Не бу­дьмо без­мов­ни­ми...

Голодомор 1946—1947 ро­ків — на всеукраїнському рів­ні не­до­роз­кри­та те­ма

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Ан­дрій БОНДАРЧУК, пи­сьмен­ник, жур­на­ліст, на­ро­дний де­пу­тат Укра­ї­ни І скли­ка­н­ня, по­че­сний гро­ма­дя­нин Во­ли­ні, Лу­цька

...Хо­чу ви­сло­ви­ти по­дя­ку га­зе­ті « День » , яка у двох но­ме­рах опри­лю­дни­ла мою роз­ло­гу ста­т­тю « Чи ввій­де в істо­рі­ю­мо­раль­ний по­двиг за­хі­дня­ків?» (див. «День» № 210— 211 від 17 ли­сто­па­да і № 220— 221 від 12 гру­дня 2016-го). Не­ю­ав­тор хо­тів при­вер­ну­ти ува­гу до за­бу­тої по­во­єн­ної тра­ге­дії лю­дей, які про­жи­ва­ли на те­ре­нах Укра­ї­ни в ме­жах кор­до­ну з Поль­ще­ю­до ве­ре­сня 1939 ро­ку і при­ле­глих обла­стей Ро­сії. За два ро­ки на За­хі­дну Укра­ї­ну за по­ря­тун­ком то­ді при­бу­ло не менш ніж 2,5 міль­йо­на лю­дей, які спа­сен­ний харч по­ве­зли сво­їм рі­дним. Вра­жає жер­тов­ність жи­те­лів «бан­де­рів­сько­го краю», які теж не роз­ко­шу­ва­ли пі­сля двох оку­па­цій, ді­ли­ли­ся останнім, бо ні пер­ші, ні дру­гі со­вє­ти не всти­гли роз­гра­бу­ва­ти се­ло, а УПА всі­ля­ко пе­ре­шко­джа­ла ви­ве­зен­ню­хлі­ба «бра­тнім кра­ї­нам» у той час, ко­ли укра­їн­ці вми­ра­ли з го­ло­ду.

Май­же три ро­ки то­му я по­чав зби­ра­ти спо­га­ди тих, хто пе­ре­жив цю­тра­ге­дію , та їхніх ря­тів­ни­ків, яких вже за­ли­ши­ло­ся ду­же ма­ло. Звер­не­н­ня бу­ло опри­лю­дне­не в га­зе­тах « День » і « Сло­во про­сві­ти » . У від­по­відь ав­тор одер­жав чи­ма­ло ли­стів. Ду­же хви­лю­ю­чі, щем­ні спо­га­ди. Всі во­ни бу­дуть вмі­ще­ні у май­бу­тній книж­ці « За­бу­тий зло­чин, за­бу­тий по­двиг. Голодомор 1946—1947рр. За­хі­дна Укра­ї­на в кон­текс­ті го­ло­до­мо­ру». Ідею під­три­ма­ла Фун­да­ція ім. О. Оль­жи­ча у США. До сво­єї вла­ди я не звер­тав­ся, бо вва­жав, що це бу­де во­ла­н­ням спра­гло­го в пу­сте­лі.

...Пам’ять про ли­хо­лі­т­тя укра­їн­сько­го на­ро­ду, на­віть сво­їх не­да­ле­ких пра­щу­рів, по­гли­ну­ло за­бу­т­тя, яке успі­шно про­ду­ку­ва­ла та са­ма ко­му­ні­сти­чна си­сте­ма, — при­зві­дець стра­шних го­ло­до­мор­них тра­ге­дій. Вва­жа­є­мо, що та си­сте­ма зни­кла. Але ж ні, во­на жи­ве й на­би­рає си­ли. Во­на, мов по­лі­ти­чний по­твор­ний ха­ме­ле­он-ди­но­завр, шма­тує не ли­ше на­ші зем­лі, а й на­шу істо­рію. Згад­ки про го­ло­до­мо­ри там при­рів­ню­ю­ться до ан­ти­дер­жав­но­го зло­чи­ну. Зруй­но­ва­но пам’ятни­ки жер­твам Го­ло­до­мо­ру 1932—1933 ро­ків, сво­їм же пред­кам. Ба, прав­ди бо­ї­ться на­віть Ро­сія. А це ж ядер­но-ди­кун­ська ім­пе­рія, якої осте­рі­га­є­ться Єв­ро­па і США, во­на про­ти нас ве­де агре­сив­но-під­лу вій­ну. Чи не ди­во — ім­пе­рія бачить для се­бе за­гро­зу на­віть у до­ку­мен­таль­ній лі­те­ра­ту­рі про Голодомор. На­яв­ність книж­ки про «Го­лод в Укра­ї­ні 1946—1947 ро­ків» у фон­дах Бі­блі­о­те­ки укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри в Мо­скві роз­ці­ни­ли як за­гро­зу дер­жа­ві, й ди­ре­кто­ра бі­блі­о­те­ки На­та­лі­ю­Ша­рі­ну ув’язни­ли за гра­ти. Ймо­вір­но, йде­ться про книж­ку О.М. Ве­се­ло­вої — на­у­ков­ця, яка при­свя­ти­ла своє жи­т­тя до­слі­джен­ню­го­ло­до­мор­ної те­ми (са­ма пе­ре­жи­ла по­во­єн­ний Голодомор), пов­стан­сько­го ру­ху УПА, хо­ча ро­дом з Дні­про­дзер­джин­ська.

Так, прав­да істо­рії — мо­гу­тня зброя у бо­роть­бі з будь-яким во­ро­гом. У наш час — з ро­сій­ським ім­пе­рі­а­лі­змом, « рус­ским ми­ром » . Хі­ба ко­ре­ні про­бле­ми Дон­ба­су не лежать у то­му, що на­віть за не­за­ле­жної Укра­ї­ни вла­да ніц не зро­би­ла, щоб прав­до­ю­і­сто­рії хоч тро­хи ней­тра­лі­зу­ва­ти отру­є­ну ко­му­но-ім­пе­рі­а­лі­сти­чно­ю­про­па­ган­дою сві­до­мість цьо­го ін­тер­на­ціо­наль­но­го краю? Та й ни­ні­шня не по­спі­шає це ро­би­ти, бо­я­гу­зли­во, мов стра­ус, хо­ває го­ло­ву в пі­сок від мов­них, істо­ри­чних про­блем.

А істо­рія су­во­ро ка­рає тих, хто за­бу­ває її уро­ки. Ось ми по­ка­ра­ні Дон­ба­сом. Сві­жі­ший при­клад — ускла­дне­н­ня укра­їн­сько-поль­ських від­но­син. То­ді, ко­ли Поль­ща скру­пу­льо­зно, на дер­жав­ни­цько­му рів­ні до­слі­джу­ва­ла істо­рі­ю­ві­дно­син на­ших на­ро­дів під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни, фі­ксу­ва­ла факт тра­ге­дії ко­жної лю­ди­ни, сім’ї, се­ла, вша­но­ву­ва­ла їхню­пам’ять на на­шій зем­лі, ми крізь паль­ці ди­ви­ли­ся на про­бле­му, ро­би­ли мля­ві спро­би, щоб фа­кта­ми спро­сту­ва­ти чи­слен­ні фаль­си­фі­ка­ції шо­ві­ні­сти­чно чи упе­ре­дже­но на­ла­што­ва­них до­слі­дни­ків Во­лин­ської тра­ге­дії, ува­гу до якої по­си­ле­но пі­ді­грі­ває Ро­сія. І ни­ні опи­ни­ли­ся май­же без­зброй­ни­ми. Те­пер си­ту­а­ці­ю­ви­прав­ля­ють уче­ні, дипломати. Але ж по­годь­тесь: уже сфор­мо­ва­ну дум­ку, як і кри­ве де­ре­во, важ­ко або й май­же не­мо­жли­во ви­пра­ви­ти.

Так, у біо­гра­фії на­шо­го на­ро­ду ба­га­то тра­гі­чних дат, по­ми­лок. Це все істо­ри­чні гра­блі, на які про­дов­жу­є­мо на­сту­па­ти, не ба­жа­ю­чи їх по­мі­ча­ти з рі­зних при­чин. Та­ки­ми гра­бля­ми мо­же ста­ти й Голодомор 1946—1947 ро­ків, який я ще до Дня Го­ло­до­мо­ру на­звав за­бу­тим. А щоб він не став та­ким, хоч тро­хи бу­див сві­до­мість, а тим па­че не бу­ла зов­сім за­бу­та те­ма мо­раль­но­го по­дви­гу за­хі­дня­ків, спро­бу­вав її ско­ли­хну­ти.

На мі­сце­во­му рів­ні, по­при чи­слен­ні галь­ма, це та­ки вда­ло­ся. Від­бу­ла­ся Все­укра­їн­ська на­у­ко­ва кон­фе­рен­ція ( при пра­кти­чно­му спри­ян­ні Асо­ці­а­ції до­слі­дни­ків го­ло­до­мо­рів в Укра­ї­ні, На­ціо­наль­но­го му­зею«Ме­мо­рі­ал» жертв Го­ло­до­мо­ру, обла­сно­го кра­є­знав­чо­го му­зею), ви­да­но збір­ник ма­те­рі­а­лів кон­фе­рен­ції. Во­на бу­ла де­що не­зви­чай­ною. Ра­зом із на­у­ков­ця­ми в її ро­бо­ті взя­ли участь ря­до­ві лю­ди — но­сії істо­ри­чної ін­фор­ма­ції, свід­ки по­во­єн­ної тра­ге­дії.

Від­кри­то пам’ ятний знак « Хри­сти­ян­сько­му ми­ло­сер­дю » тих, хто ря­ту­вав го­ло­ду­ю­чих (ав­тор ідеї — вря­то­ва­ний на Во­ли­ні 1947 ро­ку уро­дже­нець За­по­різь­кої обла­сті Гри­го­рій Гур­то­вий)...

Ме­не ж вра­зи­ли два не­при­єм­ні від­кри­т­тя: май­же ну­льо­ві зна­н­ня про Голодомор 1946—1947 ро­ків з бо­ку вла­ди, май­же пов­не за­мов­чу­ва­н­ня ці­єї тра­ге­дії з бо­ку ЗМІ. А мо­раль­ний по­двиг за­хі­дня­ків, які без­ко­ри­сли­во ря­ту­ва­ли міль­йо­ни го­ло­ду­ю­чих, — це вза­га­лі май­же « ці­лин­на » те­ма, за неї бе­ру­ться ли­ше ті, ко­му во­на бо­лить. Та й звід­ки взя­ти­ся ін­те­ре­су, ко­ли жо­дна з трьох го­лів на­шої вла­ди — АП, ВР, КМ, по­лі­ти­ки, гро­мад­ські ді­я­чі на­віть у день вша­ну­ва­н­ня жертв го­ло­до­мо­рів, в сум­ний юві­лей пі­сля­во­єн­но­го Го­ло­до­мо­ру не зга­ду­ють йо­го. Про­йшли повз двох ви­ще­за­зна­че­них по­дій у Лу­цьку май­же всі все­укра­їн­ські ЗМІ, хо­ча те­ма­ти­чно во­ни є єди­ни­ми в су­ча­сній го­ло­до­мор­ній те­ма­ти­ці. Де, зре­штою, хоч один пам’ятник, що фі­ксує пі­сля­во­єн­ну тра­ге­дію? Мо­же, смерть більш ніж міль­йо­на укра­їн­ців уже не вва­жа­є­ться зло­чи­ном чер­во­но­го ре­жи­му в час дії за­ко­нів про де­ко­му­ні­за­цію? Си­ті мов­чать, бо не хо­чуть об­тя­жу­ва­ти се­бе, а ті, ко­го з на­ми не­ма, — без­мов­ні. Не бу­дьмо без­мов­ни­ми ми, жи­ві. До­ки жи­ві — наш обов’язок пам’ятати про не­вин­но убі­єн­них.

ФО­ТО НАДАНО АВ­ТО­РОМ

Во­линь не мов­чить. Та­кий пам’ятний знак по­став у Лу­цьку як ви­яв вдя­чно­сті по­ря­то­ва­них сво­їм ря­тів­ни­кам у важ­кі 1946—1947рр.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.