Ко­ро­лев’ята над Дні­пром: кня­зі Ви­шне­ве­цькі

(ма­ло­ві­до­мі сто­рін­ки істо­рії)

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Дми­тро ВИРСЬКИЙ, д.і.н., про­від­ний на­у­ко­вий спів­ро­бі­тник від­ді­лу укра­їн­ської істо­рі­о­гра­фії Ін­сти­ту­ту істо­рії Укра­ї­ни НАНУ По­ча­ток. За­кін­че­н­ня чи­тай­те в на­сту­пно­му ви­пу­ску сто­рін­ки «Істо­рія і Я» Ве­ду­чий сто­рін­ки «Iсто­рія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон:

Вель­мо­жний дім кня­зів Ви­шне­ве­цьких на­ле­жав до най­ви­що­го за іє­рар­хі­єю укра­їн­сько­го се­ре­дньо­ві­чно­го су­спіль­ства со­ці­аль­но­го про­шар­ку — «кня­жат го­лов­них», про­те про­тя­гом XVI ст. був за­сла­бий, що­би пре­тен­ду­ва­ти на пер­шість се­ред них. За під­ра­хун­ка­ми Н. Яко­вен­ко, цей рід за­ймав 3—4 мі­сце у не­о­фі­цій­но­му та­бе­лі про ран­ги най­по­ту­жні­ших мі­сце­вих кня­зів­ських кла­нів.

■ От­же, Ви­шне­ве­цькі, не­спро­мо­жні сер­йо­зно кон­ку­ру­ва­ти, на­при­клад, із «не­ко­ро­но­ва­ни­ми во­ло­да­ря­ми Укра­ї­ни » — кня­зя­ми Острозь­ки­ми — у від­но­сно осво­є­них ра­йо­нах (при­ле­глих до Во­ли­ні, гні­зда укра­їн­ської ари­сто­кра­тії, та ще нав­ко­ло Ки­є­ва), спро­бу­ва­ли на­до­лу­жи­ти своє на при­кор­дон­них «пу­сти­нях». Рі­шу­чість і на­по­ле­гли­вість їх у цьо­му ви­бо­рі, не­аби­який хист адмі­ні­стра­то­рів і пол­ко­вод­ців, про­яв­ле­ний чи­слен­ни­ми пред­став­ни­ка­ми цьо­го ро­ду, швид­ко при­но­си­ли свої пло­ди. Не див­но, що образ « ко­за­ку­ю­чо­го ма­гна­та » , який склав­ся у су­спіль­ній сві­до­мо­сті укра­їн­ців XVI ст., мав за най­яскра­ві­шу мо­дель — гор­дість і окра­су до­му Ви­шне­ве­цьких — кня­зя Дми­тра Іва­но­ви­ча Ви­шне­ве­цько­го. Остан­ній на­віть уві­йшов до епі­чної пам’ яті укра­їн­сько­го на­ро­ду, істо­ри­чних пі­сень- дум — під ко­за­цьким ім’ям — Бай­да.

■ Ви­шне­ве­цькі утри­му­ва­ли у сво­їх ру­ках клю­чо­ві в укра­їн­сько­му По­дні­пров’ ї уря­ди чер­ка­сько­го, ка­нів­сько­го й ов­ру­цько­го ста­рост плюс ка­ште­лян­ство ки­їв­ське (се­на­тор­ський ранг). Шля­хом за­йман­щи­ни та на­дань поль­сько­го ко­ро­ля во­ни за­во­ло­ді­ли зна­чни­ми зе­мель­ни­ми угі­д­дя­ми на Пра­в­обе­ре­жній, а осо­бли­во, на Лі­в­обе­ре­жній Укра­ї­ні. Са­ме ту­ди зго­дом пе­ре­мі­стив­ся центр їхньої ді­яль­но­сті, охо­пив­ши май­же ціл­ком су­ча­сну Пол­тав­щи­ну. Ці «ко­ро­лев’ята» на­віть на­ва­жу­ва­лись са­мо­туж­ки мі­ря­ти­ся си­ла­ми з Мо­сков­ським цар­ством (від­сто­ю­ю­чи свої пра­ва на окру­ги При­лук і Ром­нів).

■ Про­тя­гом 1570— 1620 ро­ків кня­зя­ми Ви­шне­ве­цьки­ми бу­ли за­кла­де­ні та­кі мі­ста й мі­сте­чка, як Вар­ва, Га­дяч, Го­ро­шин, Жов­нин, Кор­сунь, Ло­хви­ця, Лу­бни, Мо­шни, Пе­ре­во­ло­ка (при­лу­цька Пе­ре­во­ло­чна), Пи­ря­тин, При­лу­ки, Ром­ни, Хо­рол, Чи­ги­рин. Опо­се­ред­ко­ва­но (че­рез спри­я­н­ня при­ва­ти­за­цій­ним іні­ці­а­ти­вам сво­їх ва­са­лів) при­че­тні ці ма­гна­ти і до за­сну­ва­н­ня Кре­мен­чу­ка. Крім то­го, 29 ве­ре­сня 1620 р. Ко­стян­тин Ви­шне­ве­цький отри­мав та­кож ко­ро­лів­ський при­ві­лей на «до­жи­во­тне» (по­жит­тє­ве) во­ло­ді­н­ня Бо­ро­ви­цею, Ір­клі­є­вим, Гол­твою та Кро­пив­ною з усі­ма ху­то­ра­ми та сло­бо­да­ми, що до них на­ле­жать. І вже за по­да­тко­вою ві­до­мі­стю ( ре­є­стром по­дим­но­го) 1640 ро­ку, ма­є­тно­сті Яре­ми Ви­шне­ве­цько­го на Лі­в­обе­реж­жі на­лі­чу­ють 45 по­се­лень із 7196 го­спо­дар­ства­ми-»ди­ма­ми» (з них у Хо­ро­лі — 350, Єре­мі­їв­ці/Ве­ре­мі­їв­ці — 4, Чи­ги­рин-Ді­бро­ві — 60).

■ При­чо­му, хо­ча чи­та­чі істо­рії за­зви­чай фо­ку­су­ва­ли­ся на пер­шо­му й остан­ньо­му з Ви­шне­ве­цьких- над­дні­прян­ців — Дми­тро­ві (ко­за­ку-Бай­ді) та Яре­мі (во­йов­ни­чо­му во­ро­гу Хмель­нич­чи­ни), але клю­чо­вою по­ста­т­тю, яка за­кла­ла мі­цний ґрунт т. зв. Ви­шне­веч­чи­ни на По­дні­пров’ ї, був зов­сім ін­ший ге­рой. Це, вла­сне, дво­ю­рі­дний брат­зга­да­но­го Д. І. Ви­шне­ве­цько­го­Бай­ди — князь Ми­хай­ло Оле­ксан­дро­вич Ви­шне­ве­цький ( 1529— 1584 рр.), який три­ва­лий час за­ймав по­са­ду ка­нів­сько­го і чер­ка­сько­го ста­рост ( 1559— 1580 рр.), а зго­дом (з 1583 р.) став і лю­бе­цьким ста­ро­стою. Він і ста­не цен­траль­ним ге­ро­єм цьо­го на­ри­су.

■ Тут слід за­ува­жи­ти, що істо­рія Ви­шне­веч­чи­ни — одно­го з по­ка­зних ко­ло­ні­за­цій­них про­е­ктів дру­гої по­ло­ви­ни ХVI — пер­шої по­ло­ви­ни XVII ст. на Над­дні­прян­щи­ні — здав­на при­ва­блю­ва­ла укра­їн­ських істо­ри­ків. Утім, ба­га­то­обі­ця­ю­чі на­пра­цю- ва­н­ня О. Ла­за­рев­сько­го та Ф. Ни­ко­лай­чи­ка так і не бу­ли до­ве­де­ні до «ака­де­мі­чно­го» рів­ня ви­чер­пно­сті.

■ Сві­жий ім­пульс ши­ро­ко­фор­ма­тним до­слі­дже­н­ням ді­яль­но­сті ро­ду кня­зів Ви­шне­ве­цьких не­що­дав­но по­да­ла книж­ка поль­ської до­слі­дни­ці Іло­ни Ча­ман­ської. Від­так, га­даю, пе­ре­фор­ма­то­ва­ні сю­же­ти актив­но­сті пер­ших Ви­шне­ве­цьких на Над­дні­прян­щи­ні, а та­кож кре­сле­н­ня абри­сів їхньої шля­хет­ської клі­єн­те­ли уку­пі із за­ма­льов­ка­ми пер­сон при­мі­тних «ва­са­лів» цих укра­їн­ських «ко­ро­лев’ят» зда­тні за­ці­ка­ви­ти до­сить ши­ро­ке ко­ло знав­ців істо­рії ран­ньо­мо­дер­ної Укра­ї­ни.

■ По­чну з не­за­до­віль­но­го ста­ну дже­ре­ло­знав­чо­го від­пра­цю­ва­н­ня та­кої зна­ної (що­прав­да, пе­ре­ва­жно на рів­ні на­зви) вір­шо­ва­ної пам’ ятки як « ЕPICEDION, себ­то вірш жа­лoбний про бла­го­ро­дно­го й ві­чної пам’ яті гі­дно­го кня­зя Ми­хай­ла Ви­шне­ве­цько­го » ( Кра­ків, 1585). Хоч як це див­но, з’ ясу­ва­н­ня об­ста­вин опи­са­них у цьо­му ви­да­тно­му істо­ри­чно­му тво­рі по­дій ( рік, мі­сце, пер­со­на­лії при­че­тних) до­сі не від­бі­гли від пер­шо­пу­блі­ка­ції А. Сто­ро­жен­ка 1904 р. ( а за по­над со­тню ро­ків пі­зні­ших до­слі­дів тут, справ­ді, є що до­да­ти). А укра­їн­ський пе­ре­клад фра­гмен­тів поль­сько­мов­но­го ори­гі­на­лу, здій­сне­ний 1987 р. не істо­ри­ком, а лі­те­ра­то­ром Ва­ди­мом Пе­пою, вза­га­лі на­ро­бив чи­ма­ло шко­ди, бо, вла­сне, є не пе­ре­кла­дом, а ду­же віль­ним пе­ре­спі­вом, що сут­тє­во спо­тво­рює фа­кто­гра­фію.

■ От­же, текст «Епі­це­діо­ну» опи­сує по­дії з 1555 по 1584 рр. (від пер­шо­го бою ге­роя тво­ру до йо­го смер­ті). І са­ме ці «вій­сько­ві» істо­рії, га­даю, по­тре­бу­ють до­кла­дні­шо­го ко­мен­та­ря.

■ Ось, до при­кла­ду, пер­ший епі­зод із бо­єм мо­ло­до­го кня­зя Ми­хай­ла Оле­ксан­дро­ви­ча Ви­шне­ве­цько­го (1529 — 1584) при Киль­ди­ше­вій мо­ги­лі- кур­га­ні ( що над р. Хо­рол) влі­тку 1555 р. (да­ту 1554 р., прийня­ту А. Сто­ро­жен­ком, по­пра­ви­ла ще І. Ча­ман­ська). До опи­су би­тви при Киль­ди­ше­вій мо­ги­лі вар­то до­да­ти, що йшло­ся, оче­ви­дно, про на­пад на двір крим­сько­го ха­на Дев­лет-Гі­рея, який то­ді по­вер­тав­ся з важ­ко­го по­хо­ду на Мо­сков­ські во­ло­ді­н­ня (крим­ці ді­йшли май­же до Ту­ли). За­гад­кою є осо­ба во­ждя та­тар — « Сат-Гі­рея Satkirey — му­жа сер­ця ве­ли­ко­го». Мо­же бу­ти, це якесь прі­зви­сько са­мо­го Дев­лет-Гі­рея. В ін­шо­му мі­сці « Епі­це­діо­ну » цьо­го крим­сько­го во­ло­да­ря на­зва­но Са­тман- Гі­рей («Satmankierey»). Са­ат — та­тар­ською «го­ди­на, час», от­же мо­же слід чи­та­ти «то­го­ча­сний Гі­рей»? Хо­ча, ін­ший опис по­хо­ду крим­ців 1555 р. свід­чить, що при ха­ні, як остан­ній ар­гу­мент, бу­ла гвар­дія з 1 тис. яни­чар із ру­шни­ця­ми та кіль­ка гар­мат, але ні­чо­го цьо­го не ба­чи­мо під Киль­ди­ше­вою. От­же, Сат-Гі­рей — це та­ки не хан, а про­сто та­тар­ський вель­мо­жа з хан­сько­го до­му?

■ Да­лі йде ці­ка­вий опис пра­ктик вій­сько­во­го на­вча­н­ня, які осво­ю­вав-тре­ну­вав мо­ло­дий князь. Се­ред них: від­пра­цю­ва­н­ня по­го­ні вер­хи на ко­нях за во­ро­гом (з об­стрі­лом вті­ка­чів) та ін­ших при­йо­мів «та­тар­сько­го» бою, тре­ну­ва­н­ня у стріль­бі з во­гне­паль­ної зброї у пі­хо­тних ши­ках, а та­кож — бій із від­но­сно ко­ро­тким спи­сом­ро­га­ти­ною (още­пом).

■ За­для на­бли­же­н­ня «до бо­йо­вих умов», мо­ло­дим ли­ца­рям ор­га­ні­зо­ву­ва­ли­ся ви­лаз­ки в степ. Та­кою «спор­тив­ною» ви­лаз­кою й бу­ла на­сту­пна ви­пра­ва під Біл­го­род-Дні­стров­ським, де М. Ви­шне­ве­цько­му довелося зі­ткну­ти­ся з тур­ка­ми. Її вар­то да­ту­ва­ти 1556 р. (1555 р. від­бу­ла­ся би­тва при Киль­ди­ше­вій мо­ги­лі, а на­сту­пний пі­сля біл­го­род­сько­го епі­зод опо­від­ає про по­хід до Лі­во­нії влі­тку 1557 р.). До дру­жи­ни Ви­шне­ве­цько­го тут був то­ва­ри­ським « двір » юно­го кня­зя Ро­ма­на Сан­гу­шка (бл. 1537 — 1571), а стар­шим над об’єд­на­ним вій­ськом обра­ли во­ни кн. Оста­фія Ру­жин­сько­го — ва­таж­ка «діль­но­го», «як вро­ди, так і сер­ця ве­ли­ко­го». Ці­ка­во, що, якщо з та­та­ра­ми під Кіль­ди­ше­вою укра­їн­ські во­я­ки б’ ються ша­бля­ми і спи­са­ми ( про­ти во­ро­жих стріл і ша­бель), то під Біл­го­ро­дом тур­ки ма­ють пе­ре­ва­гу у спи­сах ( про­ти їхніх «дов­гих спи­сів» укра­їн­ці спо­ча­тку б’ються стрі­ла­ми з лу­ків і ку­ля­ми з ру­шниць, а по­тім ді­йшло і до ша­бель).

■ Ро­згром­ле­ним тур­кам швид­ко на­ді­йшла до­по­мо­га у ви­гля­ді за­го­ну та­тар — і тут но­вий бій опи­су­є­ться як пе­ре­стріл­ка — та­та­ри ці­лять стрі­ла­ми з лу­ків, укра­їн­ці — ку­ля­ми з ру­шниць. Кня­зі-ко­за­ки з втра­та­ми то­ді від­сту­пи­ли і би­тву ви­зна­ли за не­ща­сли­ву.

■ На­сту­пний епі­зод, як уже йшло­ся, опо­від­ає про при­бу­т­тя М. Ви­шне­ве­цько­го на чо­лі до­бір­но­го за­го­ну — «ко­штов­но­го по­чту» до вій­ська, зі­бра­но­го на чо­лі із са­мим поль­ським ко­ро­лем, про­ти Лі­вон­сько­го Ор­де­ну влі­тку 1557 р., та про подаль­шу участь кня­зя у Лі­вон­ській вій­ні. За «лі­вон­ські» за­слу­ги йо­му у гру­дні 1559 р. надано Чер­ка­ське ста­ро­ство (йо­го князь три­мав до 1580 р., а то­ді фор­маль­но пе­ре­дав си­но­ві у спа­док, але до сво­єї смер­ті 1584 р. фа­кти­чно кон­тро­лю­вав це во­ло­ді­н­ня).

■ Пра­кти­чно від­ра­зу — за хро­но­ло­гі­єю «Епі­це­діо­ну» це між 1560 і 1562 рр. — на зуб но­во­го ста­ро­сту спро­бу­ва­ли та­та­ри. Їх три­со­тен­ний за­гін на чо­лі з «геть­ма­ном» Со­хо­ром/Со­го­ром («Sochor»), який спо­ча­тку роз­та­шу­вав­ся над Пслом, а да­лі ру­шив у бік укра­їн­ських ко­рон­них во­ло­дінь. Сві­жо­при­зна­че­ний ста­ро­ста з 1,5 со­тня­ми во­я­ків пе­ре­пра­вив­ся на Лі­в­обе­реж­жя, ви­йшов на­зу­стріч на­па­дни­кам і роз­гро­мив їх.

■ На­ве­сні 1563 р. М. Ви­шне­ве­цький сво­їм ко­штом найняв 800 біл­го­род­ських та­тар на чо­лі з Сі­хо­зою і Ба­ка­єм, а та­кож спо­ря­див 400 вла­сних во­я­ків. Із цим вій­ськом він ру­шив на під­мо­сков­ську Сі­вер­щи­ну, зокре­ма взяв і спа­лив мі­сто Ра­до­гощ (йо­го пі­сля то­го ста­ли зва­ти По­гар).

■ На­сту­пний епі­зод з би­твою при Пив­ських го­рах* да­ту­є­ться за згад­кою, що 1) та­та­ри йшли пі­сля на­па­ду на По­ді­л­ля, та 2) тим, що пі­сля би­тви князь від­пра­вив бран­ців ко­ро­лю до Гро­дна. А са­ме у гру­дні 1566 р. ма­є­мо та­кий збіг — крим­ці з біл­го­род­ця­ми на чо­лі з ха­ном Дев­лет-Гі­ре­єм здій­сни­ли то­ді на­пад на По­ді­л­ля і на­віть обля­га­ли ко­рон­но­го геть­ма­на і ру­сько­го воє­во­ду Ми­ко­лая Се­няв­сько­го (1489—1569) з си­на­ми Ми­ко­ла­єм і Ра­фа­лом у їхній ре­зи­ден­ції в Ме­джи­бо­жі, а ко­роль до­во­лі дов­го — при­найм­ні увесь гру­день — пе­ре­бу­вав у бі­ло­ру­сько­му Гро­дно, де на ка­то­ли­цьке Рі­здво від­кри­вав­ся сейм Ве­ли­ко­го кня­зів­ства Ли­тов­сько­го.

■ Мі­сцем би­тви бу­ла не са­ма го­ра Пи­ви­ха, роз­та­шо­ва­на на лі­во­му бе­ре­зі Дні­пра, а мі­сце­вість на­про­ти неї ( гир­ло Ци­буль­ни­ка, де за ча­сів Ко­за­цької ре­во­лю­ції се­ре­ди­ни XVII ст. не раз бу­вав та­тар­ський та­бір?). Адже ата­ка на пра­в­обе­ре­жні Чер­ка­си з лі­во­го бе­ре­га нав­ряд чи ко­гось за­ско­чи­ла б зне­на­цька, та й від­ступ на Біл­го­род на Дні­стрі з Лі­в­обе­реж­жя Дні­пра був би за­над­то скла­дним. Очо­лю­вав та­тар ближ­че не­зна­ний «Ру­даш Біл­го­род­ський» із не­на­зва­ни­ми на ім’я «ін­ши­ми» стар­ши­ми/ » ага­ми » — усіх їх зна­ли за « до­брих во­ждів » . У цій би­тві взяв участь та­кож і Оле­ксандр Ви­шне­ве­цький — мо­лод­ший бра­тМ. О. Ви­шне­ве­цько­го, на той час 23рі­чний юнак. За опи­сом, зно­ву цей бій з та­та­ра­ми вів­ся пе­ре­ва­жно стрі­ла­ми і ку­ля­ми, хо­ча сам князь роз­по­чав зі­ткне­н­ня уда­ром сво­єї ро­га­ти­ни.

Князь Дми­тро Ви­шне­ве­цький (Бай­да), ле­ген­да укра­їн­ської істо­рії, іде­аль­не вті­ле­н­ня обра­зу «ко­за­ку­ю­чо­го ма­гна­та»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.