ВРЯТОВАНI

Ці роз­мо­ви за­пи­са­ні про­тя­гом по­їздок 2015 — 2016 ро­ків на Во­линь та у поль­ське се­ло Ре­йов­ци. Дру­жба укра­їн­ки Мі­лен­ти­ни Ко­зунь, ону­чки чо­ло­ві­ка, який ря­ту­вав по­ля­ків під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни, та вря­то­ва­ної по­ля­чки Яні­ни Сту­дні­цької, яка від­ки­ну­ла стра

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ві­тольд ШАБЛОВСЬКИЙ, Оле­ся ЯРЕМЧУК

ЗУ­СТРІЧ

Ко­ли Яна впер­ше до нас при­їха­ла, то від зди­ву­ва­н­ня я аж сі­ла.

Я пра­цю­ва­ла в лі­кар­ні швид­кої до­по­мо­ги у Во­ло­ди­ми­рі-Во­лин­сько­му. Як ви­йде­те з бу­дин­ку, тре­ба пе­ре­йти го­лов­ну до­ро­гу, і там одра­зу той шпи­таль. Не­лег­ка то пра­ця, бо ча­сом ме­ні са­мій тре­ба бу­ло за­сту­па­ти лі­ка­ря на ви­кли­ках, а їх бу­ло ба­га­то. Одно­го ра­зу ав­то­бус за­їхав у рів, то я на­віть не зна­ла, кому пер­шо­му на­да­ва­ти до­по­мо­гу. А що ро­би­ло­ся, ко­ли ви­бу­хнув Чор­но­биль! То на­віть не хо­чу ка­за­ти, мо­же, по­тім роз­ка­жу.

Ну, але пер­ший при­їзд Яни був ще пе­ред Чор­но­би­лем.

Одно­го дня си­джу я на чер­гу­ван­ні, при­хо­дять до ме­не подруги і ка­жуть: «Хтось те­бе шу­кає. Якась жін­ка. ЗПоль­щі». Ка­жу: «Да­вай­те, я тут». При­хо­дить. Ди­ви­ться. Еле­ган­тна, гар­но вбра­на, усмі­хне­на. Про­стя­гну­ла ру­ку: «Я — Яні­на. Мої ба­тьки то­ва­ри­шу­ва­ли з тво­їм ді­дом».

Але я вті­ши­лась! Яна! Зві­сно, що ро­зу­мію. Су­сі­ди мо­їх ді­ду­ся й ба­бу­сі, ще з Ав­гу­сто­ва! Ма­ма ба­га­то про це роз­по­від­а­ла.

Ми ки­ну­лись одна одній в обійми, як дав­ні зна­йо­мі, хоч я її вза­га­лі не пам’ята­ла. Я на­ро­ди­ла­ся вже під час вій­ни, а во­ни з Ав­гу­сто­ва ви­їха­ли пів­то­ра ро­ку ра­ні­ше. Але ми одра­зу по­лю­би­ли одна одну. Одра­зу.

І я не­гай­но пі­шла до сво­єї на­чаль­ни­ці, ка­жу, що та­ка си­ту­а­ція, зна­йо­ма при­їха­ла з Поль­щі. Му­шу за­вез­ти її до мо­єї ма­ми, на се­ло. На­чаль­ни­ця зро­зумі­ла, зна­йшла ме­ні за­мі­ну, і на­сту­пно­го дня ми по­їха­ли.

Я зав­жди хотіла по­їха­ти по­ди­ви­ти­ся Ав­гу­стів. На­го­да з’яви­ла­ся аж на по­ча­тку 1970-х ро­ків, за Бре­жнє­ва, ко­ли тор­гов­ці по­ча­ли їзди­ти до Ра­дян­сько­го Со­ю­зу. Звід­ти, на­при­клад, при­во­зи­ли та­кі кві­тча­сті хус­тки, зна­є­те? 25 ру­блів та­ка ко­шту­ва­ла, і то мо­жна бу­ло ви­гі­дно про­да­ти. Во­зи­ли та­кож ма­те­рі­а­ли: сти­лон, кре­тон. Све­три во­зи­ли. Але пе­ре­дов­сім зо­ло­то та рі­зну еле­ктро­ні­ку — пи­ло­со­си, ку­хон­ні пли­ти та ін.

Се­стри мої, Ядві­га і Че­сла­ва, ска­за­ли, що як­би з ко­жною з них по­їхав сол­дат з ру­шни­цею, то­ді, мо­же, по­їха­ли б на Во­линь. Іна­кше — ні. Пев­но, во­ни біль­ше пам’ята­ли з то­го 1943-го і то­му біль­ше бо­я­ли­ся? Не знаю. Знаю, що я зав­жди хотіла по­їха­ти. Че­ка­ла ли­ше, ко­ли з’яви­ться на­го­да.

Але, зві­сно, перш ніж по­їха­ти, роз­пи­та­ла лю­дей, чи хтось із на­ших обла­стей вже там був, і чи це без­пе­чно. І ме­ні ска­за­ли, що бу­ли якісь па­но­ве зі ще­цин­сько­го воє­вод­ства.

Що все бу­ло га­разд, але як вно­чі на­пи­ли­ся з мі­сце­ви­ми са­мо­го­ну, то хтось їм по­гро­жу­вав, що їх уб’ють.

По­ду­ма­ла со­бі: я там са­мо­го­ну пи­ти не бу­ду. Раз ко­зі смерть. Їду. Для лю­ди­ни то ва­жли­во — по­вер­та­ти­ся ту­ди, де ви­ро­став, що­би хоч по­ба­чи­ти, як ті мі­сця ви­гля­да­ють ро­ка­ми опі­сля.

До­ї­ха­ла до Во­ло­ди­ми­ра, пам’ятаю йо­го з ча­сів вій­ни. Див­лю­ся, поль­ський ко­стел Йо­а­хи­ма та Ан­ни, ді­ду­ся та ба­бу­сі Ісу­са. Є, але в ньо­му вже не ко­стел, а тіль­ки ма­га­зин та якась кав’яр­ня. Не­по­да­лік — якийсь ве­ли­кий парк. Ну, і по­чи­наю шу­ка­ти Мі­лу, бо то від лю­дей зна­ла, що вну­чка Оле­ксан­дра Ко­зу­ня, з яким то­ва­ри­шу­ва­ли мої ро­ди­чі, ме­шкає у Во­ло­ди­ми­рі. Ім’я Мі­лен­ти­на, прі­зви­ще Ко­зунь. Во­ло­ди­мир — то не­ве­ли­ке мі­сто, хтось має щось зна­ти, так со­бі ду­ма­ла.

І справ­ді, дру­га чи тре­тя осо­ба ме­ні ска­за­ла, що Мі­ла пра­цює в шпи­та­лі. Зна­йшла той шпи­таль, ми про­сто впа­ли одна одної в обійми. Мі­ла бу­ла за­до­во­ле­на мо­їм при­їздом. За­ве­ла ме­не до гур­то­жи­тку, де жи­ла з ін­ши­ми мед­се­стра­ми. Всі бу­ли до ме­не ду­же до­брі.

ГОРЩИК КАРТОПЛІ

Ав­гу­стів був се­лом, схо­жим на мрію. Во­но рів­нень­ко тя­гну­ло­ся вздовж до­ро­ги, нав­ко­ло — ліс, і май­же бі­ля ко­жно­го до­му — сад. Там жили тіль­ки дві ро­ди­ни укра­їн­ців — мої ді­дусь із ба­бу­сею та Йо­сип Пав­люк із жін­кою. Ре­шта бу­ли по­ля­ки та нім­ці. Баб­ця на­зи­ва­ла­ся Ма­рія Ко­зунь, дід — Оле­ксандр. Ма­ли троє ді­тей: мою ма­му Те­тя­ну, її се­стру Ан­то­ні­ну та бра­та Пе­тра. В на­шо­му бу­дин­ку жив ра­ні­ше ні­мець Ав­густ, ма­буть, від ньо­го се­ло отри­ма­ло свою на­зву. Він ви­їхав до Аме­ри­ки, і ді­дусь, який ра­ні­ше жив у Ту­мі­ні, ку­пив у ньо­го дім. Був при ньо­му гар­ний са­док — ви­шні, яблу­ка, гру­ші, че­ре­шні. Ма­ма ще на­ро­ди­ла­ся в Ту­мі­ні, а ті­тка — вже в Ав­гу­сто­ві.

Ко­ло­нія тя­гну­ла­ся вздовж гра­вій­ної до­ро­ги десь на кі­ло­метр. Бі­ля до­му ді­ду­ся ро­сла ма­ла ли­па; ко­ли по­чи­на­ла кві­тну­ти, то па­хло в ці­ло­му се­лі.

Ді­дусь і ба­бу­ся мої пе­ред вій­ною бу­ли до­сить за­мо­жни­ми, ма­ли двох пра­ців­ни­ків найня­тих, але на­віть із ни­ми ді­до не да­вав ра­ди, бо мав ду­же ба­га­то по­ля та ху­до­би.

Ба­тько баб­ці на­зи­вав­ся Ві­ктор Ка­лі­шук і був так зва­ним стар­ши­ною, мав під со­бою кіль­ка сіл. Раз на­віть цар за­про­сив йо­го та ін­ших та­ких, як він, на обід до Мо­скви. Дав їм обід, а до обі­ду їм по­кла­ли на стіл зо­ло­ті лож­ки. По­до­ба­ли­ся їм ті лож­ки, але ні­ко­му до го­ло­ви не при­йшло, що­би пі­сля обі­ду со­бі їх взя­ти. Як то — від ца­ря? За­бра­ти? Та це ж кра­діж­ка!

Аж по­тім во­ни до­від­а­ли­ся, що ті лож­ки бу­ли для них по­да­рун­ком.

Ді­до по­вер­нув­ся від ца­ря, а по­тім не­за­ба­ром по­мер. В ро­ди­ні ка­жуть, що отру­їв йо­го якийсь кон­ку­рент, який хо­тів бу­ти стар­ши­ною. Але чи то прав­да? Вже не ді­зна­є­мо­ся. А по­тім, у 1929-му, прийшли то­ва­ри­ші ко­му­ні­сти і все у нас за­бра­ли. Ді­да Оле­ксан­дра на­зва­ли ку­ла­ком, і все в ньо­го за­бра­ли. І бу­ди­нок йо­му зруй­ну­ва­ли, бо ді­дусь і ба­бу­ся жили на ху­то­рі, а со­вє­ти ка­за­ли з ху­то­рів пе­ре­се­ля­ти­ся в центр се­ла. Так, ма­буть, лег­ше їм бу­ло кон­тро­лю­ва­ти лю­дей.

На­ша ха­та бу­ла ста­ра, бо ді­до пе­ред вій­ною ку­пив ба­га­то зем­лі й на бу­ди­нок їм не ви­ста­чи­ло гро- шей. То бу­ла ста­ра та­ка «шев­чен­ко­ва ха­ти­на», як то в нас ка­жуть, по­кри­та со­ло­мою. Але пе­ред вій­ною ді­дусь і ба­бу­ся ви­рі­ши­ли, що все ж та­ки на­став час на но­вий дім. Ді­дусь про­дав тро­хи зем­лі і на­віть де­ре­ви­ну вже мав на ха­ту го­то­ву.

Але при­йшла вій­на, і де­ре­во йо­го за­бра­ли на бу­до­ву око­пів.

А по­тім со­юз між нім­ця­ми та со­вє­та­ми ви­явив­ся не вар­тий на­віть па­пе­ру, і нім­ці на­па­ли на ко­му­ні­стів. В лі­сах по­ча­ли з’яв­ля­ти­ся ра­дян­ські вій­сько­во­по­ло­не­ні. На­пев­но, то­ді ді­дусь впер­ше по­чав до­по­ма­га­ти лю­дям. На­ві­що по­чав? Та­кий вже був. Був ду­же ре­лі­гій­ний, і, ма­буть, це бу­ло для ньо­го щось ціл­ком при­ро­дне, що ко­ли ба­чить лю­ди­ну в ну­жді, то до­по­ма­гає.

Во­ни що­ден­но з баб­цею по­ча­ли ста­ви­ти пе­ред бу­дин­ком горщик картоплі. Ра­но зна­хо­ди­ли йо­го по­ро­жнім. То­ді ста­ви­ли на­сту­пний. І так мі­ся­ця­ми.

По­тім з’явив­ся у нас Мі­ша. То був ро­сій­ський сол­дат, який, що­би вря­ту­ва­ти­ся, ска­зав нім­цям, що є на­шим ро­ди­чем. Не роз­стрі­ля­ли йо­го. До­зво­ли­ли йо­му за­ли­ши­ти­ся, хоч, швид­ше за все, здо­га­да­ли­ся, що то по­ло­не­ний. Нім­ці в Ав­гу­сто­ві вза­га­лі ве­ли се­бе до­во­лі ко­ре­ктно. За ці­лу вій­ну за­стре­ли­ли там лиш одну жін­ку. Йшла до­ро­гою з ма­лень­кою ди­ти­ною на ру­ках, а ні­мець ка­же до неї — halt! Во­на пе­ре­стра­ши­ла­ся і за­мість то­го, щоб ста­ти, по­ча­ла ті­ка­ти. І ко­ли во­на вті­ка­ла, сол­дат ви­стре­лив. І вбив.

По­тім нім­ці по­ясню­ва­ли ді­до­ві, що як­би за­три­ма­лась, то бу­ла б жи­ва. Її син, яко­го то­ді не­сла, на­зи­вав­ся Же­ня. Пам’ятаю йо­го, він пе­ре­жив вій­ну, по­мер ото лиш ми­ну­ло­го ро­ку. На по­ча­тку, як ка­зав ді­до, Мі­шка, той ро­сій­ський по­ло­не­ний, був гру­бий тро­хи, всі ди­ву­ва­ли­ся, як він у тій не­во­лі пе­ре­хо­ву­вав­ся з та­ким жи­во­том.

Аж по­тім ви­яви­ло­ся, що він не гру­бий, а пух з го­ло­ду, бо нім­ці тим по­ло­не­ним вза­га­лі ні­чо­го не да­ва­ли їсти. Ко­ли зі­йшла йо­му та при­пу­хлість, він на­брав­ся си­ли і до­по­ма­гав ді­до­ві в по­лі. Орав, сі­яв, був на пра­вах ме­шкан­ця.

ІМЕНИНИ ГІТЛЕРА

Баб­ця ко­лись на­ро­би­ла пи­ро­гів жи­тніх, але так ста­ло­ся, що троє ро­сі­ян вті­ка­ли з не­во­лі, увір­ва­ли­ся до до­до­му: «Ха­зяй­ка, дай­те щось їсти». Схо­пи­ли ті ва­ре­ни­ки і вте­кли. Пі­зні­ше їх по­ча­ли пе­ре­слі­ду­ва­ти. Одно­го зло­ви­ли, ка­жуть: «Хто то­бі дав ва­ре­ни­ки?» А він на це: «Лі­так ле­тів і ме­ні ски­нув».

Вби­ли йо­го на мі­сці. А як­би ска­зав, що ва­ре­ни­ки має від баб­ці, як­би по­ка­зав з якої ха­ти взяв, то во­ни ма­ли б при­від вби­ти всю мою ро­ди­ну. Ба­чи­те, від чо­го за­ле­жа­ло люд­ське жи­т­тя в ті ча­си. Пі­зні­ше в бу­дин­ку мо­їх ба­бу­сі й ді­ду­ся був роз­та­шо­ва­ний ні­ме­цький штаб. Ко­ли у Гітлера був день на­ро­дже­н­ня, у кві­тні, то ді­да взя­ли, що­би з ни­ми пив. Дід за­зви­чай був не­пи­ту­щим, але во­ни не при­йма­ли від­мо­ви. Пий, ха­зя­їн! Пий за Гітлера. Пив ді­до. Що мав ро­би­ти?! Так йо­го на­по­ї­ли шна­псом, що двоє сол­да­тів ве­ли йо­го по­під ру­ки. А по­тім во­ни, п’яне­зні, ки­да­ли яй­ця­ми по сті­нах на­шо­го бу­дин­ку.

А по­тім нім­ці від­сту­пи­ли. Як від­хо­ди­ли, за­ли­ши­ли нам фрон­то­ву їжу. На смак во­на на­га­ду­ва­ла те, що сьо­го­дні ку­пу­є­мо в су­пер­мар­ке­тах. Але то­ді лю­ди зви­кли до їжі з го­ро­ду бі­ля до­му, ні­хто не хо­тів то­го їсти. Сви­ням то да­ва­ли.

Нім­ці пі­шли, со­вє­тів ще не бу­ло, за­ли­ши­ли­ся тіль­ки ті, хто жив тут і пе­ред вій­ною. І бан­ди по лі­сах — ні­хто не знав, чи во­ни бу­ли поль­ські, укра­їн­ські, чи ра­дян­ські.

Баб­ця роз­по­від­а­ла, що 1943 ро­ку бу­ло ви­со­ке жи­то. Бу­ли та­кі но­чі, що і по­ля­ки, і укра­їн­ці в ньо­му си­ді­ли — ко­жен бо­яв­ся. Тіль­ки дим бу­ло ви­дно, бо десь да­ле­ко вже па­ли­ли се­ла.

ЧАГАРНИК

Я на­ро­ди­ла­ся в Бин­ду­зі, над са­мим Бу­гом. Але в 1941 ро­ці со­вє­ти ви­се­ли­ли ці­ле се­ло у Го­ро­хов­сько­му по­ві­ті. Нас — вла­сне до Ав­гу­сто­ва. Ми до­їха­ли до за­лі­зни­чної стан­ції Вой­ні­ца, і там про­від­ник роз­ді­ляв да­лі по се­лах. Нам да­ли ні­ме­цький дім. Бу­ло нас п’яте­ро: троє дів­чат, ба­тько і ма­ма.

Пер­ші ро­ки в Ав­гу­сто­ві пам’ятаю ду­же до­бре. Вже пі­сля вій­ни се­стри, які бу­ли від ме­не стар­ші, ка­за­ли, що вже то­ді від­бу­ва­ли­ся якісь вбив­ства по су­сі­дніх се­лах — то укра­їн­ці десь поль­сько­го лі­сни­ка за­би­ли, то вчи­те­ля. Але нас ні­ко­ли не чі­па­ли.

При­йшов 1943 рік. По­ля­ки де­які вже чу­ли, що щось бу­де від­бу­ва­ти­ся. Вті­ка­ли, хто ку­ди міг — до Лу­цька, до Во­ло­ди­ми­ра-Во­лин­сько­го.

Але мо­є­му ба­тько­ві укра­їн­ці ска­за­ли: Сту­дні­цький, у вас вдо­ма одні дів­ча­та. Ні­хто вас не бу­де чі­па­ти.

Та­то з ко­ле­гою спа­ли в сто­зі сі­на, а ми з ма­мою хо­ди­ли на Кі­сє­люв­ку, до дру­га-укра­їн­ця но­чу­ва­ти.

Одно­го дня ма­ма на­ро­би­ла ва­ре­ни­ків і вко­тре ми прийшли до ньо­го. Ра­но ди­ви­мось, а че­рез по­ле лю­ди ле­тять з пла­чем, з ді­тьми на ру­ках. А за ни­ми су­сі­днє се­ло Ста­ні­сла­вів­ка го­рить.

Наш друг-укра­ї­нець ка­же: «За­раз при­йдуть і нас усіх вб’ють. Вас, бо по­ля­ки, а ме­не, бо по­ля­ків хо­ваю». То вте­кли ра­зом із ти­ми по­ля­ка­ми. Пі­шли до ро­ву, по­ро­сло­го ча­гар­ни­ком. Не бу­ло нас ви­дно з до­ро­ги. Але одна жін­ка з ди­ти­ною ска­за­ла, що кра­ще знає, де тре­ба за­хо­ва­ти­ся. Ви­йшла з ро­ву і, во­че­видь, її одра­зу по­ба­чи­ли упів­ці. А во­на, за­мість то­го, аби вті­ка­ти де­ін­де — бі­жить про­сто до нас! По­ба­чи­ли нас — тут ля­хи си­дять! Ви­тя­гну­ли нас з то­го ро­ву і ве­дуть на роз­стріл. Бу­ло їх кіль­ка, а з ни­ми один на ко­ні, офі­цер.

Який той офі­цер був кра­си­вий! До сьо­го­дні не мо­жу йо­го за­бу­ти. Йшла на смерть, але то бу­ло щось та­ке не­ре­аль­не. Не до­хо­ди­ло до ме­не, що во­ни за­раз в нас бу­дуть стрі­ля­ти. Ди­ви­ла­ся лиш, який той офі­цер ви­со­кий, яку має по­ста­ву, які має гар­ні че­ре­ви­ки, який мун­дир.

При до­ро­зі, якою во­ни нас ве­ли, жив ко­ле­га мо­єї ма­ми, укра­ї­нець. На­зи­вав­ся Ігна­цій Ля­шук. Ми по­ча­ли кри­ча­ти, щоб нас вря­ту­вав. Він по­гля­нув — на них, на нас. По­чав із ни­ми роз­мов­ля­ти. По­ясню­вав їм, що ми є до­бри­ми по­ля­ка­ми, що нас знає і за нас мо­же за­свід­чи­ти. А ви­пад­ко­во так ста­ло­ся, що ко­ман­дир той, що так ме­ні спо­до­бав­ся, був на­ре­че­ним до­чки Ля­шу­ка. І той Ля­шук якось йо­го вбла­гав, що­би нас пу­сти­ли.

До­до­му не бу­ло чо­го вер­та­ти­ся. Всю­ди бу­ли бан­де­рів­ці, шу­ка­ли по­ля­ків. Си­ді­ли в лі­сі.

Мої ді­дусь із ба­бу­сею впро­довж вій­ни ду­же то­ва­ри­шу­ва­ли з ді­дом Мі­ли — Ко­зу­нем. Хтось до ньо­го пі­шов і до­мо­ви­ли­ся так: в ньо­го є шмат зем­лі під лі­сом, він вда­вав, що їздить ора­ти, або й на­прав­ду там щось в по­лі ро­бив. Але при на­го­ді при­во­зив ячмін­ну кру­пу або гре­чку. Хліб при­во­зив, бан­ку мо­ло­ка. А по­тім ти­хень­ко лю­ди ви­хо­ди­ли на йо­го по­ле і все те за­би­ра­ли.

То бу­ло ду­же не­без­пе­чно, бо бан­де­рів­ці хо­ди­ли то­ді но­ча­ми по по­лях та лі­сах і шу­ка­ли, чи якийсь по­ляк де не хо­ва­є­ться. Як­би зо­рі­єн­ту­ва­ли­ся, що Ко­зунь нам до­по­ма­гає, вби­ли би на мі­сці.

ЖНИВА

Ді­до з ба­бою ма­ли ко­ро­ву, м’ясо і са­ло со­ло­не в бо­чках, тро­хи си­ру. Баб­ця бра­ла хліб і за­но­си­ла до лі­су. Мі­шка, той ро­сій­ський по­ло­не­ний, що йо­го дід вря­ту­вав, їздив з ді­дом по чер­зі. Зда­ле­ку кри­ча­ли: «Вйо, вйо, ві­сьта», що­би ті лю­ди, які хо­ва­ли­ся в лі­сі, зна­ли, що то хтось із сво­їх.

Вно­чі лю­ди ді­ста­ва­ли­ся до Во­ло­ди­ми­ра пі­шки. На­ше се­ло теж ор­га­ні­зу­ва­ло спіль­ний ви­їзд кінь­ми. Те­ля­та, ку­ри, яй­ця, все це лю­ди по­кла­ли на во­зи й по­їха­ли — до Во­ло­ди­ми­ра-Во­лин­сько­го.

Хтось, однак, му­сів нас ви­да­ти, бо на­по­ло­ви­ні до­ро­ги ви­йшло з лі­су троє укра­їн­ців і по­ча­ли стрі­ля­ти в наш бік. Ба­га­то хто хо­вав­ся в жи­то, а стар­ші хо­ва­ли­ся за кінь­ми. Ка­за­ли нам вер­та­ти­ся до се­ла, на жнива. На­ві­що на­ші го­спо­да­рі по­слу­ха­ли­ся? Бо ж ма­ли зброю з со­бою. Ба­га­то чо­ло­ві­ків із на­ми йшло, тих троє не ма­ли би шан­су пе­ред на­ми.

Не знаю, чо­му, але по­слу­ха­ли їх, по­вер­ну­ли­ся до се­ла, зі­бра­ли жи­то і зно­ву хо­ди­ли но­чу­ва­ти до лі­су.

8 ве­ре­сня, в день на­ро­дже­н­ня Бо­го­ро­ди­ці, бан­де­рів­ці пі­дір­ва­ли ко­стел у Сві­че­ві. По­тім ми вдру­ге ру­ши­ли до Во­ло­ди­ми­ра. Йшли ці­лу ніч, бу­ло біль­ше двад­ця­ти лю­дей. По­ча­ло сві­та­ти, Во­ло­ди­мир да­ле­ко, а ми не зна­є­мо, де ми є!

Ці­лий день пе­ре­си­ді­ли на бо­ло­тах, які на­зи­ва­ю­ться Ру­да­ви. То­чні­ше, про­спа­ли. Укра­їн­ці дов­ко­ла ко­па­ли кар­то­плю, а ми мо­ли­ли­ся, аби нас хтось не за­ува­жив. Вда­ло­ся. Вно­чі, ко­ли вре­шті-решт нам та­ки вда­ло­ся зай­ти до Во­ло­ди­ми­ра, то по­ба­чи­ли, що десь зда­ле­ку до­го­рає поль­ське се­ло.

У Во­ло­ди­ми­рі вже був мо­го ба­тька брат. Ми жили в ньо­го ці­лий мі­сяць, але по­тім зро­зумі­ли, що ві­чно так си­ді­ти не мо­жна. По­їха­ли до Усці­лу­га, бо там був міст на Бу­зі й мо­жна бу­ло пе­ре­тну­ти рі­чку. Ди­ви­мось — і мо­сту вже не­ма! Ма­буть, нім­ці йо­го ви­са­ди­ли, ко­ли від­сту­па­ли.

По­їха­ли до Го­ро­дла, по­ля­ки ста­ли на дру­го­му бе­ре­зі й кри­ча­ли, де не­гли­бо­ко і де мо­жна рі­чку пе­ре­йти. Ко­ні пе­ре­їха­ли, ми теж.

Бу­ли вря­то­ва­ні.

КОРОВА

Прийшли со­вє­ти вдру­ге. Та­то­ві мо­є­му, Уля­но­ві, да­ли зброю і ви­сла­ли на фронт, а ма­му, яка бу­ла мною ва­гі­тна, — бу­ду­ва­ти ша­хти на Дон­ба­сі. Цьо­цю за­бра­ли ра­зом із нею, для ком­па­нії. Три мі­ся­ці во­ни тяж­ко пра­цю­ва­ли, бу­ду­ва­ли бу­дин­ки для ша­хта­рів.

Ко­ли їха­ли, обі­ця­ли їм там усе — до­бре хар­чу­ва­н­ня, по­ме­шка­н­ня. Ні­хто так гар­но не вмів обі­ця­ти, як на­ші бра­ти-ко­му­ні­сти.

А на мі­сці во­ни жили в та­ких скром­них бу­дин­ках, що ха­та мо­їх ба­бу­сі й ді­ду­ся бу­ла для них па­ла­цом. По­ки бу­ло лі­то, бу­ло до­бре. Але по­тім при­йшов жов­тень, а там що­ра­зу хо­ло­дні­ше. Аж лю­ди з сіл прийшли і ка­жуть їм: дів­ча­та, вті­кай­те, шко­да вас. Вже не одні та­кі бу­ли, як ви. Зи­му не пе­ре­жив ні­хто.

Да­ли їм ви­хі­дні на свя­то Жов­тне­вої ре­во­лю­ції. Пі­шли до цер­кви, бо якраз бу­ло Дми­тра, і з тої цер­кви — пі­шки до­до­му.

То бу­ла ша­ле­на по­до­рож, ма­ма ме­ні пі­зні­ше роз­по­від­а­ла. Їха­ли по­тай­ки по­тя­га­ми то­вар­ни­ми. Вдень хо­ва­ли­ся, йшли вно­чі, що­би хтось їх не по­ба­чив. А ко­ли хтось пи­тав­ся, ка­за­ли, що їдуть на фронт від­ві­да­ти чо­ло­ві­ків.

На­мер­зли­ся стра­шно! Не мо­жу со­бі уяви­ти, як моя ма­ма, ва­гі­тна мною, все це пе­ре­жи­ла.

Одні­єї но­чі не бу­ло ви­дно ні­чо­го, во­ни по­чу­ли якісь ями під со­бою, ля­гли, ра­но див­ля­ться — а во­ни спа­ли на цвин­та­рі! Але що вже ро­би­ти — ста­ло­ся, не по­вер­неш, тре­ба вті­ка­ти да­лі.

Аж одно­го дня зло­ви­ло їх НКВД. Не ма­ють па­пе­рів, мо­жуть у них бу­ти ве­ли­кі про­бле­ми. Ма­ма ска­за­ла то­ді со­бі: все в ру­ках Бо­жих. Мо­ли­ла­ся ці­лу го­ди­ну. І зна­є­те що? Ен­ка­ве­дист ви­явив­ся лю­ди­ною. Ка­же їм: шко­да ме­ні вас. Я від­вер­нусь, а ви то­ді ті­кай­те. І вте­кли. До­до­му за­йшли мі­сяць пі­сля тої сво­єї вте­чі. Весь одяг був у во­шах, одра­зу все ки­ну­ли в піч. Вте­кли на Дми­тра, а до­до­му за­йшли рів­но на Ми­хай­ла. Баб­ці се­стра, яка з ни­ми жи­ла, Кри­вень­ка Дар­ка на неї ка­за­ли, її по­ба­чи­ла, то не хотіла їм да­ти їсти. Ка­же: по­че­кай­те, аж всі з цер­кви по­вер­ну­ться.

Лиш то­ді ма­ма до­від­а­ла­ся, що та­то пі­шов на фронт.

І вже не по­вер­нув­ся та­тко. В бе­ре­зні при­йшов лист, що за­ги­нув в Угор­щи­ні, в мі­сце­во­сті Мар­то­нов. Я на­ро­ди­ла­ся на мі­сяць пі­зні­ше.

Тяж­ко нам бу­ло, ко­ли бу­ла ди­ти­ною. Ле­нін так ні­би­то лю­бив ді­тей, а я як бу­ла ма­ла, то в нас остан­ню ко­ро­ву за­бра­ли до кол­го­спу. Сви­но­ма­тку теж за­бра­ли, хоч та ма­ла ма­лі по­ро­ся­та. Ді­до їх про­сив: ві­зьміть, як вже му­си­те, але дай­те кіль­ка ти­жнів. Не­хай ма­лі під­ро­стуть. А так, то і льо­ха, і во­ни здо­хнуть.

Але ні. Ді­ста­ли на­каз і му­сі­ли за­бра­ти одра­зу. І здо­хли. Дід знав, що ка­зав.

Тіль­ки ко­ро­ву вда­ло­ся від­шу­ка­ти. То Кри­вень­ка Дар­ка, баб­ці се­стра, що бу­ла ін­ва­лід­кою. Лю­ди на се­лі їй по­ра­ди­ли: йди до со­вє­тів і ска­жи, що ти їм не­рі­дна, але слу­жи­ла там, і що корова бу­ла твоя. Що ти со­бі за вла­сні гро­ші її ку­пи­ла.

Кри­вень­ка ма­ла тре­тю гру­пу ін­ва­лі­дно­сті. Одну но­гу ма­ла ко­ро­тшу за дру­гу. Пі­шла до кол­го­спу, по­яснює їм. Пам’ятаю, як з ін­ши­ми ді­тьми си­ді­ла у ві­кні й ди­ви­ла­ся, чи по­вер­не­ться з ко­ро­вою, чи без. Ди­ви­мо­ся — йде на­ша Кри­вень­ка з ко­ро­вою.

Ми не зна­ли, ку­ди се­бе по­ді­ти з ра­до­сті. Одна корова, а нам ні­би хтось но­ве жи­т­тя по­да­ру­вав.

ЛИСТ

Ко­ли ми пе­ре­йшли Буг, то по­їха­ли в на­прям­ку Хол­ма. Зго­ло­си­ли­ся до ПЦК, да­ли нам їжу, якесь вбра­н­ня. Якийсь чо­ло­вік там зо­рі­єн­ту­вав­ся, ку­ди мо­жна їха­ти, аби отри­ма­ти го­спо­дар­ство пі­сля нім­ців або укра­їн­ців. Кра­сний Став, Ка­мінь, Ло­пєн­нік, Ре­йо­вєц. Та­кі мі­сце­во­сті по­ра­див.

Ми по­їха­ли до Ре­йо­вєц. В управ­лі­н­ня да­ли нам ста­ру ха­лу­пу. Ба­тько від­дав ко­ней до па­на, що­би за­ро­бля­ли, щоб ми ма­ли якісь гро­ші. Ми бу­ли там аж до ви­зво­ле­н­ня, яке нас за­ста­ло на по­лі в бу­ря­ках. Ба­тько зро­зу­мів, що по­вер­не­н­ня на Во­линь за­раз, ма­буть, не бу­де. По­чав шу­ка­ти якесь біль­ше го­спо­дар­ство.

Да­ли нам тут, у Вул­ці під Ре­йов­цем, пі­сля укра­їн­ців, три ге­кта­ри. За рі­ше­н­ням ПКВНу з Хол­ма.

Пі­шла до шко­ли, по­ча­ла вчи­ти ро­сій­ську і ще в 40-х ро­ках по­ча­ла пи­са­ти ли­сти до Ко­зу­нів. Ви­сла­ла їх кіль­ка, але не знаю, чи ді­йшли. Від них від­по­відь не при­йшла.

ДІ­ДО

Пі­сля вій­ни моя цьо­тка пра­цю­ва­ла в ліс­го­спі — са­ди­ла ліс. А дядь­ко — в лі­с­пром­го­спі — ру­бав те, що цьо­тка по­са­ди­ла.

Ма­ма на­то­мість пі­шла пра­цю­ва­ти до кол­го­спу. То­го са­мо­го, від яко­го ді­до так за­хи­щав­ся.

Здо­щок на­шо­го хлі­ва зро­би­ли ди­тя­чий са­док, але чо­мусь йо­го швид­ко за­кри­ли. Хтось ма­мі за­про­по­ну­вав, що­би во­на той са­док ку­пи­ла. Ма­ма ку­пи­ла, лиш то­ді ми ви­се­ли­ли­ся від ді­ду­ся і ба­бу­сі й по­ча­ли жи­ти там. Ве­ли­ка кім­на­та, по­руч мен­ша, да­лі ку­хня. Зре­штою, ми ку­пи­ли то з орен­да­рем, бо там ме­шкав та­кож сто­рож кол­го­спний.

Ді­да Оле­ксан­дра пам’ятаю ду­же до­бре. Був мі­цний, до­брий і спра­ве­дли­вий. На ці­ло­му сві­ті най­біль­ше не лю­бив бре­хні. Важ­ко пра­цю­вав: ро­бив ко­ши­ки, бу­ду­вав бу­дин­ки, че­ре­ви­ки вмів зро­би­ти і рі­зні сто­ляр­ські ре­чі: лав­ки, та­бу­ре­тки, ко­ри­та, від­ра де­рев’яні, бо­чки на со­ло­ни­ну та на за­квас.

Був теж за ве­те­ри­на­ра — ко­ли корова чи­мось по­да­ви­ла­ся, вмів то їй із гор­ла вийня­ти. А ко­ли по­ка­лі­чи­ла­ся, теж умів огля­ну­ти. Ко­ли ко­мусь корова чи сви­ня те­ли­ла­ся, то одра­зу бі­гли за ді­дом.

Гра­мо­тний був. Чи­тав Бі­блію, спів­ав у цер­кві. Ко­ли роз­по­від­ав стра­шні істо­рії, то по­ло­ви­на ді­тей із се­ла при­хо­ди­ла йо­го слу­ха­ти.

Го­ріл­ки не пив вза­га­лі, тіль­ки дві­чі на рік, на пра­зник. Але ду­же п’яно­го я йо­го ні­ко­ли не ба­чи­ла.

Ко­ли вже бу­ла до­ро­сла і якийсь чо­ло­вік ка­зав, що чо­гось не вміє зро­би­ти, то не мо­гла на­ди­ву­ва­ти­ся. Мій ді­до вмів усе.

А баб­ця бу­ла чор­ня­ва, ху­день­ка, не­ви­со­ка. Лю­би­ли­ся з ді­дом. Ду­маю, що по­при все, що про­йшли, ма­ли за со­бою до­бре жи­т­тя.

Ді­до по­мер 1964 ро­ку, баб­ця за­ли­ши­ла­ся са­ма з се­строю ін­ва­лід­кою.

ШМАТОК РОЗБИТОГО СКЛА

Ко­ли Яні­на впер­ше до нас при­їха­ла, то ма­ма їй по­ка­зу­ва­ла, де са­ме бу­ло її се­ло. Там уже все за­ора­не, але Яні­на впі­зна­ла мі­сце, де сто­я­ла її ха­лу­па. Як? Зна­йшла шматок розбитого скла.

Ма­ма Мі­лен­ти­ни, ко­ли ме­не по­ба­чи­ла, роз­пла­ка­ла­ся. Весь час по­вто­рю­ва­ла: «Їж, їж». Ні­би тою їжею хотіла ме­ні всі емо­ції по­ка­за­ти. Хоч їжа ме­ні, прав­ду ка­жу­чи, не йшла — все жир­не, на са­лі. В нас тро­хи слаб­ше йде.

Вре­шті ми пі­шли ту­ди, де сто­яв наш бу­ди­нок. Со­сон­ки, які ди­ти­ною ба­чи­ла як ма­лень­кі ку­щи­ки, ста­ли ве­ли­ки­ми де­ре­ва­ми.

Зво­ру­ши­ла­ся, що ка­за­ти, але хто би не зво­ру­шив­ся...

Пі­шла до Ля­шу­ка, жив ще. Став бі­ля пло­ту ди­ви­ти­ся, хто то йде до ньо­го. Ка­жу, що я — Яні­на, се­стра Ядзі та Че­сі.

Роз­пла­кав­ся, при­ту­лив­ся. Ка­же: «То я вас від смер­ті вря­ту­вав».

Та­ка прав­да. Як­би не Ля­шук, то десь за­раз би в ро­ві ле­жа­ла, а не роз­мов­ля­ли з ва­ми.

Йо­сип Пав­люк теж ще жив. Теж ду­же вті­шив­ся, ко­ли до ньо­го за­йшла. З ко­жно­го бо­ку бу­ла ото­че­на лю­дьми ду­же при­я­зни­ми.

З то­го ча­су зав­жди їзди­ла до них на ка­ні­ку­ли. А Мі­ла зав­жди до­по­ма­га­ла ме­ні щось про­да­ти у Во­ло­ди­ми­рі.

Ко­ли при­їха­ла вдру­ге чи втре­тє, хотіла то­го офі­це­ра по­ба­чи­ти, який то­ді в нас не ви­стрі­лив. Але він, ма­буть, не ви­йшов за до­чку Ля­шу­ка, бо жив сам, в якійсь ха­тин­ці під лі­сом.

Але не хо­ті­ли ме­не ту­ди за­вез­ти. Ка­за­ли: не тре­ба. І кру­ти­ли го­ло­ва­ми, що нє. То так і не по­їха­ла, знаю тіль­ки, що на ста­рість по­чав силь­но пи­ти.

Але бу­ли ін­ші не­ймо­вір­ні зу­стрі­чі. Одно­го ра­зу при­йшов один чо­ло­вік і ка­же: «Ска­жи сво­їм се­страм, що я по­ля­ків не бив. Я був то­ді в Ні­меч­чи­ні на ро­бо­тах. Але не­хай со­бі при­га­да­ють, як ме­не ко­лись ваш ксьондз ви­гнав з ко­сте­лу».

По­вер­ну­лись, роз­по­ві­ла. Се­стри по­ду­ма­ли. На­справ­ді бу­ла та­ка си­ту­а­ція. Якась во­ро­жість між лю­дьми тлі­ла вже кіль­ка ро­ків пе­ред вій­ною.

Ще одно­го чо­ло­ві­ка до­пи­ту­ва­ла­ся. Не знаю, як на­зи­вав­ся, але ка­за­ли на ньо­го «Червоний Іван». То був го­спо­дар із Ту­мі­на. Як ми йшли з ро­ву, то він теж там був, пам’ятаю йо­го, мі­цної бу­до­ви, з чер­во­ним ли­цем.

На­ші во­ли­ня­ки ка­жуть, що він ба­га­то по­ля­ків вря­ту­вав. У та­кий спо­сіб, що на­мов­ляв ін­ших, аби ті ко­гось пу­сти­ли. А що бу­деш стрі­ля­ти, ку­лі шко­да. Не­хай со­бі йде. Отак.

Ка­жуть, що ко­ли упів­ці зо­рі­єн­ту­ва­ли­ся, то за­стре­ли­ли йо­го за це. Укра­їн­ці ка­за­ли, що був хтось та­кий. Але кон­кре­тні­ше ні­хто не міг ска­за­ти.

НЕ БОЮСЬ

Я бу­ла в Поль­щі два ра­зи. Раз із хо­ром во­ло­ди­мир­ським, бо я в хо­рі спів­аю, нас за­про­си­ли до Гру­бі­ше­ва. Пам’ятаю, що ме­ні по­до­ба­ло­ся, що там ро­сло ба­га­то кві­тів.

По­тім раз по­їха­ла до Яні­ни, що­би втор­гу­ва­ти. Взя­ла тро­хи лля­но­го одя­гу, якісь сер­ві­зи, кіль­ка ні­чних со­ро­чок.

Спер­шу дві но­чі тре­ба бу­ло спа­ти на вок­за­лі в Ко­ве­лі. Спа­ли там в ко­гось вдо­ма. По­тім тре­ба бу­ло да­ти кон­ду­кто­ро­ві гро­ші. По­тім ви­йшла в Хол­мі по­се­ред но­чі й дзво­ни­ла до Яні­ни, аби та по ме­не при­їха­ла.

Жи­ла в неї ти­ждень, про­да­ла свій то­вар і ку­пи­ла со­бі тро­хи їхньо­го одя­гу. В нас бу­ла то­ді, мо­же, кра­ща якість, але в них — кра­щі узо­ри, та­кі вже ду­же за­хі­дні. Взу­т­тя, су­кні, тка­ни­ну ку­пи­ла.

Дехто то­ді бо­яв­ся до Поль­щі їха­ти. Що мо­жуть мсти­ти по­ля­ки. Що бу­дуть укра­їн­ців уби­ва­ти.

Але я не бо­я­ла­ся ні хви­ли­ни. Моє прі­зви­ще Ко­зунь, я вну­чка Оле­ксан­дра Ко­зу­ня. Я знаю, що моя ро­ди­на до­по­ма­га­ла по­ля­кам, як мо­гла.

ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ

ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ

Ді­дусь па­ні Мі­лен­ти­ни (на фото лі­во­руч) Оле­ксандр став до­по­ма­га­ти лю­дям, ще ко­ли «в лі­сах по­ча­ли з’яв­ля­ти­ся ра­дян­ські вій­сько­во­по­ло­не­ні»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.