Остан­ні зу­бри Во­ли­ні

Чи ви­жи­вуть во­ни в умо­вах су­сід­ства з при­ва­тни­ми ми­слив­ськи­ми го­спо­дар­ства­ми, бо лі­си пе­ре­да­но в орен­ду на кіль­ка де­ся­ти­літь?

Den (Ukrainian) - - Суспільство - На­та­лія МАЛІМОН, «День», Луцьк Фото Окса­ни ЧУРИЛО

ЗВІД­КИ ВО­НИ ПРИЙШЛИ?

На Во­ли­ні зу­бри з’яви­ли­ся 1965 ро­ку, їх за­ве­зли із Бі­ло­везь­кої Пу­щі в рам­ках чин­ної то­ді в Ра­дян­сько­му Со­ю­зі про­гра­ми з ре­а­клі­ма­ти­за­ції цих мо­гу­тніх тва­рин. У сві­ті вже за­ли­ша­ло­ся їх ду­же ма­ло, остан­ньо­го зу­бра на во­лі за­стре­ли­ли у двад­ця­тих ро­ках ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя, про до­лю ін­ших тур­бу­ва­ла­ся лю­ди­на, ство­рю­ю­чи за­по­від­ни­ки та ре­зер­ва­ції. Зу­бри не є чу­жи­ми для Во­ли­ні, во­ни бу­ли ме­шкан­ця­ми пра­ві­чних, пер­ві­сних во­лин­ських лі­сів із не­за­пам’ятних ча­сів. Ві­до­мо, що на зна­ме­ни­тий з’їзд єв­ро­пей­ських мо­нар­хів, який від­був­ся в Лу­цьку 1429 ро­ку, зу­брів по­да­ва­ли що­дня до сто­лу єв­ро­пей­ської ко­ро­лів­ської зна­ті де­ся­тка­ми, якщо не со­тня­ми. 14 но­во­при­бу­лих во­лин­ських зу­брів (пе­ре­ве­зли 15, один від­ра­зу здох) у до­брих умо­вах ду­же швид­ко да­ли до­бре по­том­ство. На Во­ли­ні ще жи­ві лю­ди (лі­сни­ки, єге­рі, еко­ло­ги), які на по­ча­тку 90-х ро­ків ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя (час най­біль­шо­го роз­кві­ту жи­т­тя зу­брів у на­шо­му краї) ба­чи­ли й за­фі­ксу­ва­ли на фо­то­апа­рат зу­бря­чі ста­да у 80 го­лів! За­га­лом же їх бу­ло по­над дві со­тні, а зубр на­прав­ду є про­сто ду­же ве­ли­кою ко­ро­вою, якій по­трі­бно ж десь па­сти­ся.

Тва­ри­ни по­ча­ли з лі­сів ви­хо­ди­ти на кол­го­спні по­ля, люд­ські го­ро­ди і вчи­ня­ли там справ­жній рей­вах... Ни­ні чи­ма­ло люд­ських го­ро­дів (бо кол­го­спів не­ма) у де­яких ра­йо­нах Во­ли­ні так са­мо стра­жда­ють від ди­ких ка­ба­нів, остан­ні по­чу­ва­ю­ться до­сить без­кар­но, бо їх ще не спі­тка­ла до­ля зу­брів, по­пу­ля­цію яких ви­рі­ши­ли змен­ши­ти так зва­ни­ми се­ле­кцій­ни­ми від­стрі­ла­ми. Від­стрі­лю­ва­ти ма­ли б ста­рих, хво­рих, але...

Жур­на­ліст, фо­то­ху­до­жник, а про­сті­ше ка­жу­чи — справ­жній зна­вець істо­рії Во­ли­ні, її лі­то­пи­сець Ва­ле­рій МЕЛЬНИК роз­ка­зує:

— 1979 ро­ку двоє жи­те­лів Кі­ве­рець за­би­ли сам­ку зу­бра і ви­ве­зли м’ясо при­ва­тним «Мо­скви­чем». Їх роз­шу­ка­ли і по­ка­ра­ли: отри­ма­ли по три-чо­ти­ри ро­ки ре­аль­но­го тю­рем­но­го тер­мі­ну, а ав­то­мо­біль кон­фі­ску­ва­ли. Та­ким то­ді бу­ло став­ле­н­ня дер­жа­ви до зу­бра. Ми­слив­ська спіль­но­та чі­тко зна­ла, що цю тва­ри­ну не мо­жна чі­па­ти. А при­клад з по­ка­ра­н­ням бра­ко­ньє­рів да­вав си­гнал: так бу­де з ко­жним, хто по­ру­шить пи­са­ний за­кон і не­пи­са­ну за­по­відь: «Не убий зу­бра!». Я чи­тав істо­ри­чні до­ку­мен­ти, зокре­ма ча­сів Ве­ли­ко­го кня­зів­ства Ли­тов­сько­го, в яке вхо­ди­ли й во­лин­ські зем­лі. В них чі­тко ска­за­но: якщо ти го­ло­дний, ма­єш по­тре­бу, мо­жеш за­би­ти зу­бра (це сто­су­ва­ло­ся й ін­ших тва­рин, яких то­ді, за­ува­жи­мо, ба­га­то во­ди­ло­ся у во­лин­ських лі­сах). За­ра­ди по­ті­хи ні­хто зві­ра не бив. Лі­сни­чий мав пра­во за­стре­ли­ти бра­ко­ньє­ра, «як пса», про­сто на мі­сці, бі­ля ту­ші впо­льо­ва­ної ним тва­ри­ни. Бра­ко­ньє­ра за вби­то­го зу­бра ка­ра­ли сі­мо­ма ти­жня­ми тюр­ми, бу­ли й ін­ші по­ка­ра­н­ня, то­му вби­ва­ти зу­бра бу­ло про­сто еко­но­мі­чно не­ви­гі­дно, дер­жа­ва про це по­тур­бу­ва­ла­ся. Ко­ли ждо­зво­ли­ли так зва­ний се­ле­кцій­ний від­стріл, зубр на Во­ли­ні пе­ре­став бу­ти не­до­тор­кан­ним, у хід, на жаль, пі­шли при­ла­ди ні­чно­го ба­че­н­ня, сер­йо­зна зброя... І ду­же швид­ко ці ве­ли­чні тва­ри­ни зна­чною мі­рою пе­ре­ко­чу­ва­ли з лі­су на ков­ба­сні...

ЯК ЇХ ПО­ТІМ РЯТУВАЛИ?

Най­біль­ша кіль­кість зу­брів, яку одно­ча­сно у во­лин­сько­му лі­сі ба­чив Ва­ле­рій Мельник (а він, зокре­ма, відпрацював і в прес-слу­жбі Во­лин­сько­го обла­сно­го управ­лі­н­ня лі­со­во­го та ми­слив­сько­го го­спо­дар­ства), бу­ла всьо­го 14 осо­бин. Са­ме во­лин­ські лі­сів­ни­ки сво­го ча­су про­бу­ва­ли від­ро­ди­ти по­пу­ля­цію зві­ра. 2008 ро­ку бу­ло обла­што­ва­но на­віть два во­льє­ри — ма­лий і ве­ли­кий, і тіль­ки ма­лий за­ймав 45 ге­кта­рів лі­су бі­ля Зві­ро­ва. Сю­ди з Він­нич­чи­ни при­ве­зли кіль­ка зу­брів, зу­бри­ха май­же від­ра­зу здо­хла. Ка­жуть, що її за­бра­ли від те­ля­ти, отри­ма­ла ма­стит і за­ги­ну­ла, але офі­цій­ний ви­сно­вок, зві­сно, ін­ший: ін­фе­кцій­не за­хво­рю­ва­н­ня. На­ра­зі у ве­ли­ко­му во­льє­рі (ма­лий бу­ло зни­ще­но сти­хі­єю, і тва­ри­ни отри­ма­ли до­ступ да­лі) ме­шка­ють два зу­бри: ба­тько та син, ко­трі не ма­ють кон­та­ктів зі сво­ї­ми ро­ди­ча­ми, що ви­жи­ва­ють на­чеб­то на во­лі, але якій?.. На те­ри­то­рії, де до­зво­ле­но по­лю­ва­н­ня. При­чо­му ці ма­си­ви, в які ди­во­ви­жним чи­ном уві­йшов і за­ка­зник «Зубр», від­да­но в орен­ду при­ва­тним ми­слив­ським го­спо­дар­ствам. Від­да­но на 25 ро­ків.

При­га­дую, що ко­ли­шній на­чаль­ник Во­лин­сько­го обла­сно­го управ­лі­н­ня лі­со­во­го і ми­слив­сько­го го­спо­дар­ства Бо­г­дан Ко­лі­сник не один раз зби­рав на прес-кон­фе­рен­ції жур­на­лі­стів, яких, однак, іро­ні­чно міг на­зва­ти «зу­бро­вє­да­ми». Обі­цяв при­вез­ти зу­брів то з Бі­ло­везь­кої Пу­щі, то з Ні­меч­чи­ни, бо ста­до ду­же по­тре­бу­ва­ло сві­жої кро­ві, при­вез­ти не ко­штом дер­жа­ви, а за за­ро­бле­ні лі­сів­ни­ка­ми гро­ші (а одна та­ка тва­рин­ка з Він­нич­чи­ни ко­шту­ва­ла то­ді 15 ти­сяч гри­вень). По­го­лів’я зу­брів на Во­ли­ні ка­та­стро­фі­чно ско­ро­чу­ва­ло­ся, во­ни зни­ка­ли не­ві­до­мо ку­ди і від чи­їх рук. Гро­мад­ськість ста­ви­ла ці за­пи­та­н­ня. Але чо­му за­глу­хла спра­ва із по­став­ка­ми з Бі­ло­везь­кої Пу­щі та Ні­меч­чи­ни, не­ві­до­мо, про­те в якийсь мо­мент на­чаль­ник управ­лі­н­ня по­чав про­во­ди­ти лі­нію, що зу­бра­ми ма­ють опі­ку­ва­ти­ся еко­ло­ги, а не лі­сів­ни­ки. Хо­ча ме­шкає цей чер­во­но­кни­жний звір не в по­лях же, а в лі­сах, і має охо­ро­ня­ти­ся са­ме го­спо­да­ря­ми лі­сів.

ЯК ЇХ ТЕПЕР РАХУЮТЬ?

На­ра­зі скла­да­є­ться вра­же­н­ня, що зу­бри фа­кти­чно по­ки­ну­ті на­при­зво­ля­ще. І по­ки­ну­ті не вчо­ра, а зна­чно ра­ні­ше. Як ка­жуть: «Не­ма ті­ла — не­ма ді­ла». Не бу­де тут зу­брів, здо­хне чи вб’ють остан­ньо­го, і ні­хто ні­чо­го не за­пи­ту­ва­ти­ме. А що зни­кне один із брен­дів, сим­во­лів Во­ли­ні — то ни­ні це ма­ло кому ці­ка­во. Ска­жуть: вій­на, бур­штин, по­лі­ти­ка... Вла­сне, зни­кне звір, який за ти­ся­чо­лі­т­тя, не змі­нив­шись ззов­ні, ді­йшов від ча­сів остан­ньо­го льо­до­ви­ка аж до ХХІ сто­лі­т­тя. Зу­бра не­про­сто по­ба­чи­ти і ду­же важ­ко сфо­то­гра­фу­ва­ти. Для цьо­го по­трі­бна по­ту­жна те­хні­ка і ве­ли­че­зне тер­пі­н­ня. Ближ­че, ніж на 50 ме­трів, лю­дей во­ни до се­бе й не під­пу­ска­ють. То­му ча­сто їх кіль­кість ви­зна­ча­ють за слі­да­ми на сні­гу та... їхні­ми екс­кре­мен­та­ми.

Ці­єї зи­ми по­шу­ка­ми зу­брів на те­ри­то­рії Зві­рів­сько­го лі­сни­цтва, ку­ди їх пів­сто­лі­т­тя то­му і за­ве­зли-по­се­ли­ли, зайня­ла­ся ди­ре­кція На­ціо­наль­но­го при­ро­дно­го пар­ку «Цу­ман­ська пу­ща». За­лу­чи­ли во­лон­те­рів із рі­зних ку­то­чків Укра­ї­ни, до­лу­чи­ли­ся так зва­ні гро­мад­ські акти­ві­сти. Парк має сво­єю ем­бле­мою зо­бра­же­н­ня зу­бра, а те­ри­то­рія за­по­від­ни­ка «Зубр» йо­му... не на­ле­жить. 2013 ро­ку «ве­ли­кі лю­ди»), «го­спо­да­рі Во­ли­ні» (дехто вже й на то­му сві­ті) по­с­при­я­ли, що Во­лин­ська обла­сна ра­да пе­ре­да­ла в орен­ду при­ва­тним ми­слив­ським го­спо­дар­ствам зна­чні лі­со­ві ма­си­ви бі­ля Зві­ро­ва. Тут від­бу­ва­ю­ться по­лю­ва­н­ня на ка­ба­нів, оле­нів, і хо­ча не до­зво­ле­но по­лю­ва­н­ня «бри­га­да­ми», але во­но від­бу­ва­є­ться, про що не раз пи­са­ли й у во­лин­ській пре­сі. І ни­ні, як по­ві­до­мив ди­ре­ктор пар­ку «Цу­ман­ська пу­ща» Ігор Квач, ко­ли шу­ка­ли в лі­сі зу­брів, ба­чи­ли ком­па­нії ми­слив­ців, обла­што­ва­ні за­гін­ки, слі­ди кро­ві на сні­гу, лу­на­ли по­стрі­ли... Як бі­дно­му зу­бро­ві на во­лин­ській зем­лі втри­ма­ти­ся при та­ко­му су­про­во­ді? Парк ні­хто не про­сив і не зо­бов’язу­вав про­ве­сти облік зу­брів. Во­ни ж і не на ба­лан­сі пар­ку. Але парк, ка­же Ігор Квач, хо­тів вста­но­ви­ти то­чну кіль­кість зу­брів і ви­ма­га­ти, щоб хтось (ті ж ми­слив­ські го­спо­дар­ства) був за них від­по­від­аль­ним. Або ін­ший ви­хід: по­вер­ну­ти за­ка­зник «Зубр» у на­ціо­наль­ний при­ро­дний парк.

Во­лон­те­ри ви­яви­ли, як ствер­джу­ють, два ста­да. В одно­му дев’ять ди­ких би­ків із ма­ля­тком, у дру­го­му — сім, та­кож з ма­ля­тком. Слі­ди на сні­гу по­ка­за­ли, що блу­кає в лі­сі ще два до­ро­слі сам­ці. Плюс два — ті, ко­трі у во­льє­рі. Але ні Ва­ле­рій Мельник, який до­бре знає «зу­бря­че пи­та­н­ня», ні Ві­та­лій Жаб­чук, ни­ні пра­ців­ник На­ціо­наль­но­го при­ро­дно­го пар­ку «Цу­ман­ська пу­ща», ко­трий ба­га­то ро­ків в управ­лін­ні лі­со­во­го та ми­слив­сько­го го­спо­дар­ства опі­ку­вав­ся, зокре­ма, й зу­бра­ми, не до­ві­ря­ють ін­фор­ма­ції про два ста­да. Ка­жуть: як­би ста­да зу­брів ба­чи­ли в один день і на да­ле­кій від­ста­ні одне від одно­го, це одна спра­ва. А ба­чи­ли ж одне ста­до — одно­го дня, ін­ше — на­сту­пно­го. Вва­жа­ють, що це одне і те ж ста­до. Жаб­чук на­ра­зі на­ра­хо­вує ли­ше 13 зу­брів, а не 20, як по­ра­ху­ва­ли во­лон­те­ри.

Зро­зумі­ло одне: зубр, мо­гу­тня, силь­на і кра­си­ва тва­ри­на, яка сто­лі­т­тя­ми жи­ла по­руч з лю­ди­ною, ни­ні ви­жи­ває у во­лин­ських лі­сах. Ви­жи­ває з остан­ніх сил.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.