«Я збе­рі­га­ю­не­кро­ло­ги за­ги­блих укра­їн­ців і роз­си­лаю сво­їм спів­гро­ма­дя­нам. Не мо­жна до­зво­ля­ти про це за­бу­ти»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ган­на ШЕРЕМЕТ, «День»

Ган­на ШЕРЕМЕТ: — Прі­зви­ще Нар­бут ду­же ві­до­ме в Укра­ї­ні. Роз­ка­жіть, будь ла­ска, про своє ко­рі­н­ня, свою ро­ди­ну, про тра­ди­ції, які вас сфор­му­ва­ли.

Те­тя­на НАР­БУТ-КОНДРАТЬЄВА: — На­скіль­ки я знаю, Нар­бу­ти із Санкт-Пе­тер­бур­га. Вій­сько­ві з роду в рід. Ро­до­ві іме­на — Ми­хай­ло і Ге­ор­гій — зав­жди давали си­нам. Та­то на­по­ля­гав на мо­лод­шій гіл­ці Ра­дзи­вил­лів, але він був «бре­хун, ба­зі­ка і ре­го­тун». Хоч і лю­бив ме­ні ма­лень­кій роз­по­від­а­ти про три­зуб, жов­то-бла­ки­тний пра­пор... Не пам’ ятаю, у зв’яз­ку з чим, але то­чно пам’ятаю з ди­тин­ства, як і те, що Нар­бут ма­лю­вав ескі­зи гер­ба. Це бу­ла та­ка фрон­да на укра­їн­ські те­ми. З Укра­ї­ни бу­ла моя ба­бу­ся по ма­те­рин­ській лі­нії — Оль­га (або Юлія) Гей­ко. Із роз­кур­ку­ле­них. Ба­бу­ся про се­бе роз­по­від­а­ла ма­ло, але співала Укра­їн­ські пі­сні і чи­та­ла вір­ші Шев­чен­ка.

Г. Ш.: — Ви роз­по­від­а­ли, що ва­ше ди­тин­ство й отро­цтво ми­ну­ли у вій­сько­во­му мі­сте­чку. Існує дум­ка, що жи­т­тя в них до­сить за­мкну­те і спов­не­не умов­но­стей. Як ви­ро­сти віль­ною осо­би­сті­стю в не­віль­но­му се­ре­до­ви­щі? Що і хто на вас впли­вав, окрім ро­ди­ни?

Т. Н-К.: — Та­то був вій­сько­во­мор­ським льо­тчи­ком у За­по­ляр’ї. Там, де під час вій­ни лі­та­ли ба­бу­ся і дідусь. Са­ме не­да­ле­ко від то­го мі­сця, ку­ди «Ку­зю» при­ве­зли. Жи­т­тя у нас справ­ді бу­ло за ко­лю­чим дро­том, але все­ре­ди­ні ціл­ком віль­не. А ку­ди ще мо­гли ви­сла­ти з ві­чної мер­зло­ти? Че­рез близь­кість Нор­ве­гії пре­кра­сно ло­ви­ли­ся во­ро­жі го­ло­си. Ро­ків із 13 я по­стій­но слу­ха­ла «Сво­бо­ду» і «Голос Аме­ри­ки». Ні­я­ко­го ди­си­дент­ства в ро­ди­ні не бу­ло. Але був здо­ро­вий глузд і гу­мор. І ба­га­то книг.

Г. Ш.: — Ви пси­хо­лог. Це був усві­дом­ле­ний ви­бір?

Т. Н-К.: — Так, пси­хо­ло­гом я ста­ла вже сві­до­мо. Пер­ша осві­та — фі­ло­лог-ро­ма­ніст. Про­сто з лю­бо­ві до фран­цузь­кої мо­ви. Пси­хо­ло­гі­чний фа­куль­тет СПбДУ — дру­га ви­ща осві­та. По­тім ор­ди­на­ту­ра з клі­ні­чної пси­хо­ло­гії в ін­сти­ту­ті ім. Бе­хте­рє­ва і ро­бо­та на ка­фе­дрі пси­хі­а­трії у вій­сько­во-ме­ди­чній ака­де­мії. Ін­сти­тут пси­хо­ана­лі­зу. Не уяв­ляю, що мо­же бу­ти ці­ка­ві­шим, ніж ви­вче­н­ня лю­ди­ни — від пси­хо­ло­го-пси­хі­а­три­чної екс­пер­ти­зи до те­ра­пії де­пре­сій і фор­му­ва­н­ня імі­джу й арт-те­ра­пії — до­слі­джу­ва­ти лю­ди­ну та до­по­ма­га­ти клі­єн­то­ві у до­слі­джен­ні се­бе мо­жна в най­рі­зно­ма­ні­тні­ших аспе­ктах. У по­до­лан­ні нев­ро­ти­чної де­пре­сії у жі­нок ча­сто пер­шим кро­ком мо­же бу­ти но­ва стриж­ка. То­му пси­хо­ло­гія мо­ди, вра­же­н­ня — моя ве­ли­ка лю­бов. 2005 ро­ку я опу­блі­ку­ва­ла кни­гу «Імідж як то­чна на­у­ка», де пра­кти­ки са­мо­ре­гу­ля­ції, ме­ди­та­ції, бі­хе­ві­о­раль­ні ме­то­ди­ки по­єд­ну­ва­ли­ся з ре­ко­мен­да­ці­я­ми, як обра­ти піджак і за­чі­ску.

Г. Ш.: — Фах, схиль­ність до ана­лі­зу до­по­ма­гає чи за­ва­жає у спілкуванні з людьми по­за, так би мо­ви­ти, сті­на­ми ка­бі­не­ту? Бу­ва­ють ми­ті, ко­ли фа­хо­ві зна­н­ня хо­че­ться «від­клю­чи­ти»?

Т. Н-К.: — Я ду­же спо­ді­ва­ю­ся, що у ме­не не­має фа­хо­вої де­фор­ма­ції — я лег­ко спіл­ку­ю­ся з людьми, не на­ма- га­ю­чись ана­лі­зу­ва­ти та лі­ку­ва­ти при осо­би­сто­му спілкуванні. Тим біль­ше, я ще й ле­да­ча — так що по­за ро­бо­тою пра­цю­ва­ти зов­сім не хо­чу. Ін­ша спра­ва — ву­хо на­тре­но­ва­не. Я ча­сто чую, як, на­пев­но, лю­ди­на з хо­ро­шим му­зи­каль­ним слу­хом, фаль­ши­ві но­ти. Ча­сто на­віть сфор­му­лю­ва­ти не мо­жу, що са­ме дря­пну­ло. Під час кон­суль­ту­ва­н­ня це си­гнал, що до­зво­ляє по­тім з’ясу­ва­ти про­бле­му. У спілкуванні — про­сто си­гнал. Останнім часом ме­ні бду­же хо­ті­ло­ся по­ми­ля­ти­ся у сво­їх пе­ред­чу­т­тях, але на жаль, як пра­ви­ло, ви­яв­ля­ю­ся пра­ва.

Г. Ш.: — Що для вас Пе­тер­бург? У ба­га­тьох, на­віть у тих, хто ні­ко­ли не бу­вав у цьо­му мі­сті, ме­ні зда­є­ться, в го­ло­ві за­сі­ли стій­кі сте­ре­о­ти­пи: ари­сто­кра­тизм, срі­бне сто­річ­чя, або при­кла­драд ян­ської «за­чис­тки» всьо­го жи­во­го, або «бан­дит­ська сто- ли­ця» 90-х, або ко­опе­ра­тив рей­де­рів усієї Ро­сії ну­льо­вих... А для вас?

Т. Н-К.: — Пе­тер­бург — це я. В будь-яко­му ра­зі, ча­сти­на ме­не. Це без па­фо­су і за­хо­пле­н­ня. Як ру­ка чи но­га. На­віть не мо­жу ска­за­ти «моє мі­сто». Про­сто моя ча­сти­на. Зі всі­єю йо­го бо­ло­тя­ною блі­дою не­міч­чю, па­ла­ца­ми, хо­ло­дом, сно­бі­змом, Пи­ска­рів­кою, де по­ло­ви­на мо­єї ро­ди­ни.

Г. Ш.: — Ко­ли ста­ла­ся ане­ксія Кри­му й агре­сія Ро­сії на схо­ді Укра­ї­ни, я чи­та­ла ва­ші по­сти із за­хо­пле­н­ням і з остра­хом за вас. Вам до­во­ди­ло­ся від­чу­ва­ти не­ро­зу­мі­н­ня або во­ро­жість не у ФБ, а в реальному жит­ті? Це вза­га­лі важ­ко — го­во­ри­ти те, що ду­ма­єш, якщо ва­ша дум­ка не збі­га­є­ться з го­ре­зві­сни­ми 86 від­со­тка­ми? До ре­чі, жи­ву­чи в Німеччині, ви та­кож де­ко­ли ви­слов­лю­є­те, я так ро­зу­мію, не зов­сім по­пу­ляр­ні дум­ки, на­при­клад, із при­во­ду став­ле­н­ня до бі­жен­ців. Що при­му­шує вас не мов­ча­ти і та­ким чи­ном опи­ня­ти­ся по­за зо­ною ком­фор­ту?

Т. Н-К.: — Ні. Не до­во­ди­ло­ся. Ме­ні вза­га­лі ду­же та­ла­нить. Я вкрай рідко зу­стрі­ча­ла­ся з хам­ством і не­до­бро­зи­чли­ві­стю в реальному жит­ті. Ні­хто з мо­го бли­жньо­го ко­ла не під­три­му­вав оку­па­цію і вій­ну. Та і да­ле­кі, якщо і вва­жа­ли іна­кше, у мо­їй при­су­тно­сті по­во­ди­ли­ся при­стой­но. Влі­тку 2014-го бу­ло від­чу­т­тя ско­рі­ше укра­ї­но­фі­лії. Ме­ні одно­го ра­зу на­віть кві­ти по­да­ру­ва­ли на ву­ли­ці, ко­ли я гу­ля­ла у ви­ши­ван­ці. Не­стер­пно важ­ко бу­ло від вій­ни. Са­ме че­рез вій­ну я і ви­їха­ла оста­то­чно. Ми дов­го жи­ли на дві кра­ї­ни, я ні­ко­ли до 2014 ро­ку не ду­ма­ла, що ви­їха­ла на­зов­сім. Про­сто жи­ла в рі­зних мі­сцях. До Мюн­хе­на ін­ко­ли швид­ше до­бра­ти­ся з цен­тру Пі-

те­ра, ніж із око­ли­ці в центр. Моя ро­бо­та, зви­чай­но, пов’яза­на з мо­вою, ре­пу­та­ці­єю, клі­єнт­ською ба­зою, то­му я не хо­ті­ла пе­ре­їжджа­ти за кор­дон на­зов­сім, ро­зу­мі­ю­чи, що тут бу­ду не­за­тре­бу­ва­ною як фа­хі­вець. І вже, без сум­ні­ву, у ме­не не бу­де ні ле­кцій, ні про­гра­ми на те­ле­ба­чен­ні, ні клі­єн­тів, сло­вом, усьо­го, що бу­ло в Ро­сії. Я ду­же кон­форм­на та бо­яз­ка. Те, що від­бу­ва­ло­ся усе­ре­ди­ні кра­ї­ни, хоч і ви­кли­ка­ло від­ра­зу з мо­мен­ту при­хо­ду до вла­ди Пу­ті­на, але я бзмо­гла з цим жи­ти. Ко­ли бне син. І не вій­на. Я по­вин­на бу­ла їх роз­ді­ли­ти. Зро­би­ти хоч йо­го не­при­че­тним до зло­чи­ну мо­єї кра­ї­ни.

ФБ — моя те­ра­пія. Я зав­жди пи­шу для се­бе. Щоб не три­ма­ти в со­бі те, що викликає силь­ні емо­ції. І зно­ву ж та­ки — я бо­яз­ка. Я боюся. За се­бе, за ди­ти­ну. Боюся про­кльо­нів тих, хто стра­ждає від мо­єї кра­ї­ни. Боюся не до­по­мог­ти, якщо мо­жу, боюся про­мов­ча­ти або осу­ди­ти лю­ди­ну, що опи­ни­ла­ся у важ­ко­му ста­но­ви­щі: а ра­птом са­ма опи­ню­ся в та­ко­му ж, і ні­хто не ви­сло­ви­ться на мій за­хист? Го­во­ри­ти — для ме­не і є зо­на ком­фор­ту.

Г. Ш.: — На по­ча­тку 2000-х ми (на­їв­ні!) ви­рі­ши­ли обмі­ня­ти­ся про­е­кта­ми з «Рос­сий­ской га­зе­той»: на­ші ав­то­ри від­по­від­а­ли на за­пи­та­н­ня «Яку Ро­сію ви лю­би­те?», а ро­сі­я­ни, від­по­від­но, «Яку Укра­ї­ну ви лю­би­те?». Те, що не скла­ло­ся, ми зро­зумі­ли одра­зу. На­ші — все біль­ше про осо­би­сто­сті — про Ча­а­да­є­ва, Са­ха­ро­ва, ві­за­ві — про пі­сні та ва­ре­ни­ки... А яку Укра­ї­ну лю­би­те ви? І на­ре­шті, яку Ро­сію лю­би­те?

Т. Н-К.: — Ні­я­ку за­раз не лю­блю Ро­сію. Лю­блю ди­тя­чі спо­га­ди. Дру­зів. Ро­ди­ну. Все ін­ше отру­є­не вій­ною і ви­прав­да­н­ням вій­ни ба­га­тьма на­віть най­більш при­стой­ни­ми ро­сі­я­на­ми. Я лю­би­ла Ро­сію, що ви­хо­дить з пла­ка­том «Сво­бо­ду Ли­тві», Ро­сію, в якій про­фе­сор із фран­цузь­кої лі­те­ра­ту­ри зне­ва­жли­во го­во­рив нам, сту­ден­там 1993-го — що ви тут ро­би­те? Чо­му ви не в Мо­скві? Ви ж сту­ден­ти! Ін­те­ле­кту­аль­на елі­та! Ви по­вин­ні ро­би­ти кра­ї­ну. А по­тім ре­ктор на­шо­го СПбДУ на­пи­са­ла пер­ший в пост­ра­дян­ській істо­рії «лист ін­те­лі­ген­ції на за­хист Пу­ті­на» — адже бу­ло зро­зумі­ло чо­му. Над нею одна-дві кри­мі­наль­ні спра­ви ви­сі­ли. Які пі­сля ли­ста успі­шно за­кри­ли. Ми то­ді го­во­ри­ли со­бі: «зло­дю­ги ме­ні ми­лі­ші, ніж кро­во­пив­ці», не ро­зу­мі­ю­чи, що це не рі­зні лю­ди, а лю­ди в ди­на­мі­ці. На­ші зло­дю­ги ста­ли кро­во­пив­ця­ми ду­же лег­ко. За­раз усі дум­ки про Ро­сію для ме­не отру­є­ні вій­ною. Це та­кий біль... по­стій­ний. Я збе­рі­гаю не­кро­ло­ги за­ги­блих укра­їн­ців і роз­си­лаю сво­їм спів­гро­ма­дя­нам. Не мо­жна до­зво­ля­ти про це за­бу­ти. Укра­ї­на для ме­не за­раз — це лю­ди, що йдуть уно­чі під дзво­ни Ми­хай­лів­сько­го мо­на­сти­ря. За сво­їх ді­тей. Це Стус, Дже­мі­лєв, во­лон­те­ри, мої дру­зі у ФБ. Ма­лень­ка дів­чин­ка, якій зі­бра­ли ніж­ку по шма­то­чках у мюн­хен­ській лі­кар­ні. Ро­зу­мі­є­те? Я ди­ви­ла­ся на цю ніж­ку і ро­зумі­ла, що це мій сна­ряд по­ці­лив у її дім. Якщо про­дов­жу­ва­ти ряд — яку Ні­меч­чи­ну я лю­блю — лі­ка­ря ці­єї дів­чин­ки, хі­рур­га зі сві­то­вим ім’ям, який від­мо­вив­ся від сво­го го­но­ра­ру за опе­ра­цію.

ФО­ТО З «ФЕЙСБУК»-СТО­РІН­КИ ТЕ­ТЯ­НИ НАР­БУТ-КОНДРАТЬЄВОЇ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.