Як по­вер­ну­ти втра­че­ний дім

Дві істо­рії пе­ре­се­лен­ців з оку­по­ва­но­го Кри­му

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ана­ста­сія ФЕДЧЕНКО

Три ро­ки то­му в нас за­бра­ли Крим. У ко­жно­го свої спо­га­ди про тим­ча­со­во оку­по­ва­ний пів­острів: для ко­гось це ди­тя­чі та­бо­ри і пер­ші за­ко­ха­но­сті, для ко­гось — со­лод­ка па­хла­ва на узбе­реж­жі Чор­но­го мо­ря, для ко­гось — го­ри і во­до­спа­ди з ме­ло­дій­ни­ми крим­сько­та­тар­ськи­ми на­зва­ми. Про­те най­біль­ше втра­ти­ли са­мі крим­ці — дім. За три ро­ки ро­сій­ської оку­па­ції з пів­остро­ва ви­їха­ло 20 ти­сяч крим­ських та­тар. Двоє із них роз­по­ві­ли «Дню» про свій Крим: яким він був, яким став пі­сля ане­ксії та як Укра­ї­ні йо­го по­вер­ну­ти.

«ДА­ВАЙ­ТЕ НЕ БУ­ДЕ­МО ГАДАТИ, КО­ЛИ УКРА­Ї­НА ПО­ВЕР­НЕ СО­БІ КРИМ. ВАЖЛИВІШЕ, ЩОБ ВО­НА БУ­ЛА ГО­ТО­ВА ЦЕ ЗРО­БИ­ТИ»

Пер шу свою дов гу по до рож він здій с - нив у три ро­ки — з Узбе­ки­ста­ну, де на­ро­див­ся, у Крим, ку­ди йо­го 1975-го при­ве­зла ба бу ся. « Її не про пи су ва ли. Для кримсь - ких та­тар мі­сце на­ро­дже­н­ня ду­же ва­жли­ве, бо ми ма­є­мо три етно­си: сте­по­вий, се - ре­дньої сму­ги і пів­ден­ний. Ба­бу­ся з Ба­хчи­са­раю — се­ре­дньої сму­ги. Во­на змо­гла ку­пи ти ха ту тіль ки че рез рік по не ві рянь і про­пи­са­ти­ся в Кра­сно­пе­ре­коп­ську — на пів но чі » , — роз по ві дає Ай дер Муж да ба, жур­на­ліст і гро­мад­ський ді­яч. Ми си­ди­мо у мо­дно­му ре­сто­ран­чи­ку «Му­са­фір» у цен­трі Ки­є­ва, грає ри­тмі­чна схі­дна му­зи­ка. У пе­ре­кла­ді з крим­сько­та­тар­ської на­зва за­кла­ду — «Гість». Ай­дер пра­цює тут. Ка­же, і сам по­чу­ва­є­ться го­стем у сто­ли­ці.

Йо­го ди­тин­ство та юність при­па­ли на час по­вер­не­н­ня крим­ських та­тар на Ба­тьків­щи­ну. Ро­дин­ні по­ме­шка­н­ня бу­ли зайня­ті ро­сі­я­на­ми, яких пі­сля де­пор­та­ції крим­ців при­ве­зли на пів­острів. Чо­ло­ві­ки за­йма­ли віль­ні зе­мель­ні ді­лян­ки, по­чи­на­ли бу­дів­ни­цтво і вже по­тім пе­ре­во­зи­ли ро­ди­ни. «Я теж жив у та­ко­му са­мо­бу­ді: ми з ба­тьком по­бу­ду­ва­ли ма­лень­ку це­гля­ну ха­тин­ку, на­віть не шту­ка­ту­ри­ли її, і то­ді вже пе­ре­ве­зли ба­бу­сю в Ба­хчи­са­рай, щоб во­на мо­гла там по­мер­ти. У нас ка­жуть: «Ко­жна крим­сько­та­тар­ська сім’я — бу­ді­вель­ни­ки, ми весь час щось бу­ду­є­мо», — по­смі­ха­є­ться чо­ло­вік.

Він ви кла дав іс то рію у кримсь ко та - тар­ській і ро­сій­ській школах, створював у остан ній ук ра їнсь кий клас. Та кож Ай - дер був гро мадсь ким ді ячем, 2009 ро ку пра­цю­вав у про­е­кті ОБСЄ. Уже то­ді се­па­ра тис­тсь ка ак тив ність ро сі ян бу ла ду же по­мі­тною: при­їзди ро­сій­ських по­лі­ти­ків, на­пів­вій­сько­ві-на­пів­спор­тив­ні та­бо­ри для мо ло ді. Спо сте рі га чі ра ди ли ук ра їнсь ко - му МЗС пиль ну ва ти за ді ями пів ніч но­схі­дно­го су­сі­да.

Чо ло вік при га дує: у лю то му- бе рез ні 2014-го ні­хто, крім Крем­ля і про­ро­сій­ськи на­ла­што­ва­них крим­чан, не був го­то­вий до ане­ксії. Крим­ські та­та­ри і про­укра­їн­ські акти­ві­сти до остан­ньо­го ві­ри­ли, що ско­ро, що най піз ні ше за рік, по вер нуть ся до скла­ду Укра­ї­ни. Ай­дер не по­спі­шав ви­їжджа­ти і, по­при кри­ти­ку, отри­мав ро­сій­ський пас порт, який на зи ває « єрун дою » , щоб ма­ти мо­жли­вість спо­кій­но пра­цю­ва­ти. «Але па­спорт у ме­не без ре­є­стра­ції. Я по­про­сив го­ло­ву па­спорт­но­го сто­лу, який хо­див на «ре­фе­рен­дум» та отри­мав по­са­ду зав­дя­ки про­ро­сій­ській по­зи­ції, по­ста­ви­ти про­пи­ску. Він від­по­вів: «На­ві­що во­на то­бі? Мо жеш по ка зу ва ти ук ра їнсь кий пас - порт». Тоб­то в йо­го ву­стах зву­ча­ло: це не­на­дов­го. Так го­во­рив «ро­сій­ський» чи­нов­ник», — зди­во­ва­но ка­же Ай­дер.

А ще зі смі­хом при­га­дує роз­мо­ву з про­ро­сій­ськи на­ла­што­ва­но­юв­чи­тель­ко­ю­гео­гра­фії у Ба­хчи­са­раї. Під час бло­ка­ди во­на обу­рю­ва­ла­ся в крам­ни­ці, що « мо­ло­чка » не­сві­жа, чо­ло­вік за­ува­жив: «Ско­ро по­бу­ду­ють міст, і бу­де свіжа з Ку­ба­ні». Ви­слу­хав ле­кці­ю­про те, що міст по­бу­ду­ва­ти не­мо­жли­во че­рез схо­дже­н­ня під про­то­кою двох те­кто­ні­чних плит і мул, у яко­му не три­ма­ти­му­ться па­лі.

Ай­дер при­їхав до Ки­є­ва рік то­му, від­то­ді вдо­ма ще не був — стра­шно. Йо­го жур­на­ліст­ські ма­те­рі­а­ли та до­пи­си у «Фейс­бу­ці» — ти­по­вий екс­тре­мізм, за ро­сій­ським за­ко­но­дав­ством. Та на­віть якщо чо­ло­ві­ка

Алім Абдул­ха­і­ров не за­а­ре­шту­ють, пі­сля йо­го від’їзду мо­жуть на­ві­да­ти­ся до ро­ди­чів. «У нас не по­ясню­ють, за що. До те­бе ври­ва­ю­ться ав­то­ма­тни­ки рано-вран­ці, за­би­ра­ють, ве­зуть. Ні­хто не знає, ку­ди по­ве­зли, за що. Це у най­кра­що­му ви­пад­ку. А в най­гір­шо­му — ти про­сто зни­ка­єш без­ві­сти», — роз­по­від­ає Ай­дер. У та­ких ре­а­лі­ях, ко­ли ре­пре­сії за­сто­со­ву­ють на­віть не про­ти акти­ві­стів, а про­ти будь-ко­го, мо­раль­но ду­же скла­дно жи­ти. Однак не всі крим­ці чи укра­їн­ці мо­жуть пе­ре­їха­ти: у ко­гось на пів­остро­ві ста­рень­кі ба­тьки, у ко­гось — ро­бо­та і ма­лень­кі ді­ти й у всіх — дім.

«Я ду­же су­мую за Кри­мом. Там за­ли­ши ла ся на ша Бать ків щи на. Ко лись зі зна­йо­мим і йо­го ді­тьми ми під­ня­ли­ся в го­ри по­бли­зу Ба­хчи­са­рая. Звід­ти Ял­та — як на до­ло­ні. Друг ска­зав ді­тям, звер­та­ю­чись і до ме не: ви ро зу мі є те, чо му це все не мо­жна від­да­ва­ти?» — ко­ли Ай­дер зга­дує це, йо го го лос трем тить, а очі на пов ню - ються слі­зьми.

Але Крим із йо­го кра­со­та­ми як ту­ри­сти­чний об’єкт Ро­сію не ці­ка­вить. Там одна за одною бу­ду­ють вій­сько­ві ба­зи. Тіль­ки бі ля ма лень ко го Бах чи са рая по руч із дво ма ді ючи ми зве ли ще дві. При во зять тех ні ку і сол да тів, а кримсь ких війсь ко - вих і по­лі­цей­ських із по­зна­чкою «не­на­дій­ний» від­прав­ля­ють по­да­лі з пів­остро­ва.

Я за­пи­тую в Ай­де­ра, чи ско­ро за та­ких умов ми змо­же­мо по­вер­ну­ти Крим. «Ра­ні­ше я іно­ді ба­вив­ся — га­дав на ка­во­вій гу­щі. Але за­раз ми з ва­ми п’ємо зе­ле­ний чай, — смі­є­ться, — то­му да­вай­те не бу­де­мо гадати, ко­ли Укра­ї­на по­вер­не со­бі Крим. Ва­жли­ві- ше, щоб во­на бу­ла го­то­ва це зро­би­ти. Ко­ли ви­ни­кне та­ка мо­жли­вість, во­на по­вин­на по­ка­за­ти всьо­му сві­ту, що Крим — це Укра­ї­на, во­на за ко­ро­ткий час має за­про­ва­ди­ти там укра­їн­ське за­ко­но­дав­ство, укра­їн­ську вла­ду, укра­їн­ські ін­сти­ту­ції. І ви­зна­ти Крим ба­тьків­щи­ною крим­ських та­тар, да­ти на­ціо­наль­ну ав­то­но­мію, яка від­но­вить на­ші істо­ри­чні, еко­но­мі­чні й куль­тур­ні пра­ва. Один гро­мад­ський ді­яч якось ска­зав: «Крим­ські та­та­ри нев­дя­чні, во­ни жо­дно­го ра­зу не по­дя­ку­ва­ли Укра­ї­ні». Ми не дя­ку­ва­ли, але ми ра­зом із ва­ми бу­ду­ва­ли цю дер­жа­ву. І ми зав­жди хо­ті­ли бу­ду­ва­ти не­за­ле­жну, мо­гу­тню Укра­ї­ну».

«ЩОБ ПИ­ТА­Н­НЯ КРИ­МУ НЕ ЗАБУЛОСЯ, ПО­ТРІ­БНІ НА­САМ­ПЕ­РЕД НАШИ ЗУ­СИ­Л­ЛЯ»

«Я зга­дую, а в ме­не си­ро­ти по шкі­рі», — го­во­рить на по­ча­тку на­шої роз­мо­ви про­дю­сер Алім Абдул­ха­і­ров. Ане­ксія за­ста­ла йо­го в Ки­є­ві. Сю­ди на­вча­ти­ся в Ін­сти­ту­ті жур­на­лі­сти­ки він при­їхав у 2012-му.

«У Ро­сії бу­ла Олім­пі­а­да в Со­чі, а в нас був Май­дан, ми не ро­зумі­ли, що від­бу­ва­є­ться. Ме­ні бу­ло див­но, ко­ли по­ба­чив новини 23 лю­то­го. Крим­ські та­та­ри ро­би­ли мі­тинг у Сім­фе­ро­по­лі на честь Но­ма­на Че­лі­бі­джи­ха­на — на­шо­го на­ціо­наль­но­го ге­роя. Па ра лель но під Вер хов ною Ра дою Кри­му про­хо­див мі­тинг про­ро­сій­ських акти­ві­стів, які зби­ра­ли ав­то­ма­ти Ка­ла­шни­ко ва. Ме не це нас то ро жи ло. У ме не бу ло за­ма­ло до­сві­ду, але зда­ва­ло­ся, що це вже вій­сько­вий кон­флікт», — при­га­дує Алім. А 26 жов­тня він у пря­мо­му ефі­рі по­ба­чив су­ти­чку між крим­ськи­ми та­та­ра­ми і про­ро сійсь ки ми ак ти віс та ми. Від про сив ся у ше­фа з ро­бо­ти, взяв гро­ші, купив кви­тки на по­тяг і по­їхав до­до­му. Про­був у Кри­му май же два тиж ні. Ка же, то був, ма буть, най­три­во­жні­ший час у йо­го жит­ті.

«Ми ра­зом із дру­зя­ми зро­би­ли фо­рум, у яко му в ре жи мі ре аль но го ча су пи са ли про всі по дії, які від бу ва ли ся в Кри му. Чи та ти ці по ві дом лен ня бу ло ду же три - во­жно. По­ча­ла­ся па­ні­ка, ні­хто не знав, що ро­би­ти да­лі. Всі бо­я­ли­ся, що бу­де вій­сько­вий кон ф лікт, як пе ред тим у Чеч ні та Гру зії. Хтось ку пу вав бро не жи ле ти і ще щось для ук ра їнсь ких війсь ко вих. Ми чер гу ва ли у міс цях ком пак т но го про жи - ван ня кримсь ких та тар та у ме че тях, то - му що ро­зумі­ли: якщо щось по­чне­ться, то по­чне­ться з нас», — го­во­рить хло­пець.

До про­во­ка­цій, ка­же, бу­ли го­то­ві, бо шо­ві­ніст­ське став­ле­н­ня до крим­ців з бо­ку ро­сі­ян бу­ло зав­жди. Ро­сі­я­ни на­віть вда­ва­ли­ся до ван­да­лі­зму: руй­ну­ва­ли крим­сько­та­тар­ські цвин­та­рі. Ні­хто не при­хо­ву­вав, що за цим сто­їть про­ро­сій­ська пар­тія «Со­юз», хо­ча во­ни не взя­ли на се­бе від­по­від­аль­но­сті.

Алім при­га­дує, що ча­сто чув роз­мо­ви про те, де кра­ще: в Укра­ї­ні чи Ро­сії. «Я цьо­го не ро­зу­мів. На­ві­що про це го­во­рять, — і за­раз ди­ву­є­ться хло­пець і до­дає: — Якщо бра­ти всі ці по­дії, ане­ксії май­же не­мо­жли­во бу­ло уни­кну­ти. Але ду­же ба­га­то лю­дей ду­ма­ють про те, що бу­ло б, як­би укра­їн­ські війсь ка да ли від січ. Якщо зга ду ва ти кон ф лікт у Гру зії, ро сі я ни зу пи ни ли ся, ко ли в ак ва то рію Чор но го мо ря зай ш ли аме­ри­кан­ські ко­ра­блі. І так мо­гло ста­ти­ся в Укра­ї­ні».

Хло­пець по­вер­нув­ся до Ки­є­ва ще пе­ред « ре фе рен ду мом » , ре зуль та ти яко го бу ли пе­ред­ба­чу­ва­ни­ми. Те­пер їздить до­до­му раз на рік і біль­ше ти­жня не мо­же там бу­ти.

« Ко ли при їж д жа єш до Ки є ва, тут по - дих сво­бо­ди. Ко­ли пе­ре­ти­на­єш «кор­дон», на­віть ди­ха­ти скла­дні­ше. У Кри­му атмо­сфе­ра не­сво­бо­ди. І цей «кор­дон» для ме­не не за кон ний. І ко ли ти пу ро сійсь кі при - кор­дон­ни­ки про­сять у ме­не па­спорт, ме­не це на­справ­ді бі­сить», — го­во­ря­чи це, Алім гір­ко по­смі­ха­є­ться.

На пів ос т ро ві жи вуть йо го бать ки. «Ба­тьки на­ро­ди­ли­ся в Узбе­ки­ста­ні, у за - слан­ні, во­ни по­вер­ну­ли­ся в цей омрі­я­ний Крим, у цей Едем, і во ни вже не ви їдуть звід­ти. Ба­тько ка­же: «Я сю­ди не для то­го при­їжджав 25 ро­ків то­му, щоб по­тім са­мо­му де пор ту ва ти ся, не для то го бу ду вав дім, щоб йо го ко мусь за ли ша ти » , — роз - по ві дає Алім. Він ро зу міє бать ків, хоч і су­мує за ни­ми. До оку­па­ції во­ни за­йма­ли­ся ви ро щу ван ням де ко ра тив них рос лин, за­раз їхня спра­ва ледь жев­ріє. Ма­ло­му бі­зне су в Кри му за раз ду же важ ко, знач но скла­дні­ше, ніж «на ма­те­ри­ку».

На віть ті, хто пал ко під три му вав Ро - сію, за­раз по­чи­на­ють ро­зу­мі­ти, що в Укра­ї­ні лег­ше жи­ти. Але про­те­сту­ва­ти на ву­ли­цях не­мо­жли­во: одра­зу «за­па­кує» по­лі­ція.

До оку па ції біль шість ви пус к ни ків шкіл за ли ша ли ся вчи ти ся у кримсь ких ви­шах, за­раз мо­лодь їде в Укра­ї­ну, бо на пів­остро­ві — жо­дних пер­спе­ктив.

Алім зі­зна­є­ться: за­раз він не знає, що йо му ро би ти. « Ра ні ше у ме не був чіт кий план: здо­бу­ти осві­ту в Ки­є­ві, мо­жли­во, по­вчи ти ся десь за кор до ном, по пра цю ва ти на За­хо­ді й цей ма­кси­мум до­сві­ду за­сто­су­ва­ти в Кри­му. Ане­ксія цей план у ме­не за­бра­ла. На­пев­но, я не по­вер­ну­ся до Кри­му, до­ки він не по­вер­не­ться в Укра­ї­ну», — го­во­рить хло­пець.

У Ки­є­ві він пра­цює і є гро­мад­ським акти віс том. Го во рить: Укра ї ні по тріб но до - по­ма­га­ти по­вер­та­ти Крим. «Щоб пи­та­н­ня Кри му не за бу ло ся, по тріб ні на сам пе ред зу сил ля пе ре се лен ців звід ти. Хто, як що не ми? Якщо він нам не по­трі­бен, то чо­му він по­трі­бен комусь ін­шо­му?» — пе­ре­ко­на ний Алім. Єди не, про що він про сить укра­їн­ців, — не жа­лі­ти крим­ських та­тар. Крим­ці втра­ти­ли дім, але не­о­дмін­но ту ди по вер нуть ся, як уже по вер та ли ся на по - ча­тку 1990-х.

Ай­дер Му­жда­ба

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.