«Аж му­ра­шки по ті­лу...»

У При­лу­ках три­ва­ють Дні «Дня». Вра­же­н­ня від спе­ці­аль­них го­стей — сту­ден­тів/слу­ха­чів Шко­ли мо­ло­до­го жур­на­лі­ста з Чер­ні­го­ва

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Іван КАПСАМУН, фо­то Руслана КАНЮКИ, «День»

Вже ти­ждень три­ває Фо­то­ви­став­ка «Дня» в При­лу­ках. Ці­ка­во, які новини пі­сля на­шо­го від’їзду з мі­ста? «Що­дня ви­став­ку від­ві­ду­ють но­ві лю­ди, про­хо­дять екс­кур­сії для на­вчаль­них за­кла­дів, в ефі­рі мі­сце­вих те­ле­ка­на­лів про­йшла се­рія ре­пор­та­жів про від­кри­т­тя фо­то­ви­став­ки. У не­ді­люв­ве­че­рі, ко­ли я з ро­ди­но­ю­ві­дві­ду­вав ви­став­ку, в за­лі зу­стрів і ма­лих, і до­ро­слих. Ба­га­то лю­дей ді­ля­ться вра­же­н­ня­ми у Кни­зі від­гу­ків та від­да­ють свої го­ло­си за фо­то­ро­бо­ту, яка най­біль­ше при­па­ла до сер­ця. Пі­зні­ше я за­про­сив на ви­став­ку сво­їх ко­лег із «Бри­тіш Аме­ри­кан То­бак­ко Укра­ї­на». У них мо­ре вра­жень. Впев­не­ний, за два ти­жні «Дня» при­лу­ча­ни отри­ма­ють ве­ли­че­зний ба­гаж емо­цій на до­сить довгий час, бо ко­жна фо­то­ро­бо­та по­ро­джує міль­йо­ни ду­мок і про на­ше сьо­го­де­н­ня, і про на­ше май­бу­тнє», — про­ко­мен­ту­вав «Дню» ме­не­джер із зав’яз­ків з гро­мад­ські­стю(ви­ро­бни­цтво) «Бри­тіш Аме­ри­кан То­бак­ко Укра­ї­на» Пе­тро Бон­да­рен­ко.

От­же, при­лу­ча­ни про­дов­жу­ють при­єм­но ди­ву­ва­ти сво­є­ю­актив­ні­стю­та ба­жа­н­ням до­лу­чи­ти­ся до про­фе­сій­них та змі­стов­них фо­то, які показують чим жи­ла кра­ї­на за остан­ній рік. Тим часом, до ва­шої ува­ги від­гу­ки та вра­же­н­ня сту­ден­тів/слу­ха­чів Шко­ли мо­ло­до­го жур­на­лі­ста з м. Чер­ні­гів, які та­кож при­єм­но зди­ву­ва­ли, спе­ці­аль­но при­їхав­ши в При­лу­ки з обла­сно­го цен­тру.

«ДО­СИТЬ СИЛЬ­НО СПОВНИЛАСЯ ЕМО­ЦІЙ­НО» Лю­дми­ла ЛЕСIК:

— Фо­то­ви­став­ка га­зе­ти «День» в При­лу­цько­му мі­сько­му бу­дин­ку куль­ту­ри по­ка­за­ла ме­ні та­кі рі­зні сто­ро­ни жи­т­тя на­шо­го су­спіль­ства: по­лі­ти­ку, АТО, ді­тей, при­ро­ду, емо­ції, — ко­мен­тує. — В ко­жній фо­то­кар­тці на­стіль­ки вда­ло пе­ре­да­ні емо­ції, що й мій на­стрій змі­ню­вав­ся з ци­ми кар­тка­ми. По­зи­тив від спо­гля­да­н­ня на усмі­шки лю­дей, ді­тей, при­ро­ду змі­ню­вав­ся бо­лем і сльо­за­ми, ко­ли ди­ви­лась фо­то з зо­ни АТО чи ска­лі­че­них мо­ло­дих во­я­ків. Ці хло­пці мої одно­лі­тки, а ча­сто мо­лод­ші від ме­не і вже по­ба­чи­ли «чор­ну сто­ро­ну», не­ймо­вір­ний фі­зи­чний та пси­хо­ло­гі­чний біль. А ще на­пев­но зро­зумі­ли, що ли­ши­ли­ся сам на сам з сво­є­ю­бі­дою ... і тут облич­чя по­лі­ти­ків, які гра­ю­ться люд­ськи­ми до­ля­ми, ті­ла­ми мов ляль­ко­ви­ми... До­сить силь­но сповнилася емо­цій­но.

А ще ду­же вра­зи­ла роз­по­відь Іва­на Ка­пса­му­на про на­шу си­сте­му вла­ди. Якось зра­зу при­йшло ро­зу­мі­н­ня, що жи­веш у гни­лій си­сте­мі, яку бу­ду­ва­ли про­тя­гом всьо­го пе­рі­о­ду не­за­ле­жної Укра­ї­ни. На жаль, укра­їн­ці ві­рять по­пу­лі­стам і тим са­мим від­да­ють їм всі кар­ти та ко­зи­рі в ру­ки. Та все та­ки, та ме­та, яку взя­ла для се­бе ре­да­кція га­зе­ти «День» — це пер­ший і ду­же ва­жли­вий крок у бо­роть­бі за щасливе май­бу­тнє не­за­ле­жної кра­ї­ни без вій­ни, бі­дно­сті та по­пу­лі­зму. Щи­ро вдя­чна за на­да­ні емо­ції, які­сні фо­то та ро­зу­мі­н­ня по­лі­ти­чної си­ту­а­ції в Укра­ї­ні.

«З УСІХ СВІ­ТЛИН НА МЕ­НЕ ДИВИЛОСЯ ВО­НО — ЖИ­Т­ТЯ: КУМЕДНЕ, ТРАГІЧНЕ, ПРАВДИВЕ» Лю­бов СИ­ЛА:

— На мо­ю­дум­ку, фо­то­ви­став­ка «Сі­мей­ний альбом Укра­ї­ни» у При­лу­ках ні­ко­го не за­ли­ши­ла бай­ду­жим. Це бу­ло ви­дно у до­пи­тли­вих по­гля­дах гля­да­чів фо­то­ро­біт. Фо­то­май­стри за­до­воль­ни­ли есте­ти­чний смак на­віть най­ви­ба­гли­ві­ших есте­тів та по­ці­но­ву­ва­чів пре­кра­сно­го.

У ме­не та­кож сві­тли­ни про­бу­ди­ли ви­хор емо­цій, якщо не ска­за­ти справ­жні­сінь­кий шквал рі­зно­ма­ні­тних по­чут­тів: то ра­ді­сних, то сум­них. На­при­клад, фо­то «За­лі­зна ле­ді» та «Дві ку­ро­чки» ви­кли­ка­ють ми­мо­во­лі усмі­шку, а ось се­рія ро­біт «По­вер­не­н­ня» — про­ни­зли­вий біль та спів­пе­ре­жи­ва­н­ня. Бі­ля фо­то­гра­фії «На­о­дин­ці з дру­гом» аж му­ра­шки по ті­лу по­бі­гли — це ж тре­ба так то­чні­сінь­ко пе­ре­да­ти стра­ж­да­н­ня лю­ди­ни! Та­кі ре­чі і справ­ді ско­ли­ху­ють усе зсе­ре­ди­ни і фо­то пов­ні­стю­по­гли­нає те­бе.

Я не ска­жу, що ін­ші ро­бо­ти ме­не не за­че­пи­ли, а, нав­па­ки, бо з усіх сві­тлин на ме­не дивилося во­но — жи­т­тя: кумедне, трагічне, правдиве. Дя­ку­юв­сім, хто при­че­тний до ство­ре­н­ня та­кої «ми­сля­чої» атмо­сфе­ри, яка нас ні­би ви­му­шує й со­бі по­ста­ви­ти за­пи­та­н­ня: «А що я зро­бив для май­бу­тньо­го на­шої кра­ї­ни?.

«ПІ­СЛЯ ТО­ГО ЯК ПЕ­РЕД НА­МИ РОЗКРИЛИСЯ ДВЕ­РІ ВИСТАВКОВОГО ЗА­ЛУ, В ОБЛИЧ­ЧЯ ДИХНУЛА АТМО­СФЕ­РА ІН­ШО­ГО СВІ­ТУ» Ана­ста­сія СИПЛИВЕЦЬ:

— Пі­сля то­го, як пе­ред на­ми розкрилися две­рі виставкового за­лу, в облич­чя дихнула атмо­сфе­ра ін­шо­го сві­ту. Сві­тли­ни на сті­нах не про­сто роз­бав­ля­ли одно­тон­ний ін­тер`єр при­мі­щень, це бу­ли окре­мі сві­ти, спов­не­ні сво­ї­ми, ха­ра­ктер­ни­ми тіль­ки для них емо­ці­я­ми. Ко­жна фо­то­гра­фія ди­ха­ла жи­т­тям. Сто­їш і ди­ви­шся на му­жньо­го сол­да­та, або ста- рень­ке облич­чя ба­бу­сі, чи то ся­ю­чу по­смі­шку ди­ти­ни, і ти ні­би там, по­руч, спо­гля­да­єш усе на­яву, тіль­ки де­що збо­ку, осто­ронь... До­да­ва­ли вра­жень назви фо­то­гра­фій. Во­ни ні­би окре­слю­ва­ли той акцент сві­тли­ни, по­ка­зу­ва­ли ідею, яку так хо­тів пе­ре­да­ти ав­тор. До по­ча­тку від­кри­т­тя ви­став­ки у ко­жно­го в сер­ці вже бу­ли ви­ру­ю­чі вра­же­н­ня про ті ма­лень­кі сце­ни з пов­сяк­ден­но­го жи­т­тя на сві­тли­нах, що за­ли­ши­ли свій слід у ду­ші ко­жно­го від­ві­ду­ва­ча.

«СПО­ДО­БА­ЛО­СЯ БА­ГА­ТО ЧО­ГО, АЛЕ ЗА­ПАМ’ЯТА­ЛО­СЯ ФО­ТО «МО­ЛО­ДЕ ВИ­НО» На­та­лія IВАЩЕНКО:

— По­ча­сти не ви­ста­чає слів, аби ви­сло­ви­ти емо­ції, але до­сить одно­го по­гля­ду, аби пе­ре­жи­ти ви­бух всьо­го... у го­ло­ві, в ду­ші та сер­ці.

Фо­то­ви­став­ка га­зе­ти «День» ми­мо­во­лі зму­шує по­ри­ти­ся у сво­їх спо­га­дах. Та­ке со­бі слайд-шоу у міз­ках, пі­сля яко­го при­хо­дить ро­зу­мі­н­ня, що так швид­ко гор­та­є­ться і са­ме жи­т­тя. Шко­да, що ін­ко­ли на сто­рін­ках сво­єї осо­би­стої га­ле­реї сві­тли­ни за­сві­чу­ють тем­ні лю­ди та по­дії.

Спо­до­ба­ло­ся ба­га­то чо­го, але за­пам’ята­ло­ся фо­то «Мо­ло­де ви­но». Ма­лень­ка дів­чин­ка не­втом­но сво­ї­ми ніж­ка­ми взу­ти­ми у ве­ли­че­зні чо­бо­ти то­пче ви­но­град. Пер­ший по­гляд — по­смі­шка (ди­тя ж, усмі­хне­не, хо­ро­ше), Дру­гий по­гляд — са­ме цьо­му по­ко­лін­ню­до­ве­де­ться пе­ре­ча­ви­ти ще чи­ма­ло всьо­го, до­ки ви­йде сма­чне і п’ян­ке ви­но.

«КНИ­ГИ «Дня» ЯК НІ­КО­ЛИ АКТУ­АЛЬ­НІ» Оле­ксандр НЕМЧЕНКО:

— Фо­то­ви­став­ка «Дня» в При­лу­ках за­ли­ши­ла ви­клю­чно по­зи­тив­ні вра­же­н­ня. Те­пла атмо­сфе­ра, яку ство­ри­ли ор­га­ні­за­то­ри і го­сті за­хо­ду бу­ла гар­но­ю­і­лю стра­ці­єю, що укра­їн­ці справ­ді одна ве­ли­ка сім’я.

Кон­траст фо­то вра­зив. Одні ви­кли­ка­ли по­чу­т­тя жа­лю, ду­шев­но­го бо­лю, щи­ро­го спів­чу­т­тя, ін­ші ж нав­па­ки зму­шу­ва­ли по­смі­хну­ти­ся і все­ля­ли опти­мізм.

Дя­ку­юв­сім при­че­тним до ор­га­ні­за­ції фо­то­ви­став­ки за емо­ції та мо­жли­вість по­гля­ну­ти на сьо­го­де­н­ня з рі­зних ра­кур­сів. Спа­си­бі Іва­ну Ка­пса­му­ну за від­вер­ту роз­мо­ву під час дис­ку­сії «На­ціо­наль­ний діа­лог».

Окре­ма по­дя­ка га­зе­ті «День» за ви­да­н­ня книг, які як ні­ко­ли акту­аль­ні. Зокре­ма, зі сто­рі­нок се­рії «Бро­не­бій­на пу­блі­ци­сти­ка» ко­жен мо­же зна­йти від­по­відь на пи­та­н­ня су­ча­сно­сті від ви­да­тних ін­те­ле­кту­а­лів ми­ну­ло­го, бор­ців за укра­їн­ську не­за­ле­жність.

«НАЙ­БІЛЬ­ШЕ ВРАЗИЛО ФО­ТО «РУКАВИЧКИ ДЛЯ МА­МИ» На­дія МИШКО:

— Де кни­ги — там я! Про­він­ція — по­ня­т­тя не гео­гра­фі­чне так вва­жає го­лов­ний ре­да­ктор га­зе­ти «День» Ла­ри­са Ів­ши­на. Ек­спо­зи­ція най­кра­щих сві­тлин Мі­жна­ро­дно­го фо­то­кон­кур­су «День»-2016 ви­кли­ка­ла не­ймо­вір­ні вра­же­н­ня. Най­біль­ше вразило фо­то « Рукавички для ма­ми». Та­ке вра­же­н­ня, що го­лов­ний ге­рой сві­тли­ни — си­ріт­ський хло­пчик, ко­трий мріє про ма­му і в’яже їй рукавички. Сві­тли­на на якій сол­дат дів­чи­ні за­плі­тає ко­су на­га­да­ла ме­ні про сто­сун­ки з мо­їм бра­том, ко­трий все ди­тин­ство про­вів у лі­кар­ні, а при­їхав­ши, по­ві­до­мив ме­ні, що там на­вчив­ся за­плі­та­ти на дів­ча­тах ко­си і від­те­пер за­плі­та­ти­ме ме­не до шко­ли. Фо­то «За­лі­зна ле­ді» викликає за­хо­пле­н­ня то­му, що са­ма зна­ю­та­ких мі­цних, ро­бо­тя­щих ба­бусь. Зна­йом­ство з ре­да­кто­ром від­ді­лу по­лі­ти­ки, ла­у­ре­а­том пре­мії іме­ні Джейм­са Мей­са, упо­ря­дни­ком кни­ги « Ко­тел, або Спра­ва без тер­мі­ну дав­но­сті» Іва­ном Ка­пса­му­ном вси­ли­ло на­ді­юв те, що все та­єм­не обов’яз­ко­во ста­не яв­ним.

«НАЙ­БІЛЬ­ША ПРИЄМНІСТЬ — ЦЕ СЛУ­ХА­ТИ, ЯК У НАТОВПІ ВСІ ОБГО­ВО­РЮ­ЮТЬ ФО­ТО» Ві­ра КУРИКО:

— Му­шу ска­за­ти те, що по­їзд­ка бу­ла ме­ні по­трі­бною. Во­на як раз збі­гла­ся з часом мо­єї лег­кої зне­ві­ри. Ця атмо­сфе­ра, ці лю­ди, які зна­хо­ди­ли­ся на ви­став­ці, ці сві­тли­ни, пе­ре­пов­не­ні люд­ські­стю, спра­ви­ли на ме­не ко­ло­саль­не вра­же­н­ня. Най­біль­ша приємність це слу­ха­ти, як у натовпі всі обго­во­рю­ють фо­то, як усі по­смі­ха­ю­ться, то­ді ста­ють сумними, то­ді зно­ву по­смі­ха­ю­ться.

Та­кі за­хо­ди — ще один спо­сіб єд­на­ти­ся. Го­во­ри­ти про те, що з на­ми за­раз від­бу­ва­є­ться.

Вдя­чна ор­га­ні­за­то­рам, па­ну Іва­ну за зу­стріч-дис­ку­сі­юй чу­де­сній па­ні На­та­лії, яка про­да­ва­ла кни­же­чки!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.