КАР­ТИ для ман­дрі­вок часом

У Дер­жав­но­му ар­хі­ві Ки­їв­ської обла­сті від­кри­лась ви­став­ка уні­каль­них до­ку­мен­тів

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Окса­на МИКОЛЮК, фо­то Ар­те­ма СЛІПАЧУКА, «День»

ся, що кра­са має бу­ти не­стій­кою. Іна­кше — не­ці­ка­во. У Япо­нії лю­блять аси­ме­три­чні не­стій­кі ком­по­зи­ції. Має бу­ти стан, ні­би лю­ди­на сто­їть на кра­ю­прір­ви, ні­би ще один крок і — па­ді­н­ня. То­му ва­зи ви­го­тов­ля­ють з ма­лень­ким вузь­ким дном. Скіль­ки ра­зів я за­мов­ля­ла ва­зи на­шим ке­ра­мі­стам — во­ни зав­жди пра­гнуть зро­би­ти низ шир­шим, щоб ва­за не пе­ре­ки­ну­ла­ся. Пра­гнуть до стій­ко­сті — та­ка наша пси­хо­ло­гія.

— Де у сві­ті, окрім Япо­нії, існу­ють силь­ні шко­ли іке­ба­ни?

— Га­даю, не мо­жна ви­окре­ми­ти най­ві­до­мі­ші. По всьо­му сві­ту існує близь­ко 30 фі­лій Іке­но­бо. В Аме­ри­ці, на­пев­но, най­біль­ша. Го­лов­ний її офіс роз­та­шо­ва­ний у Сан-Фран­ци­ско, але від­ді­ле­н­ня єі в ін­ших мі­стах. Фі­лії Іке­но­бо є в Китаї, Тай­ва­ні, Німеччині, Ан­глії, Ав­стрії, Іта­лії, Фран­ції.

— Ви ре­гу­ляр­но при­їжджа­є­те до ки­їв­сько­го від­ді­ле­н­ня Іке­но­бо з ча­су йо­го по­яви 1999 ро­ку. Що на­зве­те основ­ни­ми йо­го до­ся­гне­н­ня­ми?

— За­раз я при­їжджа­ю­до Ки­є­ва при­бли­зно раз на один-два мі­ся­ці, ми про­во­ди­мо ви­став­ки, де­мон­стра­ції, за­ня­т­тя з учня­ми. Ме­ні по­до­ба­є­ться, що лю­ди тут осві­че­ні й ду­хов­ні. Це ви­дно з ро­біт.

У нас не­має тра­ди­ції, як у Япо­нії, ко­ли дів­ча­ток пе­ред за­між­жям обов’яз­ко­во на­вча­ють яки­хось ми­стецтв — іке­ба­ни, чай­ної це­ре­мо­нії. Су­ча­сні япон­ки не так сер­йо­зно цим за­йма­ю­ться, але все одно пе­ред за­між­жям пра­гнуть прой­ти якісь при­ско­ре­ні кур­си, щоб все ж та­ки отри­ма­ти ди­плом. В Укра­ї­ні лю­ди за­йма­ю­ться іке­ба­но­юз лю­бо­ві до ми­сте­цтва. Ди­плом осо­бли­во ні­ко­му не по­ка­жеш, це ро­блять про­сто то­му, що лю­блять іке­ба­ну.

— На­скіль­ки до­ти­чні до ми­сте­цтва іке­ба­ни чо­ло­ві­ки?

— В Япо­нії іке­ба­но­ю­са­ме й за­йма­ю­ться най­біль­ше чо­ло­ві­ки. При­бли­зно до XVII сто­лі­т­тя жі­нок вза­га­лі не до­пу­ска­ли до цьо­го ми­сте­цтва, оскіль­ки ро­би­ли ве­ли­кі ком­по­зи­ції, як рік­ка, де по­трі­бна чо­ло­ві­ча си­ла. Якщо за­раз мо­жна ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти дріт, за­гну­ти ним гіл­ку, то то­ді цьо­го не бу­ло, те­хно­ло­гія бу­ла скла­дною. Жін­ка про­сто фі­зи­чно не мо­гла та­ке зро­би­ти.

При­бли­зно до XVII сто­лі­т­тя іке­ба­но­ю­за­йма­ли­ся ли­ше се­гу­ни (вій­сько­ві пра­ви­те­лі. — Авт.). Ви­ру­ша­ю­чи на вій­ну, іке­ба­ною во­ни ні­би за­спо­ко­ю­ва­ли ду­шу: ро­би­ли ком­по­зи­ції, вхо­ди­ли в ме­ди­та­тив­ний стан і по­тім йшли во­ю­ва­ти. У XVIIІ сто­літ­ті з’явив­ся но­вий стиль, сьо­ка — в ньо­му ком­по­зи­ції не та­кі об’єм­ні і скла­дні, при­зна­че­ні для то­ко­но­ми, ні­ші в япон­сько­му бу­дин­ку. То­ді за­хо­пле­н­ня іке­ба­но­ю­ста­ло ма­со­ві­шим яви­щем.

За­раз біль­шість про­фе­со­рів, які за­да­ють тон в ікебані, — чо­ло­ві­ки. Жі­нок в ікебані ба­га­то, але про­від­ні фа­хів­ці зде­біль­шо­го чо­ло­ві­ки. Пре­зи­дент­ство в Іке­но­бо пе­ре­да­є­ться на­щад­кам по чо­ло­ві­чій лі­нії. Тоб­то на­сту­пним пре­зи­ден­том шко­ли має ста­ти син ни­ні­шньо­го. До­сі ці­єї тра­ди­ції до­три­му­ва­ли­ся, а ни­ні­шній, 45-й, пре­зи­дент Іке­но­бо — Се­на Ея має ли­ше двох до­ньок. І три­ває су­пе­ре­чка про те, чи вар­то жін­ку ро­би­ти пре­зи­ден­том шко­ли чи, мо­жли­во, це бу­де онук ни­ні­шньо­го пре­зи­ден­та.

«ЛЮ­БЛЮ, КО­ЛИ КВІ­ТКА МАЄ ГЛИБИНУ»

— Що за­раз мо­дно в ікебані?

— Зде­біль­шо­го мо­да сто­су­є­ться віль­но­го сти­лю. Бу­ли рі­зні пе­рі­о­ди, ко­ли, при­мі­ром, бу­ла по­пу­ляр­но­ю­те­ма ко­смо­су. Що з’яв­ля­є­ться в мо­ді вза­га­лі — в ін­тер’єрі, одя­зі — те про­яв­ля­є­ться і в ікебані. За­раз на­віть у віль­но­му сти­лі мо­дна на­ту­раль­ність. Не по­трі­бно му­чи­ти рослину, по­трі­бно ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти її на­ту­раль­ну кра­су, на­ту­раль­ні ви­ги­ни.

— В одно­му з ін­терв’ю ви ка­за­ли, що іке­ба­на — це роз­кри­т­тя ін­ди­ві­ду­аль­но­сті ро­слин. Як від­рі­зня­ю­ться, умов­но, ха­ра­кте­ри ро­слин?

— Лю­ди­на ви­го­тов­ляє одяг з огля­ду на свою ін­ди­ві­ду­аль­ність. Так і з ко­льо­ра­ми — ви­ни­ка­ють якісь схо­жі ві­бра­ції. Я то­чно знаю, хто які кві­ти при­не­се на за­ня­т­тя. Комусь мо­жуть спо­до­ба­ти­ся яскра­во-чер­во­ні ама­ри­лі­си, а ін­ший не змо­же до них на­віть пі­ді­йти. Хтось лю­бить по­льо­ві кві­ти, на­при­клад, ци­ко­рій. Але не­має та­ко­го, що це пра­виль­но, а це — ні. Лю­ди­на взя­ла ве­ли­ку яскра­во-чер­во­ну кві­тку, знає, що з не­ю­ро­би­ти, і ство­рює гар­мо­ній­ну ро­бо­ту. Так са­мо і той, хто обрав по­льо­ві кві­ти.

—А з яки­ми ко­льо­ра­ми ком­фор­тно пра­цю­ва­ти вам?

— Скла­дно ска­за­ти. Ме­ні ду­же до впо­до­би япон­ський дзві­но­чок кі­кьо. У на­ших дзві­но­чків на одній гі­ло­чці ба­га­то кві­ток, а в Япо­нії — одна кві­тка на то­нень­кій-то­нень­кій ніж­ці, во­на фі­ал­ко­во-си­ньо­го ко­льо­ру, гар­но об­кре­сле­ні пе­люс­тки, і во­на має глибину: ззов­ні во­на сві­тло-бла­ки­тна, а все­ре­ди­ні тем­ні­ша, ко­лір на­си­че­ні­ший. Лю­блю, ко­ли кві­тка має дру­гий план. Ось гер­бе­ри пла­скі, уся кра­са ззов­ні, а та має глибину. І лю­ди та­кі ме­ні по­до­ба­ю­ться.

«На­ші сті­ни ба­чи­ли ба­га­то рі­зних пре­зен­та­цій, а це — ви­став­ка над­зви­чай­них ар­хів­них кар­то­гра­фі­чних до­ку­мен­тів. Ми їх на­зи­ва­є­мо ві­зу­аль­ни­ми обра­за­ми істо­ри­чної пам’яті, адже за їхньо­ю­до­по­мо­го­ю­мо­же­мо ман­дру­ва­ти в про­сто­рі, ча­сі, мо­вах і кор­до­нах», — ка­же ди­ре­ктор Дер­жав­но­го ар­хі­ву Ки­їв­ської обла­сті Со­фія КАМЕНЄВА.

За сло­ва­ми фа­хів­ців, пер­ли­но­ю­ви­став­ки є «По­што­ва кар­та Ки­їв­сько­го на­мі­сни­цтва» 1779 ро­ку, вне­се­на до Дер­жав­но­го ре­є­стру на­ціо­наль­но­го куль­тур­но­го на­дба­н­ня. Її уні­каль­ність у то­му, що на ній зо­бра­же­ні по­што­ві до­ро­ги Ки­їв­щи­ни, яких у жо­дних ін­ших ре­є­страх та ар­хі­вах не­має.

Виш­го­род­ський істо­ри­ко-куль­тур­ний за­по­від­ник пред­ста­вив на ви­став­ці най­дав­ні­ший екс­по­нат — «Но­ву кар­ту Поль­щі та Угор­щи­ни» 1540 ро­ку, де впер­ше зо­бра­же­но Виш­го­род як зам­ко­ве мі­сто. Ці­ка­во­ює кар­та фран­цузь­ко­го гео­гра­фа Гі­йо­ма де Лі­ля схі­дної ча­сти­ни Єв­ро­пи, да­то­ва­на по­ча­тком ХVІІІ сто­лі­т­тя, де на те­ри­то­рії Укра­ї­ни є на­пис фран­цузь­кою«Укра­ї­на — зем­ля ко­за­ків». Як роз­по­ві­ли фа­хів­ці, біль­шість пред­став­ле­них мап ство­ре­но зем­ле­мі­ра­ми Ки­їв­ської гу­бер­нії у ХVІІІ — ХІХ сто­лі­т­тях, а 30 з них — да­то­ва­ні ХVІ — ХІХ сто­лі­т­тя­ми — ви­го­тов­ле­ні в Поль­щі, Ні­дер­лан­дах, Німеччині, Фран­ції та Швей­ца­рії.

«Зав­дя­ки цій ви­став­ці ми мо­же­мо пов­ні­стю від­сте­жи­ти ево­лю­цію те­ри­то­рії Ки­їв­щи­ни про­тя­гом трьох сто­літь: як гу­бер­нії, воє­вод­ства, ко­за­цько­го пол­ку, на­мі­сни­цтва... Нам при­єм­но пред­ста­ви­ти най­ста­рі­шу кар­ту в екс­по­зи­ції, 1540 ро­ку, но­вої Поль­щі та Угор­щи­ни. Ця ма­па ста­ла про­то­ти­пом гео­гра­фі­чно­го атла­су на між­на­ро­дній ви­став­ці у Ба­зе­лі. Ця ін­фор­ма­ція свід­чить, що Ки­їв­щи­на — не тіль­ки уні­каль­на те­ри­то­рі­аль­на оди­ни­ця, а й мі­сце­вість, яка за­слу­го­вує на гли­бо­ке ви­вче­н­ня», — за­зна­чи­ла ди­ре­ктор Виш­го­род­сько­го істо­ри­ко-куль­тур­но­го за­по­від­ни­ка Вла­да ЛИТОВЧЕНКО.

За­дум­ко­ю­ви­став­ки бу­ло по­ка­за­ти Ки­їв­щи­ну як ча­сти­ну Укра­ї­ни, Єв­ро­пи та сві­ту. По­ка­за­ти, як во­на змі­ню­ва­ла­ся у ча­сі, про­де­мон­стру­ва­ти її со­ці­аль­но-еко­но­мі­чний стан, по­лі­ти­чні та куль­тур­ні зв’яз­ки зі сві­том. При цьо­му пре­зен­то­ва­ні кар­ти є ли­ше не­ве­ли­кою, хо­ча й най­яскра­ві­шою, ча­сти­ною всіх фон­дів.

«Наш Фонд карт і кре­слень Ки­їв­ської гу­бер­нії до­ра­дян­сько­го пе­рі­о­ду на­лі­чує по­над три ти­ся­чі уні­каль­них оди­ниць збе­рі­га­н­ня. У ко­жній оди­ни­ці мо­же бу­ти не тіль­ки один до­ку­мент, а й два-три, — роз­по­від­ає за­сту­пник ди­ре­кто­ра Дер­жав­но­го ар­хі­ву Ки­їв­ської обла­сті, го­лов­ний збе­рі­гач Га­ли­на БОЙКО. — Ко­ле­кція ду­же ці­ка­ва, здо­бу­ла над­зви­чай­ну по­пу­ляр­ність у до­слі­дни­ків Ки­їв­ської обла­сті, а та­кож у науковців, які до­слі­джу­ють і ви­вча­ють мі­ста та се­ла Ки­їв­ської гу­бер­нії. Вза­га­лі ар­хів Ки­їв­ської обла­сті є одним із най­біль­ших в Укра­ї­ні. Йо­го уні­каль­ність ще й у то­му, що тут зберігаються до­ку­мен­ти до­ра­дян­сько­го пе­рі­о­ду —і з 1917 ро­ку до не­за­ле­жно­сті. Та­кож є фон­ди ко­ли­шніх пар­тій­них і ком­со­моль­ських ор­га­ні­за­цій. Ве­ли­кий книж­ко­вий, га­зе­тний і жур­наль­ний фон­ди, ба­га­то фо­то­до­ку­мен­тів — за рі­зні істо­ри­чні пе­рі­о­ди...»

«Ви­став­ку ми розбили на кіль­ка істо­ри­чних пе­рі­о­дів і ви­бра­ли для них най­яскра­ві­ші оди­ни­ці, — про­дов­жує Га­ли­на Бойко. — По-пер­ше, це все, пов’яза­не з істо­рі­є­ю­Ки­їв­ської обла­сті, адже ко­лись до Ки­їв­ської гу­бер­нії вхо­ди­ли ча­сти­на Жи­то­мир­ської, Пол­тав­ської обла­стей та ін­ших. Одна з цих карт гу­бер­нії вне­се­на, як за­зна­ча­ло­ся, до Дер­жав­но­го ре­є­стру на­ціо­наль­но­го куль­тур­но­го на­дба­н­ня. По-дру­ге, у нас представлений блок ро­дин­них ма­є­тків: ми ви­бра­ли кар­ти ма­є­тків Риль­ських, пред­ків ві­до­мо­го пи­сьмен­ни­ка, Бра­ни­цьких, Ра­дзи­віл­лів. Обра­ли та­ких, щоб за­че­пи­ти між­на­ро­дні зв’яз­ки, адже, на­при­клад, у Риль­сько­го — поль­ське ко­рі­н­ня. У тре­тьо­му бло­ці ми зі­бра­ли кар­ти адмі­ні­стра­тив­но-те­ри­то­рі­аль­но­го по­ді­лу — пред­ста­ви­ли ма­пи по­ві­тів Ки­їв­ської гу­бер­нії. Ми на­ма­га­ли­ся пред­ста­ви­ти со­ці­аль­но-еко­но­мі­чний зріз то­го ча­су, на­віть ви­бра­ли кар­ту ви­бор­чих окру­гів Ки­їв­ської гу­бер­нії».

За сло­ва­ми ор­га­ні­за­то­рів, у при­мі­щен­ні Дер­жав­но­го ар­хі­ву Ки­їв­ської обла­сті ви­став­ка три­ва­ти­ме мі­сяць. Зго­дом, у ци­фро­вій вер­сії, ман­дру­ва­ти­ме мі­ста­ми Ки­їв­щи­ни.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.