I за­ли­ши­лась ха­та зно­ву одна...

Із бо­лем у сер­ці та сльо­за­ми на очах жи­тель­ка во­лин­сько­го се­ла Ощів Єв­ге­нія Жук зга­дує свою ба­тьків­ську осе­лю...

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Ро­ман НОВОСАД, се­ло Ощів на Во­ли­ні

Так не ми ло сер д но роз по ря ди - ла ся іс то рія, що важ кі пе ри­пе­тії ХХ сто­лі­т­тя змі ни­ли до­лю і жи­т­тя ці­лої ро­ди­ни. Сьо­год ні пус т кою сто їть ха ти на на окра ї ні су сід ньо го се ла Те реш ків - ці, де здав на бу я ла ма льо в ни ча при­ро­да й стру­ме­ні­ли ці­лю­щі Ге­ме­льо ві дже ре ла. За пе ре ка за ми ста­ро­жи­лів, їх там ви­ко­пав ні­мець, що ко лись про жи вав у Те реш ків цях. За­раз уже не та рі­чка, що бу­ла ко­лись, за­му­ли­ла­ся пі­сля ме­лі­о­ра­ції, став­ка спу­сти­ли і так і не на­ва­жи­ли­ся від­но­ви­ти, а се­ло май­же зли­ло­ся із су­сі­днім Още­вом. Та пам’я - та ють і ста рі вер би над ста вом, і остан­ні де­ре­ва на ве­ли­ко­му по­двір’ї за­ли­ше­ної ха­ти хви­лю­ю­чі по­дії, що про тя гом сто літ тя не за ли ша ли у спо­кої сіль­ську ро­ди­ну.

«ЖИЛИ МИ ВСІ МИРНО В ХАТИНІ ЩАСЛИВІЙ»

Єв­ге­нія Іва­нів­на зу­стрі­ла ме­не у сво­їй осе­лі в Още­ві, де ме­шкає із чо­ло­ві­ком Ана­то­лі­єм по­над 30 ро­ків. Про ба­тьків у її ду­ші жи­ве те­плий і світ лий спо гад. Бать ко Єв­ге нії — Іван Жук — на­ро­див­ся 1924 ро­ку у ве­ли­кій сім’ї Фе­до­ра Ков­чу­на. Крім ньо го, бу ло ще чет ве ро си нів і до­ньок. Ма­ли ве­ли­ке і до­бро­тне го­спо дар ст во, чи ма лий сад, де ряс но пло­до­но­си­ло по­над 50 рі­зних сор­тів ли ше од них че ре шень, 8 гек та рів зем­лі, па­сі­ку в 40 пнів, три­ма­ли ко­ні, ху­до­бу, сви­ні, пти­цю. Усе це — ре­зуль­тат важ­кої пра­ці із ран­ку до ве­чо­ра ба­га­тьох по­ко­лінь Ков­чу­нів.

«Ба­тько із 15 ро­ків не ви­пу­скав із рук плу­га, ко­су та ви­ла. У ха­зяй­стві зав­жди бу­ла ро­бо­та для всіх. При на­го­ді ді­дусь ще й підза­ро­бляв у лу­цьких єв­ре­їв, ви­ко­ну­ю­чи рі­зні їхні за­мов­ле­н­ня», — зга­дує Єв­ге­нія Жук.

За ча­сів Поль­щі сім’я теж не бі­ду­ва­ла. А якою ра­ді­стю для Фе­до­ра бу ло те, що вда ло ся по кри ти ха ту но вою оцин ко ва ною бля хою... Як­би він то ді знав, що це при не се йо­му го­ре та стра­ж­да­н­ня.

«УКРА­Ї­НУ ЗАПЛУТАВ ЧЕРВОНИЙ ІМПЕРІАЛІЗМ»

Бі­да при­йшла від со­вє­тів. Пер­ші ро ди ну за че пи ти не на ва жи ли - ся, а от дру­гі... 1944 ро­ку трьох си­нів Фе­до­ра Ков­чу­на за­а­ре­шту­ва­ли, ки ну ли в Луць ку в’ яз ни цю за участь у мі­сце­вих осе­ред­ках ОУН, «посо­бни­че­ство бан­дам УПА».

«Кур­куль­ським ви­лу­пком» на­зва­ли то­ді ба­тька, — про­дов­жує Єв­ге­нія Жук. — Все не мо­гли зми­ри­ти­ся, що у нас «дом под се­ре­бром». А дядь­ко з ба­тьком справ­ді в ку­що­во­му про­во­ді УПА зна­чи­ли­ся, хо­ди­ли на збо­ри в су­сі­днє се­ло Ярів­ка».

Зго­дом най­мо­лод­шо­го си­на Фе­до­ра — Ков­чу­на Ва­си­ля (йо­му ли­ше 14 бу­ло) — від­пу­сти­ли. Та по­тім при­му­си­ли пі­ти в «ястреб­ки» (аген­ти мі­лі­ції). Але за­стре­ли­ли Ва­си­ля на по­сту бі­ля Го­ро­хо­ва. Ба­тьки скіль­ки не шу­ка­ли, але не зна­йшли йо­го ті­ла, щоб похо­ро­ни­ти по-хри­сти­ян­ськи. Цей зло­чин ра­дян­ська си­сте­ма спи­са­ла на во­я­ків УПА. Про­те мі­сце­ві ка­жуть, що вби­ли йо­го... свої, щоб очор­ни­ти «бан­де­ров­цов» в очах лю­дей. Іва­на і Фе­до­ра, який на той час теж ще не мав і ві­сім­над­ця­ти літ, че­ка­ло п’ять мі­ся­ців до­пи­тів і ка­ту­вань у Лу­цькій в’язни­ці... У сер­пні 1944 ро­ку від­був­ся суд. Іва­на по­зба­ви­ли во­лі на 15 ро­ків, а Фе­до­ра — на 20. Пер­шо­го з них че­рез шість днів пі­сля ухва­ле­н­ня ви­ро­ку від­пра­ви­ли дов­ги­ми ета­па­ми в «сто­ли­пін­сько­му» ва­го­ні у Вор­ку­ту. Про Фе­до­ра, 1927 ро­ку на­ро­дже­н­ня, ба­тьки отри­ма­ли в бе­ре­зні 1945-го по­ві­дом­ле­н­ня, що він по­мер. У ві­сім­над­цять літ, ні­ко­ли не скар­жив­шись на по­га­не здо­ров’я... Ім’я Фе­до­ра Ков­чу­на зга­дує у сво­їй книж­ці «Під му­ра­ми Лу­цької тюр­ми» ві­до­мий шев­чен­ко­зна­вець Ми­ко­ла Ку­де­ля, теж ко­ли­шній в’язень ці­єї ка­тів­ні.

Важ­ко по­ра­не­ним по­вер­нув­ся з вій­ни до сво­єї сім’ї най­стар­ший із ді­тей Гри­го­рія й Мар’яни Ков­чу­нів Дми­тро. Та на цьо­му їхні стра­ж­да­н­ня ще не за­кін­чи­ли­ся. Ен­ка­ве­ди­стам му­ля­ло очі те, що «в этих кур­ку­лей дом под се­ре­бром». 1947 ро­ку по­друж­жя Ков­чу­нів ви­ве­зли на по­се­ле­н­ня в Ке­ме­ров­ську область, а на їхньо­му обій­сті роз­мі­сти­ли кол­го­спну бри­га­ду. У ха­ті «под се­ре­бром» по­се­ли­ли­ся сви­ні, ку­ри. По­ся­гну­ла чер­во­на ру­ка й на пів­сто­лі­тній сад.

ГЕМЕЛЬОВІ ДЖЕ­РЕ­ЛА БИЛИ В СЕР­ЦІ

Іван Ков­чун пра­цю­вав на Вор­ку­ті до ско­ну, в під­зем­них гли­би­нах до­бу­ва­ю­чи «чор­не зо­ло­то» для «стра­ны со­ве­тов», тер­пля­чи зну­ща­н­ня на­гля­да­чів і кри­мі­наль­них «зе­ків». У пер­ші ро­ки й пи­са­ти до­до­му не мав пра­ва. То­му й не знав, що ба­тьки теж на чу­жій зем­лі мрі­ють спо­га­да­ми про рі­дну Во­линь. Там, у вор­ку­тин­ських та­бо­рах, не­лег­ка до­ля зве­ла йо­го із зем­ля­ком і тез­кою Іва­ном Ле­мом із се­ла Мир­ко­ва, ко­трий ще й за­раз жи­вий і пам’ятає важ­кі си­бір­ські до­ро­ги. Та­ки­ми ж ви­зна­чаль­ни­ми ста­ли для Іва­на Ков­чу­на зна­йом­ство й дру­жба із Фе­до­ром Со­ло­нен­ком. Він, уро­дже­нець Ста­ро­ко­ре­цьких ху­то­рів, що на Рів­нен­щи­ні, від­бу­вав та­кий же строк за участь в ОУН та бо­роть­бу за не­за­ле­жність Укра­ї­ни в ла­вах УПА. Йо­го рі­дня теж бу­ла ви­ве- зе­на на за­сла­н­ня в Ом­ську область. Він і по­зна­йо­мив Іва­на із сво­єю се­строю Ксе­ні­єю, яка пра­цю­ва­ла ма­ля­рем-шту­ка­ту­ром на бу­до­вах Ом­щи­ни. По­ба­чив її Іван Ков­чун 1955 ро­ку, ко­ли дів­чи­на при­їха­ла в ша­хтар­ське се­ли­ще бі­ля Вор­ку­ти про­від­а­ти бра­та. На­зад Ксе­нія Со­ло­нен­ко вже не по­вер­ну­ла­ся. Во­на ста­ла дру­жи­ною Іва­на, вла­шту­ва­ла­ся ро­бі­тни­цею на фа­бри­ку з ре­мон­ту та ви­го­тов­ле­н­ня ша­хтар­сько­го одя­гу.

1953 ро­ку по­мер на за­слан­ні ста­рий і на­тру­дже­ний Фе­дір Ков­чун. Він і там, у Ке­ме­ров­ській обла­сті, спро­міг­ся збу­ду­ва­ти ха­ту й за­ве­сти чи­ма­ле го­спо­дар­ство. До­по­мог­ти ста­рій ма­те­рі Мар’яні вла­дна­ти пі­сля смер­ті чо­ло­ві­ка май­но­ві пи­та­н­ня при­їхав брат Іва­на — Дми­тро. За бю­ро­кра­ти­чною тя­га­ни­ною пройшла ці­ла зи­ма, а їха­ти жін­ці до­до­му не до­зво­ли­ли, тож зму­ше­на бу­ла пе­ре­се­ля­ти­ся до си­на Іва­на.

На­пи­ти­ся хо­ло­дної во­ди­ці з Ге­ме­льо­вих дже­рел, що не раз сни­ли­ся йо му у Вор ку ті, він зміг ли ше 1956 ро­ку, ко­ли по­вер­нув­ся з дру­жи­ною й ма­мою в Те­ре­шків­ці.

«О РІДНА ХАТИНО, ЯК БИ Я ХОТІЛА, ЩОБ ЗНОВ ПО­ВЕР­НУВ­СЯ ТОЙ ЧАС...»

Важ­ко від­ра­зу бу­ло мо­ло­дій сім’ї у на­пів­зруй­но­ва­ній ха­ті. Довелося пе­ре­бу­ду­ва­ти пов­ні­стю. На мі­сці до­бро­тно­го са­ду — одні ли­ше пень­ки і стор­ча­ки. Пра­цю­ва­ли і вдень і вно­чі, не по­кла­да­ли рук, ро­сти­ли трьох до­чок. Одна із них, Оль­га, тра­гі­чно за­ги­ну­ла в ав­то­ка­та­стро­фі.

По­ва­жні, чуй­ні та ав­то­ри­те­тні, Ков­чу­ни зав­жди ви­зна­ча­ли­ся по­ва­гою одно­сель­чан. Іва­на та Ксе­нії не ста­ло 2011-го. Май­же від­ра­зу оби­два ві дій ш ли. По хо ва ла їх доч ка Єв­ге нія бі ля се бе, в Още ві. І за ли - ши­ла­ся ха­та зно­ву одна.

«Я са­ма не­лег­ке жи­т­тя про­жи­ла. Пра­цю­ва­ла ме­ди­чною се­строю у Го­ро­хів­ській ЦРЛ. Двох до­чок ви­ро­сти­ла, ра­ді­ла ону­кам. Та не ста­ло мо­єї стар шої донь ки Ал ли. Не вбе­ре­гла... Та, ка­жуть, Бог за­би­рає най кра щих... Сьо год ні прос то до бо лю хо четь ся по вер ну ти той час, ко­ли ми жили в рі­дній ха­ті, жили со­бі дру­жно і мирно, й по­руч бу­ли ба­тьки, що ні­ко­ли не за­ли­ша­ли нас на один ці з го рем та бі дою. Ще за - ли­ши­ло­ся дві гру­ші, що їх 1918-го по­са­див ді­дусь... Во­ни все пам’ята­ють » , — не без сліз ка же Єв­ге нія Іва­нів­на.

Увесь її біль, усі мрії та по чу - ван ня, да ле кий і вод но час близь - кий спо­гад про ди­тин­ство ля­гли на па­пір у вір­шах. Їх во­на чи­тає і ка­же, що по­ки жи­ва, ма­буть, ні­ко­му не до зво лить жи ти у бать ків­ській осе­лі, бо там ще не зга­снув сві­тлий спо­гад про та­кі ми­лі сер­цю ро­ки... Жили ми всі мирно в хатині щасливій, Де рі­чка і бе­рег й кві­ту­чі по­ля. Її як зга­даю, то ду­шу ятрю, Бо там вже ні­ко­го не­ма...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.