Ра­день­ка, що дур­нень­ка

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Лю­дми­ла ЗАСЄДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Якщо за­зви­чай пи­шу, як го­во­рю, а го­во­рю, як пи­шу, то зав­жди — що на дум­ці, те й на язи­ці. Чи до­бре, чи по­га­но, чи ро­зум­но, го­лов­не — щи­ро. До то­го ж, якщо са­мо­про­су­ва­н­ням не за­йма­є­шся, ін­тер­нет-сла­ва не ві­до­ма, а пра­гне­н­ня пе­ре­тво­ри­ти се­бе на бренд на­віть у най­вуж­чих ко­лах не на­ро­ди­ло­ся, то до­ре­чно про­ци­ту­ва­ти, ска­жі­мо, Ні­цше, хо­ча улов­люю — пра­кти­чні­ше і без­пе­чні­ше ци­ту­ва­ти зов­сім ін­ших пер­со­на­жів. От­же, він ска­зав: «Чим шир­ші твої обійми, тим про­сті­ше те­бе ро­зі­пну­ти». Ще не­дав­но весь час бур­ча­ла, яка при­мі­тив­на фо­то­гра­фія від­кри­ває га­зе­тний «Післясмак», а тепер ду­маю — то і не­хай. На ній ні­би не я, а не­зна­йо­ма див­на жін­ка, про­те цим і за­хи­ще­на від зай­вої ко­ро­зії, а, от­же, ні­що і не за­шко­дить. Всі ці в’їдли­ві дум­ки, зро­зумі­ла, ли­ше від то­го, що сон­це осві­ти­ло зи­мо­ві ві­кна і з жа­хом усві­до­ми­ла — да­лі ми­т­тя від­кла­да­ти не ви­йде. Пи­са­ти — лег­ко, а ось від­ми­ти ві­кна пі­сля зи­ми в квар­ти­рі з май­же чо­ти­ри­ме­тро­ви­ми сте­ля­ми чо­мусь не­про­сто, хо­ча про­цес цей по­вто­рю­є­ться з ро­ку в рік: три­ме­тро­ва дра­би­на, акро­ба­ти­чні по­зи, ру­ки, що млі­ють, і зов­сім вже не­ре­спе­кта­бель­ний ви­гляд. Си­джу вго­рі на остан­ній схо­дин­ці дра­би­ни і ду­маю: який мо­же бу­ти сму­ток, якщо стіль­ки пи­лу дов­ко­ла. До­ве­де­ться пле­сну­ти тро­хи ща­стя по хо­ду ці­єї п’єси, не че­ка­ю­чи яки­хось звер­шень. Знаю — та­ке вмі­н­ня теж бла­го. Ось і по­да­рую со­бі чи­сті ві­кна. Якось ме­ні ста­ло ці­ка­во, скіль­ки ж ко­штує та­ка по­слу­га в агент­ствах. За­пи­тав­ши у зна­йо­мої про­дав­щи­ці на рин­ку про всі­ля­кі ро­зум­ні щі­тки і скреб­ки, ді­зна­ла­ся, що її день, ко­ли во­на під­ро­бляє при­би­ра­н­ням квар­тир, ко­штує 500 гри­вень, при­бли­зно 100 гри­вень за го­ди­ну Пі­дра­ху­вав­ши, що га­зе­тні од­кро­ве­н­ня ко­шту­ють де­шев­ше, ви­рі­ши­ла, що при­би­ра­ти­му, як і ра­ні­ше, в сво­є­му ри­тмі, а, от­же, сво­ї­ми ру­ка­ми. По­ми­ла одне ві­кно в ка­бі­не­ті і, по­смі­хну­ла­ся са­ма со­бі, при­га­да­ла одну по­ра­ду. Во­на зву­ча­ла так: у са­мо­тній ти­ші зна­йти по­гля­дом що­не­будь при­єм­не, кра­си­ве (хай де­ре­во, клум­ба...) і по­смі­хну­ти­ся сві­ту, при­чо­му, так щи­ро, аби на­віть пе­чін­ка усмі­хну­ла­ся. Як ви­явив­ся в цьо­му ви­пад­ку, це смі­шно. Ві­кно ви­хо­дить без­по­се­ре­дньо на клум­бу, яка пе­ред бу­дів­лею МЗС. Ко­жно­го ве­чо­ра спо­сте­рі­гаю, як бі­жать го­спо­да­рі (до ре­чі, ба­га­то хто з них ча­сто мель­кає по те­ле­ві­зо­ру, ди­ву­ю­чи ро­зум­ни­ми сло­ва­ми), так от, бі­жать во­ни зі сво­ї­ми со­ба­чка­ми, ве­ли­ки­ми і ма­лень­ки­ми на Во­ло­ди­мир­ську гір­ку, але на пів­до­ро­ги до неї — клум­ба. Со­ба­чки, не до­біг­ши, не ди­пло­ма­ти­чно ви­рі­шу­ють свої про­бле­ми на цьо­му остро­ві сво­єї сво­бо­ди. Як­би го­спо­дар, хоч би один із них, три­мав у ру­ках па­кет і со­во­чок, (а на гір­ці, до ре­чі, для та­ких від­хо­дів вже дав­но по­став­ле­но кон­тей­не­ри), то ще ку­ди не йшло. Але про­го­ло­шу­ва­ти для ін­ших му­дрі про­мо­ви — одне, а при­бра­ти за улю­бле­ною со­ба­чкою чо­мусь не хо­че­ться. Зви­чай­но, ско­ро зе­лень все при­криє та й двір­ни­ки тут ду­же ре­тель­но при­би­ра­ють, але якщо смі­тять по­стій­но, то й, за­че­пив­шись у чер­го­вий раз по­гля­дом, ми­мо­во­лі жа­хне­шся — а ра­птом і львів­ське смі­т­тя тут при­зем­ли­ться, во­но дав­но по­до­ро­жує без віз. Так, бі­дна Єв­ро­па, їй ще дов­го нас до­ве­де­ться ви­хо­ву­ва­ти. По­чав­ши ми­ти на­сту­пне ві­кно, при­га­да­ла як пе­ре­слі­ду­ва­ло ме­не, осо­бли­во пі­сля єв­ро­пей­ських міст, ба­жа­н­ня фран­цузь­ко­го ві­кна. Ко­ли скло май­же на всю ви­со­ту кім­на­ти, ма­лень­ка мар­кі­за за ві­кном і гра­ти вни­зу. Зпе­ре­ра­хо­ва­но­го бу­ло ду­же ви­со­ке і вузь­ке ві­кно, яке все ж на­ва­жи­ла­ся і про­дов­жи­ла до під­ло­ги. Із зов­ні­шньо­го бо­ку обго­ро­ди­ла ча­рів­ни­ми гра­тка­ми — ось вам і ба­жа­не. За­ли­ша­ло­ся ді­зна­тись, як за­мо­ви­ти мар­кі­зу. В офі­сі за­мов­ле­н­ня із за­до­во­ле­н­ням би прийня­ли, але на­про­чуд щи­ра при­ймаль­ни­ця (до ре­чі, зай­ва щи­рість май­же зав­жди за свій ра­ху­нок), по­ста­ви­ла пи­та­н­ня, яке зди­ву­ва­ло. «Над ва­ми є ще по­вер­хи?», — по­ці­ка­ви­ла­ся во­на, і по­чув­ши, що ще два, по­ча­ла від­мов­ля­ти. Див­но якось. Не вхо­пи­ла­ся чі­пки­ми паль­чи­ка­ми за по­тен­цій­но­го клі­єн­та, а, нав­па­ки, ме­не май­же зу­пи­няє сло­ва­ми: «Си­га­ре­ти, ви за­бу­ли про мен­таль­ність ба­га­тьох — не­до­пал­ки за ві­кно. Для мар­кі­зи — це ку­ля на­ви­літ. Зві­сно, по­же­жі не бу­де — ма­те­рі­а­ли обро­бле­ні спе­ці­аль­ною ре­чо­ви­ною, але по­ра­не­н­ня у ви­гля­ді ді­ро­чки за­без­пе­че­не. І все — бу­ли у вжи­тку. По­чув­ши та­кий про­гноз, ідея з мар­кі­зою роз­та­ну­ла і, зви­чай­но, від неї від­мо­ви­ла­ся, то­чно зна­ю­чи, що на­ді мною жи­вуть за­пе­клі лю­би­те­лі ци­га­рок. Зди­ву­ва­ла­ся — ті ж па­ри­жа­ни па­лять стра­шен­но, будь-хто під­твер­дить, але чо­мусь та­ка про­бле­ма у них не сто­їть. Бі­до­ла­хи, ма­буть, не на­вчи­ли­ся ме­тан­ню не­до­пал­ків на да­ле­кі ди­стан­ції. Їх мар­кі­зам по­ща­сти­ло, а мо­же, во­ни й ди­сци­плі­ну­ють. Мо­же, і нам ли­ше мар­кіз не ви­ста­чає, а ре­шта про­блем ви­рі­ше­но. Все ж вар­то при­галь­му­ва­ти, му­дру­ва­ти на цю те­му в на­шо­му кон­текс­ті май­же амо­раль­но... Про­те ва­жли­во не ду­же зне­пи­лю­ва­ти, ні, не ві­кна, а яку-не­будь свою но­ву ідею. Адже на­віть свої не­до­лі­ки мо­жна при­хо­пи­ти в до­ро­гу, і во­ни в твор­чо­му ка­за­ні мо­жуть ста­ти пі­кан­тни­ми, до­дав­ши за­ду­ма­но­му ін­ди­ві­ду­аль­но­сті. Один ре­да­ктор, дав­ній ко­ле­га, ствер­джує, що, ска­жі­мо, текст, на­пи­са­ний жін­кою, але по­збав­ле­ній жі­но­чно­сті — тьмя­ний і ну­дний. Що він мав на ува­зі — мо­жна до­фан­та­зу­ва­ти. Швид­ше за все, те, що в твор­чо­му го­рін­ні пра­цює на ідею все, на­віть вла­сна не­до­ско­на­лість, а вже тим біль­ше, жі­но­чність, пе­ре­плав­ля­ю­чись на щось не­стан­дар­тне. Го­лов­не — ви­ста­ви­ти план пе­ре­хо­пле­н­ня — всьо­му ну­дно-пра­виль­но­му, зви­чно-роз­су­дли­во­му, по­вчаль­но-за­вче­но­му, чо­мусь, що, уло­вив­ши про­мах, від­ра­зу ква­пи­ться при­га­си­ти по­рив, мов­ляв, бур’ян ро­сте для ін­ших, їм йо­го і ко­си­ти. Моє пе­ре­хо­пле­н­ня всім не­при­єм­но­стям, що­прав­да, не знаю чи зву­чить це жі­но­чно, чи без­ста­те­во і скром­но, але хо­чу жи­ти, не бо­я­чись не­до­пал­ків звер­ху, хо­чу бу­ти ні­чи­єю і са­ма со­бою. Ось так бі­ля чи­сто­го ві­кна ні­би ви­пи­ла з ве­сною на бру­дер­шафт.

І тут на­ві­щось пі­шов дощ, щіль­но при­ти­ска­ю­чись кра­пля­ми до мо­їх чи­стих ві­кон. Ви­йшло все вже ду­же по-рей­дер­ськи, а я все по­смі­ха­ю­ся, по­смі­ха­ю­ся, по­смі­ха­ю­ся — са­ма ж на­ві­щось ра­ди­ла. Спо­ча­тку злег­ка уда­ва­ла, що все це так, по­ки не ста­ло так і не ви­па­ру­ва­ла­ся при­крість, та й со­не­чко по­вер­ну­ло ре­лакс, врів­но­ва­жив­ши, під­ба­дьо­рив­ши, по­да­ру­вав­ши не­об­хі­дну лег­кість на­строю.

Ка­жу ж, по­смі­хай­те­ся, а ще кра­ще — смій­те­ся, па­но­ве. Пів­то­ри го­ди­ни смі­ху по­дов­жу­ють жи­т­тя на 10 хви­лин. Пе­ре­ві­ри­мо...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.