Ро­ман Ве­ли­кий, са­мо­дер­жець Укра­ї­ни-Ру­си

Пер­ший єди­но­вла­дний пра­ви­тель май­бу­тньо­го ко­ро­лів­ства Ру­сько­го: по­лі­ти­чний пор­трет

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Прав­ду ка­жу­чи, в істо­рії зав­жди ви­ста­ча­ло (і за­раз їх біль­ше, ніж до­сить) пер­со­на­жів, до­во­лі ви­со­ких за по­лі­ти­чним ста­ту­сом, ран­гом, зва­н­ням — а на­справ­ді «ні­яких», без­на­дій­но по­се­ре­дніх, геть слаб­ких за ін­те­ле­кту­аль­ни­ми, во­льо­ви­ми й ду­шев­ни­ми яко­стя­ми. То бу­ли не біль­ше ніж «сі­рі пля­ми», які грою до­лі, во­лею об­ста­вин чи вна­слі­док по­лі­ти­чних роз­ра­хун­ків ви­яви­ли­ся під­не­се­ни­ми на не­ймо­вір­ну «зо­ря­ну вер­ти­каль» — ту, жорс­ткі умо­ви якої бу­ли, на жаль, не для них... Ви­кли­ки не­ща­дні, ви­мо­ги за­над­то су­во­рі, ком­фор­ту не­має, по­ві­тря не ви­ста­чає...

Ге­рой, яко­му бу­де при­свя­че­на на­ша опо­відь, на­ле­жав до зов­сім ін­шої ка­те­го­рії лю­дей. То був справ­жній бо­єць, «муж вла­дний», ко­тро­го не ля­кав будь-який, хай на­віть вкрай не­спри­я­тли­вий пе­ре­біг по­дій. То був при­ро­дже­ний во­ло­дар, який звик пе­ре­ма­га­ти во­ро­гів, до­ла­ти пе­ре­шко­ди й то­ру­ва­ти со­бі шлях пе­ре­дов­сім здав­на ви­про­бу­ва­ним спосо­бом — ме­чем. Але, якщо тре­ба, то й ро­зу­мом. То був пер­ший, ще не­ко­ро­но­ва­ний (бо від­по­від­на це­ре­мо­нія від­бу­ла­ся ли­ше 1253 р., май­же че­рез п’ять де­ся­ти­літь пі­сля за­ги­бе­лі на­шо­го ге­роя) во­ло­дар гря­ду­що­го ко­ро­лів­ства Ру­сько­го, яке по­ста­ва­ло на йо­го очах і для ста­нов­ле­н­ня яко­го він так ба­га­то зро­бив. То був кер­ма­нич, ко­тро­го сучасники й на­щад­ки не­без­під­став­но на­ре­кли «Са­мо­держ­цем» Укра­ї­ни­Ру­си. То був, без­пе­ре­чно, най­мо­гу­тні­ший з усіх ру­ських кня­зів на­при­кін­ці ХІІ — на по­ча­тку ХІІІ сто­лі­т­тя, на­зва­ний Ве­ли­ким. Він мав ім’ я — Ро­ман Мсти­сла­вич ( 1159 — 1205 рр., князь га­ли­цько-во­ло­ди­мир­ський у 1199 — 1205 рр., та­кож у рі­зні ча­си Ве­ли­кий князь Ки­їв­ський, князь нов­го­род­ський). Він був пра­прав­ну­ком Во­ло­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха, прав­ну­ком йо­го стар­шо­го си­на Мсти­сла­ва, Ве­ли­ко­го кня­зя Ки­їв­сько­го в 1125 — 1132 рр.

Ві­до­мо, що справ­жні ри­си лю­ди­ни мо­жна, зокре­ма, до­бре роз­рі­зни­ти з опи­сів та роз­по­від­ей її во­ро­гів (за умо­ви, зві­сно, кри­ти­чно­го став­ле­н­ня до них). Най­біль­шо­го поль­сько­го істо­ри­ка-лі­то­пи­сця Яна Длу­го­ша (1415 — 1480), ав­то­ра зна­ме­ни­тої ла­ти­но­мов­ної «Хро­ні­ки («Ан­на­лів») з істо­рії Поль­щі» у 12-ти то­мах («Annales seu cronicae incliti Regni Poloniae opera»), не­мо­жли­во за­пі­до­зри­ти в «зай­вих» сим­па­ті­ях до ге­ро­їв дав­ньої Укра­ї­ни-Ру­си (Ро­ман для ньо­го — во­рог), і пи­ше Длу­гош про на­шо­го ге­роя у від­по­від­но­му сти­лі, не шко­ду­ю­чи «чор­ної» фар­би. І все ж та­ки за­ли­ша­є­ться стій­ке вра­же­н­ня: якою ж яскра­вою, не­пе­ре­сі­чною по­ста­т­тю був то­го­ча­сний са­мо­дер­жець Дав­ньої Ру­сі... Зокре­ма, чи­та­є­мо у Длу­го­ша:

«Він ви­ни­щує сво­їм ти­ран­ством май­же всю га­ли­цьку знать, ма­ю­чи зви­чай, на ви­прав­да­н­ня сво­їх зло­чи­нів, вжи­ва­ти при­слів’я, що ста­ло для ньо­го сво­го ро­ду уро­чи­стим ора­ку­лом не­бес: «Ні­хто не змо­же спо­кій­но на­со­ло­ди­ти­ся ме­дом, якщо спер­шу не прі­гні­тить бджо­ли­ний рій». Сво­єю лю­ті­стю і ти­ран­ством він на­вів не тіль­ки на сво­їх, а й на су­сі­дів та­кий страх, здо­був со­бі за ко­ро­ткий час та­ку сла­ву і вла­ду, що з лег­кі­стю во­ло­дів усі­ма ру­ськи­ми обла­стя­ми і всі кня­зі Ру­сі бу­ли йо­го дан­ни­ка­ми та під­да­ни­ми (! — І. С.). Це ча­сто при­гні­чу­ва­ло по­ля­ків, що не пі­шло б ді­ло до їх смер­ті, але во­ни за­зви­чай мов­ча­ли, по­бо­ю­ю­чись, щоб за­гро­за ти­ра­нії Ро­ма­на ко­ли-не­будь не впа­ла і на них».

Зно­ву на­го­ло­си­мо — це поль­ський по­гляд, дум­ка то­го­ча­сної поль­ської фе­одаль­ної елі­ти, хоч «Хро­ні­ка» Длу­го­ша є ду­же цін­ною тим, що цей лі­то­пи­сець актив­но ви­ко­ри­сто­ву­вав чи­ма­ло дав­ньо­укра­їн­ських дже­рел, які бу­ли, на жаль, у подаль­шо­му втра­че­ні. І в цих сло­вах яв­но від­чу­ва­є­ться страх пе­ред во­ло­да­рем Ру­сі. А як оці­ню­ють спра­ву та спад­щи­ну Ро­ма­на Мсти­сла­ви­ча на­ші дав­ньо­ру­ські лі­то­пи­сці? Ось ду­же про­мо­ви­стий ури­вок із «Га­ли­цько-Во­лин­сько­го лі­то­пи­су» за 1202 рік. Іме­ну­ю­чи кня­зя не іна­кше як «дер­жав­цем всі­єї Ру­ської зем­лі», древ­ній хро­ніст пи­ше та­ке: «Ві­ко­пом­ний са­мо­дер­жець всі­єї Ру­сі, який здо­лав усі по­ган­ські на­ро­ди, му­дрі­стю ума до­дер­жу­ю­чи за­по­від­ей Бо­жих; він-бо ки­нув­ся був на по­га­них, як той лев, сер­ди­тий же був, як та рись, і гу­бив їх, як той кро­ко­дил, і пе­ре­хо­див зем­лю їх, як той орел, а хо­ро­брий був, як той тур, бо він рев­но на­слі­ду­вав пред­ка сво­го Мо­но­ма­ха, що по­гу­бив по­га­них ізма­їль­тян, тоб­то по­лов­ців».

А ось яку ха­ра­кте­ри­сти­ку Ро­ма­на Мсти­сла­ви­ча по­дає ві­до­мий ро­сій­ський істо­рик ХVIII сто­лі­т­тя Ва­силь Та­ти­щев (у роз­по­ря­джен­ні яко­го, ймо­вір­но, теж бу­ли втра­че­ні ни­ні лі­то­пи­сні дже­ре­ла): «Сей Ро­ман Мсти­сла­вич, онук Ізя­сла­вів, на зріст був хо­ча не ду­же ве­ли­кий, але ши­ро­кий і по­над мі­ру силь­ний; з ли­ця гар­ний, очі чор­ні, ніс ве­ли­кий з гор­бом, во­лос­ся чор­не і ко­ро­тке; вель­ми ярий був у гні­ві; за­пи­нав­ся, ко­ли сер­див­ся, дов­го не міг сло­ва ви­мо­ви­ти; ба­га­то ве­се­лив­ся з вель­мо­жа­ми, але п’яним ні­ко­ли не був. Ба­га­тьох жі­нок лю­бив, але жо­дна ним не во­ло­ді­ла. Во­їн був хо­ро­брий і вмі­лий на вій­сько­ві ви­пра­ви; най­па­че це він по­ка­зав, ко­ли угрів ве­ли­ке вій­сько з ма­лим сво­їм роз­бив. Усе жи­т­тя своє у вій­нах про­во­див, ба­га­то пе­ре­мог здо­був, а в одній був пе­ре­мо­же­ний. Че­рез це всім нав­ко­ли­шнім був стра­шний. Ко­ли йшов на по­ля­ків, то ска­зав: «Або по­ля­ків по­до­лаю і під­ко­рю, або сам не вер­нусь!» І збу­ло­ся остан­нє». (Справ­ді, Ро­ман Мсти­сла­вич за­ги­нув 19 черв­ня 1205 р. бі- ля поль­ської фор­те­ці За­ви­хост на бе­ре­зі Ві­сли, ко­ли не­ве­ли­кий за­гін на чо­лі з кня­зем, ко­трий ви­ру­шив на пе­ре­го­во­ри із су­про­тив­ни­ком, був ата­ко­ва­ний поль­ськи­ми си­ла­ми, які ма­ли не­зна­чну пе­ре­ва­гу.)

Тепер, ко­ли чи­тач склав для се­бе уяв­ле­н­ня бо­дай у за­галь­них ри­сах про са­мо­держ­ця дав­ньої Укра­ї­ни, до­ре­чно по­да­ти, хо­ча б ду­же сти­сло, йо­го по­лі­ти­чний пор­трет. На­сам­пе­ред вар­то за­зна­чи­ти гео­гра­фі­чні ме­жі очо­лю­ва­ної ним дер­жа­ви — Га­ли­цько-Во­лин­сько­го кня­зів­ства, май­бу­тньо­го ко­ро­лів­ства Ру­сько­го. 1199 ро­ку, по смер­ті остан­ньо­го га­ли­цько­го кня­зя з ди­на­стії Ро­сти­сла­ви­чів, си­на зна­ме­ни­то­го Яро­сла­ва Осмо­ми­сла — кня­зя, про ко­тро­го ша­но­бли­во зга­да­но у «Сло­ві о пол­ку Іго­ре­вім», — Во­ло­ди­ми­ра, Ро­ман зав­дя­ки сво­їм не­пе­ре­сі­чним яко­стям по­лі­ти­ка й пол­ко­вод­ця при­єд­нав Га­ли­цьке кня­зів­ство до Во­лин­сько­го, яким він не один рік уже во­ло­дів; зокре­ма, під йо­го «ру­кою» вже не один рік пе­ре­бу­ва­ли Во­ло­ди­мир-Во­лин­ський, Белз, Чер­вен, Бе­ре­стя й ін­ші во­лин­ські мі­ста. За­ува­жи­мо при­на­гі­дно: при­єд­нав са­ме Га­ли­цьке кня­зів­ство до Во­лин­сько­го, а не нав­па­ки. На­слід­ком цьо­го ста­ло утво­ре­н­ня но­вої, по­ту­жної, до­ки був жи­вий Ро­ман, Га­ли­цько-Во­лин­ської дер­жа­ви. За­хі­дні те­ре­ни Укра­ї­ни бу­ли об’єд­на­ні під вла­дою Ро­ма­на, пра­прав­ну­ка Во­ло­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха.

Вер­ши­ною ж по­лі­ти­чних успі­хів кня­зя Ро­ма­на (а ці успі­хи бу­ли б не­мо­жли­ві без при­бор­ка­н­ня бо­яр­сько­го сва­ві­л­ля, над­то ж у Га­ли­чи­ні, — са­ме в цьо­му по­ля­гає зміст при­слів’я про мед і бджіл, що йо­го на­во­дить Ян Длу­гош; у свою чер­гу, при­бор­ка­н­ня бо­яр ста­ло мо­жли­вим ли­ше зав­дя­ки ре­аль­ній під­трим­ці то­го­ча­сно­го «се­ре­дньо­го кла­су» — мі­сько­го мі­щан­ства — до­во­лі акту­аль­ний у су­ча­сно­му кон­текс­ті мо­мент), от­же ж, вер­ши­ною здо­бу­тків Ро­ма­на Мсти­сла­ви­ча ви­яви­лось взя­т­тя Ки­є­ва (1202—1203 рр.) та вклю­че­н­ня йо­го у сфе­ру сво­їх впли­вів (князь за­ли­шав у столь­но­му гра­ді на Дні­прі ке­ру­ва­ти ціл­ко­ви­то від­да­них йо­му лю­дей, хоч 1203 р. довелося від­во­йо­ву­ва­ти Ки­їв у во­ро­гів ще раз. Але са­мо­дер­жець до­ся­гнув сво­єї ме­ти). Пі­сля та­кої пе­ре­мо­ги мо­жна бу­ло ствер­джу­ва­ти, що всі дав­ньо­укра­їн­ські етні­чні зем­лі, за ви­ня­тком Чер­ні­гів­щи­ни, або при­найм­ні пе­ре­ва­жну біль­шість їх: Га­ли­чи­ну, Во­линь, По­ді­л­ля, По­ліс­ся, ба­сей­ни Дні­стра, Пів­ден­но­го Бу­гу, чи­ма­лу ча­сти­ну пів­ден­них сте­пів та При­дні­пров’я, бу­ло вклю­че­но до дер­жа­ви Ро­ма­на Мсти­сла­ви­ча. Отож, ті ве­ли­чні ти­ту­ли, яки- ми від­зна­ча­ли кня­зя сучасники, в жо­дно­му ра­зі пе­ре­біль­ше­н­ням не бу­ли.

Не мо­жна за­бу­ва­ти й про те, що 1204 р. Па­па Рим­ський Іно­кен­тій ІІІ, один із най­мо­гу­тні­ших се­ре­дньо­ві­чних пон­ти­фі­ків, який мрі­яв про все­сві­тню ка­то­ли­цьку те­о­кра­ти­чну мо­нар­хію, від­ря­див до Ве­ли­ко­го кня­зя Ки­їв­сько­го Ро­ма­на Мсти­сла­ви­ча пред­став­ни­цьке по­соль­ство й за­про­по­ну­вав на­да­ти йо­му ко­ро­лів­ську ко­ро­ну і ти­тул ко­ро­ля Ру­сі (ймо­вір­но, в обмін на укла­де­н­ня обо­піль­но­го по­лі­ти­чно­го со­ю­зу, й аж ні­як не мо­жна ствер­джу­ва­ти, що той со­юз був би ре­аль­но рів­но­прав­ним). Ро­ман від­хи­лив цю про­по­зи­цію, на­пев­но, че­рез від­су­тність на­ле­жної до­ві­ри до хи­тро­го та ам­бі­цій­но­го Іно­кен­тія ІІІ, який без­за­пе­ре­чно вва­жав се­бе на­мі­сни­ком Хри­ста на Зем­лі. Ко­ро­ну 49 ро­ків по то­му прийняв син Ро­ма­на, Да­ни­ло Га­ли­цький.

Якщо жго­во­ри­ти за­га­лом про зов­ні­шню по­лі­ти­ку кня­зя Ро­ма­на, то він під­три­му­вав ті­сний зв’язок з Угор­щи­ною, вій­сько якої не раз бли­ску­че пе­ре­ма­гав; Ві­зан­ті­єю (є ле­ген­да, що кон­стан­ти­но­поль­ський ім­пе­ра­тор Оле­ксій Ком­нін 1204 р., ко­ли це Ві­чне Мі­сто бу­ло за­хо­пле­но й ущент зруй­но­ва­но хре­сто­но­сця­ми, зна­йшов при­ту­лок са­ме в дер­жа­ві Ро­ма­на Мсти­сла­ви­ча; про­те, на жаль, цей пе­ре­каз не до­сить під­крі­пле­ний істо­ри­чни­ми фа­кта­ми), вва­жав за не­об­хі­дне, як уже бу­ло за­зна­че­но, під­три­му­ва­ти актив­ні ди­пло­ма­ти­чні зв’яз­ки з Ри­мом. Ро­ман, зна­ме­ни­тий пе­ре­мо­га­ми над по­лов­ця­ми та ли­тов­ськи­ми пле­ме­на­ми — ятвя­га­ми (ми­не пів­то­ри со­тні ро­ків, і во­лин­ські зем­лі — пер­ли­на Ро­ма­но­вої спад­щи­ни — ста­нуть ва­жли­вою скла­до­вою по­ту­жної слов’яно­бал­тій­ської дер­жа­ви — Ве­ли­ко­го кня­зів­ства Ли­тов­сько­го), втру­чав­ся, і не раз, на­віть у спра­ви та вну­трі­шні чва­ри ні­ме­цьких кня­зів, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи у сво­їх ін­те­ре­сах ту об­ста­ви­ну, що йо­го дру­жи­на, Єфро­си­нія-Ан­на, бу­ла се­строю дру­жи­ни ім­пе­ра­то­ра Свя­щен­ної Рим­ської ім­пе­рії Фі­лі­па Шваб­сько­го, фор­маль­но­го гла­ви всіх ні­ме­цьких мі­ні-дер­жав ті­єї до­би.

Жи­т­тя на­шо­го ге­роя є по­вчаль­ним ще в одно­му аспе­кті: по­ту­жній по­лі­ти­чній вла­ді Ро­ма­на упро­довж остан­ніх ше­сти ро­ків жи­т­тя пе­ре­ду­ва­ло ба­га­то­лі­тнє во­ло­ди­мир­ське (во­лин­ське) «си­ді­н­ня» ще в по­рів­ня­но вузь­ких кор­до­нах та ме­жах. Отож, цей на­чеб­то «при­мі­тив­ний», «гру­бий» та «бру­таль­ний» князь ду­же до­бре на­вчив­ся ви­чі­ку­ва­ти. І при цьо­му не­у­хиль­но ру­ха­ти­ся впе­ред, хай і не так швид­ко, як хо­ті­ло­ся б, на шля­ху до по­став­ле­ної ме­ти. Ро­ман від­дав­на, ще з юних ро­ків, усві­до­мив, що за­по­ру­ка силь­ної кня­зів­ської вла­ди кри­є­ться в не­за­ле­жно­сті від зе­мель­ної ари­сто­кра­тії — бо­яр­ства з йо­го зам­ка­ми, ве­ли­че­зни­ми зе­мель­ни­ми на­ді­ла­ми, осо­би­сти­ми вій­сько­ви­ми за­го­на­ми, або дру­жи­на­ми, — тоб­то сво­го ро­ду по­пе­ре­дни­ці олі­гар­хії но­ві­тніх ча­сів. То­му він по­слі­дов­но обме­жує сва­во­лю бо­яр (осо­бли­во в Га­ли­чи­ні, де во­на на­бу­ла осо­бли­вих мас­шта­бів), при­ду­шує — не­зрід­ка й фі­зи­чно — спря­мо­ва­ну про­ти ньо­го фе­одаль­ну опо­зи­цію. Во­дно­час Ве­ли­кий князь дбав і про ши­ро­ку су­спіль­ну під­трим­ку сво­їх за­хо­дів, спи­ра­ю­чись на се­ре­дні та ви­щі вер­стви го­ро­дян ба­га­тьох во­лин­ських міст, перш за все, столь­но­го Во­ло­ди­ми­ра. Це да­ло змо­гу сут­тє­во змі­цни­ти цен­траль­ну вла­ду в кня­зів­стві, під­не­сти йо­го еко­но­мі­чну та вій­сько­ву по­ту­гу. Все це ста­ло скла­до­ви­ми то­го «до­бро­го по­ряд­ку на Ру­сі», який Ро­ман енер­гій­но та щи­ро пра­гнув під­три­му­ва­ти і який ви­со­ко оці­ню­ва­ли у Дав­ній Ру­сі-Укра­ї­ні.

*** В істо­рії, ка­жуть, не­має «умов­но­го спосо­бу». І все ж та­ки, не мо­же­мо не за­пи­та­ти се­бе: як­би са­мо­дер­жець Ро­ман не за­ги­нув влі­тку 1205 ро­ку вна­слі­док під­сту­пів поль­ських кня­зів Лес­тка і Кон­ра­да, ко­ли йо­му бу­ло ли­ше 46 ро­ків, а як­би до­жив бо­дай до би­тви при Кал­ці (1223 р. — чо­му б ні, адже і Яро­слав Му­дрий, і Во­ло­ди­мир Мо­но­мах оби­два пе­ре­тну­ли 70-рі­чний «ру­біж»), то, ймо­вір­но, йо­го на­по­ле­гли­ві ве­ли­че­зні зу­си­л­ля по­до­ла­ти роз­дро­бле­ність дав­ньо­укра­їн­ських зе­мель, об’єд­на­ти їх — увін­ча­ли­ся б успі­хом... І це змі­ни­ло б по­ступ на­шої істо­рії — на­ва­лу мон­го­лів ми зу­стрі­ли би бо­дай більш згур­то­ва­ни­ми. В ре­аль­но­сті ж зав­да­н­ня, що їх не встиг розв’яза­ти ба­тько, довелося ви­рі­шу­ва­ти си­но­ві — Да­ни­лу Ро­ма­но­ви­чу Га­ли­цько­му, пер­шо­му ко­ро­лю Ру­сі. Але це — те­ма окре­мої роз­мо­ви. А до спад­щи­ни Ро­ма­на ціл­ком мо­жна за­сто­су­ва­ти, де­що пе­ре­фра­зу­вав­ши, ві­до­мі сло­ва Се­не­ки: «Зро­бле­не дер­жав­ним ді­я­чем є цін­ним не дов­жи­ною ро­ків йо­го вла­да­рю­ва­н­ня, а змі­стом здій­сне­но­го ним».

ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

«Са­мо­дер­жець Укра­ї­ни-Ру­си», Ве­ли­кий князь Ки­їв­ський, Во­лин­ський та Га­ли­цький Ро­ман Мсти­сла­вич

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.