«Пе­ре­по­від­а­ти ро­дин­ні істо­рії – моя вну­трі­шня по­тре­ба»

Сер­гій Осо­ка — про сво­бо­ду від ви­мог лі­те­ра­тур­них кри­ти­ків і чи­та­чів

Den (Ukrainian) - - Українці – Читайте! -

Плав­ність — як на ме­не, одна з го­лов­них рис пи­сьмен­ни­ка Сер­гія Осо­ки. Плав­но він уві­йшов до укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри, плав­но здо­бу­вав ува­гу на пер­ших по­рах вузь­ко­го ко­ла по­ці­но­ву­ва­чів, а по­тім де­да­лі роз­ши­рю­ва­ло­ся ко­ло йо­го чи­та­чів та кри­ти­ків. Так са­мо плав­но і я зна­йо­мив­ся з йо­го твор­чі­стю, на­бли­жав­ся і за­ну­рю­вав­ся в текс­ти. Як у ні­чну рі­чку — це про на­зву най­но­ві­шої йо­го книж­ки «Ні­чні ку­па­н­ня в сер­пні», про яку «День» не­що­дав­но пи­сав. А те­пер, пев­но, на­став час по­зна­йо­ми­ти­ся з пи­сьмен­ни­ком осо­би­сто. Він — не над­то охо­чий до гу­чних фраз, хоч ( і та­ке сьо­го­дні тра­пля­є­ться не що­дня) об­сто­ює са­мо­до­ста­тність і са­мо­цін­ність лі­те­ра­ту­ри. І ще Сер­гій Осо­ка з йо­го ви­ра­зним пол­тав­ським кон­текс­том на­ле­жить до тих ав­то­рів, які показують, що яскра­ва та акту­аль­на укра­їн­ська куль­ту­ра тво­ри­ться да­ле­ко не тіль­ки в най­біль­ших ур­ба­ні­сти­чних цен­трах на­шої кра­ї­ни.

— Твої опо­віда­н­ня до­во­лі ор­на­мен­таль­ні й сен­ти­мен­таль­ні, ме­та­фо­ри­чні. Це в той час, ко­ли чи­ма­ло кри­ти­ків ви­ма­га­ють від укра­їн­ських пи­сьмен­ни­ків не­о­дмін­но­го «пси­хо­ло­гі­чно­го ре­а­лі­зму»...

— Я ду­же да­ле­кий від то­го, щоб пра­гну­ти від­по­від­а­ти ви­мо­гам або за­пи­там ча­су. Ме­ні, як казала одна ав­тор­ка, аб­со­лю­тно цим­баль­но, чо­го ви­ма­га­ють кри­ти­ки. Це ж не еко­но­мі­ка, що­би я ви­вчав по­пит, а по­тім ра­ду­вав чи­та­ча про­по­зи­ці­єю. Я б ні­чо­го їм не від­по­вів, про­мов­чав би. А що­до пси­хо­ло­гі­зму, то, мо­же, він і мо­ї­ми текс­та­ми тро­шки про­бі­гає?

«ЩО БІЛЬША ТЕ­МА В МЕЙНСТРІМІ, ТО МЕН­ШЕ ХО­ЧЕ­ТЬСЯ ПРО НЕЇ ПИ­СА­ТИ»

— До ре­чі, про «ра­ду­ва­ти чи­та­ча про­по­зи­ці­єю». Чи хви­лює те­бе, чи «про­си­ться на па­пір» су­спіль­на про­бле­ма­ти­ка? Та ж вій­на, со­ці­аль­ні ка­та­клі­зми...

— Су­спіль­на про­бле­ма­ти­ка ме­не, як і всіх, хви­лює. Але на па­пір не про­си­ться. У ме­не цей по­клик іде зде­біль­шо­го із­се­ре­ди­ни, ззов­ні — май­же ні­ко­ли. Що більша те­ма в мейнстрімі, ко­ли на цю­те­му ви­хо­дить чи­ма­ло книжок чи збір­ни­ків, то мен­ше хо­че­ться про неї пи­са­ти. Це так зав­жди у ме­не пра­цю­ва­ло, я ні­як на це впли­ну­ти не мо­жу.

— Хо­тів за­пи­та­ти: «Чо­му ти ви­рі­шив скон­цен­тру­ва­ти­ся на зо­бра­жен­ні цен­траль­но­укра­їн­сько­го се­ла, вза­га­лі про­він­ції?» — а по­тім по­ду­мав і хо­чу це за­пи­та­н­ня пе­ре­фор­му­лю­ва­ти: чо­му це гео­гра­фі­чне та куль­тур­не яви­ще в су­ча­сній укра­їн­ській лі­те­ра­ту­рі при­су­тнєя­кось так тро­хи скром­но й ма­ло­по­мі­тно?

— Прав­да, ма­ло­по­мі­тно? От ні­ко­ли не від­сте­жу­вав. І якось на­віть не за­ми­слю­вав­ся над тим, скіль­ки йо­го має бу­ти — скіль­ки ба­га­то, а скіль­ки ма­ло. Га­даю, всі роз­мо­ви з огля­ду на умов­ний спо­сіб ні­ко­му ні­чо­го не да­дуть. Як ка­зав ко­лись Ми­ко­ла Ле­он­то­вич: «А чорт йо­го знає, яко­ю­має бу­ти та су­ча­сна лі­те­ра­ту­ра?» Я теж ви­рі­шив для се­бе, що не змо­жу від­по­ві­сти на це за­пи­та­н­ня. Отак і жи­ву, не пе­ре­йма­ю­ся.

— Яке, на твою дум­ку, ста­но­ви­ще спе­ци­фі­чної сіль­ської куль­ту­ри? На ма­те­рі­а­лі зна­них то­бі ре­гіо­нів, ясна річ. Во­на за­гро­же­на, чи фа­кти­чно зни­кла, чи, нав­па­ки, від­ро­ди­ла­ся?

— Ду­маю, що тут не йде­ться ні про за­не­пад, ні про від­ро­дже­н­ня. Усе йде так, як і має йти. Зна­єш, ме­не на­віть по­де­ко­ли тро­хи дра­тує, ко­ли хтось по­чи­нає агі­ту­ва­ти пе­кти хліб у дров’яній пе­чі або ва­ри­ти так зва­ні ав­тен­ти­чні стра­ви. От ба­чив пе­ре­да­чу про ка­ча­ну ка­шу. Там пшо­но тре­ба по­чер­го­во за­ну­рю­ва­ти в бо­ро­шно та яй­ця — і ка­ча­ти. Ві­сім­де­сят, а то й біль­ше ра­зів. Ну, в ко­го за­раз є на та­ке час? Я ро­зу­мію, що 100 — 150 ро­ків то­му це бу­ли, мо­же, ла­со­щі. А те­пер... У на­шо­му се­лі до­сі ко­ля­ду­ють, ще­дру­ють і по­си­па­ють. За­га­лом же по се­лах те­пер не спів­а­ють, але й за мо­го ди­тин­ства вже не спів­а­ли. Що ж до офі­цій­них осе­ред­ків куль­ту­ри, то з ни­ми справ­ді си­ту­а­ція вкрай при­кра. Був у на­шо­му се­лі клуб, про­сто­рий, чистий. Те­пер на то­му мі­сці бур’яни...

«У СЕ­ЛАХ РОЗМОВЛЯЮТЬ ТАК СА­МО, ЯК У РАЙЦЕНТРАХ. РА­НІ­ШЕ ЦЕ БУ­ЛИ ДВА РІ­ЗНИХ МОВ­НИХ СВІ­ТИ»

— У «Ні­чних ку­па­н­нях у сер­пні» впа­да­єв око вель­ми ко­ло­ри­тна мо­ва — з ха­ра­ктер­ни­ми мі­сце­ви­ми зво­ро­та­ми, з пол­тав­ськи­ми ді­а­ле­кти­зма­ми... Це твоя при­ро­дна мо­ва, чи до­ве­лось її «по­ви­вча­ти» для на­ле­жно­го ефе­кту?

— Ви­вча­ти не до­ве­ло­ся аж ні­як. По­де­ко­ли її до­во­ди­ло­ся зга­ду­ва­ти, і на­прав­ду часом це бу­ло до­сить важ­ко. Ма­ю­зна­йо­му з на­ших кра­їв. Ко­ли зу­стрі­ча­є­мо­ся, во­на як ска­же що­не­будь, а на ме­не спо­га­ди — гра­дом, бо вже ро­ків двад­цять не чув, щоб так го­во­ри­ли, хі­ба що ко­лись від пра­ба­би... До ре­чі, та мо­ва вже май­же вмер­ла. Те­пер у се­лах розмовляють так са­мо, як у райцентрах, а ра­ні­ше це бу­ли два зов­сім рі­зних мов­них сві­ти. Усе згла­ди­ло­ся, якось зне­осо­би­ло­ся.

—А в чо­му по­ля­га­ла ця втра­че­на рі­зни­ця між мо­вою рай­цен­тру і се­ла?

— Про­сто ін­ший був ко­ло­рит. То­ді в се­лах го­во­ри­ли — як го­во­ри­ли, а в райцентрах на­ма­га­ли­ся го­во­ри­ти куль­тур­но — так, як во­ни це ро­зумі­ли. Пе­ре­ї­ха­ли з се­ла, отри­ма­ли квар­ти­ру на дру­го­му по­вер­сі, хо­ло­диль­ник ку­пи­ли — жи­т­тя змі­ни­ли! Мо­ву теж змі­ни­ли, як умі­ли, як уяв­ля­ли...

— Укра­їн­ські пи­сьмен­ни­ки про­дов­жу­ють ду­же актив­но ви­ко­ри­сто- ву­ва­ти у сво­їй про­зі мо­ти­ви ро­дин­ної істо­рії (у зов­сім рі­зних, ясна річ, ви­мі­рах). У те­бе це теж від­чу­тно при­су­тнє. Чо­му во­но ні­як «не від­пу­скає» на­ших ав­то­рів?

— Ти ме­не зно­ву штов­ха­єш в уза­галь­не­н­ня. Пе­ре­по­від­а­ти мої ро­дин­ні істо­рії — це моя ор­га­ні­чна вну­трі­шня по­тре­ба, та­кий со­бі се­анс по­вер­не­н­ня, пе­ре­жи­ва­н­ня, но­сталь­гії. Чо­му ін­ші пишуть ро­дин­ні істо­рії, ме­ні скла­дно ска­за­ти. Хтось, мо­же, як і я, хо­че зга­да­ти й по­вер­ну­ти­ся. Хтось — при­вер­ну­ти ува­гу пев­но­го ко­ла чи­та­чів. А ще комусь біль­ше ні про що пи­са­ти. Або не вміє про щось ін­ше. Я теж не знаю, чи вмію...

— Чи впі­зна­ва­ли се­бе в «Ні­чних ку­па­н­нях у сер­пні» про­то­ти­пи пер­со­на­жів книж­ки? Як спри­йма­ли це?

— Це ду­же бо­лі­сний мо­мент. Ще ро­ків зо три то­му се­ред мо­їх « френ­дів » у « Фейс­бу­ці » май­же не бу­ло одно­сель­ців, а за­раз їх ба­га­то. Перш ніж за­по­сти­ти но­вий текст, я по­чи­на­ю­ду­ма­ти: чи, не дай Бо­же, не зга­дав ко­гось якось не­чем­но, чи не по­дав не в то­му сві­тлі, як має бу­ти. Кіль­ка ро­ків то­му на ГАКу (один із укра­їн­ських лі­те­ра­тур­них сай­тів. — О.К.) роз­гор­ну­ла­ся мас­шта­бна дис­ку­сія з при­во­ду одно­го мо­го текс­ту. Ме­ні за­ки­ну­ли щось на зра­зок: «Я на мі­сці ро­ди­чів ті­єї Лід­ки то­бі дав би по мор­ді!» Я від­по­вів, що, мов­ляв, так мо­жна ді­йти до то­го, що не­га­тив­них пер­со­на­жів у тво­рах зов­сім не бу­де. Зві­сно, я ча­сто змі­нюю іме­на, пе­ре­і­на­кшу­ю­тро­хи по­дії, ство­рю­ю­так зва­ні збір­ні обра­зи. Але впі­зна­ють. Пишуть у ча­ті ме­ні, що впі­зна­ли, або — нав­па­ки — за­пи­ту­ють: а про ко­го ото ти?.. Ду­же важ­ко з цим. Ру­ки ча­сто зв’яза­ні.

«СВІТ ХОЛОДНИЙ, І МИ ЙДЕМО ПО НЬО­МУ КО­ЖЕН ОКРЕ­МО»

— Ти зга­дав лі­те­ра­тур­ний сайт ГАК. Як для те­бе впли­нув роз­ви­ток і по­ши­ре­н­ня ін­тер­не­ту на лі­те­ра­ту­ру — зре­штою, не ли­ше ін­тер­нет, а й еле­ктрон­ні «чи­тал­ки», від­по­від­ні фун­кції смар­тфо­нів та ін­ші но­ві­тні мо­жли­во­сті? Чи від­чу­ва­єш ти цей вплив вза­га­лі, чи це ли­ше но­вий спо­сіб по­ши­ре­н­ня текс­тів? На­при­клад, я на по­ча­тку дво­ти­ся­чних ро­ків мав на це та­кий со­бі «ще­ня­чо-фу­ту­ри­сти­чний» по­гляд — що ось єін­тер­нет, і він геть усе ра­ди­каль­но змі- нить, а по­тім без­по­во­ро­тно змі­нив свою дум­ку...

— Вла­сне, на по­ча­тку дво­ти­ся­чних ме­ні бу­ло ледь за двад­цять. Я май­же не пам’ята­ю­ча­су до ін­тер­не­ту. До цьо­го я но­сив вір­ші в га­зе­ти — їх там пу­блі­ку­ва­ли. І все. А ін­тер­нет одра­зу дав ба­га­то мо­жли­во­стей для обго­во­рень, лай­ків та ін­шо­го ін­те­р­акти­ву. Зви­чай­но, цей вплив від­чу­тний. Про­те на сьо­го­дні мо­жна по­мі­ти­ти уже пев­не збай­ду­жі­н­ня до цьо­го, апа­тію. Яким сай­том був ГАК, ска­жі­мо, 2009-го — і який він за­раз. Це не­бо і зем­ля. То­ді лю­ди пу­блі­ку­ва­ли текс­ти, жва­во їх обго­во­рю­ва­ли. Де­які мої текс­ти зби­ра­ли по трид­цять і біль­ше ре­цен­зій. За­раз — утри­чі-уп’яте­ро мен­ше. Прав­ду ка­жу­чи, ме­ні й са­мо­му вже лінь­ки за­хо­ди­ти ту­ди, чи­та­ти чи­їсь тво­ри і пи­са­ти ре­цен­зії. Лю­ди ре­а­гу­ють на них по-рі­зно­му, це за­би­рає в те­бе час, та й, зре­штою, про­сто на­бри­дло. До то­го ж, на все є мо­да: по­чи­на­ло­ся ж ЖЖ, по­тім пі­шли бло­ги, а да­лі со­цме­ре­жі. Хто за­раз осо­бли­во хо­дить у ті ЖЖ і бло­ги? Усі си­дять у «Фейс­бу­ці».

— Ме­ні ви­да­є­ться ду­же ва­жли­вим у тво­їй книж­ці образ ме­жі — ме­жі сві­тів, меж, які про­ля­га­ють по­між людьми. Са­ме во­ни стру­кту­ру­ють про­стір. Але, якщо я маю ра­цію що­до їхньої ро­лі, чим во­ни єдля те­бе? При­крі­стю, три­во­гою, ра­ді­стю?

— Да­ні­стю. Але за­ра­зом і на­ді­єю. І по­де­ко­ли ра­ді­стю — якщо не­на­дов­го вда­є­ться їх по­до­ла­ти. За­га­лом світ холодний, і ми йдемо по ньо­му ко­жен окре­мо, за­хо­плю­ю­чись то одні­єю, то ін­шою ілю­зі­єю. Але ді­йде­мо в са­мо­ті, впо­ро­жні.

— А час? У тво­їх опо­віда­н­нях він від­чу­ва­є­ться про­сто-та­ки ма­те­рі­аль­но... І ви­гля­да­є­йо­го ма­те­рія до­во­лі тра­гі­чно. Чи зна­єш, чи від­чу­ва­єш ти, як по­до­ла­ти цей тра­гізм ми­ну­що­сті, ме­та­мор­фоз?

— Я не на­ма­га­ю­ся йо­го по­до­ла­ти. Я впев­не­ний, що ми­ну­ле ні­ку­ди не зни­кає, во­но по­всю­ди й зав­жди з на­ми, за на­ми, над на­ми. На­віть ко­ли ми ля­га­є­мо спа­ти, во­но стає у нас у го­ло­вах і сто­їть до ран­ку. Як йо­го мо­жна по­до­ла­ти? Ін­ша річ, що не в усіх є по­тре­ба вза­є­мо­ді­я­ти зі сво­їм часом, ма­те­рі­а­лі­зу­ва­ти йо­го, усві­дом­лю­ва­ти йо­го пов­но­ю­мі­рою .

— Якщо ми­ну­ле зав­жди з на­ми, то що ти то­ді ска­жеш про май­бу­тнє?

— На жаль, я ма­ло цим пе­ре­йма­ю­ся. Як ка­жуть: «Що бу­ло — ба­чи­ли, що бу­де — по­ба­чи­мо». Не лю­блю ду­ма­ти про май­бу­тнє.

— Чим за­йма­є­шся «в ми­ру», по­за лі­те­ра­ту­рою?

— За­раз уже чим тіль­ки не за­йма­ю­ся. Пи­шу стат­ті. Ре­да­гую стат­ті й ху­до­жні тво­ри. Тро­хи ще за­йма­ю­ся ре­кла­мою— але це вже від­го­мін не­що­дав­ньо­го ми­ну­ло­го.

«Я СПРИНТЕР, А НЕ МАРАФОНЕЦЬ»

— Що ти за­раз пи­шеш? Ку­ди хо­чеш ру­ха­ти­ся да­лі в про­зі?

— Не­має в ме­не пла­нів на май­бу­тнє. Я спринтер, а не марафонець. Ку­ди ру­ха­ти­ся, я теж не знаю. Як ка­же моя по­дру­га — ку­ди кри­ва ви­ве­де.

— Як у те­бе вза­є­мо­діє про­зо­ва і по­е­ти­чна твор­чість? Чи го­ту­єш щось ці­ка­вень­ке з по­е­зії?

— Вза­є­мо­діє, як два рів­них кри­ла люд­сько­го ща­стя — тро­ян­ди й ви­но­град, кра­си­ве і ко­ри­сне. То вірш на­пи­ше­ться, то про­за. Вір­шів останнім часом мен­ше, аніж про­зи. Але я на це не ду­же впли­ваю. І не на­ма­га­ю­ся. І зно­ву ж, ні­чо­го не пла­ную, ні­чо­го не го­тую.

— Як ста­ви­шся до лі­те­ра­тур­них пре­мій та ан­ти­пре­мій? Остан­нє— це в кон­текс­ті ан­ти­пре­мії «Зо­ло­та буль­ка» від «Лі­тАкцен­ту» і дис­ку­сій про те, чи вар­то бу­ло її да­ва­ти за книж­ку « За­бу­т­тя » Та­ні Ма­ляр­чук, яка в ін­шо­му рей­тин­гу — від Бі-Бі-Сі — нав­па­ки, ста­ла книж­кою ро­ку?

— Пре­мії — це чи не найу­мов­ні­ша річ на сві­ті. Я ро­зу­мі­ю­це, ко­ли йде­ться про спор­тив­ні змагання, де бі­гун біг і при­біг пер­шим — це об’ єктив­но ( ну, при­найм­ні біль­шменш). А з лі­те­ра­ту­рою? Умо­ва «Зо­ло­тої буль­ки» — не­ви­прав­да­ні спо­ді­ва­н­ня. Чиї спо­ді­ва­н­ня? Жу­рі? А як то­ді ви­прав­да­ти ті спо­ді­ва­н­ня? Як уга­да­ти, що хо­че ба­чи­ти в книж­ці, ска­жі­мо, Ро­сти­слав Сем­ків? І го­лов­не — чи тре­ба вза­га­лі про це ду­ма­ти? Це, вла­сне, про­дов­же­н­ня роз­мо­ви на те­му «хто й чо­го ви­ма­гає від пи­сьмен­ни­ків». Я рі­шу­че пе­ре­ко­на­ний, що орі­єн­ту­ва­ти­ся на це не вар­то. Якщо лю­ди­на пи­са­ла все жи­т­тя мі­сти­чні ро­ма­ни або біо­гра­фі­чні по­ві­сті про пи­сьмен­ни­ків ми­ну­ло­го, якщо в неї це до­бре ви­хо­ди­ло, якщо її тво­ри охо­че чи­та­ли, якщо їй са­мій по­до­ба­ло­ся пи­са­ти про це, то чо­му во­на по­вин­на на до­го­ду комусь пи­са­ти про со­ці­аль­ні про­бле­ми, про го­лод, про слі­пих? Якщо не­має по­ту­жно­го вну­трі­шньо­го по­кли­ку, я не змо­жу про та­ке на­пи­са­ти. Хоч — не за­пе­ре­чую— ма­буть, є та­кі про­фе­сіо­на­ли, які мо­жуть одна­ко­во які­сно пи­са­ти про все. Я не про­фе­сіо­нал, я не мо­жу.

Пі­дго­ту­вав Олег КОЦАРЕВ

ФО­ТО З FACEBOOK-СТО­РІН­КИ СЕР­ГІЯ ОСО­КИ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.