Що уби­ває лю­ди­ну? I хто?

ССа­анн ккц­ціі­її,, яяк­кіі ззн­ниищ­щу­у­ю­ют­тьь «мма­ал­ле­ен­нььк­киихх ллю­юд­де­ейй»

Den (Ukrainian) - - Культура - Сер­гій ТРИМБАЧ

УБу­дин­ку кі­но вдру­ге по­ди­вив­ся фільм 80-рі­чно­го бри­тан­ця Ке­на Ло­у­ча «Я, Де­ні­ел Блейк». Той са­мий, ко­трий пе­ре­міг на ми­ну­ло­рі­чно­му Канн­сько­му кі­но­фе­сти­ва­лі, здо­був­ши «Зо­ло­ту паль­мо­ву гіл­ку». Чи­ма­ло кри­ти­ків вва­жа­ли, що він на те не за­слу­го­ву­вав — мов­ляв, і силь­ні­ші кар­ти­ни бу­ли на кон­кур­сі. Ло­уч — прин­ци­по­вий при­хиль­ник кі­но, на­ста­нов­ле­но­го на кри­ти­ку су­спіль­ства та йо­го ви­зна­чаль­них цін­но­стей. Йо­го оста­н­ня стрі­чка — аж ні­як не ви­ня­ток...

Ще на ти­трах ми чу­є­мо за­ка­дро­ву роз­мо­ву ге­роя з яки­мось зне­осо­бле­ним пра­ців­ни­ком си­сте­ми охо­ро­ни здо­ров’я. Во­на роз­пи­тує Де­ні­е­ла Блей­ка (так звуть ге­роя стрі­чки, 59-рі­чно­го те­слю) про стан йо­го здо­ров’я. Роз­пи­тує до­во­лі хи­мер­но, так що Де­ні­ел по­чи­нає огри­за­тись: «У ме­не хво­ро­ба сер­ця, а ви про мою ду­пу за­пи­ту­є­те!» І — «Ви хто, лі­кар, мед­се­стра?» Від­по­відь: «Ні, я пра­ців­ник сфе­ри охо­ро­ни здо­ров’я. — З аме­ри­кан­ської фір­ми? — Так, але ми ви­гра­ли кон­курс і ді­ста­ли пра­во ви­сту­па­ти від іме­ні дер­жа­ви» — бри­тан­ської дер­жа­ви!

■ Про під­су­мок ті­єї бе­сі­ди ми ді­зна­є­мось уже то­ді, ко­ли ге­рой з’яв­ля­є­ться в ка­дрі. Він три­має в ру­ках лист, у яко­му чор­ним по бі­ло­му ска­за­но, що він (дар­ма, що за­знав ін­фар­кту, що про­бле­ми із сер­цем три­ва­ють) ви­бу­ває із спи­ску тих, хто отри­мує до­по­мо­гу за ста­ном здо­ров’я. Не ді­брав ба­лів — за­мість 15-ти отри­мав ли­ше 12. І тепер...

Вла­сне, це «САНКЦІЯ» — сло­во, яке спли­ває у філь­мі пов­ся­кчас. Хто йо­го про­мов­ляє? І хто, вла­сне, ви­рі­шує до­лю Де­ні­е­ла: жи­ти йо­му чи вмер­ти? Зда­ва­лось би, опі­сля по­яви про­блем із здо­ров’ям пер­шою і ви­рі­шаль­ною є дум­ка лі­ка­ря. Ні, не лі­ка­ря. Ко­го ж то­ді? А оті­єї са­мої «пра­ців­ни­ці сфе­ри», яка не є лі­ка­рем, мед­се­строю, на­віть са­ні­тар­кою. Ким же во­на є у та­ко­му ра­зі? Фа­кти­чно во­на є ро­бо­том, но­сі­єм ме­ха­ні­чної фун­кції. При­чо­му агре­сив­ним: бу­дья­кий спро­тив лю­ди­ни — і ви­мов­ля­є­ться оте ма­гі­чне «санкція». Або й про­сто: «Вий­діть звід­си, ви тут ні­хто».

■ Фо­кус со­ці­аль­ної про­бле­ма­ти­ки сар­ка­сти­чно­го філь­му Ке­на Ло­у­ча якраз у цьо­му: він ви­сві­тлює на екра­ні кон­стру­кцію бри­тан­сько­го су­спіль­ства, в яко­му дер­жа­ву пред­став­ля­ють так зва­ні бю­ро­кра­ти ву­ли­чно­го рів­ня /Streetlevel Bureaucracy. Хо­ча на пер­ший по­гляд це не так, адже йде­ться про охо­рон­ців, по­лі­ці­ян­тів, пе­ре­сі­чних слу­жи­те­лів со­ці­аль­них уста­нов. Які пов­ся­кчас апе­лю­ють ку­дись на­го­ру — са­ме там про­пи­са­ли пра­ви­ла, які ви­зна­ча­ють все і вся. Тіль­ки фільм не­с­про­стов­но до­во­дить: ні, са­ме ця «ни­жня» пу­блі­ка ви­рі­шує, кому і як. Бо за якою ло­гі­кою лю­ди­ну із сер­йо­зним за­хво­рю­ва­н­ням сер­ця ви­штов­ху­ють із си­сте­ми со­ці­аль­ної до­по­мо­ги? Тіль­ки одна тут ло­гі­ка — ти му­сиш при­ста­ти на ви­мо­гу і са­мо­му ста­ти гвин­ти­ком си­сте­ми, комп’ютер­ним ко­лі­ща­тком. А як ні, якщо не ба­жа­єш по­збав­ля­тись сво­єї са­мо­сті, сво­єї осо­би­сті­сної не­по­втор­но­сті — що ж, то­ді сан­кції, то смерть то­бі.

У під­сум­ку Де­ні­е­ла ( Дейв Джонс) та­ки при­му­шу­ють шу­ка­ти ро­бо­ту. Шу­ка­ти су­то фор­маль­но — склав­ши ре­зю­ме що­до вла­сної пер­со­ни і роз­но­ся­чи йо­го, ман­дру­ю­чи офі­са­ми. А со­ці­аль­ній ін­сти­ту­ції — пред­став­ля­ти до­ка­зи сво­єї актив­но­сті у та­ких по­шу­ках. Пов­на, сто­від­со­тко­ва глу­по­та, і це в Ан­глії, яка так ча­сто ви­да­є­ться за­ма­ло не взір­цем де­мо­кра­тії!

■ Себ­то лю­ди­на му­сить на­да­ти до­ка­зи то­го, що во­на є... ма­ши­ною, отим са­мим ро­бо­том. Вла­сне, десь по­ло­ви­ну філь­му Ло­у­ча ста­нов­лять йо­го діа­ло­ги з ро­бо­ти­зо­ва­ною си­сте­мою. Зокре­ма, че­рез те­ле­фон (до­во­ди­ться че­ка­ти го­ди­ну й дов­ше, щоб то­бі від­по­ві­ли, що ко­лись по­дзво­нить хтось, хто мо­же при­йма­ти рі­ше­н­ня), че­рез ін­тер­нет, який лі­мі­тує час кон­та­кту і ні­би за­про­гра­мо­ва­ний на не­га­тив­ний ре­зуль­тат: що б ти не ро­бив, а він то­бі не ска­же ніц. Єди­ний спо­сіб вста­но­ви­ти кон­такт з цим ро­бо­ти­зо­ва­ним мон­стром — го­во­ри­ти з ним йо­го мо­вою. Не хо­чеш — от­же, він те­бе ви­ті­снить на пе­ри­фе­рію жи­т­тя.

Однак Де­ні­ел спіл­ку­є­ться і з жи­ви­ми справ­жні­ми лю­дьми, під­три­му­ю­чи в со­бі нев­да­ва­ний ін­те­рес до ін­ших і, по­над те, здатність до спів­пе­ре­жи­ва­н­ня. В тій са­мій со­ці­аль­ній уста­но­ві він зна­йо­ми­ться з мо­ло­дою жін­кою, ма­тір’ю двох ді­тей Ке­ті (Хей­лі Сквайрс). Бюрократична ма­ши­на ви­ті­сни­ла її з Лон­до­на до Нью­ка­сла — тут со­ці­аль­не жи­тло де­шев­ше. Й одра­зу за­пре­су­ва­ла, на­клав­ши сан­кцію за за­пі­зне­н­ня на зу­стріч із со­ці­аль­ною слу­жбою. Ме­ха­ні­чно по­пе­ре­джа­ють: санкція по­ля­гає в то­му, що на три ти­жні зні­ма­ють фі­нан­со­ву до­по­мо­гу; у ра­зі по­вто­рен- ня — санкція вже на мі­ся­ці, да­лі — на рік, а там — і на всі три. А ді­тям як — із го­ло­ду вми­ра­ти? То не тре­ба по­ру­шу­ва­ти пра­ви­ла, а на­ша спра­ва — сте­жи­ти за тим, як ви їх до­три­му­є­тесь.

■ Де­ні­ел зро­бить все, щоб обі­грі­ти Ке­ті та її ді­тей. І в під­сум­ку бу­де ви­на­го­ро­дже­ний зу­стрі­чною хви­лею те­пла і до­бро­ти. Як і з бо­ку су­сі­дів, чор­но­шкі­рих, і та­ких, що за­йма­ю­ться до­во­лі пі­до­зрі­лим бі­зне­сом. Та ге­рой ст рі­чки да­ле­кий від яки­хось сан­кцій­них уста­но­вок — до лю­дей він ста­ви­ться як до лю­дей...

Тим са­мим збе­рі­га­ю­чи вла­сну гі­дність, свою не­по­втор­ність. Він про­сто ви­бу­хає про­те­стною де­мон­стра­ці­єю, ви­ма­льо­ву­ю­чи на сті­ні со­ці­аль­но­го агент­ства своє ім’я та прі­зви­ще. А як іна­кше про­би­ти­ся до тих, хто ви­га­дав ідіот­ські пра­ви­ла обла­шту­ва­н­ня су­спіль­ства? Як до­сту­ка­ти­ся до оті­єї ву­ли­чної ма­лої бю­ро­кра­тії, що за­по­ло­ни­ла увесь про­стір со­ці­аль­но­го жи­т­тя сво­їм ма­ра­зма­ти­чним ду­хом і ті­лом?

■ Зре­штою, Де­ні­ел по­ми­рає, йо­го сер­це роз­би­лось об ма­ши­ні­зо­ва­ний, ро­бо­ти­зо­ва­ний мур ні­би­то дер­жав­ної ма­ши­ни. Сер­це не ви­три­ма­ло, одна­че во­но за­ря­ди­ло ін­ших во­лею, пра­гне­н­ням не ми­ри­ти­ся з тим, як скла­ло­ся їхнє жи­т­тя...

Фільм не ви­кли­кав осо­бли­во­го ін­те­ре­су в Укра­ї­ні — ні у пу­блі­ки, ні в кри­ти­ки. І це ді­а­гноз... Ми зви­кли вва­жа­ти, що ось же він, іде­ал, за­хі­дна бю­ро­кра­тія — як там усе че­сно, про­зо­ро, як ува­жно до лю­ди­ни. Кен Ло­уч із тим не­зго­дний: йо­го фільм на­га­дує со­ці­аль­ний кон­стру­ктор, який де­мон­струє — на про­сві­ткі­но­ка­ме­ри — що у Бри­тан­сько­му ко­ро­лів­стві да­ле­ко не все га­разд, із пра­ва­ми лю­ди­ни в то­му чи­слі. Так, ви­чи­сти­ли все, жо­дної корупції — ні до ко­го при­йти з «кон­вер­том», ні­ко­го по­про­си­ти до­по­мог­ти. Пра­ви­ла по­над усе! Одна­че ж ві­до­мий так зва­ний іта­лій­ський страйк — ко­ли все за пра­ви­ла­ми і не зсу­не­шся з мі­сця. Фор­ма­лі­зо­ва­ний, ро­бо­ти­зо­ва­ний світ не менш зди­ча­ві­лий, аніж йо­го про­ти­ле­жність, яку да­рує кар­тин­ка укра­їн­сько­го, ска­жі­мо, жи­т­тя.

■ І ку­ди ж бі­дно­му хри­сти­я­ни­ну по­да­ти­ся? Ко­ли і в Ан­глії ота­ке... Одна­че при­слу­хай­мось до ста­ро­го бри­тан­сько­го ре­жи­се­ра. Йо­го ре­це­пт­прост ий і ма­кси­маль­но му­дрий: тре­ба за­ли­ша­тись со­бою, не під­ко­ря­тись ма­ши­ні, тре­ба об’єд­ну­ва­ти­ся — з лю­дьми. І зо­ря но­во­го жи­т­тя не­о­дмін­но зій­де над го­ри­зон­том.

ФОТО З САЙТА NOKINO.BIZ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.