«До­сі я був, на­че в по­е­ти­чній ша­пці-не­ви­дим­ці»

Ла­у­ре­ат Шев­чен­ків­ської пре­мії з лі­те­ра­ту­ри Іван Мал­ко­вич — про своє став­ле­н­ня до на­го­ро­ди і куль­тур­ну по­лі­ти­ку як ін­стру­мент вну­трі­шньої ін­те­гра­ції

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Лю­бов ЯКИМЧУК

Він біль­ше ві­до­мий ши­ро­ко­му за­га­лу як ди­ре­ктор най­по­пу­ляр­ні­шо­го укра­їн­сько­го ди­тя­чо­го ви­дав­ни­цтва «А-БАБА-ГА-ЛА-МА-ГА», хоч ша­ну­валь­ни­ки по­е­зії від­дав­на зна­ють йо­го як одно­го з чіль­них су­ча­сних по­е­тів. Ла­у­ре­ат Шев­чен­ків­ської пре­мії з лі­те­ра­ту­ри Іван Мал­ко­вич роз­ка­зав, що ві­дбу­ло­ся за ла­штун­ка­ми най­біль­шої дер­жав­ної пре­мії, яка цьо­го­річ ста­но­вить 240 ти­сяч гри­вень, а та­кож про своє ба­че­н­ня оку­по­ва­ної ча­сти­ни Укра­ї­ни і про мов­ну по­лі­ти­ку в на­шій дер­жа­ві.

— Роз­ка­жіть тро­хи про на­го­ро­дже­ну книж­ку «По­до­ро­жник з но­ви­ми вір­ша­ми», яка ви­йшла в се­рії ва­шо­го ви­дав­ни­цтва «Українська по­е­ти­чна ан­то­ло­гія». Зокре­ма й про те, чо­му для об­кла­дин­ки ви обра­ли сві­тло-зе­ле­ну тка­ни­ну?

— Ко­лись я ви­дав книж­ку, яка має на­зву «Все по­руч». Во­на ма­ла іде­аль­но зе­ле­ний ко­лір. Дру­ге, істо­тно до­пов­не­не ви­да­н­ня, теж бу­ло зе­ле­не. По­тім я ви­дав «По­до­ро­жник» і обрав для неї жов­тий ко­лір, який не є мо­їм улю­бле­ним, але ви­брав са­ме йо­го, бо йо­го бра­ку­ва­ло в на­шій по­е­ти­чній се­рії, а свій улю­бле­ний зе­ле­ний ко­лір від­дав для Юрія По­за­я­ка. Про­те де­які чи­та­чі з по­ди­вом за­пи­ту­ва­ли: чо­му по­пе­ре­дні книж­ки бу­ли зе­ле­ні, а зе­ле­ний у при­ро­ді « По­до­ро­жник» — жов­тий? Тож у дру­го­му ви­дан­ні під на­звою «По­до­ро­жник з но­ви­ми вір­ша­ми» я по­вер­нув­ся до зе­ле­но­го, цьо­го ра­зу, вла­сне, сві­тло-зе­ле­но­го. Для ме­не ці но­ві вір­ші бу­ли не­пе­ре­сі­чною по­ді­єю, бо ні­ко­ли ба­га­то не пи­сав. І ті близь­ко двад­ця­ти вір­шів, які зі­бра­ли­ся за кіль­ка ро­ків, — то є кіль­кі­сно зна­чна ча­сти­на мо­єї твор­чо­сті. Про­те, га­даю, твор­чість не ви­мі­рю­є­ться кіль­кі­стю. Хтось із ве- ли­ких ка­зав, що пі­сля ко­жно­го по­е­та за­ли­ша­є­ться ві­сім вір­шів.

Я не мав би Шев­чен­ків­ської пре­мії, як­би не одна лю­ди­на. Із 2006 ро­ку, тоб­то від книж­ки «Вір­ші на зи­му», ме­ні три­чі про­по­ну­ва­ли ви­су­не­н­ня на Шев­чен­ків­ську пре­мію, але я ти­хень­ко, не­пу­блі­чно від­мов­ляв­ся. Щи­ро вва­жав, що ні­ко­ли не бу­ду по­да­ва­ти­ся, бо там ча­сто на рів­но­му мі­сці у лю­дей ви­ни­ка­ють не­зро­зумі­лі обра­зи. Я хо­тів цьо­го уни­кну­ти, бо образ ме­ні ви­ста­чає, адже як ви­да­вець, я ча­сто зму­ше­ний від­мов­ля­ти де­яким ав­то­рам, і хоч на­ма­га­ю­ся ро­би­ти це м’яко, але від­мо­ва є від­мо­вою.

«ТІЛЬ­КИ ДЕМОНСТРУЮЧИ КУЛЬТУРНІ НАДБАННЯ, МИ ПО-СПРАВ­ЖНЬО­МУ З’ЯВИМОСЯ НА МАПІ СВІ­ТУ»

— А ви­су­ва­ла вас Лю­бов Го­ло­та? — Так, і зро­би­ла це ду­же не­спо­ді­ва­но. Лю­бов Ва­си­лів­на бу­ла ко­лись ке­рів­ни­ком від­ді­лу по­е­зії ви­дав­ни­цтва «Мо­лодь», де ми пра­цю­ва­ли ра­зом з Ри­ма­ру­ком та Ге­ра­сим’юком. Від­то­ді ми з нею май­же не ба­чи­ли­ся, хі­ба при­я­зно ві­та­ли­ся на яки­хось твор­чих зі­бра­н­нях. А тут ра­птом во­на ме­ні те­ле­фо­нує і ка­же, що має до ме­не ва­жли­ву роз­мо­ву. При­їха­ла у ви­дав­ни­цтво, по­кла­ла на стіл якісь до­ку­мен­ти і ска­за­ла, що вва­жає, що я дав­но гі­дний Шев­чен­ків­ської пре­мії й що во­на як член Шев­чен­ків­сько­го ко­мі­те­ту під­го­ту­ва­ла по­да­н­ня, яке ме­ні по­трі­бно про­сто під­пи­са­ти. Це бу­ло так не­спо­ді­ва­но, що на мить ме­не при­го­лом­ши­ло. Але ро­зу­мі­н­ня то­го, що це щи­ро й що нам одне від одно­го ні­чо­го не по­трі­бно, одра­зу зруй­ну­ва­ло якісь мої за­бо­бо­ни, я по­дя­ку­вав їй і під­пи­сав до­ку­мен­ти. А на­сту­пно­го ве­чо­ра ме­ні на­пи­сав у ча­тна «Фейс­бу­ці» лі­те­ра­ту­ро­зна­вець Ро­сти­слав Сем­ків, що во­ни з Сер­гі­єм Жа­да­ном як но­ві чле­ни Шев­чен­ків­сько­го ко­мі­те­ту хо­чуть ви­су­ну­ти ме­не на пре­мію. Я був ще біль­ше при­го­лом­ше­ний від то­го, що так ба­га­то кла­сних лю­дей зга­да­ли про ме­не як про по­е­та, бо до­сі я був на­че в якійсь по­е­ти­чній ша­пці-не­ви­дим­ці. І от цю ша­пку, ма­буть, зду­ло ві­тром або­що... Я ска­зав Сем­кі­ву, що це вже ві­дбу­ло­ся, і во­ни з Сер­гі­єм про­сто на­пи­са­ли свої ли­сти на під­трим­ку. Це див­но, чи не так? Я вза­га­лі не ві­рив, що одер­жу пре­мію.

— Ме­ні зда­є­ться, що цьо­го ра­зу всі за­до­во­ле­ні ви­бо­ром Шев­чен­ків­сько­го ко­мі­те­ту. В ін­терв’ю ви ска­за­ли, що ви­тра­ти­те зна­чну ча­сти­ну пре­мії на до­бро­чин­ність, на до­по­мо­гу сол­да­то­ві, який цьо­го по­тре­бує...

— Так, я вже по­ра­див­ся з дру­зя­ми. Ме­ні хо­ті­ло­ся б, щоб це бу­ло для лю­ди­ни, ко­тра сві­до­мо пі­шла на вій­ну. Хоч во­лів про це вза­га­лі не го­во­ри­ти, а про­сто зро­би­ти, і все...

— Ду­же вті­шно, що ви ду­ма­є­те про та­кі кон­кре­тні ре­чі... Чи ці культурні за­хо­ди, які від­бу­ва­ю­ться під час вій­ни, книж­ки, які ви ви­да­є­те, впли­ва­ють на ха­ра­ктер су­спіль­них по­дій в Укра­ї­ні?

— Як лю­ди­ні куль­ту­ри, ме­ні зда­є­ться, що тіль­ки во­ни й впли­ва­ють на най­ва­жли­ві­ше. Не бу­ває, щоб сло­ва по­е­тів, які тво­рять мо­ву, одра­зу по­тра­пля­ли у слов­ник, — так са­мо й тут. Це все не­ви­ди­ма ро­бо­та, своє­рі­дне ме­зо­зой­ське пла­то під Укра­ї­ною, яке тво­ри­ться ли­ше за до­по­мо­гою куль­ту­ри. Тіль­ки демонструючи свої культурні надбання, ми по-справ­жньо­му з’явимося на мапі сві­ту. Бо за куль­ту­ру лю­блять і ша­ну­ють, а нас по­ки що не зна­ють, по­бо­ю­ю­ться і жа­лі­ють.

«ЩО ТА­КЕ «М’ЯКА УКРА­Ї­НІ­ЗА­ЦІЯ»? ЦЕ ОЗНА­ЧАЄ — НІЯКА»

— Тоб­то вій­на не є по­раз­кою куль­ту­ри, як ко­лись про це го­во­рив Жа­дан?

— Ми не під цим ку­том зо­ру про це го­во­ри­ли. Хо­ча, з ін­шо­го бо­ку, як мо­гла куль­ту­ра ді­йти ту­ди, де за­раз вій­на? 2002-го ми ре­а­лі­зу­ва­ли ви­дав­ни­чий про­ект«Мі­ні-ди­во» — ви­да­ли міль­йон шіс­тсот ти­сяч ма­лень­ких кни­же­чок, які ко­шту­ва­ли по одній грив­ні. Во­ни про­да­ва­ли­ся в ко­жно­му по­што­во­му від­ді­лен­ні. Ми ро­зі­гру­ва­ли при­зи: хто хо­тів, той міг на­ді­сла­ти п’ять від­рі­за­них ку­то­чків із кни­жок й отри­ма­ти шанс ви­гра­ти один із се­ми комп’юте­рів. До нас на­ді­йшло по­над со­рок ти­сяч ли­стів. Я му­сив найня­ти до­да­тко­вих лю­дей, щоб їх чи­та­ли й сор­ту­ва­ли. І пла­кав, ко­ли чи­тав ві­ді­бра­ні ли­сти, де­які з них за­кар­бу­ва­ли­ся в пам’яті. Одна жін­ка з то­ді­шньої Кі­ро­во­град­щи­ни пи­са­ла: «Хоч я маю п’ят­де­сят дев’ять гри­вень, але для сво­го Ро­мо­чки ку­пи­ла аж п’ять кни­жок...» Від­так ав­то­рам се­ми­сот осо­бли­во зво­ру­шли­вих ли­стів ми від­пра­ви­ли ве­ли­кі книж­ки, що ви­яви­ло­ся пев­ним ви­про­бу­ва­н­ням для на­шої ви­дав­ни­чої еко­но­мі­ки, бо пе­ре­сил­ка ко­шту­ва­ла чи­ма­лих гро­шей. Чо­му я про це зга­дав? Най­мен­ше ли­стів ви­яви­ло­ся із Ми­ко­ла­їв­ської обла­сті й із До­не­цької. Ми­ко­ла­їв­ська про­сто не­ве­ли­ка, і з неї на­ді­йшло десь дев’ятсот, так

са­мо, як і з най­гу­сто­на­се­ле­ні­шої До­не­цької. Із Кри­му бу­ло біль­ше.

— Про що це свід­чить?

— Свід­чить про те, про що свід­чить. Зокре­ма, й про те, що ста­ло­ся на кіль­ка ро­ків пі­зні­ше. У ті ча­си один мій зна­йо­мий від­крив у цен­трі До­не­цька ве­ли­че­зну кни­гар­ню з книж­ка­ми пе­ре­ва­жно ро­сій­ською мо­вою. У ті ро­ки в Укра­ї­ні вза­га­лі ба­га­то чи­та­ли, але не в До­не­цьку, то­му кни­гар­ня ду­же швид­ко за­кри­ла­ся. Та­кож там ви­вча­ли пе­ре­ва­жно істо­рію «ро­дно­го края», і ли­ше в де­яких шко­лах — істо­рію Укра­ї­ни. Я зав­жди ка­зав, що ко­ли ді­ти чи­та­ти­муть про би­тву під Кру­та­ми, Ба­ту­рин­ську тра­ге­дію, то це бу­де най­кра­щим ще­пле­н­ням від «пів­ні­чної чу­ми». То­ді в кра­ї­ні три­ва­ла так зва­на м’яка укра­ї­ні­за­ція. Я й сам ду­мав, що так має бу­ти, але що та­ке «м’яка укра­ї­ні­за­ція»? Це озна­чає — ніяка. По­вин­ні ді­я­ти за­ко­ни, які ма­ють за­хи­сти­ти ме­не як гро­ма­дя­ни­на. Якось Ахме­тов по­про­сив одно­го мо­го ви­со­ко­по­став­ле­но­го зна­йо­мо­го, щоб він роз­мов­ляв з ним ро­сій­ською мо­вою. Ні­хто йо­го про та­ке до­ти не про­сив. Тоб­то во­ни (до­неч­ча­ни. — Прим. Л. Я.) тіль­ки існу­ва­ли на мапі з Укра­ї­ною, а мен­таль­но в ній ні­ко­ли не бу­ли. От­же, ма­ють ре­зуль­тат. Лю­дей, які від­кри­ли во­ро­го­ві во­ро­та фор­те­ці до сво­го мі­ста, бу­ло не так ба­га­то, а ін­ші по­стра­жда­ли че­рез них.

«МІЙ ТА­ТО ПРА­ЦЮ­ВАВ НА ША­ХТІ В ДЕ­БАЛЬ­ЦЕ­ВО­МУ, І ТАМ ЙО­ГО МА­ЛО НЕ ВБИ­ЛИ»

— Тоб­то ви вва­жа­є­те, що при­чи­на во­єн­них дій на Дон­ба­сі — у по­лі­ти­ці мі­сце­вих еліт?

— Мо­жна бу­ло б і так ска­за­ти, як­би ці елі­ти не ди­кту­ва­ли сво­їх пра­вил гри всій дер­жа­ві. Дер­жа­ва не бу­ла на­стіль­ки силь­ною, щоб кон­тро­лю­ва­ти мі­сце­ві елі­ти. Во­ни ро­би­ли, що хо­ті­ли — в бі­зне­сі, у так зва­ній їхній куль­тур­ній по­лі­ти­ці. Хоч і на­зва­ли До­не­цький опер­ний те­атр іме­нем спів­а­ка Ана­то­лія Со­лов’янен­ка, по­ста­ви­ли йо­му пам’ятник, але при то­му не ро­зумі­ли, ким він був для на­шої куль­ту­ри. Чо­му Со­лов’янен­ко, ве­ли­кий ге­ній, на­при­кін­ці жи­т­тя са­мо­туж­ки зна­йшов гро­ші для то­го, щоб за­пи­са­ти укра­їн­ські пі­сні? Адже До­неч­чи­на ще до­не­дав­на бу­ла укра­їн­ською. У ме­не є один вірш, яко­го так ні­хто й не по­мі­тив (чи­тає із зе­ле­но­го «По­до­ро­жни­ка...». —

Прим. Л. Я.): «Тут на­ро­джу­ва­ли­ся Со­лов’янен­ки, ста­ви­ли «На­тал­ку­Пол­тав­ку», / Ро­ди­ли си­нів срі­бно­гор­лих у су­сід­стві із Дзю­ба­ми. / За­мість них — еше­ло­ни з ле­да­чи­ми ра­шка­ми, п’яни­ми в лав­ку... / Тож тепер за­мість Дзюб, Со­лов’янен­ків — со­лов­йо­ви і клю­є­ви, а від нас — еше­ло­ни з ву­гі­л­лям і тру­ба­ми...» От­же, ста­лась ве­ли­че­зна під­мі­на. Був та­кий бан­дит­ський те­рор, що — не до куль­ту­ри...

Те са­ме і в Лу­ган­ську. Я при­їздив ту­ди десь 2009 ро­ку. На зу­стрі­чі бу­ли при­су­тні май­же 400 сту­ден­тів. Я до них го­во­рив і від­чу­вав пев­ну сві­то­гля­дну прір­ву. При­мі­ром, два дні пе­ред тим в уні­вер­си­те­ті в Лу­цьку бу­ла зов­сім ін­ша атмо­сфе­ра, ау­ди­то­рія ре­а­гу­ва­ла мит­тє­во. Зві­сно, я зна­йшов спо­сіб, як їх за­ці­ка­ви­ти, і вре­шті лу­на­ли гу­чні апло­ди­смен­ти, але це чо­мусь був зов­сім ін­ший ін­те­ле­кту­аль­ний рі­вень спіл­ку­ва­н­ня.

Ко­лись мій мо­ло­дий та­то два се­зо­ни пра­цю­вав на ша­хті в Де­баль­це­во­му, і там йо­го ма­ло не вби­ли. Він прин­ци­по­во роз­мов­ляв укра­їн­ською мо­вою, і йо­го на­зи­ва­ли «бан­дьо­ра». У ме­не та­кий са­мий ха­ра­ктер — якщо ме­ні хто-не­будь щось за­бо­ро­няє, я опи­ра­ю­ся і йду на­пе­ре­кір. То­ді та­та ки­ну­ли в по­ро­жній ва­гон і хо­ті­ли при­си­па­ти ву­гі­л­лям. Йо­го вря­ту­ва­ла одна жін­ка, Лю­да, я це ім’я пам’ятаю, бо зав­дя­чую їй сво­їм на­ро­дже­н­ням. «Что вы де­ла- ете, не­лю­ди!» — кри­кну­ла во­на. Та­то за­ли­шив­ся жи­вий і на­сту­пно­го дня звіль­нив­ся з ро­бо­ти, але не по­дав на них до суду. На­то­мість по­вер­нув­ся ту­ди на дру­гий рік, і ще в пер­ший день ви­пад­ко­во зу­стрів­ся з тим бри­га­ди­ром, що хо­тів йо­го за­ка­тру­пи­ти. Бри­га­дир ки­нув­ся до та­та ма­ло не з обі­йма­ми: «От ти на­сто­я­щій му­жик! Ні­ко­во нє за­ла­жил. Іді ко мнє в брі­га­ду, і тє­бя ні­кто і паль­цем нє тро­нєт». Але та­то від­мо­вив­ся. За­га­лом мої осо­би­сті вра­же­н­ня про ті краї не ду­же ком­фор­тні... Мо­жли­во, ти це ба­чиш іна­кше.

— Так, я жи­ла мі­сце­вим жи­т­тям у Лу­ган­ську. І на­при­клад, на зу­стріч із Жа­да­ном, Ан­дру­хо­ви­чем та Де­ре­шем при­йшов ці­лий те­атр лю­дей. І пу­блі­ка ду­же жва­во ре­а­гу­ва­ла, бу­ла чу­тли­ва...

— Ко­ли ми го­во­ри­мо про Дон­бас, я маю на ува­зі про­ти­ле­жний до те­бе Дон­бас. Ми ж ро­зу­мі­є­мо, що там да­ле­ко не всі лю­ди та­кі. Та що й ка­за­ти -Го­ло­бо­родь­ко, Жа­дан, Ста­рун, Дзю­ба звід­ти. І ти­ся­чі й ти­ся­чі пре­кра­сних лю­дей!

— Мо­жли­во, ва­ша осо­би­ста істо­рія теж впли­ва­ла на ва­ше сприйня­т­тя, бо ви вже при­їха­ли ту­ди з остра­хом.

— Та ні! А їхав звід­ти вза­га­лі як на­ро­дний ге­рой. Я ж їх роз­ве­се­лив, за­ці­ка­вив книж­ка­ми. З ни­ми мо­жна і тре­ба го­во­ри­ти, але му­сиш шу­ка­ти й доби­ра­ти сло­ва, щоб їх прой­ня­ло. Ті бан­дю­ки за­ну­ри­ли їх у не­куль­тур­не се­ре­до­ви­ще. Не тіль­ки в Ал­лу Пу­га­чо­ву і Кір­ко­ро­ва — в та­ке ще й до­сі за­ну­ре­но чверть Ки­є­ва,— а в бла­тняк.

«МОВНИЙ ЗА­КОН ТРЕ­БА БУ­ЛО УХВА­ЛИ­ТИ ЩЕ 1992 РО­КУ, ТО­ДІ Б І ВІЙ­НИ НЕ БУ­ЛО»

— Ви зга­да­ли про мов­ну по­лі­ти­ку. Яким, на ва­шу дум­ку, має бу­ти мов­не за­ко­но­дав­ство?

— Пер­ший за­ре­є­стро­ва­ний за­кон (ав­то­ри: По­до­ляк І. І., Го­пко Г. М. та ін. — Прим. Л. Я.) — не­по­га­ний, йо­го мо­жна роз­гля­да­ти і в пер­шо­му чи­тан­ні при­бра­ти дра­жли­ві мо­мен­ти. За­раз вне­сли ще два про­е­кти, тож є ве­ли­ка не­без­пе­ка, що не ухва­лять жо­дно­го. Ми іно­ді вмі­є­мо ро­зі­гна­ти та­кі ін­фор­ма­цій­ні шмар­клі, як ці стра­шил­ки про мов­них ін­спе­кто­рів, які ши­ря­ться со­цме­ре­жа­ми. Але на­справ­ді в за­ко­ні пе­ред­ба­че­но всьо­го двад­цять ві­сім ін­спе­кто­рів на всю Укра­ї­ну. Це вза­га­лі ні­що! Аби щось змі­ни­ти, їх має бу­ти зна­чно біль­ше. Лю­ди до цьо­го го­то­ві. Ко­ли я був у Дні­прі, на ву­ли­ці до ме­не пі­ді­йшло троє ро­сій­сько­мов­них лю­дей по­дя­ку­ва­ти за книж­ки. Але за які книж­ки? За укра­їн­ські. От­же, во­ни ро­зу­мі­ють, що їхні ді­ти му­сять зна­ти й ша­ну­ва­ти укра­їн­ську мо­ву. Але це ро­зу­мі­ють пе­ре­ва­жно осві­че­ні лю­ди, а от лю­ди без осві­ти не над­то цим пе­ре­йма­ю­ться. Хоч у сфе­рі об­слу­го­ву­ва­н­ня я ні­ко­ли пря­мо не ска­жу: «Го­во­ріть по-укра­їн­ськи». Я з по­смі­шкою за­пи­таю: а звід­ки ви, які ко­ре­ні? Лю­ди­на з осві­тою пе­ре­ва­жно пе­ре­йде на укра­їн­ську, а ін­ші — за­зви­чай ні.

— За­раз діє обме­же­н­ня вве­зе­н­ня кни­жок із кра­ї­ни-агре­со­ра. На­скіль­ки це по­мі­тно впли­ває на про­даж кни­жок?

— Ду­же по­мі­тно, збіль­шу­ю­ться про­да­жі. А мовний за­кон тре­ба бу­ло ухва­ли­ти ще 1992 ро­ку, то­ді б і вій­ни не бу­ло.

— Як ви­да­вець ви зму­ше­ні від­гу­ку­ва­ти­ся на ви­кли­ки те­хні­чно­го про­гре­су. Ство­рю­ва­ти ін­те­р­актив­ні книж­ки, як «Сні­го­ва ко­ро­ле­ва»...

— Так, ме­ні зда­є­ться, що за до­по­мо­гою вір­ту­аль­но­го сві­ту Бог го­тує нас до ко­смі­чних по­до­ро­жей. Зві­сно, па­пе­ро­ва книж­ка зру­чні­ша для чи­та­н­ня вдо­ма, але в ко­смос ми ві­зьме­мо рі­дер.

ФОТО МИ­КО­ЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.