На­о­дин­ці з Бо­гом те­а­тру

17 бе­ре­зня Сер­гію Дан­чен­ку ми­ну­ло б 80

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Оле­ксій КУЖЕЛЬНИЙ, на­ро­дний ар­тист Укра­ї­ни

Ві­ра в Бо­га — єди­ний аб­со­лю­тний до­каз йо­го існу­ва­н­ня. Жи­ва при­су­тність Сер­гія Во­ло­ди­ми­ро­ви­ча Дан­чен­ка в те­а­траль­но­му сьо­го­ден­ні ствер­джу­є­ться не бо­лем втра­ти, який не за­го­ю­є­ться з ро­ка­ми, а усві­дом­ле­н­ням бо­же­ствен­но­сті йо­го «Я», яке на­кри­ває ко­жно­го, хто шу­кає спів­звуч­чя се­бе з те­а­тром.

Май­стер ча­сто го­во­рив, що не лю­бить те­атр. І це бу­ла прав­да. Він лю­бив суть про­фе­сії. Сьо­го­дні, ма­буть, більш ніж ко­лись, ду­же ба­га­то тих, хто те­а­тром за­ро­бляє гро­ші, ро­бить йо­го ін­стру­мен­том для са­мо­пі­а­ру, ту­по ба­ви­ться ним. Та­кі ви­про­бу­ва­н­ням на від­да­ність су­ті те­а­тру ви­кри­ва­ю­ться і роз­чав­лю­ю­ться.

Дан­чен­ко справ­ляв вра­же­н­ня лю­ди­ни аб­со­лю­тно без­кон­флі­ктної. Хо­ча на­ше осо­би­сте зна­йом­ство по­ча­ло­ся до­во­лі го­стро. Пер­ший іспит як за­ві­ду­ва­ча ка­фе­дри ре­жи­су­ри КДі­ТМ ім. І.К.Кар­пен­ко-Ка­ро­го він при­ймав на кур­сі М. Ру­ді­на, де я на­вчав­ся.

Зав­да­н­ням бу­ло на­фан­та­зу­ва­ти ви­ста­ву без будь-яких обме­жень ре­аль­ні­стю. Дія мо­гла від­бу­ва­ти­ся хоч і в не­ва­го­мо­сті. По­тря­са­ю­чий сце­но­граф М. А. Френ­кель ви­кла­дав свій пре­дмет із при­стра­стю і ви­ма­гав мас­шта­бної і стиль­ної то­чно­сті усіх пре­дме­тів уже в ма­ке­ті спе­кта­клю. Ви­пи­лю­ва­ти або па­я­ти стіль­чи­ки в ме­не тер­пі­н­ня не бу­ло. І для шек­спі­рів­ської п’єси «Ро­мео і Джу­льєт­та» я при­ду­мав про­сте сце­ні­чне ви­рі­ше­н­ня. У П-обра­зно­му бі­ло­му ка­бі­не­ті сце­ни на пра­вій стін­ці був го­ти­чний бал­кон­чик (до сьо­го­дні вва­жаю, що без освід­че­н­ня в ко­хан­ні са­ме на ви­со­ті ця п’єса не­мо­жли­ва), а в цен­трі роз­мі­щу­вав­ся ве­ли­че­зний шар — від стін­ки до стін­ки, від під­ло­ги до сте­лі, скру­че­ний із дро­ти­ків. У се­ре­ди­ні ньо­го пе­ред­ба­ча­ли­ся пло­щад­ки, дра­би­ни. Я під­ні­мав йо­го за ни­то­чку, ко­ли­хав, як ма­я­тник, де­мон­стру­вав, як він зно­си­ти­ме сті­ни у фі­на­лі. Шар да­вав чу­до­ві ті­ні на сті­ни. Жи­т­тя, за сю­же­том, ма­ло ви­ру­ва­ти в йо­го па­ву­тин­ні і з ньо­го ви­ла­зи­ли, звіль­ня­ли­ся ли­ше двоє за­ко­ха­них. Бо тіль­ки ко­ха­н­ня ро­бить віль­ним, да­рує кри­ла і ще ку­пу трю­ї­змів, яки­ми на­ма­га­ю­ться се­бе ствер­ди­ти юні ре­жи­се­ри.

Тер­пля­че ви­слу­хав­ши ба­наль­но­сті зав ка­фе­дри, обе­ре­жно за­пи­тав про те, як за­пха­ти на сце­ну цей пре­дмет і де по­тім йо­го збе­рі­га­ти.

Пі­сля мо­єї від­по­віді, що ця проблема ме­не не об­хо­дить, він так про­мо­вив « дя­кую, ви віль­ні » , що я за­був про за­гро­зу втра­ти під­ви­ще­ної сти­пен­дії й мо­лив­ся, аби не ви­гна­ли з ін­сти­ту­ту. Він не­на­ви­дів зви­чне для те­а­тру сло­во « з’ яв­ля­є­ться » , ви­ма­гав то­чно­сті — як, звід­ки, не до­пу­скав най­мен­шо­го не­хту­ва­н­ня пра­кти­чним бо­ком сце­ні­чно­го вті­ле­н­ня.

І так са­мо був не­при­ми­рен­ним до всьо­го за­хмар­но-есте­ти­чно­го, на­д­гли­бо­ко- ін­те­ле­кту­аль­но­го, чо­гось для обра­них і усім не зро­зумі­ло­го. Йо­му бу­ла до­сту­пна апо­столь­ська ве­лич про­сто­ти. Ін­ко­ли ме­ні на­віть зда­ва­ло­ся зви­чай­ність йо­го ре­жи­сер­ських рі­шень де­мон­стра­тив- ною. Ви­сно­вок за­пе­ре­чу­вав­ся на­бу­т­тям па­лом­ни­цько­го ста­ту­су йо­го ви­став. « Тев’ є- Те­вель » за­кар­бу­вав не­пе­ре­вер­ше­ний мас­шта­бми­сте­цько­го усві­дом­ле­н­ня, до­вів не­тлін­ність до­вер­ше­но­го ху­до­жньо­го ви­слов­лю­ва­н­ня.

Над фе­но­ме­ном Дан­чен­ка сьо­го­дні як ні­ко­ли вар­то за­ми­сли­ти­ся.

Ке­рів­ник На­ціо­наль­но­го те­а­тру не до­зво­ляв со­бі де­мон­стра­ції вла­ди. До­бре під­мі­че­но Б. Нєм­цо­вим: « Лю­бов до вла­ди — озна­ка раб­ства».

Дов­гий час ме­ні зда­ва­ло­ся, що у Вчи­те­ля не­має во­ро­гів. Ко­жен мо­же на­зи­ва­ти сво­їм вчи­те­лем будь- ко­го. Ска­за­но: « Тре­ба бу­де, і му­ра­ха вчи­те­лем ста­не»... Дан­чен­ко на­зи­вав ме­не сво­їм учнем, і це — за­по­ру­ка мо­го пра­ва до­єд­на­ти­ся до че­сті вчи­те­ля. На мої за­пи­та­н­ня про став­ле­н­ня до пев­них осіб, які на­ма­га­ли­ся шко­ди­ти йо­му та­єм­но і яв­но, він май­же зав­жди від­по­від­ав не­го­тов­ні­стю на­да­ти їм ви­со­ко­го ста­ту­су сво­їх во­ро­гів.

Гра­ю­чись ка­мін­чи­ка­ми (за пер­шою осві­тою і по­кли­ка­н­ням він був гео­ло­гом), Сер­гій Во­ло­ди­ми­ро­вич лег­ко опи­няв­ся у сер­це- ви­ні пло­ду рі­зних ду­хов­них пра­ктик, звід­ти смі­ли­во за­пли­вав за буй­ки зро­зумі­ло­го сві­ту. Орі­єн­ти­ром на жит­тє­во­му шля­ху ви­зна­чав со­вість, на­да­ю­чи їй ма­гі­чної си­ли пе­ред­чу­т­тя істи­ни.

Якось пі­сля прем’єри, від­свя­тку­вав­ши в гри­мер­ках, най­ви­три­ва­лі­ші акто­ри ду­же пі­зньо­го ве­чо­ра за­ві­та­ли в йо­го ма­лень­кий ка­бі­нет. Зви­чай­но, по­ча­ли спів­а­ти йо­го улю­бле­ний ро­манс «Си­ре­не­вый ту­ман». Ме­ні кор­ті­ло ско­ри­ста­ти­ся на­го­дою і про­де­мон­стру­ва­ти свою вправ­ність у баль­но­му тан­ці. Аж ра­птом Дан­чен­ко ви­хо­пив ме­не з обіймів актри­си, ши­ро­ко роз­крив на­ші ру­ки, з’ єд­нав їх у му­ску­ли­сте на­пру­же­не ко­ло і без­за­хи­сно, від­кри­ти­ми очи­ма, са­ме очи­ма, а не го­ло­сом, до­спі­вав пі­сню. З ча­сом я зро­зу­мів, що так усім, хто ба­жав бу­ти су­го­ло­сним йо­му, він за­про­по­но­ву­вав ста­ти все­ві­да­ю­чи­ми не че­рез ін­фор­ма­цію, а че­рез від­тво­ре­ні в со­бі га­ле­реї змі­стів, від­на­хо­ди­ти в со­бі нев­га­са­ю­чий азарт змі­ню­ва­ти­ся.

«Світ без­кі­не­чний в ін­тер­пре­та­ці­ях», — ска­зав Ф. Ні­цше, і Дан­чен­ку вда­ва­ло­ся від­га­ду­ва­ти ім­пуль­си епо­хи, бу­ти їм від­по­від­ним, він ду­же до­бре ро­зу­мів, що час те­че не з по­ро­жне­чі, а по без­кі­не­чно­му ко­лу.

Цьо­го ро­ку май­стру ви­пов­ни­ло­ся б80 ро­ків. Ці­ка­во, ко­му би спа­ло на дум­ку за ни­ні­шніх за­кон­но-ви­тво­ре­них па­сток при­му­си­ти йо­го пі­ти на кон­курс у зв’яз­ку з пе­ре­хо­дом на кон­тра­ктну си­сте­му? Ці­ка­во, чи ви­ста­чи­ло бко­мусь із « зе­ле­них » ге­ні­їв до­ко­ря­ти йо­му ві­ком і три­ва­лі­стю ке­ру­ва­н­ня те­а­тром? Чи хтось на­ва­жив­ся бза­пе­ре­чи­ти, що там, де є та­лант, не­має ста­ро­сті?

Ма­є­мо ра­дість ствер­джу­ва­ти: Сер­гій Во­ло­ди­ми­ро­вич Дан­чен­ко без по­ка­зних аксе­су­а­рів ге­ні­аль­но­сті ви­явив­ся при­че­тним до ли­ку не­за­бу­тніх, ве­ли­чних му­дрі­стю, сі­я­н­ням бо­же­ствен­ної про­сто­ти зве­ли­чу­ва­ти без­ме­жність те­а­тру.

На Ка­мер­ній­сце­ні, яка на­зва­на ім’ ям зна­ме­ни­то­го ре­жи­се­ра, 17 бе­ре­зня від­бу­де­ться про­гра­ма, при­свя­че­на юві­лею Сер­гія Во­ло­ди­ми­ро­ви­ча, під на­звою « Твор­ча зу­стріч « Дан­чен­ко. Май­стер-клас».

ФОТО З АРХІВУНАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУІМ. І.ФРАНКА

ФОТО З АРХІВУНАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУІМ. І. ФРАНКА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.