«Ко­бза­рі» ро­ди­ни Бо­яр­ків

Про до­ма­шню тра­ди­цію та не­про­сту до­лю її за­снов­ни­ка

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Во­ло­ди­мир ПОЛІЩУК Кі­ро­во­град­ська область

Удо­ма­шній бі­бліо­те­ці Ва­лен­ти­ни Ва­си­лів­ни Бо­яр­ко, вчи­тель­ки укра­їн­ської мо­ви та лі­те­ра­ту­ри Со­зо­нів­сько­го на­вчаль­но-ви­хов­но­го ком­пле­ксу, що в Кі­ро­во­град­сько­му ра­йо­ні, по­над два де­ся­тки «Ко­бза­рів» рі­зних ро­ків ви­да­н­ня, не ра­ху­ю­чи ін­ших кни­жок із тво­ра­ми Та­ра­са Гри­го­ро­ви­ча Шев­чен­ка. І не то­му, що цьо­го ви­ма­гає пе­да­го­гі­чна ді­яль­ність. «Ко­бза­рі» су­про­во­джу­ють жи­т­тя ко­жно­го з чле­нів ро­ди­ни Бо­яр­ків. Крім то­го, всі во­ни з дар­чи­ми під­пи­са­ми з на­го­ди яко­їсь зна­мен­ної да­ти.

«Ця сі­мей­на тра­ди­ція бе­ре по­ча­ток із «Ко­бза­ря», який ку­пив і під­пи­сав ме­ні ба­тько у день, ко­ли я на­ро­ди­ла­ся, — го­во­рить Ва­лен­ти­на Ва­си­лів­на. — А до то­го всі дев’ять ро­ків, які ба­тько, Ва­силь Федорович, від­був у за­слан­ні на ко­паль­нях у Джез­ка­зга­ні, йо­го ду­шу зі­грі­ва­ла ки­шень­ко­ва кни­же­чка з вір­ша­ми Ко­бза­ря».

Ва­силь Со­лом­ка здо­бу­вав ди­плом агро­но­ма 20 ро­ків. Та­кі то­ді бу­ли ча­си, ко­ли не осо­бли­во ра­ху­ва­ли­ся з люд­ськи­ми до­ля­ми, та й вза­га­лі з люд­ським жи­т­тям. 1937-го всту­пив до Оде­сько­го сіль­сько­го­спо­дар­сько­го ін­сти­ту­ту. Та че­рез два ро­ки при­зва­ли в ар­мію. Під час вій­ни зу­стрів­ся з май­бу­тньою дру­жи­ною Ні­ною. А пі­сля вій­ни по­вер­ну­ли­ся до ба­тьків дру­жи­ни в се­ло Ска­ле­ва Но­во­ар­хан­гель­сько­го ра­йо­ну, і Ва­силь по­їхав до Оде­си за­кін­чу­ва­ти на­вча­н­ня в ін­сти­ту­ті.

Але й ця спро­ба бу­ла не оста­н­ня. 1947-го Ва­си­ля зви­ну­ва­ти­ли в шкі­дни­цькій ді­яль­но­сті, яка під­ри­ває сіль­ське го­спо­дар­ство. Ще біль­шим аб­сур­дом бу­ло ін­ше зви­ну­ва­че­н­ня: мов­ляв, під час вій­ни вбив то­ва­ри­ша і при­вла­снив йо­го прі­зви­ще. За ви­ро­ком «трій­ки» отри­мав 25 ро­ків ви­прав­но-тру­до­вих та­бо­рів і п’ять ро­ків ура­же­н­ня в пра­вах, без пра­ва ли­сту­ва­н­ня.

«Ма­ма по­вер­ну­ла­ся з ма­лень­ким бра­ти­ком Ми­кол­кою в Ска­ле­ву, — го­во­рить Ва­лен­ти­на Ва­си­лів­на. — Вла­шту­ва­ла­ся на ро­бо­ту на за­вод у рай­цен­трі. Та ви­кли­ка­ли у рай­від­діл НКВС і по­пе­ре­ди­ли, що оскіль­ки во­на дру­жи­на «во­ро­га на­ро­ду», то пра­цю­ва­ти не має пра­ва. Довелося ма­те­рі їха­ти з Ми­кол­кою в мі­сто Ста­лі­но, де пра­цю­ва­ла на бу­дів­ни­цтві шкіль­на по­друж­ка. Ро­зра­ху­нок був на те, що у ве­ли­ко­му мі­сті не зна­ють, що чо­ло­вік на за­слан­ні, й не ці­ка­ви­ти­му­ться ним».

Пі­сля смер­ті Ста­лі­на ба­тькам Ва­лен­ти­ни Ва­си­лів­ни спер­шу до­зво­ли­ли ли­сту­ва­ти­ся. А 1956 ро­ку спра­ву Ва­си­ля Со­лом­ки пе­ре­ква­лі­фі­ку­ва­ли на ін­шу ста­т­тю, зі стро­ком ув’язне­н­ня сім ро­ків, і звіль­ни­ли йо­го.

Тро­хи під­лі­ку­вав­шись, Ва­силь Федорович по­вер­нув­ся до на­вча­н­ня й, на­ре­шті, отри­мав ди­плом. Пра­цю­ва­ти на­пра­ви­ли на щой­но ство­ре­ну Со­зо­нів­ську до­слі­дну стан­цію під Кі­ро­во­гра­дом. У Со­зо­нів­ці на­ро­ди­ла­ся й донь­ка Ва­лен­ти­на.

Пов­ні­стю ре­а­бі­лі­ту­ва­ли Ва­си­ля Со­лом­ку 1965-го. По­вер­ну­ли бо­йо­ві на­го­ро­ди, вій­сько­ве зва­н­ня. На­віть про­по­ну­ва­ли від­но­ви­ти­ся в пар­тії, але ко­ли­шній в’язень ГУЛАГу від­мо­вив­ся.

«Ба­тько пра­цю­вав го­лов­ним агро­но­мом, стар­шим на­у­ко­вим спів­ро­бі­тни­ком, — про­дов­жує Ва­лен­ти­на Бо­яр­ко. — Гар­но грав на гі­та­рі, до­бре ма­лю­вав, зби­рав бі­бліо­те­ку — да­ва­ла­ся взна­ки тя­га ін­те­лі­ген­тної лю­ди­ни до кни­жок. А во­ни май­же всі бу­ли під­пи­са­ні. На мій день на­ро­дже­н­ня ба­тько ку­пив «Ко­бза­ря» й під­пи­сав йо­го».

По­мер Ва­силь Федорович Со­лом­ко у 58 ро­ків — по­зна­чи­ла­ся ро­бо­та на ко­паль­нях під час за­сла­н­ня. «У на­шій ро­ди­ні не го­во­ри­ли про ре­пре­сії. А ко­ли ба­тько по­ми­рав, то ска­зав ме­ні, що він си­дів у тюр­мі, але не зі зло­ді­я­ми та роз­бій­ни­ка­ми, і що з ча­сом я зро­зу­мію, що бу­ло на­справ­ді», — го­во­рить Ва­лен­ти­на Іва­нів­на.

Уже пі­сля за­кін­че­н­ня пе­д­учи­ли­ща в Оле­ксан­дрії Ва­лен­ти­на Ва­си­лів­на ді­зна­ла­ся про тра­гі­чну до­лю ба­тьків. «В учи­ли­щі я по­зна­йо­ми­ла­ся з май­бу­тнім чо­ло­ві­ком, Сер­гі­єм Бо­яр­ком. Він із Пол­тав­щи­ни, на­вчав­ся на вчи­те­ля кре­сле­н­ня та ма­лю­ва­н­ня. Що ці­ка­во, в ньо­го був свій «Ко­бзар». Ку­пив йо­го 1967 ро­ку в Ка­не­ві, ку­ди їздив із кла­сом на екс­кур­сію на мо­ги­лу Та­ра­са Шев­чен­ка», — при­га­дує жін­ка.

Ко­ли ж у Ва­лен­ти­ни та Сер­гія Бо­яр­ка на­ро­ди­ли­ся донь­ка Лі­лія та син Ві­та­лій, во­ни їм та­кож по­да­ру­ва­ли пер­ші «Ко­бза­рі». Так, з ро­ка- ми бі­бліо­те­ка по­пов­ню­ва­ла­ся. При­мі­ром, 2004-го син Ві­та­лій ра­зом із не­віс­ткою Юлею за­кін­чу­ва­ли пе­ду­ні­вер­си­тет у Кі­ро­во­гра­ді й отри­ма­ли по­да­рун­ко­ві «Ко­бза­рі» з дар­чим під­пи­сом одно­го з на­ро­дних де­пу­та­тів Укра­ї­ни. А не­що­дав­но у Ві­та­лія на­ро­ди­ла­ся дру­га ди­ти­на, тож ба­бу­ся з ді­ду­сем і їй по­да­ру­ва­ли книж­ку з вір­ша­ми Та­ра­са Шев­чен­ка. «Зві­сно, ро­дин­на тра­ди­ція да­ру­ва­ти одне одно­му «Ко­бза­рі» не для то­го, щоб кра­си­ві книж­ки сто­я­ли на по­ли­ці ша­фи. Я знаю ба­га­то по­е­зій Шев­чен­ка. Зна­ють їх чо­ло­вік і ді­ти. Зна­ти­муть і ону­ки. Най­більш пам’ятний для нас цикл із 13 не­ве­ли­чких вір­шів «В ка­зе­ма­ті», на­пи­са­них по­е­том у трав­ні 1847 ро­ку у фор­те­ці пе­ред від­прав­кою у за­сла­н­ня. На­пев­не, то­му, що ці не­воль­ни­цькі вір­ші Шев­чен­ка пе­ре­гу­ку­ю­ться з до­лею ба­тька Ва­си­ля Фе­до­ро­ви­ча Со­лом­ки», — за­вер­шує Ва­лен­ти­на Бо­яр­ко.

ФОТО АВ­ТО­РА

У до­ма­шній бі­бліо­те­ці Ва­лен­ти­ни Бо­яр­ко по­над два де­ся­тки «Ко­бза­рів» рі­зних ро­ків ви­да­н­ня

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.