Мор­ський ан­гел-охо­ро­нець

Істо­рія укра­їн­сько­го ка­дро­во­го офі­це­ра, який три ро­ку то­му ви­вів із оку­по­ва­но­го Кри­му зброю

Den (Ukrainian) - - Особистість - Ін­на ЛИХОВИД, «День»

«Чи во­но вам тре­ба?» — так від­ре­а­гу­вав ка­дро­вий офі­цер Оле­ксій «Лю­тий» на про­ха­н­ня при­га­да­ти по­дії три­рі­чної дав­ни­ни, ко­ли «зе­ле­ні чо­ло­ві­чки» за­хо­плю­ва­ли Крим... То­ді ма­ло хто ро­зу­мів, що це ста­не по­ча­тком за­тя­жної вій­ни, про­де­мон­струє, на­скіль­ки ми вір­ні Укра­ї­ні та якою мі­рою го­то­ві її за­хи­ща­ти. Вій­сько­во­слу­жбов­ці Кри­му пі­сля оку­па­ції пів­остро­ва про­йшли своє­рі­дну пе­ре­вір­ку на па­трі­о­тизм. Хтось за­ли­шив­ся слу­жи­ти під три­ко­ло­ром. А хтось, ри­зи­ку­ю­чи жи­т­тям, не зра­див при­ся­ги.

Не­про­сту істо­рію пе­ре­жив то­ді Кер­чен­ський за­гін мор­ської охо­ро­ни, в яко­му слу­жив наш ге­рой Оле­ксій. Фа­кти­чно під но­сом у во­ро­га вій­сько­во­слу­жбов­ці змо­гли ви­ве­сти ка­те­ри та ко­ра­блі, а та­кож біль­шу ча­сти­ну озбро­є­н­ня, на­ма­га­ли­ся не за­ли­ши­ти во­ро­го­ві ні­чо­го, що на­ле­жить укра­їн­ській дер­жа­ві. Ці по­дії від­бу­ва­ли­ся на по­ча­тку бе­ре­зня 2014 ро­ку. Пі­сля них Оле­ксій отри­мав по­зив­ний «Лю­тий» (прі­зви­ща не на­зи­ва­є­мо на про­ха­н­ня вій­сько­во­го). Хі­ба де­та­лі ці­єї істо­рії не по­вин­ні зна­ти укра­їн­ці?

«МОЯ ВІЙ­НА РОЗПОЧАЛАСЯ 27 ЛЮ­ТО­ГО»

«За­раз про­хо­джу слу­жбу в мі­сті Оде­са. Тут слу­жу з 2015 ро­ку. Свою слу­жбу в Дер­жав­ній при­кор­дон­ній слу­жбі роз­по­чи­нав 2006 ро­ку в Кер­чен­сько­му за­го­ні мор­ської охо­ро­ни, був на по­са­ді на­чаль­ни­ка слу­жби озбро­є­н­ня та ра­діо­те­хні­чних за­со­бів до 2009 ро­ку, — роз­по­від­ає Оле­ксій пі­зно уве­че­рі, пі­сля за­вер­ше­н­ня ро­бо­чих справ. — По­тім при­бли­зно шість ро­ків слу­жив на «зе­ле­но­му» кор­до­ні, а з 2013 ро­ку мав на ме­ті пе­ре­ве­сти­ся до мор­сько­го за­го­ну, і так скла­ло­ся, що 2014 ро­ку отри­мав пе­ре ве ден ня до морсь кої охо ро ни. 24 лю­то­го я при­їхав при­йма­ти по­са­ду до сво­го рі­дно­го Кер­чен­сько­го за­го­ну. То­ді тіль­ки бу­ли роз­мо­ви про за­хо­пле­н­ня Се­ва­сто­поль­сько­го за­го­ну мор­ської охо­ро­ни, тіль­ки все по­чи­на­ло­ся. Оку­пан­ти ка­жуть, що за­хо­пле­н­ня Кри­му по­ча­ло­ся 21 лю­то­го, все тіль­ки на­би­ра­ло обер­тів, ще ні­хто ні­чо­го не ро­зу­мів. Моя вій­на розпочалася 27 лю­то­го. То­го дня ко­ман­дир бри­га­ди ого­ло­сив бо­йо­ву три­во­гу, бу­ла за­гро­за за­хо­пле­н­ня ча­сти­ни».

Ко­ман­дир на­ка­зав під­го­ту­ва­тись до ви­ве­зе­н­ня май­на вій­сько­вої ча­сти­ни. «По­трі­бно бу­ло швид­ко щось ро­би­ти. Ко­ман­дир ви­зна­чив, на які бор­ти пе­ре­ван­та­жу­ва­ти скла­ди і те, що збе­рі­га­ло­ся в кім­на­тах збе­рі­га­н­ня, — про­дов­жує вій­сько­вий. — У ніч ці оди­ни­ці ви­йшли на зов­ні­шній рейд із Кер­чі, я ви­йшов з ни­ми ра­зом з на­чаль­ни­ком скла­ду. Всі оди­ни­ці, які то­ді бу­ли спро­мо­жні да­ти хід, ви­йшли в мо­ре. Че­рез кіль­ка днів пі­шли по льо­ду в Азов­ське мо­ре, хо­ча це пов­ні­стю су­пе­ре­чи­ло ха­ра­кте­ри­сти­кам ко­ра­блів і ка­те­рів та­ко­го ти­пу. Спо­ча­тку пі­шли на Бер­дянськ — він міг прийня­ти нас, а по­тім пе­ре­йшли до Ма­рі­у­по­ля. З екі­па­жів ко­ра­блів ви­йшли всі, бо отри­ма­ли чі­ткий на­каз ко­ман­ди­ра. Я по­вер­нув­ся до Кер­чі ще до пе­ре­хо­ду ко­ра­бель­но-ка­тер­но­го скла­ду в Бер­дянськ. Знав то­чно, що са­ме бу­ло ви­ве­зе­но, але на мі­сці не­об­хі­дно бу­ло під­би­ти під­сум­ки».

«Все ро­би­ло­ся на свій роз­суд, бо жо­дних офі­цій­них ко­манд не бу­ло, — роз­по­від­ає Оле­ксій. — Я на той час за­ймав по­са­ду на­чаль­ни­ка озбро­є­н­ня. Цей мій ве­ктор від­по­від­аль­но­сті, за який ду­ша бо­лить. Вда­ло­ся ви­вез­ти не все, але я зро­бив так, щоб оди­ни­ці, які за­ли­ши­ли­ся, не мо­гли ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти­ся в подаль­шо­му».

«ПІ­СЛЯ ЗА­ХО­ПЛЕ­Н­НЯ ЧА­СТИ­НИ ДІЯЛИ В ПІДПІЛЛІ»

Ви­ве­де­н­ня з ла­ду зброї, яка за­ли­ши­ла­ся, пе­ре­тво­ри­лось на справ­жню спе­цо­пе­ра­цію, адже ро­би­ли це, ко­ли вій­сько­ву ча­сти­ну вже за­хо­пи­ли «зе­ле­ні чо­ло­ві­чки». «Увесь пе­рі­од пі­сля за­хо­пле­н­ня ча­сти­ни — а штурм ча­сти­ни був у пер­ші дні бе­ре­зня — ми діяли в підпіллі. Бу­ли ще не­за­вер­ше­ні спра­ви, по­трі­бно бу­ло за­йма­ти­ся зни­ще­н­ням облі­ків, до­ку­мен­та­ції. Са­ме то­ді ми з то­ва­ри­шем ді­ста­лись до кім­на­ти зі збро­є­юі ви­ве­ли з ла­ду ту, яка за­ли­ши­ла­ся, — зга­дує Оле­ксій. — На той час я хо­див з ві­део­ре­є­стра­то­ром, бо в те­ле­фо­ні вже не ви­ста­ча­ло пам’яті зні­ма­ти весь той без­лад, зні­мав «зе­ле­них чо­ло­ві­чків». Во­ни це по­мі­ти­ли, увір­ва­ли­ся в мій слу­жбо­вий ка­бі­нет, був ре­тель­ний об­шук, по­гро­зи збро­єю, але я встиг ски­ну­ти ві- део сво­їй дру­жи­ні. Хо­ча ко­ли ки­нув­ся у Ма­рі­у­по­лі шу­ка­ти ці ві­део в по­ві­дом­ле­н­нях, з’ясу­ва­лось, що з 23 лю­то­го до 15 бе­ре­зня жо­дно­го по­ві­дом­ле­н­ня не бу­ло від­прав­ле­но, тоб­то все бу­ло ви­да­ле­но пов­ні­стю».

По­над два ти­жні Оле­ксій з по­бра­ти­ма­ми че­ка­ли на на­каз, щоб змі­ни­ти мі­сце дис­ло­ка­ції, бо як­би за­ли­ши­ли свою ча­сти­ну са­мо­віль­но, то вва­жа­ли­ся б де­зер­ти­ра­ми. На те­ри­то­рію вій­сько­вої ча­сти­ни на­ма­га­лись по­тра­пи­ти що­дня, по­при спро­тив оку­пан­тів. «Ми зби­ра­ли­ся на на­бе­ре­жній у ви­зна­че­них мі­сцях, що­дня їх змі­ню­ва­ли, бо хви­лю­ва­ли­ся, щоб нас не від­сте­жи­ли, фі­ксу­ва­ли свою при­су­тність, на­ма­га­ю­чись зай­ти на те­ри­то­рію вій­сько­вої ча­сти­ни, — опи­сує то­го­ча­сні по­дії Оле­ксій. — Са­ме то­ді бу­ла актив­на під­го­тов­ка до ре­фе­рен­ду­му. Во­ни за­про­по­ну­ва­ли «зе­ле­ний» ко­ри­дор для ви­ве­де­н­ня військ і лю­дей, які не хо­чуть спів­пра­цю­ва­ти з крим­ською вла­дою, на той час це зву­ча­ло са­ме так. Ко­ли нам про­по­ну­ва­ли за­ли­ши­ти­ся в Кри­му, то сто­я­ло пи­та­н­ня про слу­жбу в Кри­му як в окре­мій ре­спу­блі­ці, про при­єд­на­н­ня до РФ ще не йшло­ся. Це вже під час ре­фе­рен­ду­му пі­шла та­ка хви­ля. Але ви­їха­ти ми не мо­гли без чі­тко­го на­ка­зу. Ко­ли вже був на­каз про змі­ну мі­сця ба­зу­ва­н­ня, згру­пу­ва­ли­ся, хто з ким бу­де їха­ти, на­ма­га­ла­ся ви­їжджа­ти че­рез Чон­гар. Там то­ді сто­я­ли і «зе­ле­ні», і сер­би, бу­ло де­кіль­ка блок­по­стів до на­ших, ко­жен блок­пост — як ко­ло пе­кла».

«ПОСВІДЧЕННЯ ОСО­БИ ХОВАВ ПІД ОБШИВКОЮ АВ­ТО»

Вій­сько­ві ви­їзди­ли з пів­остро­ва як ци­віль­ні осо би. Осо­би­сті ре­чі та фор­му офі­цер за­вча­сно від­пра­вив по­штою до ба­тьків в Оде­су. «На­ма­га­лись пов­ні­стю ви­вез­ти все, бо від­сте­жу­вав­ся ко­жен рейс. У ме­не не бу­ло ні­чо­го, на­віть своє по­свід чен ня осо би я хо вав під об - шив­кою ав­то­мо­бі­ля, — про­дов­жує офі­цер. — Час, про­ве­де­ний на те­ри­то­рії вій­сько­вої ча­сти­ни пі­сля її за­хо­пле­н­ня, не ми­нув дар­ма, ми ви­во­зи­ли до­ку­мен­та­цію, на­ма­га­ли­ся взя­ти най­ва­жли­ві­шу. Я ви­во­зив кар­тки облі­ку зброї, боє­при­па­сів. Ви­но­сив їх по­тро­шку під со­ро­чкою, ки да ючи їх у сміт тє вий бак на- при­кін­ці ро­бо­чо го дня, а по­тім о пер­шій-дру­гій но­чі за­би­рав звід­ти. Збе­рі­гав це все там, де ме­шкав на той час, пе­ред тим, як ви­їжджа­ти, ховав під сте­лею ма­ши­ни. А які ще ва­рі­ан­ти бу­ли у нас?»

Пе­ре­тнув­ши Чон­гар і ді­став­шись до Ма­рі­у­по­ля, Оле­ксій ді­знав­ся, що був ого­ло­ше­ний у роз­шук по Кри­му за зло­чин про­ти ро­сій­ської ар­мії. Якраз за ви­ве­де­н­ня з ла­ду зброї, бо оку­пан­ти вже всти­гли по­ві­до­ми­ти у Кремль, що її за­хо­пле­но. Як­би чо­ло­вік за­три­мав­ся у Кри­му ще день-два, мо­жли­во, ви­їха­ти б не вда­ло­ся...

«Я БУВ НА КАТЕРІ, ЯКИЙ ЗА­РАЗ ЛЕ­ЖИТЬ НА ДНІ МОРЯ»

«Ми май­же з ну­ля роз­по­чи­на­ли ді­яль­ність вій­сько­вої ча­сти­ни на тих са­мих по­са­дах, що й обі­йма­ли. Я сам ко­рін­ний оде­сит і знаю та­ку при­каз­ку: «не­ма ча­су на по­віль­ні тан­ці». Тре­ба бу­ло одра­зу вклю­ча­ти­ся в ро­бо­ту. Я ро­зу­мів, що у нас є ве­ли­кі втра­ти, ве­ли­кі дір­ки в за­без­пе­чен­ні, уже три­ва­ла ро­бо­та з до­за­без­пе­че­н­ня під­роз­ді­лів. Ми одні з пер­ших у цій вій­ні зі­ткну­ли­ся з агре­со­ром і зро­зумі­ли, що тре­ба щось ро­би­ти: одя­га­ти­ся, озбро­ю­ва­ти­ся й бу­ти го­то­ви­ми до вій­ни», — роз­по­від­ає вій­сько­вий.

На на­ше за­пи­та­н­ня, що змі­ни­ло­ся в жит­ті Оле­ксія за ці три ро­ки, від- по­відь отри­ма­ли ла­ко­ні­чну: «все». «Ви чу­ли про тра­ге­дію, яка ста­ла­ся з мор­ськи­ми при­кор­дон­ни­ка­ми в Азов­сько­му мо­рі 31 сер­пня 2014 ро­ку в Но­во­а­зов­сько­му ра­йо­ні, ко­ли з те­ри­то­рії Укра­ї­ни ра­ке­тни­ми по­стрі­ла­ми бу­ло зни­ще­но ка­тер? Я був на то­му катері, на то­му, який за­раз ле­жить на дні Азов­сько­го моря. По­вір­те, за ці три ро­ки в мо­є­му жит­ті змі­ни­ло­ся все», — пі­сля по­чу­то­го хо­ті­лось дя­ку­ва­ти Оле­ксію за йо­го вну­трі­шню си­лу. До ре­чі, у дні за­хо­пле­н­ня агре­со­ром вій­сько­вої ча­сти­ни за про­яв­ле­ну то­ді по­зи­цію ко­ман­дир дав йо­му по­зив­ний «Лю­тий». Оле­ксій ка­же, що й на­справ­ді то­ді в ду­ші не­ймо­вір­но ки­пі­ло.

«КО­ЖЕН МАЄ УСВІДОМИТИ, ЩО ЦЕ ВІЙ­НА»

«Ні­хто не міг пе­ред­ба­чи­ти та­кий сце­на­рій. Ко­ли бу­ли оці всі за­хо­пле­н­ня, ми ба­чи­ли, що це ка­дро­ві ро­сій­ські вій­сько­ві. За­пи­ту­ють, чо­му не від­кри­ва­ли во­гонь на ура­же­н­ня? Та ні­хто со­бі не міг уяви­ти, що це за­гар­бник, оку­пант. Яких тіль­ки не бу­ло про всі ті по­дії ду­мок: мо­же, це тим­ча­со­ві за­хо­ди або гло­баль­ні на­вча­н­ня, про які ми не зна­є­мо. Ко­ли вже по­ча­ли­ся актив­ні дії, а до ме­не в ка­бі­нет вдер­лись оку­пан­ти, я зро­зу­мів, що то­чку не­по­вер­не­н­ня вже прой­де­но. Це факт агре­сії, — ана­лі­зує Оле­ксій. — На схо­ді за­раз вій­на, гі­бри­дна, ду­же скла­дна в та­кти­чно­му ро­зу­мін­ні. Мо­жу ска­за­ти, що нам не ви­кла­да­ли, ко­ли я на­вчав­ся, та­кі сце­на­рії ве­де­н­ня вій­ни. Для всіх та­кти­ків і стра­те­гів це но­вий сце­на­рій вій­ни».

Як йо­го пе­ре­ла­ма­ти на на­шу ко­ристь? В Оле­ксія «Лю­то­го» є ва­рі­ант: «Має бу­ти усві­дом­ле­н­ня ко­жним гро­ма­дя­ни­ном, що за­раз на­справ­ді йде вій­на. Ко­ли це від­бу­де­ться, то­ді ко­жен гро­ма­дя­нин на­шо­го су­спіль­ства при­йма­ти­ме окре­мі ма­лень­кі рі­ше­н­ня про те, що має ро­би­ти. Бо за­раз у блін­да­жах, си­рих око­пах, у ба­гню­ці си­дять хло­пці, які не бе­руть уча­сті у вій­ні, а стри­му­ють вій­сько­ву агре­сію. Бо вій­на — це ко­ли є дві про­ти­бор­чі си­ли, які пе­ре­хо­дять із на­сту­пу в обо­ро­ну від­по­від­но до та­кти­чної си­ту­а­ції. На­ші хло­пці за­раз си­дять і про­сто стри­му­ють во­ро­га, бо в нас є Мінськ і так да­лі. Ко­ли бу­де мо­бі­лі­за­ція всіх сил і за­со­бів, не ка­жу про вій­сько­ву мо­бі­лі­за­цію, а ко­ли все в дер­жа­ві бу­де пра­цю­ва­ти на те, щоб «при­ду­ши­ти» агре­со­ра, то­ді мо­жна го­во­ри­ти про якісь по­зи­тив­ні тен­ден­ції».

Має бу­ти усві­дом­ле­н­ня ко­жним гро­ма­дя­ни­ном, що за­раз на­справ­ді йде вій­на. Ко­ли це від­бу­де­ться, то­ді ко­жен гро­ма­дя­нин на­шо­го су­спіль­ства при­йма­ти­ме окре­мі ма­лень­кі рі­ше­н­ня про те, що має ро­би­ти. Бо за­раз у блін­да­жах, си­рих око­пах, у ба­гню­ці си­дять хло­пці, які не бе­руть уча­сті у вій­ні, а стри­му­ють вій­сько­ву агре­сію. Бо вій­на — це ко­ли є дві про­ти­бор­чі си­ли, які пе­ре­хо­дять із на­сту­пу в обо­ро­ну від­по­від­но до та­кти­чної си­ту­а­ції. На­ші хло­пці за­раз си­дять і про­сто стри­му­ють во­ро­га, бо в нас є Мінськ і так да­лі. Ко­ли бу­де мо­бі­лі­за­ція всіх сил і за­со­бів, не ка­жу про вій­сько­ву мо­бі­лі­за­цію, а ко­ли все в дер­жа­ві бу­де пра­цю­ва­ти на те, щоб «при­ду­ши­ти» агре­со­ра, то­ді мо­жна го­во­ри­ти про якісь по­зи­тив­ні тен­ден­ції

ФОТО З АРХІВУ ОЛЕ­КСІЯ «ЛЮ­ТО­ГО»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.