­ї­ну та її лю­дейіз рі­зних бо­ків, са­ме це спри­яє на­ла­го­джен­ню на­ціо­наль­но­го діа­ло­гу в на­шій­кра­ї­ні. За що ве­ли­ка вдя­чність го­лов­но­му ре­да­кто­ру і жур­на­лі­стам «Дня» в усіх ре­гіо­нах, ви ро­би­те ве­ли­ку спра­ву.

«ЗА­РАЗ НА­СТАВ ЧАС ШВИД­КО ПРИ­ЙМА­ТИ ЯКІ­СНІ РІ­ШЕ­Н­НЯ»

На­та­ля ПАРАМОНОВА,

ма­гістр До­нНУ іме­ні Ва­си­ля Сту­са:

— Я впев­не­на, що жи­т­тя ці­ле­спря­мо­ва­но пра­цює на ме­не. Во­но раз у раз пе­ре­ко­нує: той ви­ток роз­ви­тку та сві­то­пі­зна­н­ня, якийє акту­аль­ним та який­ві­дбу­ва­є­ться са­ме за­раз, під­три­му­є­ться ви­со­тою дум­ки Ве­ли­ких лю­дей. І це не па­фос. То­му дум­ки па­ні Ла­ри­си, які во­на вкла­ла у мою сві­до­мість, — справ­ді над­зви­чай­ної ва­ги. Са­ме за­раз. «Якщо не пра­цю­ва­ти над мо­ло­дим по­ко­лі­н­ням, то во­но ав­то­ма­ти­чно не ви­дасть ре­зуль­та­ту». Хоч би як нам хо­ті­ло­ся ду­ма­ти, що ді­ти, ма­буть, жи­ти­муть кра­ще за нас — не бу­дуть. Ди­ва не ста­не­ться. Бо це ціл­ком і пов­ні­стю за­ле­жить від нас, від на­шо­го ро­зу­мі­н­ня про­стої істи­ни: на­сі­н­ня дає плід за ро­дом сво­їм. Чим на­пов­ню­ю­ться ба­тьки і що пе­ре­да­ють на­щад­кам, тим во­ни йста­нуть. Не­зна­н­ня сво­єї справ­жньої істо­рії не дасть змо­ги зро­би­ти пра­виль­ні ви­снов­ки і спря­му­ва­ти подаль­ше жи­т­тя та­ким чи­ном, щоб не пе­ре­да­ва­ти у спа­док одні йті са­мі гра­блі. За­раз на­став час швид­ко при­йма­ти які­сні рі­ше­н­ня. Рі­ше­н­ня, які впли­нуть на на­ше май­бу­тнє, але які ми по­вин­ні вті­лю­ва­ти вже сьо­го­дні. Яку кра­ї­ну я пе­ре­дам у спа­док мо­їм най­рі­дні­шим та най­улю­бле­ні­шим? Який­спо­сіб ми­сле­н­ня? Який­цін­ні­сний­апа­рат? Яке сьо­го­де­н­ня? Сьо­го­дні я ку­пую «Укра­ї­на Inсognita». Зав­тра — «Си­лу м’яко­го зна­ка». Пі­сля­зав­тра — «Ек­стракт 150» та «Ек­стракт +200». Адже «ве­ли­кі кни­ги за­да­ють ви­со­ку план­ку», ка­же Ла­ри­са Ів­ши­на. І ли­ше пі­сля цьо­го ві­ра у сві­тле май­бу­тнє мо­їх ді­тей­та мо­єї кра­ї­ни бу­де не мар­ною.

«КРА­Ї­НІ ПО­ТРІ­БНА НА­ЦІО­НАЛЬ­НА МОДЕРНІЗАЦІЯ»

Ана­ста­сія СКЛЯРЕНКО,

сту­ден­тка фі­ло­ло­гі­чно­го фа­куль­те­ту До­нНУ іме­ні В. Сту­са, спе­ці­аль­ність «жур­на­лі­сти­ка»:

— « Укра­ї­ні по­трі­бна іде­о­ло­гія Ли­пин­сько­го » , — на­го­ло­шу­ва­ла Ла­ри­са Оле­ксі­їв­на під час зу­стрі­чі. Во­на акцен­тує ува­гу на то- му, що су­спіль­ство не­зда­тне до­лу­ча­ти­ся до по­лі­ти­чно­го про­це­су вчасно, до­во­дя­чи си­ту­а­цію до кри­ти­чно­го ста­ну. Кра­ї­ні по­трі­бна на­ціо­наль­на модернізація. Ли­ше здій­сню­ю­чи ре­аль­ні кро­ки, ми до­ся­гне­мо ме­ти. Одне з го­лов­них пи­тань, які ста­вить пе­ред на­ми го­лов­ний­ре­да­ктор « Дня » : « Чи пра­виль­но ми бо­ре­мо­ся за свою на­ціо­наль­ну ідею? » . Змі­ни в Укра­ї­ні ма­ють ста­ти ви­ди­мим ме­ха­ні­змом, щоб гро­ма­дя­ни ба­чи­ли: від­бу­ва­є­ться бо­роть­ба з ко­ру­пці­єю, бю­ро­кра­ті­єю, і дер­жав­ні ін­сти­ту­ти на­справ­ді пра­цю­ють. Ме­то­да­ми « на­ла­го­дже­н­ня » в Укра­ї­ні на­ціо­наль­но­го діа­ло­гу мо­жуть ста­ти: по­лі­ти­чна со­ці­а­лі­за­ція, за­без­пе­че­н­ня прі­о­ри­те­ту за­галь­но­го ін­те­ре­су над при­ва­тним, ста­нов­ле­н­ня ефе­ктив­ної по­лі­ти­чної елі­ти, ство­ре­н­ня со­ці­аль­но- еко­но­мі­чних про­грам та ре­аль­них шля­хів їхньої ре­а­лі­за­ції. Се­ред на­зва­но­го не­має ні­чо­го не­мо­жли­во­го для то­го, щоб Укра­ї­на ста­ла кон­со­лі­до­ва­ною де­мо­кра­ті­єю з ди­на­мі­чною еко­но­мі­кою і су­спіль­ство по­ча­ло бра­ти актив­ну участь у по­лі­ти­чно­му жит­ті кра­ї­ни. То­му для нас го­лов­не — ру­ха­ти­ся у пра­виль­но­му на­прям­ку.

КНИЖ­КИ «Дня» УЖЕ ЧИ­ТА­ЮТЬ У ВІННИЦЬКИХ ШКОЛАХ

«Жи­т­тя без кни­ги — хата без ві­кон», — сло­ва­ми Дми­тра Пав­ли­чка зу­стрі­чає ме­не за­ві­ду­ва­чка бі­бліо­те­кою Він­ни­цько­го те­хні­чно­го

лі­цею Та­мі­ла ГОЛОВАЩЕНКО. Во­на не бу­ла при­су­тньою на зу­стрі­чі з Ла­ри­сою Оле­ксі­їв­ною у Він­ни­цькій­мі­ській­ра­ді, яка за під­трим­ки Бла­го­дій­но­го фон­ду «По­діль­ська гро­ма­да» при­дба­ла книж­ко­ві ком­пле­кти з Бі­блі­о­те­ки га­зе­ти «День» для вінницьких шкіл. Але вже на­сту­пно­го дня облі­ку­ва­ла їх і роз­мі­сти­ла на по­че­сно­му мі­сці — під портретом Шев­чен­ка. Ка­же, що обра­ла са­ме цю книж­ко­ву по­ли­цю не­да­рем­но, бо «най­но­ві­ші» кни­ги істо­ри­чно­го та на­у­ко­во-пу­блі­ци­сти­чно­го ха­ра­кте­ру в бі­бліо­те­ці да­то­ва­ні... 1993 ро­ком. І кни­ги «Дня» — це дов­го­о­чі­ку­ва­ний по­да­ру­нок.

«2015 ро­ку ми го­ту­ва­ли кон­фе­рен­цію до дня смер­ті Ми­хай­ла Дра­го­ма­но­ва, то­ді зі­ткну­ли­ся з тим, що у нас не­має жо­дної книж­ки, яка бу­ла б при­свя­че­на цій­ве­ли­чній­по­ста­ті. По­про­си­ли до­по­мо­ги в Цен­траль­ній­мі­ській­та обла­сній­бі-

блі­о­те­ках, але йтам роз­ве­ли ру­ка­ми. То­ді ми по­ча­ли ви­шу­ку­ва­ли ін­фор­ма­цію по кру­пи­нах, щоб хоч якось пред­ста­ви­ти, до­не­сти ін­фор­ма­цію до ді­тей. І уя­віть мій­сьо­го­дні­шній­по­див, ко­ли вчи­тель істо­рії при­но­сить ме­ні кни­гу «Бро­не­бій­на пу­блі­ци­сти­ка. Ми­хай­ло Дра­го­ма­нов»... На­прав­ду, я ледь не за­пла­ка­ла, — зі­зна­є­ться Та­мі­ла Головащенко. — На­ші ді­ти ду­же хо­чуть чи­та­ти но­ву лі­те­ра­ту­ру, не­стан­дар­тну, і ми не мо­же­мо за­до­воль­ни­ти їхні по­тре­би, не­має фі­нан­со­вої мо­жли­во­сті. Но­ві книж­ки до бі­блі­о­те­ки при­но­сять вчи­те­лі, які при­їздять із кон­фе­рен­цій, але ні­хто книжок нам до­сі не да­ру­вав. То­му в ме­не сьо­го­дні свя­то зі сльо­за­ми на очах. Іна­кше йне ска­жеш».

«По-ін­шо­му і бу­ти не мо­гло, бо тіль­ки ідей­ним лю­дям, які зна­ють свою ме­ту йкін­це­во­го спо­жи­ва­ча, до сна­ги ре­а­лі­зо­ву­ва­ти та­кі про­сві­тни­цькі про­е­кти, які ро­бить «День», — при­єд­ну­є­ться до роз­мо­ви вчи­тель істо­рії Він­ни­цько­го те­хні­чно­го лі­цею Мар­та КРАВЧЕНКО. — Це фа­кти­чно до­слі­дже­н­ня істо­рії по-но­во­му, це но­вий­по­гляд на на­шу істо­рію з від­кри­ти­ми очи­ма. Я по­го­джу­ю­ся з дум­кою Ла­ри­си Ів­ши­ної, яка на зу­стрі­чі в ме­рії роз­по­від­а­ла, що по­трі­бно пра­виль­но, роз­став­ля­ю­чи орі­єн­ти­ри, по­ка­зу­ва­ти ді­тям по­ступ істо­рії. Я, на­при­клад, до­слі­джу­ва­ла, як по­да­ва­ли той­чи ін­шийе­пі­зод в істо­рії Укра­ї­ни в рі­зних ре­гіо­нах Укра­ї­ни і дійшла ви­снов­ку, що одні йті са­мі по­дії ми, вчи­те­лі істо­рії, по­ка­зу­є­мо по-рі­зно­му, хо­ча у всіх одна мі­ні­стер­ська про­гра­ма. Але пі­сля роз­мо­ви з Ла­ри­сою Оле­ксі­їв­ною зро­зумі­ла, що все за­ле­жить від вчи­те­лів, які ма­ють орі­єн­ту­ва­ти сво­їх учнів спри­йма­ти істо­рію з укра­їн­ської па­трі­о­ти­чної по­зи­ції, щоб «зі­йшло» те, що по­трі­бне Укра­ї­ні».

Біль­ше по­ща­сти­ло у «книж­ко­во­му» пи­тан­ні шко­лам, які роз­та­шо­ва­ні у цен­трі мі­ста, оскіль­ки са­ме їх ча­сто ви­ко­ри­сто­ву­ють як ін­те­ле­кту­аль­ні май­дан­чи­ки для про­ве­де­н­ня пе­да­го­гі­чних кон­фе­рен­цій­та мов­но-лі­те­ра­тур­них кон­кур­сів.

«Наша шко­ла при­ймає Між­на­ро­дний кон­курс іме­ні Пе­тра Яци­ка. Одно­го ро­ку до нас при­їхав до­брий­друг шко­ли, який­до­мо­вив­ся з Лі­гою ме­це­на­тів, і нам по­да­ру­ва­ли по­за­про­грам­ні книж­ки. Мо­жна ска­за­ти, по­ща­сти­ло, — роз­по­від­ає за­сту­пник ди­ре­кто­ра з ви­хов­ної ро­бо­ти шко

ли №3 Ле­ся ШАПАВЛЮК. — То­рік ми за­ку­пи­ли тво­ри кла­си­ків укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри, які ви­вча­ю­ться у шкіль­ній­про­гра­мі. Але, до ре­чі ска­за­ти, всі ці книж­ки є в до­ма­шніх бі­бліо­те­ках, то­му ді­ти не ча­сто їх за­пи­ту­ють. А от пред­став­ле­ні кни­ги Бі­блі­о­те­ки «Дня» — рід­кість. Я ще не всти­гла їх усіх про­чи­та­ти, але пер­ше вра­же­н­ня він пе­ре­гля­ду — це не­ша­блон­ний­по­гляд на Укра­ї­ну у сві­то­во­му роз­рі­зі. Тоб­то зав­дя­ки цим кни­гам світ мо­же біль­ше ді­зна­ти­ся про Укра­ї­ну. І во­дно­час во­ни да­ють змо­гу — ні, зму­шу­ють! — нас, укра­їн­ців, зро­зу­мі­ти се­бе».

«Бі­блі­о­те­ка фі­зи­ко-ма­те­ма­ти­чної гім­на­зії № 17 прі­о­ри­те­том у сво­їй­ді­яль­но­сті вва­жає ви­хо­ва­н­ня па­трі­о­ти­зму чи­та­чів, який­ґрун­ту­є­ться на знан­ні істо­ри­ко-куль­тур­них тра­ди­цій­на­ро­ду, ви­со­кій­на­ціо­наль­ній­сві­до­мо­сті. Але укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри, яка б ви­кли­ка­ла ба­жа­н­ня до­слі­джу­ва­ти свою істо­рію, збе­рі­га­ти істо­ри­чні тра­ди­ції, куль­тур­ні та мо­раль­ні цін­но­сті на­шо­го су­спіль­ства, фор­му­ва­ти гро­ма­дян­ську по­зи­цію, в на­шій­бі­бліо­те­ці не ви­ста­чає. І то­му ду­же вча­сною бу­ла акція «По­да­руйБі­блі­о­те­ку «Дня» рі­дній шко­лі», зав­дя­ки якій­ми отри­ма­ли кни­ги, які на пер­ший­по­гляд ду­же рі­зні, але об’єд­на­ні єди­ною іде­єю: ві­рою в май­бу­тнє Укра­ї­ни, в те, що укра­їн­ська книж­ка по­сту­по­во від­во­ює сво­го чи­та­ча, — ка­же за­ві­ду­ва­чка бі­блі­о­те­ки «Фі­зи­ко-ма­те­ма­ти­чної гім­на­зії № 17 ВМР» Ал­ла ЛАМПІГА. — Всі кни­ги — ва­жли­ві, ці­ка­ві, акту­аль­ні. Адже са­ме во­ни «це­мен­ту­ють» укра­їн­ців, а не нав’яза­ний ззов­ні ви­мір су­ча­сної істо­рії. При­дба­н­ня цих книг ста­ло мо­жли­вим зав­дя­ки мі­сько­му го­ло­ві Сер­гію Мор­гу­но­ву, го­лов­но­му ре­да­кто­ру га­зе­ти «День» Ла­ри­сі Ів­ши­ній­та Фон­ду «По­діль­ська гро­ма­да». Я вва­жаю, що учні на­шої гім­на­зії те­пер від­чу­ють се­бе ча­стин­кою істо­рії. Та­ка лі­те­ра­ту­ра спри­я­ти­ме сти­му­лю­ван­ню твор­чо­го по­тен­ці­а­лу учнів­ської мо­ло­ді, ста­не мо­ти­ва­ці­єю для її подаль­шої до­слі­дни­цької ді­яль­но­сті, ба­жа­н­ня до­слі­джу­ва­ти істо­рію Укра­ї­ни».

І на за­вер­ше­н­ня — ще одна ре­мар­ка. Ві­дві­ду­ю­чи Він­ни­цьку мі­ську ра­ду, Ла­ри­са Ів­ши­на бу­ла при­єм­но вра­же­на «Про­зо­рим офі­сом», ди­тя­чою кім­на­тою «Смай­лик» та... ро­я­лем, який­то­го дня са­мо­тньо сто­яв у ку­тку хо­лу. Але са­ме він що­ти­жня стає го­лов­ним ге­ро­єм арт-за­хо­дів, які пе­ре­тво­рю­ють мі­ську ра­ду на кон­церт-хол або ви­став­ко­ву за­лу. Тож про ці та ін­ші іні­ці­а­ти­ви мі­сько­го го­ло­ви Він­ни­ці чи­тай­те уже не­за­ба­ром на сто­рін­ках «Дня» .

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.