«Най­ви­ща му­дрість – це до­стой­не, че­сне жи­т­тя»

Ан­дрій Со­до­мо­ра — про діа­лог че­рез ві­ки

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Дми­тро ПЛАХТА, Львів

Ан­дрій Со­до­мо­ра — пе­ре­кла­дач, пи­сьмен­ник, уче­ний, про­фе­сор ка­фе­дри кла­си­чної фі­ло­ло­гії Львів­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Іва­на Фран­ка. Са­ме йо­го го­ло­сом зі сто­рі­нок пе­ре­кла­дів із дав­ньо­гре­цької й ла­тин­ської мов до нас про­мов­ляє Се­не­ка і Го­ра­цій, Вер­гі­лій і Со­фокл, Ові­дій і Есхіл. Йо­го на­зи­ва­ють най­ви­зна­чні­шим пе­ре­кла­да­чем ан­ти­чних тво­рів укра­їн­ської су­ча­сно­сті (а за­йма­є­ться ці­єю спра­вою він уже по­над пів­сто­лі­т­тя!). Ан­дрій Со­до­мо­ра — но­сій гу­ма­ні­тар­но­го зна­н­ня в най­шир­шо­му сен­сі сло­ва — по­спіл­ку­вав­ся із «Днем» про ми­ну­ле та су­ча­сне, а за­га­лом про ві­чне: му­дрість по­пе­ре­дни­ків, уро­ки ан­ти­чно­сті, осві­тній про­цес і діа­лог че­рез ві­ки.

«НА­ШІ ПОПЕРЕДНИКИ — ЦЕ, ФА­КТИ­ЧНО, НА­ШІ СУЧАСНИКИ, БО ЩО ТА­КЕ ТИ­СЯ­ЧО­ЛІ­Т­ТЯ З ПОГЛЯДУ ВІЧНОСТІ?»

— Як на­бли­зи­ти му­дрість на­ших по­пе­ре­дни­ків до су­ча­сних лю­дей?

— Пе­ре­д­усім ма­є­мо усві­до­ми­ти, що на­ші попередники, хай і най­від­да­ле­ні­ші, — це, фа­кти­чно, на­ші сучасники, бо що та­ке ти­ся­чо­лі­т­тя з погляду вічності? Бу­ли во­ни, якщо аб­стра­гу­ва­ти­ся від по­бі­чно­го, пе­ре­йма­ли­ся ти­ми ж , що й ми, про­бле­ма­ми, мір­ку­ва­ли над ци­ми ж ві­чни­ми те­ма­ми: жи­т­тя й смер­ті, вбо­го­сті й ба­гат­ства, вій­ни й ми­ру, до­бра і зла, ща­стя й не­ща­стя, пра­ці й до­зві­л­ля, спра­ве­дли­во­сті й крив­ди... Усві­дом­лю­ю­чи — не тіль­ки ви­вча­ти­ме­мо, а й сер­цем хи­ли­ти­ме­мо­ся до дав­ніх ав­то­рів, бо во­ни — це ми; в них пі­зна­є­мо са­мих се­бе, з ни­ми — ви­ра­зні­ше ба­чи­мо зав­тра­шній день. «Не для вас пра­цюю, — по­вто­рю­вав Се­не­ка сво­їм су­ча­сни­кам, — для при­йде­шніх по­ко­лінь». Не во­ни — «ста­рі, з бо­ро­да­ми» (та­кий «імідж» ан­ти­чних) — це ми ста­рі­ша­є­мо, але з ві­ком чо­мусь не на­би­ра­є­мо­ся му­дро­сті. Ан­ти­чність не ли­ше жи­ва, а й мо­ло­да: во­ни, то­ді­шні, — ближ­чі до При­ро­ди, до Сло­ва, ніж ми, те­пе­рі­шні. Від них чер­па­ла енер­гію до­ба Ві­дро­дже­н­ня, Про­сві­тни­цька до­ба, ма­ли б чер­па­ти й ми у на­шу, го­ді й на­зва­ти її, збу­ре­ну по­то­ка­ми ін­фор­ма­цій, га­ря­чко­ву до­бу.

Сьо­го­дні, при ін­тен­сив­но­му спіл­ку­ван­ні з ін­тер­не­том, ва­жли­во пам’ята­ти, що му­дрість — не су­ку­пність знань (у та­ко­му ра­зі ни­ні­шній Google був би пер­шим му­дре­цем). Му­дрість — це спо­сіб жи­т­тя, жит­тє­ва по­зи­ція; це — сво­бо­да й усі че­сно­ти. Під­су­мо­ву­ю­чи мір­ку­ва­н­ня ан­ти­чних, на цьо­му не раз на­го­ло­шу­ва­ли й отці Цер­кви. Зга­дай­мо хо­ча б та­кі їхні ви­сло­ви: «Му­дру лю­ди­ну не ла­має страх, не псує вла­да, не ви­ви­щу­ють успі­хи, не при­гно­блю­ють нев­да­чі»; «Най­ви­ща му­дрість — це до­стой­не, че­сне жи­т­тя». А як актуально зву­чать сло­ва Пе­трар­ки: «Одна річ — му­дро го­во­ри­ти, ін­ша — му­дро жи­ти; одна річ — ко­ли те­бе вва­жа­ють му­дрим, ін­ша — ко­ли ти на­справ­ді є та­ким»! Або ж: «Най­біль­ша глу­по­та — це ко­ли лю­ди­на са­ма се­бе вва­жає му­дрою» — май­же, як у Со­кра­та: «Знаю те, що ні­чо­го не знаю» — щось геть про­ти­ле­жне до за­ро­зумі­ло­го «все­знай­ства». Спіл­ку­ю­чись із мо­лод­дю, пе­ре­ко­ну­ю­ся, що їй на­бри­дло «му­дре» кра­сно­мов­ство. Свід­че­н­ням цьо­го є, зокре­ма, по­пу­ляр­ність тво­рів Се­не­ки — йо­го «Мо­раль­них ли­стів до Лу­ці­лія» та «Ді­а­ло­гів», що є щи­рою й про­стою («на хлоп­ський ро­зум»), да­ле­кою від мо­ра­лі­за­тор­ства бе­сі­дою з чи­та­чем. А втім, в Укра­ї­ні, як і в дав­ній Ел­ла­ді, лю­ди­на зав­жди пра­гну­ла ці­ка­вої (вла­сне — про ві­чне), жи­вої бе­сі­ди — її так бра­кує у на­ші ін­тер­не­тні ча­си!

«РОЛЬ НИНІШНЬОГО ВИКЛАДАЧА — БЕСІДУВАТИ ЗІ СТУДЕНТАМИ, ДИСКУТУВАТИ З НИ­МИ...»

— Яку роль у цьо­му ві­ді­гра­ють уні­вер­си­те­ти?

— Оче­ви­дно, по­чи­на­ти тре­ба зі шко­ли. Шко­ляр або за­ці­ка­ви­ться ан­ти­чні­стю, або на­зав­жди від неї від­вер­не­ться. А за­ці­ка­ви­ти йо­го мо­же, вла­сне, ось та­ка про­ста люд­ська му­дрість, жи­ві при­кла­ди з істо­рії, па­ра­ле­лі з су­ча­сні­стю, а не за­пам’ято­ву­ва­н­ня дат, не пе­ре­ка­зи «змі­сту» тво­рів чи без­дум­не ви­вче­н­ня на­пам’ять афо­ри­змів, мі­фів то­що. Учне­ві не так ва­жли­во зна­ти усі при­го­ди Одіс­сея по чер­зі, як ро­зу­мі- ти на­у­ку, яку він дає нам, сьо­го­дні­шнім (про це — М. Зе­ров у сво­є­му со­не­ті «Ло­то­фа­ги»). Сти­сло ка­жу­чи, шко­ляр мав би по­ба­чи­ти ці­ка­ву стеж­ку, якою, не­за­ле­жно від обра­ної про­фе­сії, йшов би все жи­т­тя. На та­ке ви­вче­н­ня ма­ли б бу­ти орі­єн­то­ва­ні на­вчаль­ні про­гра­ми. А вже уні­вер­си­тет по­про­ва­див би, зокре­ма, фі­ло­ло­гі­чно обда­ро­ва­них ді­тей да­лі, від­кри­вав би їм що­раз шир­ші обрії. Зві­сно, ко­ли б основ­ну ува­гу при­ді­ля­ли тут ви­вчен­ню кла­си­чних мов у кон­текс­ті істо­рії, фі­ло­со­фії, го­лов­но ж — по­е­ти­ки (зна­є­мо, що пи­са­ли ан­ти­чні, але не мен­ше ва­жли­вим є те, як во­ни пи­са­ли), і все це — у жи­во­му зв’яз­ку з су­ча­сні­стю, до чо­го, вреш- ті, зо­бов’язує са­ма на­зва «уні­вер­си­тет» (universus — весь, ці­лий, взя­тий у су­ку­пно­сті).

— Чи до­ста­тньо ви­кла­да­чам про­сто чи­та­ти ле­кції, а сту­ден­там їх слу­ха­ти?

— Пев­на річ — ні. Ви­кла­дач не по­ви­нен про­сто чи­та­ти ле­кції (чи­та­ти має сту­дент, при­то­му, ба­жа­но, ча­сті­ше гор­та­ю­чи сто­рін­ки книж­ки). Роль нинішнього викладача — бесідувати зі студентами, дискутувати з ни­ми, ви­слов­лю­ва­ти, ні­ко­му не нав’язу­ю­чи, свої по­гля­ди; жи­т­тям, а не сло­ва­ми, за­свід­чу­ва­ти обра­ну по­зи­цію, ді­ли­ти­ся ці­ка­ви­ми дум­ка­ми, зна­хід­ка­ми, на­віть на­стро­я­ми: гу­мор, емо­ції, зві­сно, в мі­ру, — не­о­дмін­ні ком­по­нен­ти та­ко­го спіл­ку­ва­н­ня. Це — ан­ти­чна тра­ди­ція. Не­дар­ма ж «шко­ла» ла­тинсь- кою мо­вою — ludus, тоб­то гра, за­ба­ва, а гре­цькою — schole, до­зві­л­ля. Сьо­го­дні ба­чи­мо ці­ка­ві спро­би ожи­ви­ти осві­ту, з по­хму­рої зро­би­ти її сві­тлою: зга­дай­мо до­свід фін­ської шко­ли чи дум­ки ві­до­мо­го екс­пер­та з пи­тань осві­ти Ке­на Ро­бін­со­на. До ре­чі, йо­го книж­ка «Шко­ла май­бу­тньо­го» в укра­їн­сько­му пе­ре­кла­ді не­що­дав­но по­ба­чи­ла світ у львів­сько­му ви­дав­ни­цтві «Лі­то­пис». Спро­бу­є­мо, от­же, по­вер­ну­ти­ся до осві­ти, якою бу­ла во­на в ан­ти­чних, чиї по­гля­ди так гар­но ре­зю­му­вав Ян Амос Ко­мен­ський у «Ве­ли­кій ди­да­кти­ці». «Йти за при­ро­дою, як за про­від­ни­цею», — ось про­від­на дум­ка ми­сли­те­лів сто­ї­чної шко­ли й ав­то­ра «Ди­да­кти­ки». Ми ж не ли­ше в осві­ті, ай в усьо­му ін­шо­му, хоч як це при­кро, йде­мо про­ти при­ро­ди, яка для цих же сто­ї­ків бу­ла си­но­ні­мом Бо­га. Ві­до­мий гре­цист, до­ктор фі­ло­ло­гі­чних та істо­ри­чних на­ук, про­фе­сор Со­ло­мон Лур’є зби­рав сво­їх сту­ден­тів у се­бе вдо­ма на гур­тко­ві за­ня­т­тя, де й вів із ни­ми, якщо сло­ва­ми Ера­зма Рот­тер­дам­сько­го, «до­ма­шні бе­сі­ди» (ме­ні по­ща­сти­ло бу­ти чле­ном цьо­го гур­тка).

«МИ Є СВІДКАМИ ДЕВАЛЬВАЦІЇ СЛО­ВА, ОТ­ЖЕ — Й ЛЮ­БО­ВІ»

— На ва­шу дум­ку, яка до­ля лю­ди­ни гу­ма­ні­тар­ної в ХХІ сто­літ­ті — ін­но­ва­цій і те­хно­ло­гій?

— Якщо зва­жи­ти на ни­ні­шнє став­ле­н­ня до гу­ма­ні­тар­них на­ук, та й не ли­ше в Укра­ї­ні, — то сум­но: зга­дай­мо хо­ча б ві­зії Рея Бре­дбе­рі. Дехто з мо­їх одно­кур­сни­ків, сту­ден­тів 1950-х ро­ків, хо­див в уні­вер­си­тет ще... з ка­ла­ма­рем; сьо­го­дні­шні ін­но­ва­ції — то бу­ла сфе­ра фан­та­сти­ки. Але стрім­кий роз­ви­ток те­хно­ло­гій су­про­во­джу­є­ться та­ким же стрім­ким від­хо­дом від сло­ва — то­го, яким ба­чи­ла, рад­ше чу­ла (чи­та­ли то­ді ще тіль­ки вго­лос) лю­ди­на ан­ти­чна, ре­не­сан­сна, ба на­віть цих же 1950-х ро­ків, ко­ли на­у­ко­во-те­хні­чний про­грес ли­ше на­би­рав роз­го­ну. Ми є свідками девальвації сло­ва, от­же — й лю­бо­ві, як про це пи­са­ла Окса­на Па­хльов­ська у пе­ред­мо­ві до збір­ки по­е­зій «Я не ска­жу то­бі, що це лю­бов» іта­лій­сько­го по­е­та, ав­то­ра ори­гі­наль­них сту­дій із про­блем су­ча­сної куль­ту­ри Кор­ра­до Ка­ла­бро. Кни­гу — а її ви­дав, зно­ву ж та­ки, «Лі­то­пис» 2009 ро­ку в пе­ре­кла­ді О. Па­хльов­ської — пре­зен­ту­ва­ли у при­су­тно­сті ав­то­ра в Ки­є­ві. Ме­ні по­ща­сти­ло бу­ти на пре­зен­та­ції. Пам’ятаю й де­які фра­зи: «По­е­зія Ка­ла­бро — бо­роть­ба з де­валь­ва­ці­єю лю­бо­ві й сло­ва, двох уні­вер­саль­них сти­хій люд­сько­го бу­т­тя» (до­да­мо: на­віть са­ме сло­во «лю­бов» ви­гна­но з на­шої мо­ви — «ко­ха­н­ня» за­мість ньо­го). Але хто бо­ре­ться, у то­го му­сить бу­ти бо­дай якийсь від­со­ток опти­мі­зму. Чую й го­лос ав­то­ра: «Ми за­ну­ре­ні в по­то­ки слів, а те­хно­ло­гі­чні від­кри­т­тя їх при­мно­жу­ють, кло­ну­ють, змі­шу­ють, стра­ти­фі­ку­ю­чи по­ро­жне­чу. Одним із ви­явів ха­о­су сьо­го­дні­шньо­го сві­ту є не­стер­пне па­то­ло­гі­чне ба­га­то­слів’я — ба­га­то­слів’я усне й пи­сьмо­ве. Але при та­кій на­дмір­но­сті слів по­тре­ба в по­е­зії, по- тре­ба в по­е­ти­чній стру­кту­рі на­ро­джу­є­ться — хоч як це па­ра­до­ксаль­но зву­чить — якраз че­рез спу­сто­ше­н­ня її змі­сту». Отож, гу­ма­ні­тар­на лю­ди­на, за­га­лом лю­ди­на (во­на ж по­кли­ка­на бу­ти лю­дя­ною, тоб­то гу­ман­ною, гу­ма­ні­тар­ною) му­сить бо­ро­ти­ся за свою до­лю, іна­кше, при всій стрім­ко­сті те­хні­чних до­ся­гнень, іти­ме в ні­ку­ди. Адже не сло­во при лю­ди­ні, щоб бу­ти сло­вом, а лю­ди­на при сло­ві, щоб бу­ти лю­ди­ною. «Якою ж пре­кра­сною є лю­ди­на, якщо во­на — лю­ди­на!» — спро­буй­мо по­ди­ву­ва­ти­ся ра­зом із дав­ньо­гре­цьким дра­ма­тур­гом Ме­нан­дром; сьо­го­дні, на жаль, не бра­кне на­го­ди по­ди­ву­ва­ти­ся про­ти­ле­жно­му: який то жах, ко­ли лю­ди­на — не­лю­дом стає!

«ДБАЙМО, ЩОБ У СУ­СПІЛЬ­СТВІ МЕНШАЛО ТИХ, ХТО СПРАГЛИЙ «ХЛІБА Й ВИДОВИЩ»

— Що для вас ан­ти­чність — мо­жли­вість спіл­ку­ва­ти­ся з су­ча­сни­ка­ми чи «ве­жа зі сло­но­вої кіс­тки»?

— Ще 1983 ро­ку ки­їв­ське ви­дав­ни­цтво «Мо­лодь» ви­да­ло мою пер­шу про­зо­ву книж­ку «Жи­ва ан­ти­чність » , що мі­сти­ла по­е­ти­чні опо­віді про ви­да­тних пи­сьмен­ни­ків Ста­ро­дав­ньої Гре­ції і Ри­му; від­то­ді книж­ку три­чі пе­ре­ви­да­ва­ло львів­ське ви­дав­ни­цтво «Срі­бне сло­во». А за рік пе­ред тим у ки­їв­сько­му ви­дав­ни­цтві «Дні­про» ви­йшов мій пов­ний пе­ре­клад тво­рів Го­ра­ція. Так я роз­по­чав своє спіл­ку­ва­н­ня з чи­та­ча­ми — низ­кою пе­ре­кла­дних та ори­гі­наль­них тво­рів; до ре­чі, са­ме 55 ро­ків то­му по­ба­чив світ пер­ший мій пе­ре­клад но­во­зна­йде­ної то­ді ко­ме­дії зга­да­но­го ко­ме­діо­гра­фа Ме­нан­дра «Ві­длю­дник». Не­що­дав­но я пе­ре­клав цей твір за­но­во: хо­чу зі­ста­ви­ти ці два пе­ре­кла­ди, уна­о­чни­ти стеж­ку, якою я на­бли­жав­ся до ан­ти­чно­го ав­то­ра, от­же — й до нинішнього чи­та­ча. Спіл­ку­ю­ся не ли­ше книж­ка­ми: є у ме­не, і це до­дає опти­мі­зму, чи­ма­ло при­я­те­лів се­ред су­ча­сної мо­ло­ді, що йде до ан­ти­чних дже­рел, за­га­лом до сер­йо­зної лі­те­ра­ту­ри. Тіль­ки- но ви­йшов пе­ре­клад тво­рів Го­ра­ція, отри­мав я, пам’ятаю, ли­ста від не­ві­до­мо­го ме­ні чи­та­ча із тих те­ре­нів Укра­ї­ни, де ни­ні вій­на; пам’ять збе­ре­гла на­віть пер­шу фра­зу: «На сто­ле у ме­ня Го­ра­ций и «Эле­ктрон в хи­ми­че­ских про­цес­сах». Сьо­го­дні «лі­ри­ки й фі­зи­ки», що теж все­ляє на­дію, вже не ве­дуть су­пе­ре­чок — єд­на­ю­ться.

— Які уро­ки ав­то­ри ан­ти­чно­сті мо­жуть да­ти су­ча­сно­му укра­їн­сько­му су­спіль­ству? І по­лі­ти­кам ХХІ сто­лі­т­тя?

— Се­не­ка у сво­їх «Ді­а­ло­гах» за­ува­жив: «Не так уже все га­разд у на­шо­му су­спіль­стві, щоб до­ві­ря­ти біль­шо­сті». Отож, пер­ший урок, рад­ше по­ра­да: дбаймо, щоб у су­спіль­стві меншало тих, хто спраглий «хліба й видовищ», щоб ви­со­кі сло­ва «гро­ма­да», «на­род» до­мі­ну­ва­ли над успад­ко­ва­ни­ми від то­та­лі­тар­ної до­би «на­тов­пом», «на­се­ле­н­ням» — зга­дай­мо ти­та­ні­чні зу­си­л­ля Іва­на Фран­ка, йо­го по­слі­дов­ни­ків ве­сти на­род уго­ру, не роз­ва­жа­ю­чи йо­го де­ше­ви­зною, а за­лу­ча­ю­чи до ви­со­ких зраз­ків сві­то­вої куль­ту­ри, про­бу­джу­ю­чи на­ціо­наль­ну гор­дість, істо­ри­чну пам’ять і са­мо­по­ва­гу. У них, ан­ти­чних, ма­є­мо пе­ре­йма­ти на­у­ку, як нам із га­ла­сли­вих, спо­жи­ва­цьких бу­днів «ви­пір­на­ти до кра­що­го жи­т­тя» — вдо­воль­ня­ти­ся до­ста­тнім, ко­ли йде­ться про по­тре­би ті­ла, і жа­да­ти де­да­лі ба­га­тшої ду­хов­ної по­жи­ви. Во­ни, ан­ти­чні, з гір­кою іро­ні­єю за­ува­жи­ли: «Кра­дії при­ва­тно­го май­на хо­дять у кай­да­нах, а су­спіль­но­го — у зо­ло­ті». Остан­нім, зві­сно, не до впо­до­би най­го­лов­ні­ший за­клик ан­ти­чних, та й на­шо­го Ско­во­ро­ди, — жи­ти у зла­го­ді з при­ро­дою, вдо­воль­ня­ти­ся скром­ним, до­ста­тнім. А втім, не вра­хо­ву­ю­чи ви­со­кої кла­си­ки, ан­ти­чні апе­лю­ва­ли не так до су­спіль­ства, як до окре­мої лю­ди­ни, що вже в ел­лі­ні­сти­чну до­бу фа­кти­чно бу­ла від­сто­ро­не­на від актив­но­го по­лі­ти­чно­го жи­т­тя. За-

На­ша хво­ро­ба, що від ко­ло­ні­аль­но­го ста­ну Укра­ї­ни, — хро­ні­чна, лі­ку­ва­ти її осо­бли­во важ­ко. «Пі­знай се­бе», — по­вто­ри­ли б нам свою по­ра­ду ан­ти­чні — свою істо­рію, свою дав­ню куль­ту­ру, пи­сьмен­ство (чо­го вар­тий хо­ча б йо­го ла­ти­но­мов­ний пласт!). Ма­є­мо зро­зу­мі­ти, що на шля­ху до справ­жньої не­за­ле­жно­сті му­си­мо на­сам­пе­ред по­збу­ва­ти­ся за­ле­жно­сті від ко­ли­шньої ме­тро­по­лії, му­си­мо ви­хо­ди­ти з ті­єї хво­ро­би (ко­ру­пція, по­чу­т­тя мен­шо­вар­то­сті — най­важ­чі, най­глиб­ше за­ко­рі­не­ні її сим­пто­ми). «Ті­ка­ю­чи, без на­ле­жно­го ро­зу­мі­н­ня, від одних хиб, — за­ува­жив Го­ра­цій, — впа­да­є­мо у ще біль­ші»

кли­ка­ли не зне­осо­блю­ва­ти­ся — за всіх об­ста­вин бу­ти со­бою, а як ба­га­то су­ча­сних те­хно­ло­гій у сві­ті ур­ба­ні­зо­ва­но­му, який до то­го ж гло­ба­лі­зу­є­ться, пра­цює, вла­сне, на зне­осо­бле­н­ня, і то не тіль­ки окре­мої лю­ди­ни, а й на­ро­ду! Але най­ва­жли­ві­ший за­клик ан­ти­чних — не існу­ва­ти, а жи­ти; на цьо­му акцен­ту­вав наш Ко­бзар: «А дай жи­ти, сер­цем жи­ти...», ко­жну мить ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти для то­го, щоб ста­ти лю­ди­ною, вдо­ско­на­лю­ю­чи у со­бі те, чим лю­ди­на, вла­сне, є лю­ди­ною, — свою дум­ку, своє ду­хов­не на­ча­ло «ча­сто­чку не­бе­сно­го по­ди­ху»; до­да­мо ни­ні: пле­ка­ю­чи й свою на­ціо­наль­ну іден­ти­чність. Хто б хо­тів до­від­а­тись, як рим­ський ін­те­лі­гент ча­сів ім­пе­ра­то­ра Тра­я­на про­во­див свій до­звіль­ний день, то про це — в одно­му з ли­стів Плі­нія Мо­лод­шо­го; до­бір­ку най­ці­ка­ві­ших йо­го ли­стів в укра­їн­сько­му пе­ре­кла­ді я опу­блі­ку­вав на­при­кін­ці ми­ну­ло­го ро­ку у ча­со­пи­сі «Дзвін». Що ж до по­лі­ти­ків, то рим­ля­ни, пе­ре­д­усім аде­пти сто­ї­чної шко­ли, на­га­ду­ва­ли б сьо­го­дні: «Сло­ва під­твер­джуй ді­ла­ми». До ре­чі, рим­ський се­нат у 458 р. до н. е. пря­мо-та­ки від плу­га — до ди­кта­тор­сько­го кер­ма по­кли­кав Квін­кція Цін­цін­на­та, який жив на се­лі й був зраз­ком по­ря­дно­сті й му­жно­сті. За ко­ро­ткий час, упо­рав­шись із по­кла­де­ним на ньо­го зав­да­н­ням, по­ря­ту­вав Рим, що опи­нив­ся у скру­ті, й не зба­га­тив­шись ані на ше­ляг — а мав усю пов­но­ту вла­ди! — він зно­ву ж по­вів плу­га сво­єю скром­ною нив­кою (пра­цю хлі­бо­ро­ба вва­жа­ли най­бла­го­ро­дні­шою).

«АН­ТИ­ЧНІСТЬ ЧЕ­КАЄ НА ДІА­ЛОГ. ПО­ТРІ­БНО ЛИ­ШЕ КРОК СТУПИТИ»

— Сво­го ча­су ви за­ува­жи­ли, що су­ча­сне люд­ство са­ме по­бу­ду­ва­ло бар’єр між со­бою та ан­ти­чні­стю, а йо­го не ма­ло б бу­ти. Чи мо­жли­во сьо­го­дні зруй­ну­ва­ти цей бар’єр? Як це зро­би­ти?

— Лю­ди схиль­ні бу­ду­ва­ти бар’єри, рад­ше му­ри, які до­во­ди­ться по­тім роз­би­ра­ти це­глин­ка за це­глин­кою чи руй­ну­ва­ти, про що пи­сав, зокре­ма, Жан Ва­ньє у ві­до­мо­му тво­рі «До­ро­га до­до­му» (ві­дгук на цю книж­ку в укра­їн­сько­му пе­ре­кла­ді Ган­ни Ко­сів — зно­ву ж та­ки у львів­сько­му «Дзво­ні» за ми­ну­лий рік). Один із та­ких не­ру­ко­твор­них (а їх осо­бли­во важ­ко руй­ну­ва­ти) му­рів — між на­ми й ан­ти­чни­ми. Не одра­зу він по­став, не одра­зу й впа­де. Для то­та­лі­тар­ної си­сте­ми зав­жди бу­ли не­без­пе­чни­ми во­ле­лю­бні ідеї дав­ніх ел­лі­нів, сто­ї­чна без­ком­про­мі­сність рим­лян. Се­ред ба­га­тьох го­ло­сів по­слу­хай­мо хо­ча б Есхі­ла: «Хто страх здо­лав, у то­го й мо­ва віль­на» чи Го­ра­ція: «Май від­ва­гу спро­мог­ти­ся на свою му­дрість». Зга­дай­мо до­лю нео­кла­си­ків, пе­ре­д­усім М. Зе­ро­ва, на­ших ди­си­ден­тів, які й страх до­ла­ли, й на свою му­дрість спро­ма­га­ли­ся. Втім, мур зво­ди­ла й осві­тня си­сте­ма — ви­кла­да­чі-ан­ти­чни­ки (бу­ли й та­кі в си­сте­мі гім­на­зій­ної осві­ти), про них — у жар­тів­ли­вій епі­та­фії: «Тут ле­жить не­ща­сний сту­ден­ти­на: йо­го за­мор­ду­ва­ли гре­ка і ла­ти­на». Акцен­ту­ва­ли пе­ре­ва­жно те, чим ми рі­зни­мось, а не те, що єд­нає нас, су­ча­сних і дав­ніх, — на рів­ні ду­мок, по­чут­тів, на­стро­їв. Се­ред ба­га­тьох ду­мок (афо­ри­змів), які все­та­ки про­би­ли­ся че­рез той мур, бу­ла й ця, з Се­не­ки: «Ні­чо­го не­має та­ко­го, чо­го б не мо­гла здо­бу­ти зав­зя­та пра­ця, на­пру­же­не й пиль­не ста­ра­н­ня». Її від­лу­н­ня, що у пер­ві­сній вер­сії гім­ну Укра­ї­ни на сло­ва П. Чу­бин­сько­го: «А зав­зя­т­тя, пра­ця щи­ра сво­го ще до­ка­же», — вар­то й сьо­го­дні по­вто­рю­ва­ти. Вер­гі­лі­є­ва «Ене­ї­да» вчи­ла нас, як бу­ду­ва­ти дер­жа­ву; йо­го ж фі­ло­соф­ська по­е­ма «Про хлі­бо­роб­ство» («Ге­ор­гі­ки») — як у ній го­спо­да­рю­ва­ти. Як да­ва­ло­ся нам одне й дру­ге, як да­є­ться й тепер — зай­ве й го­во­ри­ти.

— На ваш по­гляд, лю­ди­ні су­ча­сній вда­ло­ся б на­ла­го­ди­ти між­куль­тур­ний діа­лог че­рез ві­ки з лю­ди­ною ан­ти­чною?

— Ан­ти­чність — му­дра, всмі­хне­на жін­ка, яка че­рез ча­со­ві пле­са ( зга­дай­мо на­шу пі­сню: « Че­рез рі­чень­ку, че­рез дру­гую...») по­дає нам ру­ку, хо­че нас по­чу­ти. Сьо­го­дні во­на всмі­ха­є­ться сум­но, звер­та­ю­чись до нас уста­ми ві­щої Кас­сан­дри з тра­ге­дії Ев­рі­пі­да: «Отож ро­зум­ний хай вій­ни сто­ро­ни­ться, / А по­ча­лась — за край свій хай жи­т­тя кла­де». Уста­ми Са­пфо — мо­вить про най­ва­жли­ві­ше, без чо­го й жи­т­тя втра­чає сенс: «При­йде час — по­мре­мо, /Лю­дям, однак,/ Пам’ять за­ли­ши­мо » . .. Ан­ти­чність че­кає на діа­лог. По­трі­бно ли­ше крок ступити. Не в ре­аль­но­му — ду­хов­но­му про­сто­рі. Від­чу­ти жи­ву ду­шу. І що даль­ша від­стань у ча­сі, то при­єм­ні­шою, зво­ру­шли­ві­шою бу­де зу­стріч, ці­ка­ві­шою — бе­сі­да...

— А як бу­ти з діа­ло­гом се­ред нас, су­ча­сних? Як на­ла­го­ди­ти плі­дний і кон­стру­ктив­ний діа­лог, на­при­клад, між укра­їн­ця­ми, що по рі­зні бе­ре­ги Дні­пра? Або ж між ти­ми, хто по рі­зні бо­ки ни­ні­шніх ба­ри­кад?

— Зно­ву ж спли­ва­ють у пам’яті сло­ва на­шої пі­сні: «Не та роз­мо­ва, не тії сло­ва...» Не по­лю­бля­є­мо ни­ні го­во­ри­ти про ві­чне, то­му й з ан­ти­чні­стю не на­ла­го­джу­є­ться діа­ло­гу. Але й те, як спіл­ку­є­мо­ся ми, сучасні, го­ді на­зва­ти діа­ло­гом, а без ньо­го й по­ступ — не по­ступ. Ду­же ча­сто не чу­є­мо одне одно­го, бо не тіль­ки го­во­ри­ти, а й слу­ха­ти від­учи­лись: ан­ти­чні пле­ка­ли не тіль­ки ми­сте­цтво мов­ле­н­ня, а й му­дро­го мов­ча­н­ня. А ко­ли й го­во­ри­мо, то не уто­чню­є­мо, як це ра­див Де­карт, зна­чень слів; звід­си — й по­стій­ні не­по­ро­зу­мі­н­ня: вій­на, ска­жі­мо, — то вій­на, а не якісь абре­ві­а­ту­ри; де­мо­кра­тія — вла­да на­ро­ду, а не на­се­ле­н­ня; ци­ві­лі­за­ція, при­найм­ні, у ро­зу­мін­ні ан­ти­чних, — це по­сту­по­вий пе­ре­хід від ста­ну пер­ві­сної ди­ко­сті до лю­дя­но­сті, де го­лов­ним чин­ни­ком є сло­во, став­ле­н­ня лю­ди­ни до сло­ва, ро­зу­мі­н­ня йо­го ви­со­кої, лю­ди­но­твор­чої фун­кції... А що­до діа­ло­гу по рі­зні бе­ре­ги Дні­пра, то це — про­цес три­ва­лий, осві­тній, про­сві­тни­цький; по­трі­бно від­нов­лю­ва­ти втра­че­не (час­тко­во і з на­шої ви­ни) те гли­бо­ке «чу­т­тя єди­ної ро­ди­ни», під­ґрун­тям яко­го є єди­на, рідна мо­ва. В екс­тре­маль­них си­ту­а­ці­ях «по рі­зні бо­ки ни­ні­шніх ба­ри­кад» (тра­пля­ю­ться й та­кі ди­ва) про­зрі­н­ня мо­же при­хо­ди­ти мит­тє­во...

— Як по­трі­бно «лі­ку­ва­ти» пос­тко­ло­ні­аль­ність Укра­ї­ни?

— Се­не­ка хво­ри­ми вва­жав за­га­лом усіх лю­дей, у то­му чи­слі й се­бе. Здо­ров’я при­хо­дить із му­дрі­стю (фі­ло­со­фія — ці­ли­тель­ка); пер­ший крок до оздо­ров­ле­н­ня — це усві­дом­ле­н­ня сво­єї хво­ро­би. На­ша хво­ро­ба, що від ко­ло­ні­аль­но­го ста­ну Укра­ї­ни, — хро­ні­чна, лі­ку­ва­ти її осо­бли­во важ­ко. «Пі­знай се­бе», — по­вто­ри­ли б нам свою по­ра­ду ан­ти­чні — свою істо­рію, свою дав­ню куль­ту­ру, пи­сьмен­ство (чо­го вар­тий хо­ча б йо­го ла­ти­но­мов­ний пласт!). Ма­є­мо зро­зу­мі­ти, що на шля­ху до справ­жньої не­за­ле­жно­сті му­си­мо на­сам­пе­ред по­збу­ва­ти­ся за­ле­жно­сті від ко­ли­шньої ме­тро­по­лії, му­си­мо ви­хо­ди­ти з ті­єї хво­ро­би ( ко­ру­пція, по­чу­т­тя мен­шо­вар­то­сті — най­важ­чі, най­глиб­ше за­ко­рі­не­ні її сим­пто­ми). «Ті­ка­ю­чи, без на­ле­жно­го ро­зу­мі­н­ня, від одних хиб, — за­ува­жив Го­ра­цій, — впа­да­є­мо у ще біль­ші». У край­но­щі впа­да­є­мо: якщо го­во­ри­ти про мо­ву, то при­гор­ща­ми ви­ки­да­є­мо з на­шої мо­ви дав­ні укра­їн­ські сло­ва, цу­ра­є­мо­ся ви­со­ко­го сти­лю, від­да­є­мо на­ше, рі­дне, у чу­жі ру­ки. Хво­ро­му по­трі­бен роз­ва­жний спо­кій, а не га­ря­чко­ва ме­ту­шня. По­трі­бна — про­ду­ма­на, си­стем­на бо­роть­ба за здо­ров’я. По­трі­бно і слу­ха­ти на­шо­го Ко­бза­ря, і ві­ри­ти йо­му: « Бо­рі­те­ся — по­бо­ре­те... » Не тіль­ки во­ро­га, а й се­бе, а це (зно­ву ж ан­ти­чні) — удві­чі важ­че.

МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.