Му­зи­ка ві­чно­сті...

Ком­по­зи­тор Бо­г­да­на Фро­ляк ста­ла ла­у­ре­а­том Шев­чен­ків­ської пре­мії-2017

Den (Ukrainian) - - Культура - Оле­на КОРЧОВА

Її сим­фо­нія-ре­кві­єм «Пра­ве­дная ду­ше» на текс­ти Ко­бза­ря вже уві­йшла в істо­рію укра­їн­ської му­зи­ки. По­при скром­ну вда­чу й стри­ма­ну ма­не­ру по­ве­дін­ки Бо­г­да­ну Фро­ляк не­мо­жли­во не по­мі­ти­ти і не за­пам’ята­ти — її са­му та її чу­до­ву му­зи­ку, під час зву­ча­н­ня якої, зда­є­ться, ви­про­мі­ню­є­ться м’яке сяй­во, а ві­длу­н­ня за­ли­шає по со­бі ледь не фі­зи­чний слід те­пла.

«Ми­сте­цтво, осо­бли­во му­зи­ка, має за­ли­ша­ти від­чу­т­тя сві­тла, ка­тар­си­су. Я ду­же хо­чу, що­бмоя му­зи­ка бу­ла на­справ­ді сві­тлою», — зі­зна­є­ться ком­по­зи­тор. Бо­г­да­на Фро­ляк бли­ску­че во­ло­діє про­фе­сі­єю і має ви­ня­тко­во тон­ке ху­до­жнє ба­че­н­ня, не­об­хі­дне для су­ча­сної ін­тер­пре­та­ції по­е­зії Та­ра­са Шев­чен­ка.

«Пра­ве­дная ду­ше», сим­фо­ні­я­ре­кві­єм для хо­ру, со­лі­стів і ор­кест- ру, — твір осо­бли­во­го зву­ча­н­ня, на­пи­са­н­ня яко­го при­па­ло на тяж­кі мі­ся­ці Май­да­ну 2014-го. Цей опус гі­дно про­дов­жує ви­зна­чний му­зи­чний ряд, де по­пе­ре­ду сто­ять мо­ну­мен­таль­ні хо­ри Бо­ри­са Ля­то­шин­сько­го, без­цін­ні сво­єю лі­ри­чною на­пов­не­ні­стю тво­ри Ва­лен­ти­на Силь­ве­стро­ва, ви­бу­хо­во-дра­ма­ти­чні «Стра­сті за Та­ра­сом» Єв­ге­на Стан­ко­ви­ча.

Вже пер­ших та­ктів сим­фо­ні­я­ре­кві­єм ла­має зви­чні слу­ха­цькі упе­ре­дже­н­ня. Зву­ча­н­ня всту­пних фраз, у яких вга­ду­ю­ться алю­зії до мо­цар­тів­сько­го Ре­кві­є­му, фор­мує від­чу­т­тя, ко­тре збе­рі­га­є­ться до са­мо­го кін­ця, — від­чу­т­тя єди­но вір­ної ін­то­на­ції, щем­ної, зо­се­ре­дже­ної, одно­ча­сно екс­пре­сив­ної й спо­від­аль­ної. Зда­є­ться, Бо­г­да­на Фро­ляк пи­са­ла в то­му ста­ні, в яко­му пе­ре­бу­ва­ють під час ро­бо­ти іко­но­пи­сці, ста­ні очи­ще­н­ня від усьо­го су­є­тно­го. В ре­зуль­та­ті слі­дом за Шев­чен­ком ау­ди­то­рія від­кри­ва­є­ться стра­ж­да­н­ням і мо­ли­твам, бу­кваль­но роз­ри­ва­є­ться між пе­клом і ра­єм, дій­сно пе­ре­жи­ває ка­тар­сис. Зга­ду­ю­чи пе­рі­од на­пи­са­н­ня, Бо­г­да­на Фро­ляк роз­ка­за­ла: « Твір ство­рю­вав­ся так, ні­би не мною. Маю від­чу­т­тя, що це був са­ме той ви­па­док, ко­ли тво­єю ру­кою Хтось во­дить»... Мо­жли­во, по­руч був сам по­ет, то­чні­ше, збо­лі­ла ду­ша Та­ра­са Гри­го­ро­ви­ча.

Лег­ким, « не на­ту­жним» ви­яв­ля­є­ться ди­ха­н­ня фор­ми сим­фо­нії- ре­кві­є­му, хо­ча її ви­ко­на­н­ня три­ває ці­лу го­ди­ну. На продовження улю­бле­но­го шев­чен­ків­сько­го при­йо­му ком­по­зи­тор­ка віль­но пе­ре­хо­дить від одно­го ху­до­жньо­го роз­мі­ру до ін­шо­го, ча­сто змі­нює ри­тмі­чні фор­му­ли та обра­зні пла­ни, тим са­мим до­ся­га­ю­чи не­об­хі­дно­го дра­ма­тур­гі­чно­го об’ єму. У під­йо­мах і спу­сках ме­ло­ди­чних хвиль, чи­сто­ті ба­га­то­ша­ро­вих гар­мо­ній, де­лі­ка­тно­сті по­во­дже­н­ня із на­ро­дни­ми ком­по­нен­та­ми му­зи­чної тка­ни­ни да­є­ться взна­ки справ­жнє, не­пі­дро­бне на­тхне­н­ня. Час від ча­су при­та­ман­не сти­лю Бо­г­да­ни сві­ті­н­ня стає по­мі­тним оку, на­при­клад, ко­ли епі­зо­ди « Зо­ря моя ве­чір­няя» і «Са­док ви­шне­вий» роз­гор­та­ю­ться у роз­кі­шні зо­ло­та­ві хо­ро­ві пей­за­жі.

Си­ла й то­чність шев­чен­ків­ської ін­то­на­ції збе­рі­га­ю­ться аж до но­сталь­гі­чно­го фі­наль­но­го «За­по­ві­ту», в яко­му зні­ма­є­ться зви­чний па­фос про­мов­ля­н­ня. Осо­бли­во вра­жає ти­ха куль­мі­на­ція тво­ру, фра­гмент «Не­хай я за­пла­чу, не­хай свою Укра­ї­ну ще раз по­ба­чу», в яко­му пе­ред слу­ха­ча­ми май­же бу­кваль­но яв­ля­є­ться ду­ша по­е­та. Ви­мов­ле­ні со­лі­стом ні­би «з груд­кою у гор­лі» во­каль­ні фра­зи-про­ща­н­ня су­про­во­джу­ю­ться за­кар­бо­ва­ни­ми у пам’яті опа­да­н­ня­ми флейт, які «пла­чуть і ри­да­ють», і сті­ка­ють по за­чор­ні­лих са­жею щи­тах, і змі­шу­ю­ться зі струм­ка­ми кро­ві, що те­че й те­че пре­кра­сни­ми облич­чя­ми у ві­чність...

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.