Сим­вол дер­жав­но­го ри­цар­ства

Герб «По­го­ня» на те­ре­нах Схі­дної Єв­ро­пи та Ко­ро­лів­ства Ру­сько­го

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Ігор СЮН­ДЮ­КОВ, «День»

■ Змі­ню­ю­ться епо­хи, во­ло­да­рі та дер­жа­ви, від­хо­дять у не­бу­т­тя во­жді, ста­ро­дав­ні ім­пе­рії, за­бу­ва­є­ться дав­ня сла­ва. Про­те не зни­кає на­зав­жди ідея, яка ко­лись згур­то­ву­ва­ла на­ро­ди, єд­на­ю­чи їх у спіль­ні дер­жа­ви; не роз­чи­ня­ю­ться на­ві­чно в «оке­а­ні ча­сів» сим­во­ли ста­ро­дав­ніх кня­зівств, ко­ро­лівств, царств, ре­спу­блік, «віль­них міст», які існу­ва­ли не одне сто­лі­т­тя то­му і, зда­ва­ло­ся, ма­ли б дав­но ста­ти на­дба­н­ням істо­рії — не біль­ше то­го. Ці сим­во­ли ще жи­вуть, до­ла­ю­чи кор­до­ни ті­єї чи ін­шої кон­кре­тної до­би. Чо­му так від­бу­ва­є­ться? Мо­же, спра­ва в то­му, що дер­жав­на сим­во­лі­ка — це сти­сну­те, спре­со­ва­не, уза­галь­не­не (і в той же час обра­зне!) ба­че­н­ня між­ча­со­вої (хоч, зви­чай­но, не по­за­ча­со­вої) єд­но­сті лю­дей са­ме ці­єї ось зем­лі, са­ме на­шої дер­жа­ви. Час сти­рає ду­же ба­га­то чо­го, але, на ща­стя, за­зви­чай, не це. Бо та­ка сим­во­лі­ка — це лист у май­бу­тнє, стрі­ла, пу­ще­на на­щад­ка­ми, ек­стракт сві­до­мо­сті ці­лої до­би.

На зем­лях Схі­дної та Цен­траль­ної Єв­ро­пи (вклю­ча­ю­чи, по­за сум­ні­вом, і дер­жав­ні та етні­чні укра­їн­ські те­ре­ни) був і за­ли­ша­є­ться ду­же по­пу­ляр­ним, по­лі­ти­чно ва­го­мим істо­ри­чний герб «По­го­ня» (в Ли­тов­ській Ре­спу­блі­ці він є дер­жав­ним гер­бом з 1990 ро­ку, від мо­мен­ту від­нов­ле­н­ня не­за­ле­жно­сті кра­ї­ни, в Бі­ло­ру­сії по­лі­ти­чні ви­сту­пи опо­зи­ції по­всю­дно й за­раз су­про­во­джує цей са­мий герб, де­що в ін­шій мо­ди­фі­ка­ції. До­бре зна­ють йо­го у Поль­щі, а про по­ши­ре­н­ня йо­го на укра­їн­ських те­ре­нах, по­чи­на­ю­чи від Кня­зів­ської до­би та від ча­сів Ко­ро­лів­ства Ру­сько­го, ми ще роз­по­ві­мо). Отож, ми мо­же­мо ска­за­ти, що цей дер­жав­ний сим­вол про­хо­дить крізь ба­га­то сто­літь на­шої на­ціо­наль­ної істо­рії; зві­сно, не ви­па­дає по­рів­ню­ва­ти йо­го з три­зу­бом, про­те цей знак дер­жав­но­го ри­цар­ства, спіль­не на­дба­н­ня істо­рії укра­їн­ців, ли­тов­ців, бі­ло­ру­сів, по­ля­ків впро­довж ХІІІ—ХХІ сто­літь (як ми ба­чи­мо, «По­го­ня» й сьо­го­дні ви­ко­нує ва­жли­ву по­лі­ти­чну, куль­тур­ну та дер­жа­во­твор­чу фун­кцію) вар­тий то­го, аби роз­по­ві­сти про ньо­го окре­мо. За­ува­жи­мо ще: цей герб, окрім усьо­го ін­шо­го, є справ­ді кра­си­вим, ху­до­жньо до­ско­на­лим, ми­сте­цьки він ви­ко­на­ний про­сто, ла­ко­ні­чно й во­дно­час вра­жа­ю­че.

■ От­же, «По­го­ня». Бі­ло­ру­ською йо­го на­зи­ва­ють «Па­го­ня», ли­тов­сько­ю­Vytis, поль­сько­ю­Pogon. Ба­га­то­ві­ко­вий істо­ри­чний герб Ве­ли­ко­го Кня­зів­ства Ли­тов­сько­го, Ру­сько­го та Же­май­тій­сько­го у ХІV — ХVІ сто­лі­т­тях. Крім то­го, це — спад­ко­вий герб ба­га­тьох укра­їн­ських, ли­тов­ських, бі­ло­ру­ських та поль­ських се­ре­дньо­ві­чних кня­жих ро­дів (Олель­ко­ви­чів, Чор­то­рий­ських, Сан­гу­шків, Бєль­ських, ба­га­тьох ін­ших). Осо­бли­во ша­ну­ва­ли «По­го­ню» на­щад­ки Ге­ди­мі­на, Ве­ли­ко­го Кня­зя Ли­тов­сько­го пер­шої по­ло­ви­ни ХІV ст. (між ін­шим, до них на­ле­жа­ли й Хо­ван­ські, Тру­бе­цькі, Ку­ра­кі­ни, Го­лі­ци­ни, ро­ди­ни їх зго­дом пе­ре­йшли на слу­жбу до Мо­ско­вії — але це теж бу­ли Ге­ди­мі­но­ви­чі).

Зре­штою, за ча­сів най­ви­що­го істо­ри­чно­го під­не­се­н­ня Ве­ли­ко­го Кня­зів­ства Ли­тов­сько­го, Ру­сько­го та Же­май­тій­сько­го (ХІV — ХV ст.) по­сту­по­во склав­ся більш-менш ста­біль­ний ма­лю­нок (образ) «По­го­ні». Хоч існу­ва­ло де­кіль­ка мо­ди­фі­ка­цій й ва­рі­а­цій цьо­го гер­ба. Ось го­лов­ні з них:

Вер­шник — ри­цар у чер­во­но­му по­лі в обла­дун­ку та шо­ло­мі на бі­ло­му ко­ні. В йо­го пра­вій ру­ці — ого­ле­ний меч, а в лі­вій — щит із ше­сти­кі­не­чним хре­стом; на ко­ні сі­дло з трьо­ма кін­ця­ми; це — ска­за­ти б, кла­си­чний, най­ві­до­мі­ший ва­рі­ант гер­ба;

Та­кий са­мий вер­шник, але зі спи­сом, який він три­має, на­чеб­то на­мі­ря­ю­чись ки­ну­ти йо­го у во­ро­га. Де­які су­ча­сні ро­сій­ські фа­хів­ці з ге­раль­ди­ки зав­зя­то ( аж за­над­то зав­зя­то) ото­то­жню­ють са­ме цей образ «По­го­ні» з ві­до­мим ма­люн­ком Ге­ор­гія (Юрія) Змі­є­бор­ця — гер­бом Мо­скви;

Ого­ле­ний вер­шник на ко­ні без сі­дла й узди три­має над го­ло­во­ю­о­го­ле­ний меч;

Шля­хет­ський герб «По­го­ня»: у зо­ло­то­му по­лі ру­ка в обла­дун­ку з ого­ле­ним ме­чем, яка ви­хо­дить із хмар; ця ж фі­гу­ра по­вто­рю­є­ться у клей­но­ді;

У чер­во­но­му по­лі ру­ка з ме­чем, а в клей­но­ді — по­ясна фі­гу­ра во­ї­на з ме­чем. У цюж ге­раль­ди­чну кон­це­пцію впи­су­є­ться і ро­до­вий герб Ве­ли­ких кня­зів Ли­тов­ських (Ге­ди­мі­на, Оль­гер­да, Кей­сту­та, Ві­тов­та, Сви­дри­гай­ла...): у чер­во­но­му по­лі ли­цар у срі­бних обла­дун­ках із зо­ло­тим по­двій­ним хре­стом на си­ньо­му щи­ті на срі­бно­му ко­ні за­но­сить меч. Герб він­чає кня­жа ко­ро­на. Ві­до­ма ще «По­го­ня Поль­ська» (у зо­ло­то­му по­лі ру­ка в ла­тах, озбро­є­на срі­бним ме­чем, ви­су­ну­лась із си­ньої хма­ри. У клей­но­ді — та­ка ж са­ма ру­ка) і на­віть «По­го­ня Та­тар­ська» (у си­ньо­му по­лі срі­бний вер­шник, що стрі­ляє з лу­ка по­зад се­бе).

■ Це все — про ге­раль­ди­ку. Те­пер про істо­ри­чний кон­текст «По­го­ні». Ще за до­би най­ви­щої мо­гу­тно­сті Ки­їв­ської Ру­сі мо­жна про­сте­жи­ти по­сту­по­ве істо­ри­чне окре­сле­н­ня «По­го­ні Ру­ської» — ро­дин­но­го гер­ба ки­їв­ських кня­зів Рю­ри­ко­ви­чів (Во­ло­ди­ми­ро­ви­чів). На «По­го­ні Ру­ській» роз­мі­ще­ний Свя­тий Ге­ор­гій (Юрій), який вби­ває чу­до­ви­сько — змія (за скіль­ки сто­літь пі­зні­ше мо­сков­ські пра­ви­те­лі «по­зи­чи­ли» у нас цей герб, ко­трий зго­дом став гер­бом їхньої сто­ли­ці? От­же, хі­ба й тут не­має під­став го­во­ри­ти про ще одне, чер­го­ве «рей­дер­ське за­хо­пле­н­ня» істо­рії?). Ду­же по­ка­зо­во — і не є в цьо­му кон­текс­ті про­стим збі­гом, що хри­сти­ян­ське ім’я Яро­сла­ва Му­дро­го — Юрій (Ге­ор­гій) — бу­ло на­бу­те їм са­ме на честь Ге­ор­гія Змі­є­бор­ця. Цей герб но­си­ли по­ко­лі­н­ня ру­ських (укра­їн­ських) кня­зів із прав­ля­чої ди­на­стії, а та­кож та­кі мі­ста, як Ки­їв, Кам’янець-По­діль­ський, Зба­раж, Ні­жин, Во­ло­ди­мир-Во­лин­ський (на ста­ро­вин­ній пе­ча­тці 1324 ро­ку), Лю­бомль, Смо­трич, Ізя­слав; обри­си «По­го­ні» ясно про­сте­жу­ю­ться на пе­ча­тці га­ли­цько­го, нов­го­род­сько­го й то­ро­пе­цько­го кня­зя Мсти­сла­ва Уда­тно­го ( 1180 — 1228 рр.). Зре­штою, «По­го­ня Ру­ська» здав­на бу­ла ро­до­вим гер­бом і кня­зів Острозь­ких, про­те зго­дом во­ни змі­ни­ли зо­бра­же­н­ня свя­то­го Юрія на ін­ші гер­би. Ва­го­му роль са­ме цьо­го свя­то­го чи­ма­ло істо­ри­ків по­ясню­ють тим, що Юрій був па­тро­ном ще ві­зан­тій­ських ім­пе­ра­то­рів, і ко­ли ве­ли­кі кня­зі ки­їв­ські прийня­ли хри­сти­ян­ство, то во­ни ціл­ком ло­гі­чно обра­ли со­бі за по­кро­ви­те­ля са­ме йо­го.

■ Га­даю, ска­за­но­го до­ста­тньо, аби ви­зна­ти, що «По­го­ня» (або то­чні­ше — «По­го­ня Ру­ська») аж ні­як не є чу­жим для нас, укра­їн­ців, дер­жав­ним сим­во­лом.

І в Ки­їв­ській Ру­сі, і за ча­сів Ко­ро­лів­ства Ру­сько­го, і в до­бу Ве­ли­ко­го Кня­зів­ства Ли­тов­сько­го від­бу­вав­ся ва­жли­вий для істо­рії про­цес, який ви­рі­шаль­но­ю­мі­ро­ю­с­при­яв ви­ни­кнен­нюй швид­ко­му, по­ту­жно­му утвер­джен­ню«По­го­ні» як спіль­но­го, об’єд­ну­ю­чо­го дер­жав­но­го сим­во­лу на дав­ньо­укра­їн­ських, ли­тов­ських та бі­ло­ру­ських те­ре­нах. Йде­ться про ото­то­жне­н­ня постаті ри­ца­ря — змі­стов­но­го й ком­по­зи- цій­но­го цен­тру гер­ба — з фі­гу­ро­ю­за­хи­сни­ка Ві­тчи­зни (ось де стри­жень істо­ри­чно­го по­єд­на­н­ня ча­сів, що є ду­же ва­жли­вим і для нас сьо­го­дні!). У ХІV — ХVІ сто­лі­т­тях вер­шник-ри­цар вва­жав­ся уосо­бле­н­ням Ве­ли­ко­го кня­зя Ли­тов­сько­го, Ру­сько­го та Же­май­тій­сько­го та йо­го дер­жа­ви у ці­ло­му, а та­кож (це ці­ка­во) сим­во­лі­зу­вав «по­го­ню» — вій­сько­ве опол­че­н­ня, під час яко­го від­би­т­тя обло­ги то­го чи ін­шо­го мі­ста всі без ви­ня­тку вій­ська та ме­шкан­ці зем­лі гна­ли­ся за во­ро­гом, пе­ре­слі­ду­ю­чи йо­го. Звід­си, оче­ви­дно, й по­хо­дить на­зва гер­ба, про який ми ве­де­мо мо­ву. Збе­ріг­ся пре­ці­ка­вий істо­ри­чний до­ку­мент — ве­ли­кий князь Ли­тов­ський Ягай­ло у ла­ти­но­мов­ній гра­мо­ті від 20 лю­то­го 1387 ро­ку пи­сав так: «За ста­ро­дав­нім зви­ча­єм, пе­ре­слі­ду­ва­н­ня во­ро­га є обов’яз­ком ко­жно­го чо­ло­ві­ка в на­шо­му краї; та­ке по­спо­ли­те опол­че­н­ня за­ра­ди ви­гна­н­ня во­ро­га з на­шої Ли­тов­ської зем­лі по на­ро­дно­му на­зи­ва­є­ться «По­го­ня»». Це — про ви­то­ки сучасного дер­жав­но­го гер­ба Ли­тви та на­ціо­наль­но­го гер­ба Бі­ло­ру­сі.

■ По­ка­зо­во, що ще ра­ні­ше, на са­мо­му по­ча­тку ХІV сто­лі­т­тя, сим­вол «ли­ца­ря» став актив­но ви­ко­ри­сто­ву­ва­тись у ге­раль­ди­ці ба­га­тьох схі­дно­єв­ро­пей­ських во­ло­да­рів. І ми ма­є­мо до­сто­вір­но іден­ти­фі­ко­ва­ну істо­ри­ка­ми й ар­хе­о­ло­га­ми пе­ча­тку Ко­ро­ля Ру­сько­го Юрія Льво­ви­ча (близь­ко 1303 — 1306 рр.), що ви­ко­ри­сто­ву­ва­лась і одним з йо­го на­сту­пни­ків — Юрі­єм Бо­ле­сла­вом. На одно­му бо­ці ці­єї пе­ча­тки ба­чи­мо мо­ди­фі­ко­ва­но­го єв­ро­пей­сько­го ри­ца­ря та на­пис ла­ти­ною: S. Domini. Georgi. Ducis. Ladimerie («пе­ча­тка во­ло­да­ря Юрія, кня­зя Во­ло­ди­мир­сько­го»). Рі­зни­ця з іко­но­гра­фі­є­ю­єв­ро­пей­ських пе­ча­ток у да­но­му ра­зі по­ля­га­ла в то­му, що кінь не ска­че, а йде; в ру­ках у ри­ца­ря не меч, а спис, який, за­ува­жи­мо, ще не за­не­се­ний для уда­ру; ба­чи­мо зо­рі й тра­ву як до­да­тко­вий еле­мент зо­бра­же­н­ня. Є під­ста­ви вва­жа­ти, що та­кий знак сим­во­лі­зує на­ле­жність йо- го вла­сни­ка до ри­цар­сько­го ста­ну; пе­ред на­ми — во­як, який вар­тує сво­ю­зем­лю(сим­во­ла­ми вар­ти мо­жна вва­жа­ти зо­рі на не­бі). Юрій Льво­вич, ко­роль Ру­ський, онук Да­ни­ла Га­ли­цько­го, ста­те­чно об’їздить свої зем­лі й, ли­ше по­ба­чив­ши во­ро­га, ме­тне у ньо­го спи­са, а по­тім ви­хо­пить меч для бли­жньо­го бою. Ці­ка­во по­рів­ня­ти це зі змі­стов­ним та ві­зу­аль­ним на­пов­не­н­ням «По­го­ні» во­ло­да­рів Ли­тов­ських: по­ді­бно «ри­ца­рю» Юрія Льво­ви­ча, меч там за­ймає кла­си­чну по­зи­ці­ю­над го­ло­вою во­я­ка, стає ста­лим рух во­ї­на у лі­во­му на­прям­ку. Герб стає сим­во­лом ди­на­стії, а по­тім і дер­жа­ви, яка роз­ши­рює свої во­ло­ді­н­ня, пов­ся­кчас здо­бу­ває пе­ре­мо­гу (ри­цар же­не пе­ре­мо­же­но­го во­ро­га). Зго­дом, ко­ли ве­ли­ко­кня­жий рід на­щад­ків Ге­ди­мі­на де­що за­не­пав, ли­тов­ці ста­ли вва­жа­ти ли­ца­ря на гер­бі Свя­тим Ві­ті­сом.

Втім, як пишуть ли­тов­ські істо­ри­ки, ко­рі­н­ня «По­го­ні» на зем­лях май­бу­тньо­го Ве­ли­ко­го кня­зів­ства ся­гає ча­сів, ще дав­ні­ших на­віть за Ге­ди­мі­на. Так, у бі­ло­ру­сько- ли­тов­ських лі­то­пи­сах за 1278 рік є згад­ка про кня­зя На­ри­мон­та, си­на або бра­та то­ді­шньо­го ли­тов­сько­го кня­зя Трой­де­на. І ось що мо­ви­ться у цих лі­то­пи­сах: «Той На­ри­мунт мав герб, або клей­нод, ли­цар­ства сво­го та­кий, і тим пе­ча­ту­вав­ся, Ве­ли­ко­му Кня­зів­ству Ли­тов­сько­му зо­ста­вив йо­го, а то та­кий: в гер­бі муж зброй­ний, на ко­ні бі­ло­му, в по­лі чер­во­но­му, меч го­лий, яко би ко­го го­ня­чи три­мав над го­ло­вою, і є ізвід­ти на­зва­ний «По­го­ня»». Наш укра­їн­ський Гу­стин­ський лі­то­пис зга­дує про ви­ни­кне­н­ня гер­ба «По­го­ня» в до­бу прав­лі­н­ня Ві­те­ня, Ве­ли­ко­го кня­зя Ли­тов­сько­го (1294 — 1316): «А Ві­тень по­чав кня­жи­ти над Ли­твою, ви­га­дав со­бі герб і всьо­му кня­зів­ству Ли­тов­сько­му пе­ча­тку: ри­цар зброй­но на ко­ні з ме­чем, єже ни­ні на­рі­чут По­го­ня...». Як пе­ре­свід­чу­є­мось, істо­рія зна­ме­ни­то­го гер­ба на­ра­хо­вує — що­най­мен­ше — сім або ві­сім сто­літь (вра­хо­ву­ю­чи «По­го­ню Ру­ську», ціл­ком мо­жли­во, біль­ше)...

*** ■ Все, про що ми ду­же сти­сло роз­по­ві­ли, не є на­дба­н­ням ли­ше одні­єї істо­ри­чної на­у­ки. І то­му, що «По­го­ня», як ми ба­чи­ли, і сьо­го­дні є фа­кто­ром акту­аль­ної по­лі­ти­ки (до­да­мо до цьо­го, що кра­ї­ни, для яких цей знак є ціл­ком по­ва­жним, і є кра­ї­на­ми «Мі­жмор­ря» — зло­бо­ден­но­го й ці­ка­во­го по­лі­ти­чно­го про­е­кту). І то­му, що ми­тці зна­чно ближ­чо­го до нас ча­су, ніж ХІV — ХVІ сто­лі­т­тя, не за­ли­ша­ли­ся бай­ду­жи­ми до зна­ме­ни­то­го гер­ба. Ось що, на­при­клад, пи­сав Ма­ксим Бо­г­да­но­вич (1891 — 1917), ве­ли­кий бі­ло­ру­ський по­ет (мо­во­ю­о­ри­гі­на­лу): «Ста­ра­да­ўняй Лі­то­ўскай Па­го­ні Не ра­зьбіць, не спыніць, не стрымаць!»

(вірш так і на­зи­ва­є­ться: «Па­го­ня»).

А це — ро­сій­ський по­ет, но­бе­лів­ський ла­у­ре­ат Йо­сиф Брод­ський (1940 — 1996) — вірш «Ли­тов­ский ди­вер­ти­смент» (1971 рік): «Дра­ко­но­бор­че­ский Его­рий, ко­пье в гор­ни­ле ал­ле­го­рий утра­тив, со­хра­нил до­сель ко­ня и меч, и пов­се­ме­стно в Ли­тве пре­сле­ду­ет он че­стно дру­гим не ви­ди­мую цель. Ко­го он, сти­снув меч в ла­до­ни, ре­шил на­сти­чь? Пре­дмет по­го­ни скрыт за пре­де­ла­ми гер­ба. Ко­го? Язычни­ка? Гя­у­ра? Не весь ли мир? То­гда не ду­ра была у Ви­тов­та гу­ба!»

Дер­жав­ний герб Ре­спу­блі­ки Ли­тва — «По­го­ня» — Vitis. Пе­ред на­ми — на­ціо­наль­ний сим­вол не ли­ше ці­єї кра­ї­ни, а й до­бре зна­ний істо­ри­чний знак Бі­ло­ру­сі, Поль­щі та Дав­ньої Ру­си-Укра­ї­ни

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.