«Ма­зе­пи­нець пол­ку ми­сте­цько­го»

Den (Ukrainian) - - Особистість - Ін­на МОЛЧАНОВА, Чер­ка­си

Зна­го­ди 100- рі­чно­го юві­лею Да­ни­ла Нар­бу­та ми­ну­лий, 2016 рік, на Чер­ка­щи­ні став ро­ком вша­ну­ва­н­ня та уві­ко­ві­че­н­ня пам’яті ви­да­тно­го ми­тця. Адже са­ме на Чер­ка­щи­ні йо­го твор­чість ми­сте­цтво­знав­ці на­зи­ва­ють най­більш плі­дною, та й са­ме у Чер­ка­сах Да­ни­ло Нар­бу­т­про­вів свої 33 ро­ки жи­т­тя. Тож упро­довж ми­ну­ло­го ро­ку ми­тці, ке­рів­ни­ки за­кла­дів куль­ту­ри й ми­стецтв, шко­ля­рі, сту­ден­ти, й ті, кому по­ща­сти­ло осо­би­сто зна­ти Да­ни­ла Ге­ор­гі­йо­ви­ча, про­ве­ли низ­ку пам’ятних за­хо­дів. Які умов­ні «під­сум­ки» ро­ку Нар­бу­та і чи жи­ва за­раз пам’ ять про ньо­го ко­ре­спон­ден­то­ві «Дня» роз­по­ві­ли по­бра­ти­ми Да­ни­ла Нар­бу­та, ми­тці й фа­хів­ці Чер­ка­сько­го обла­сно­го ху­до­жньо­го му­зею.

■ Сьо­го­дні у сті­нах Чер­ка­сько­го обла­сно­го ху­до­жньо­го му­зею екс­по­ну­ю­ться при­ва­тна та му­зей­на ко­ле­кції твор­чо­сті Да­ни­ла Ге­ор­гі­йо­ви­ча. До остан­ньої на­ле­жать орі­єн­тов­но 100 ком­по­зи­цій, де­які бу­ли по­да­ро­ва­ні са­мим ху­до­жни­ком, де­які за­ку­пле­ні пі­зні­ше. «Йо­го зна­н­ня укра­їн­ської істо­рії, без спе­ці­аль­ної на те осві­ти, вра­жа­ють на­віть фа­хів­ців. Все йо­го жи­т­тя ті­сно пе­ре­пле­те­не з істо­ри­чни­ми по­ді­я­ми, які від­бу­ва­лись в Укра­ї­ні. Зна­н­ня сві­то­во­го й укра­їн­сько­го ми­сте­цтва у Да­ни­ла Нар­бу­та бу­ли на ду­же ви­со­ко­му рів­ні», — за­ува­жи­ла го­лов­ний збе­рі­гач фон­дів Чер­ка­сько­го ху­до­жньо­го му­зею Оль­га ПОДОСЬОНОВА. Це й не див­но, адже учи­те­ля­ми Да­ни­ла Нар­бу­та ста­ли ві­до­мі осо­би­сто­сті. «Се­ред йо­го учи­те­лів бу­ли ху­до­жник-гра­фік Ан­тон Се­ре­да, ве­ли­кий ми­тець ко­ло­рист Фе­дір Кри­чев­ський. Пер­шою ж вчи­тель­кою йо­го ста­ла донь­ка І. Кар­пен­ка-Ка­ро­го Ма­рія То­бі­ле­вич. Са­ме во­на при­зви­ча­ї­ла йо­го до чи­та­н­ня М. Го­го­ля. Пі­зні­ше між М. Го­го­лем і Д. Нар­бу­том вже мо­жна бу­ло про­ве­сти па­ра­лель: у їхніх укра­їн­ських тво­рах, та­ких, як « Ніч пе­ред Рі­здвом » , від­чу­ва­лась опти­мі­сти­чна па­лі­тра, іно­ді на­віть від­вер­тий ре­гіт » , — роз­по­ві­ла, зна­йом­ля­чи ко­ре­спон­ден­та «Дня» з при­ва­тною ко­ле­кці­єю учи­те­лів Нар­бу­та, му­зей­ний фа­хі­вець.

■ По­бра­тим Да­ни­ла Нар­бу­та, за­слу­же­ний ху­до­жник Укра­ї­ни Ми­ко­ла ТЕЛІЖЕНКО зга­дує сво­го дру­га як ду­же до­бру і щи­ру лю­ди­ну. Сво­го ча­су твор­чі май­стер­ні ху­до­жни­ків бу­ли роз­та­шо­ва­ні в одно­му бу­дин­ку, че­рез сті­ну. Сьо­го­дні на цьо­му бу­дин­ку у цен­трі Чер­кас вста­нов­ле­но пам’ятну до­шку: «У цьо­му бу­дин­ку з 1965 по 1998 рік жив і пра­цю­вав на­ро­дний ху­до­жник Укра­ї­ни Да­ни­ло Ге­ор­гі­йо­вич Нар­бут».

■ Да­ни­ло Ге­ор­гі­йо­вич зав­жди ствер­джу­вав, що ху­до­жник не мо­же бу­ти злим і жа­ді­бним. « Да­ни­ло був на­стіль­ки ще­дрий, що да­ру­вав ба­га­тьом сво­їм дру­зям ро­бо­ти. Ко­ле­кцію пи­са­нок по­да­ру­вав у ху­до­жній му­зей. Хтось при­хо­див до ньо­го в май­стер­ню, хва­лив йо­го жи­во­пис, Да­ни­ло за­пи­ту­вав: « По­до­ба­є­ться? На, за­би­рай » . Ко­ли по­ча­ла­ся ре­во­лю­ція, дід Да­ни­ла — Іван — по­ро­зда­вав усе своє сіль­сько­го­спо­дар­ське при­ла­д­дя, ко­ро­ви, ко­ні. Взяв горщик із зо­ло­ти­ми мо­не­та­ми і десь пі­шов, ку­ди — ні­хто не знає, на­пев­но, по до­ро­зі йо­го вби­ли. Тож та­ку вда­чу пе­ре­йняв і йо­го онук Да­ни­ло » , — роз­по­вів Ми­ко­ла Теліженко.

■ Да­ни­ло Нар­бут­ба­гат о чи­тав, не роз­лу­чав­ся з книж­кою до остан­ньо­го дня. «Він без книж­ки не ля­гав спа­ти. Ча­сто ди­ву­вав­ся з мо­ло­дих ху­до­жни­ків: як же во­ни мо­жуть ма­лю­ва­ти, якщо во­ни не чи­та­ють? Для ньо­го бу­ло за ща­стя ма­лю­ва­ти ба­га­то­фі­гур­ні ком­по­зи­ції, у наш час та­ких ху­до­жни­ків ма­ло. Лю­бив тих ху­до­жни­ків, які при­ду­му­ють, а не зо­бра­жу­ють. Як у одно­му кри­ла­то­му ви­сло­ві: « Ми­сте­цтво — ве­ли­ка бре­хня, і хто пе­ре­кон­ли­во щось бре­ше, той най­біль­ший ху­до­жник » , — при­га­дує да­лі Ми­ко­ла Теліженко. За­га­лом по жи­т­тю він був ве­ли- кий жар­тів­ник, мав у сво­є­му ар­се­на­лі без­ліч анек­до­тів. «На­віть то­ді, ко­ли йо­го ве­зли в обла­сну лі­кар­ню з пнев­мо­ні­єю, по до­ро­зі Да­ни­ло роз­по­від­ав анек­дот, до­сі пам’ятаю, який. Але вря­ту­ва­ти йо­го вже не змо­гли. І са­ма твор­чість ми­тця — це фа­кти­чно М. Го­голь у фар­бах, на по­ло­тні. Він офор­мив орі­єн­тов­но 300 ви­став в укра­їн­ських те­а­трах, ма­лю­вав де­ко- ра­ції » , — ка­же М. Теліженко.

■ До сьо­го­дні Ми­ко­ла Теліженко збе­рі­гає у май­стер­ні фо­то­гра­фії з дру­гом, пу­блі­ка­ції про ньо­го у га­зе­тах, жур­на­лах, на­у­ко­ві пра­ці. Так, у жур­на­лі «Обра­зо­твор­че ми­сте­цтво» го­лов- ний ре­да­ктор Оле­ксандр ФЕДОРУК на­пи­сав про ньо­го ста­т­тю «Ма­зе­пи­нець пол­ку ми­сте­цько­го»: «Да­ни­ло Нар­бут, син Ге­ор­гія Нар­бу­та, ба­тька, який ще 1912 ро­ку озна­чу­вав свої на­ціо­наль­ні ко­за­цькі ко­ре­ні в під­пи­сі під ро­дин­ним гер­бом «ма­зе­пи­нець пол­ку Чер­ни­гов­ско­го, Глу­хов­ской со­тни, стар­шин­ській син и гер­бо­вь и эм­бле­мать жи­во­пи­сець», — він, Да­ни­ло Нар­бут був від­да­ний йо­го су­спіль­но-есте­ти­чним іде­а­лам і про се­бе не­о­дно­ра­зо­во по­вто­рю­вав, слі­дом за ба­тьком: «Хо­чу від­да­ти Укра­ї­ні всі свої си­ли».

■ По­бра­тим Да­ни­ла Ру­слан ЗАЙЧЕНКО, член УНА-УНСО, сво­го ча­су пи­сав: «Із смер­тю Ді­да у Чер­ка­сах за­кін­чи­лась ера Нар­бу­та. Пі­сля цьо­го по­ня­т­тя «куль­ту­ра» для ме­не асо­ці­ю­є­ться із сло­ва­ми «за­ро­бі­тчан­ство» та «кар’єра». Нар­бут сто­їть в одно­му ря­ду з та­ки­ми ве­ле­та­ми ду­ху, як Стус, Ли­твин, Ти­хий, Кра­сів­ський, Па­трі­арх Во­ло­ди­мир, Чор­но­віл, Лу­пи­ніс. Їх ви­рі­зня­ла якась ска­же­на енер­гія, жа­до­ба жи­т­тя і бо­роть­би».

■ І сьо­го­дні чер­ка­ські ху­до­жни­ки свої пра­ці та пу­блі­ка­ції при­свя­чу­ють Д. Нар­бу­ту, роз­по­від­а­ють про не­ві­до­мі сто­рін­ки з жи­т­тя май­стра, се­ред них — за­слу­же­ний ху­до­жник Укра­ї­ни Оле­ксан­дра Теліженко: « Не­вбла­ган­но пли­не час, за­би­ра­ю­чи від нас най­кра­щих, най­до­свід­че­ні­ших. За остан­ні ро­ки Чер­ка­ський осе­ре­док Спіл­ки май­стрів на­ро­дно­го ми­сте­цтва Укра­ї­ни втра­тив та­ких ві­до­мих твор­ців, як Ка­те­ри­на Кай­даш-Ма­шків­ська, Іван Су­хий, Іван Ли­сен­ко. Фе­но­мен про­дов­же­н­ня жи­т­тя май­стра в йо­го ми­сте­цтві є про­бним ка­ме­нем пе­ре­вір­ки на справ­жність, на істин­ну жит­тє­ву ве­лич йо­го са­мо­го та йо­го до­роб­ку. Ще один ти­тул мав Да­ни­ло Ге­ор­гі­йо­вич, не­о­фі­цій­ний, але зі­грі­тий ду­шев­ним те­плом усіх, хто йо­го знав, — Дід. Наш Дід був стов­пом, ко­трий три­мав не­бо на­шої чер­ка­ської ін­те­лі­ген­ції, об’ єд­ну­вав і кон­со­лі­ду­вав нав­ко­ло

се­бе лю­дей, не­за­ле­жно від ві­ку, ран­гів і пе­ре­ко­нань. Він ішов до мі­сько­го го­ло­ви з ви­мо­гою: « Отям­тесь, ги­нуть ду­би! » , від­сто­ю­вав пра­ва ху­до­жни­ків і май­стрів » .

Як «жи­ве» пам’ять про Да­ни­ла Нар­бу­та на Чер­ка­щи­ні

■ Ни­ні у Чер­ка­ській ху­до­жній шко­лі ім. Д. Нар­бу­та пе­ре­да­ють до­свід мо­ло­дим та­лан­там. « При­єм­но, що ви­кла­да­чі да­ють ді­тям зав­да­н­ня ма­лю­ва­ти за мо­ти­ва­ми тво­рів Д. Нар­бу­та, во­ни бі­га­ють у ху­до­жній му­зей, який по­ряд, див­ля­ться», — роз­по­вів Ми­ко­ла Теліженко. Що­би збе­рег­ти пам’ ять, у ху­до­жньо­му му­зеї про­во­дять ін­те­р­актив­ні екс­кур­сії, « Нар­бу­тів­ські чи­та­н­ня » , кве­сти за та­ки­ми на­прям­ка­ми йо­го твор­чо­сті: істо­рія кар­ти­ни « Стра­шний суд » Д. Нар­бу­та, істо­рія Ки­їв­ської Ру­сі в ху­до­жній се­рії кар­тин ми­тця, се­рія кар­тин « Чер­ка­ський ба­зар » , істо­рія укра­їн­сько­го ко­за­цтва в порт­ре­тних се­рі­ях « Ге­тьма­ни » та « Пол­ков­ни­ки » Д. Нар­бу­та, дже­ре­ла « Смі­хо­вої куль­ту­ри » у твор­чо­сті Д. Нар­бу­та ( Франс Халс — Іл­ля Рє­пін — Ми­ко­ла Го­голь — укра­їн­ський фоль­клор) то­що. Від­так Да­ни­ло Нар­бут— усе ще се­ред нас.

ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ АВ­ТО­РА

«Ви­бо­ри ко­шо­во­го»

ФОТО З АРХІВУ «Дня»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.