Яким був Во­ло­ди­мир Iва­сюк?

4 бе­ре­зня на­ро­див­ся композитор сві­то­во­го рів­ня — про ма­е­стро зга­ду­ють дру­зі та ко­ле­ги

Den (Ukrainian) - - Культура - Ми­хай­ло МАСЛІЙ

Пі­сні Во­ло­ди­ми­ра Іва­сю­ка, які вже ста­ли кла­си­кою укра­їн­ської естра­ди, аб­со­лю­тно не ви­да­ю­ться ар­ха­ї­кою — ні за ме­ло­ді­я­ми, ні за текс­та­ми, ні за зву­ча­н­ням, ні за ду­хом. Во­ни про­йшли пе­ре­вір­ку часом. Як і то­ді, у 1970-х, у них зву­чить ми­ло­зву­чна гар­мо­нія і трем­тить ритм, вла­сти­вий ли­ше Іва­сю­ко­вій пі­сні. Тіль­ки він так ніс до укра­їн­ської мо­ло­ді від­ро­дже­н­ня віль­но­го ду­ху, пра­ді­дів­ський тембр, ти­ся­чо­лі­тню со­ня­чну вда­чу сво­го на­ро­ду. І те­пер ні­жно спів­ає ко­ли­ско­ву вер­ба над во­дою, ту­жно роз­по­від­а­ють каз­ки сме­ре­ки в Кар­па­тах, іскри­сто гра­ють во­ди у по­то­ках, вто­ря­чи ри­тму бу­т­тя. Але вже без Во­ло­ді...

Роз­ви­ток по­дій нав­ко­ло йо­го ге­нія був ду­же хви­ле­по­ді­бним — від за­мов­чу­ва­н­ня до за­галь­но­го ви­зна­н­ня. Пе­рі­од ігно­ру­ва­н­ня ще ста­не пре­дме­том до­слі­дже­н­ня пси­хо­ло­гів, істо­ри­ків і му­зи­ко­знав­ців. Як ста­ло­ся так, що твор­чість уні­каль­но­го са­мо­род­ка сві­то­вої куль­ту­ри мо­жна бу­ло за­бо­ро­ня­ти чи за­мов­чу­ва­ти?

На хви­лі укра­їн­сько­го від­ро­дже­н­ня роз­по­чав­ся стрім­кий ріст по­пу­ляр­но­сті твор­чо­сті Во­ло­ді. Від­ро­дже­н­ня при­не­сло ба­га­то чу­до­вих ідей. То­ді пі­сні композитора пе­ре­жи­ли Ре­не­санс. Во­ни по­ча­ли зву­ча­ти і від­ро­джу­ва­ти­ся у пам’яті зов­сім ін­шо­го по­ко­лі­н­ня, на­віть ді­ти те­пер ви­ко­ну­ють пі­сні Іва­сю­ка, се­ред яких і ду­же скла­дні, на­при­клад, « Кле­но­вий во­гонь». На­став той час, ко­ли мо­ло­де по­ко­лі­н­ня має по­тре­бу в хі­тах, у яких би гар­мо­ній­но по­єд­ну­ва­ла­ся му­зи­ка з вір­ша­ми. Їх спро­бу­ва­ли осу­ча­сни­ти за до­по­мо­гою най­но­ві­ших до­ся­гнень те­хні­ки. Це при­від­кри­ло ба­га­то аспе­ктів для роз­ду­мів... Твор­чість зав­жди жи­ва. Якщо ар­хі­ви не го­рять — то пі­сні не зни­ка­ють! Про ми­тця зга­ду­ють йо­го дру­зі та ко­ле­ги.

«ІВА­НА МИКОЛАЙЧУКА ПО­ЗНА­ЙО­МИВ ІЗ ШКОЛЯРЕМ ІВАСЮКОМ... ЛЕНІН»

Актор Іван Ми­ко­лай­чук із Во­ло­ди­ми­ром Івасюком бу­ли близь­ки­ми зем­ля­ка­ми — з одно­го ра­йо­ну (Кі­цман­сько­го, що в Чер­ні­ве­цькій обла­сті). Іва­сюк зав­ше за­хо­див до Іва­на, ко­ли при­їжджав до Ки­є­ва. Свід­ком цих не­за­бу­тніх зу­стрі­чей був Іван ГАВ­РИ­ЛЮК, кі­но­актор.

— На по­ча­тку 1970-х Во­ло­дя отри­му­вав фан­та­сти­чні на той час го­но­ра­ри за свої пі­сні. І ко­ли нам не вистачало чо­гось до сто­лу, композитор міг спо­кій­но ска­за­ти: «Ві­зьми там, у сум­ці, скіль­ки тре­ба». Біль­шо­ви­ки чі­тко пла­ти­ли ав­тор­ські го­но­ра­ри, — зга­дує Іван Гав­ри­люк. — Пі­зні­ше жа­да­ним го­стем у Ми­ко­лай­чу­ків був Ігор Бі­ло­зір... Хоч як па­ра­до­ксаль­но це ни­ні зву­чить, але Іва­на Миколайчука по­зна­йо­мив із 15-рі­чним школярем Во­ло­ди­ми­ром Івасюком... Ленін. Во­се­ни 1964 ро­ку Іва­сюк із дру­зя­ми гу­ля­ли пар­ком, і хтось із них ви­рі­шив за­ки­ну­ти кар­туз на гі­псо­вий бюст во­ждя біль­шо­ви­ків. Ко­ли ж хло­пці по­лі­зли зні­ма­ти кар­ту­за, по­га­но за­крі­пле­ний мо­ну­мент упав із по­ста­мен­ту й розбився. Усі по­тра­пля­ють до мі­лі­ції, а не­вдов­зі від­кри­ва­ють «спра­ву Во­ло­ди­ми­ра Іва­сю­ка», по­стає пи­та­н­ня про ви­клю­че­н­ня йо­го з ком­со­мо­лу, ви­гна­н­ня зі шко­ли. Іні­ці­а­то­ра ока­зії — Во­ло­дю — ра­зом із ба­тька­ми за­тя­га­ли по ін­стан­ці­ях. Юнак на той час вже ви­явив се­бе ве­ли­ким та­лан­том, учи­те­лі по­ча­ли шу­ка­ти яки­хось ви­хо­дів, щоб хло­пця по­ря­ту­ва­ти. Ось так і ви­йшли на по­пу­ляр­но­го кі­но­акто­ра І. Миколайчука, зу­си­л­ля­ми ко­тро­го скан­дал вда­ло­ся вти­хо­ми­ри­ти. Про це не раз зга­ду­ва­ли Іван та Ма­рі­чка. Ми­ко­лай­чук хо­див по ін­стан­ці­ях і ка­зав: «Не псуй­те хло­пце­ві кар’єри му­зи­кан­та»... Так усе, сла­ва Бо­гу, зам’яло­ся. І це ста­ло по­ча­тком те­плої дру­жби між Во­ло­дею та сім’єю Ми­ко­лай­чу­ків. Во­ло­дя ду­же лю­бив та­лант сво­го дру­га. Оби­два, бу­ду­чи твор­чи­ми людьми, зав­жди зна­хо­ди­ли спіль­ну мо­ву, осо­бли­во Іван, який уже по­чав пи­са­ти сце­на­рії до філь­мів і ба­га­то зні­мав­ся. Іван якось за­про­по­ну­вав: «Давай зро­би­мо спіль­ну ро­бо­ту». Та, на пре­ве­ли­кий жаль, цьо­го не ста­ло­ся — че­рез вбив­ство Іва­сю­ка у кві­тні—трав­ні 1979-го...

«ВО­ЛО­ДЯ ЗА НІЧ НА­ПИ­САВ ОРКЕСТРОВУ ПАРТИТУРУ»

Ми­ро­слав СКОРИК,

композитор:

— Ми з Івасюком бу­ли до­бри­ми зна­йо­ми­ми, ча­сто зу­стрі­ча­ли­ся про­сто так чи на фе­сти­ва­лях, ве­ли ці­ка­ві роз­мо­ви про музику. Ра­зом бу­ли на Со­пот­сько­му пі­сен­но­му фе­сти­ва­лі в Поль­щі 1974 ро­ку. Ці­ка­во, що Во­ло­дя то­ді чо­мусь сам не на­ва­жив­ся на­пи­са­ти ор­ке­стров­ку «Во­до­граю» для ор­ке­стру Ло­дзин­сько­го ра­діо і телебачення під ору­дою Ген­рі­ха Де­бі­ха. Іва­сюк звер­нув­ся до най­кра­щих, на йо­го дум­ку, ор­ке­стру­валь­ни­ків. Але ті до­сить при­мі­тив­но все зро­би­ли, окре­мі мі­сця ви­йшли не­ці­ка­ви­ми, втра­чав­ся ко­ло­рит, а най­гір­ше про­ор­ке­стру­ва­ли скри­пки. Ми ме­шка­ли в со­пот­сько­му «Гранд-го­те­лі», на бе­ре­зі Бал­тій­сько­го мо­ря. Там Во­ло­дя за ніч на­пи­сав оркестрову партитуру. А на ре­пе­ти- ці­ях, ко­ли Со­фія Ротару співала «Во­до­грай», композитор мав єди­не про­ха­н­ня до ма­е­стро Де­бі­ха, що­бя­ко­мо­га біль­ше ви­ді­ли­ти скри­пки. Во­ло­дя зав­жди з осо­бли­вою, вла­сти­вою ли­ше ро­ди­ні Іва­сю­ків, шля­хе­тні­стю ста­вив­ся до ме­не і мо­єї твор­чо­сті. На жаль, та­ла­но­ви­тий хло­пець не міг на­вча­ти­ся у ме­не, адже я в ті ча­си вже пра­цю­вав у Ки­є­ві. А він обрав со­бі Львів­ську кон­сер­ва­то­рію.

«ЧЕР­ВО­НА РУТА» ЛУНАЛА ЛЕДЬ НЕ З КО­ЖНОЇ ГРУЗИНСЬКОЇ КВАР­ТИ­РИ»

Ва­хтанг КIКАБIДЗЕ,

спів­ак (Гру­зія):

— Ще на по­ча­тку 1970-х я спів­ав «Чер­во­ну ру­ту». Сло­ва її знаю від по­ча­тку до кін­ця. А все по­ча­ло­ся з то­го, що «Чер­во­ну ру­ту» Во­ло­ді Іва­сю­ка спів­а­ли чи не в усіх гру­зин­ських ре­сто­ра­нах, во­на лунала ледь не з ко­жної грузинської квар­ти­ри. Пі­сня ста­ла хі­том но­мер один від­ра­зу пі­сля ви­ко­на­н­ня її на Цен­траль­но­му те­ле­ба­чен­ні На­за­ром Ярем­чу­ком і Ва­си­лем Зін­ке­ви­чем із бу­ко­вин­сько­го ан­сам­блю «Сме­рі­чка» Лев­ка Ду­тков­сько­го (во­ни бу­ли у гар­но­му на­ціо­наль­но­му вбран­ні й спів­а­ли бо­же­ствен­но) ра­зом із са­мим Во­ло­дею Івасюком. Це вже пі­зні­ше хтось ме­ні ска­зав, що Іва­сюк за­спі­вав чи­сто ви­пад­ко­во. По­про­си­ли йо­го до­по­мог­ти ко­ле­гам, які не ма­ли музичної осві­ти, й упер­ше ви­йшли на та­кий ви­со­кий рі­вень. «Рута» пі­шла в на­род до­сить швид­ко. Ме­ні хтось при­ніс за­пис на ма­гні­то­фон­ній стрі­чці. ВІА «Оре­ра» зро­би­ла своє аран­жу­ва­н­ня, і спів­а­ли її ко­жно­го ра­зу, ко­ли від­бу­ва­ли­ся Дні куль­ту­ри Укра­ї­ни в Гру­зії. Знав я осо­би­сто Во­ло­дю Іва­сю­ка. Ми не раз зу­стрі­ча­ли­ся в Мо­скві. У ньо­го бу­ло якесь осо­бли­ве облич­чя: оду­хо­тво­ре­не і з до­бри­ми іскор­ка­ми в очах. «Чер­во­ну ру­ту» в за­пи­су «Оре­ри» і мо­є­му як во­ка­лі­ста, на жаль, не збе­ре­гли... Те­пер за­спі­вав її за­но­во. Це ві­чна пі­сня! Во­на та її ав­тор на­ба­га­то ви­пе­ре­ди­ли час. Іва­сюк мав Бо­жий дар, шко­да, що не вбе­ре­гли Во­ло­дю...

«БУ­ДЕШ СПІВ­А­ТИ — ДУ­МАЙ ПРО ВО­ЛО­ДЮ»

Юрій РИБЧИНСЬКИЙ,

по­ет:

— «Скри­пка грає» — пер­ша з трьох мо­їх пі­сень, при­свя­че­них пам’яті Во­ло­ди­ми­ра Іва­сю­ка. Ця пі­сня з дру­го­го ета­пу на­шої ті­сної спів­пра­ці з Іго­рем По­кла­дом. Во­ло­дя був мо­їм дру­гом. Тре­ба ві­да­ти на­ле­жне на­шо­му по­ко­лін­ню, що ми вмі­ли дру­жи­ти, під­три­му­ва­ти одне одно­го. І ми не зна­ли сва­рок, ін­триг, за­здро­щів. При­їжджав зі Льво­ва Во­ло­дя, по­ка­зу­вав те, що на­пи­сав, Ва­ди­мо­ві Ільї­ну чи Іго­ре­ві По­кла­ду, во­ни йо­му бу­ли вже за це вдя­чні, під­ка­зу­ва­ли, ра­ди­ли, якщо тре­ба бу­ло. Всі ті­ши­ли­ся й пи­ша­ли­ся один одним...

Ко­ли ми за­пи­су­ва­ли в сту­дії «Ми­нає день, ми­нає ніч» Ми­ко­ли Мо­зго­во­го, пам’ятаю, як, сто­я­чи за склом, Со­ня Ротару за­пи­та­ла: «Які по­ба­жа­н­ня?». Я від­по­вів: «Бу­деш спів­а­ти — ду­май про Во­ло­дю». Він те­бе лю­бив, зре­штою, ми те­бе всі лю­би­ли — й Іва­сюк, і Ва­силь Зін­ке­вич, і я... Ко­ли Со­фія про­спі­ва­ла пер­ший дубль, у неї на очах бу­ли сльо­зи. Вся во­на трем­ті­ла, зна­чить, за­че­пи­ло за жи­ве, за жі­но­че сер­це...

«Пі­сня пам’яті Во­ло­ди­ми­ра Іва­сю­ка» — це на­ма­га­н­ня в му­зи­ці та сло­ві за­кар­бу­ва­ти образ то­го Во­ло­ді, яко­го зна­ло най­ближ­че йо­го ото­че­н­ня, яким він був і яке зна­че­н­ня йо­го для нас і для всі­єї Укра­ї­ни. На­віть, га­даю, для всьо­го сві­ту, адже був він ком­по­зи­то­ром сві­то­во­го рів­ня. Пі­сня на­пи­са­на 1986 р. (ме­ло­дію ство­рив Ген­на­дій Та­тар­чен­ко), й у вір­ші є та­кі рядки: «Чи так там ан­ге­ли спів­а­ють,// Як наш На­за­рій Ярем­чук?». На жаль, так ста­ло­ся, що на­сту­пним, хто пі­шов за Во­ло­дею у Ві­чність, був «наш брат по до­лі і по кро­ві» На­за­рій. На­га­даю, Ярем­чук був пер­шим ви­ко­нав­цем ці­єї пі­сні. Про свою смер­тель­ну хво­ро­бу На­за­рій знав, але не зна­ли йо­го ша­ну­валь­ни­ки. Зві­сно, ті рядки сам про се­бе він не міг спів­а­ти, я їх за­мі­нив. «Чи справ­ді там за не­бо­кра­єм// Не зна­ють на­ші кривд і мук,// Чи там так ан­ге­ли спів­а­ють, Як ми в ча­си тяж­ких роз­лук?»...

«ЦЕ БУВ ВЕ­ЛИ­КИЙ ЖИТТЄЛЮБ І ПАТРІОТ»

Ва­силь ЗIНКЕВИЧ,

спів­ак:

— Іва­сюк мав над­зви­чай­но чуй­ну ду­шу. Все найкраще я взяв від ньо­го. Це був ве­ли­кий жит­тє­лю­бі патріот. Він не цу­рав­ся сві­то­во­го, але знав ці­ну сво­є­му, рі­дно­му. Ві­рив, що пі­сня ро­бить лю­ди­ну до­брою, а у сво­їй му­зи­ці до­слі­джу­вав світ лю­ди­ни. Як композитор, сер­йо­зно роз­крив­ся в ка­мер­ній та сим­фо­ні­чній му­зи­ці. Хо­ча ми з Во­ло­дею май­же одно­лі­тки, але я вчив­ся у ньо­го вір­но­сті сво­їй по­зи­ції, гро­ма­дян­ської пе­ре­ко­на­но­сті. Усе, що він умів і знав, ста­рав­ся пе­ре­да­ти ін­шим. При­ро­да не обді­ли­ла йо­го та­лан­том, він же їй від­дав ду­шу до кра­пли­но­чки. Скіль­ки йо­го пі­сень ви­три­ма­ли іспит ча­су! Біль­шість із них по­пов­ни­ли «зо­ло­тий фонд укра­їн­ської пі­сен­ної кла­си­ки».

ФО­ТО З АР­ХІ­ВУ ЧЕРНІВЕЦЬКОГО ОБЛА­СНО­ГО МЕМОРІАЛЬНОГО МУ­ЗЕЮ ВО­ЛО­ДИ­МИ­РА ІВА­СЮ­КА

Одна з ма­ло­ві­до­мих сві­тлин ле­ген­дар­но­го ма­е­стро, яка зна­хо­ди­ться в Ме­мо­рі­аль­но­му му­зеї В. Іва­сю­ка у Чер­нів­цях

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.