Чи все ро­бить су­ча­сне по­ко­лі­н­ня укра­їн­ців, що­би гі­дно вша­ну­ва­ти пам’ять обо­рон­ців?

До рі­чни­ці про­го­ло­ше­н­ня Кар­пат­ської Укра­ї­ни

Den (Ukrainian) - - Актуальне Інтерв’ю - Ро­змов­ляв Ва­силь ІЛЬНИЦЬКИЙ

Що­ро­ку еква­тор бе­ре­зня на­га­дує нам про одну з ге­ро­ї­чних та во­дно­час тра­гі­чних сто­рі­нок на­шої істо­рії — Кар­пат­ську Укра­ї­ну. 15 бе­ре­зня 1939 ро­ку в Ху­сті на за­сі­дан­ні Со­йму бу­ло про­го­ло­ше­но не­за­ле­жну дер­жа­ву укра­їн­ців За­кар­па­т­тя, яка ма­ла ста­ти плац­дар­мом для по­ши­ре­н­ня укра­їн­ської дер­жав­но­сті. На обо­ро­ну омрі­я­ної дер­жа­ви ста­ли то­ді, як і 1919-го під Кру­та­ми, зде­біль­шо­го па­трі­о­ти­чно на­ла­што­ва­на мо­лодь, ба­га­то ге­ро­ї­чних пред­став­ни­ків якої за­ги­ну­ли в го­лов­ній сі­чі на Кра­сно­му по­лі під Ху­стом і в ло­каль­них бо­ях на те­ре­нах краю. Чи все ро­бить су­ча­сне по­ко­лі­н­ня укра­їн­ців, аби гі­дно вша­ну­ва­ти пам’ять обо­рон­ців, ко­трі по­кла­ли свої мо­ло­ді го­ло­ви за Укра­ї­ну? Про це — на­ша роз­мо­ва з ба­га­то­рі­чним до­слі­дни­ком ці­єї сто­рін­ки на­шої істо­рії, кан­ди­да­том істо­ри­чних на­ук Йо­си­пом КОБАЛЕМ.

— Па­не Йо­си­пе, чи мо­же­мо сьо­го­дні, з пли­ном 78 літ від ті­єї по­дії, ка­за­ти, що во­на до­слі­дже­на пов­ною мі­рою?

— Уже по­над 25 ро­ків в Укра­ї­ні вша­но­ву­ють пам’ять про Кар­пат­ську Укра­ї­ну, її твор­ців та обо­рон­ців, пер­шо­го пре­зи­ден­та Ав­гу­сти­на Во­ло­ши­на та ге­ро­їв, ко­трі по­ля­гли в бо­роть­бі за укра­їн­ську на­ціо­наль­ну ідею на За­кар­пат­ті, але до цих пір істо­рія ще збе­рі­гає чи­ма­ло не­роз­кри­тих сто­рі­нок про по­дії се­ре­ди­ни бе­ре­зня 1939 ро­ку. Дже­рель­на ба­за ви­вче­н­ня пе­рі­о­ду, ко­ли угор­ська ар­мія упро­довж 14 — 18 бе­ре­зня взя­ла під свій кон­троль біль­шу ча­сти­ну те­ри­то­рії Кар­пат­ської Укра­ї­ни, має зна­чний об­сяг, але ма­ло ви­вче­на. Вла­сне, це і є при­чи­ною то­го, що ці­ла низ­ка пи­тань — від де­таль­ної хро­но­ло­гії по­дій і до чи­сель­но­сті втрат та не­мо­ти­во­ва­них убивств оку­пан­та­ми за­хи­сни­ків Кар­пат­ської Укра­ї­ни — до­сі за­ли­ша­є­ться ма­ло­ви­вче­ною.

Об’єктив­не від­тво­ре­н­ня тра­гі­чних днів ті­єї до­би мо­жли­ве не ли­ше на осно­ві спо­га­дів уча­сни­ків та оче­вид­ців тих по­дій. Вар­то звер­ну­ти­ся до ви­вче­н­ня угор­ської на­у­ко­вої лі­те­ра­ту­ри, осо­бли­во від­по­від­них фон­дів ар­хі­вів Угор­щи­ни. Є чи­ма­ло праць, дав­ні­ших та су­ча­сних, які де­таль­но, хро­но­ло­гі­чно, по­го­дин­но і на­віть що­хви­лин­но опи­су­ють вій­сько­ву опе­ра­цію із за­хо­пле­н­ня ре­гу­ляр­ни­ми вій­ська­ми Угор­щи­ни Кар­пат­ської Укра­ї­ни. Ві­до­мі не ли­ше прі­зви­ща ко­ман­ди­рів опе­ра­ції, а й мо­лод­ших офі­це­рів, сер­жан­тів і ря­до­вих, які бра­ли участь у вій­сько­вих ді­ях про­ти бій­ців «Кар­пат­ської Сі­чі», — то­ді угор­ці на­зи­ва­ли сі­чо­ви­ків бан­ди­та­ми, в су­ча­сних угор­ських до­слі­дже­н­нях во­ни вже фі­гу­ру­ють як «не­ре­гу­ляр­ні вій­сько­ві з’єд­на­н­ня». Ба­га­то опи­сів при­свя­че­но бо­йо­вим втра­там угор­ців і втра­там сі­чо­ви­ків за­ги­бли­ми та по­ло­не­ни­ми. Не­рід­ко ці ві­до­мо­сті ціл­ком збі­га­ю­ться зі свід­че­н­ня­ми укра­їн­ської сто­ро­ни, як, на­при­клад, в епі­зо­ді із за­хо­пле­ни­ми в се­лі Ве­ря­ця сі­чо­ви­ка­ми, ко­трих по­тім, за сло­ва­ми оче­вид­ців, ски­ну­ли з мо­ста у Ти­су.

— Які зброй­ні фор­му­ва­н­ня бра­ли участь в оку­па­ції Кар­пат­ської Укра­ї­ни?

— Усе свід­чить про те, що вій­сько­ва опе­ра­ція з оку­па­ції Кар­пат­ської Укра­ї­ни в бе­ре­зні 1939 ро­ку не бу­ла спон­тан­ною, а до­бре під­го­тов­ле­ною та про­ду­ма­ною, тоб­то, ка­жу­чи по-су­ча­сно­му, — гі­бри­дною. У ній бра­ли участь ре­гу­ляр­ні ча­сти­ни угор­ської ар­мії ( Кар­пат­ська гру­па), під­роз­ді­ли жан­дар­ме­рії, по­лі­ції, кон­тр­роз- від­ки, а та­кож то­го­ча­сне мі­сце­ве «опол­че­н­ня» — не­ре­гу­ляр­ні во­є­ні­зо­ва­ні про­у­гор­ські фор­му­ва­н­ня — «рон­дьош­гар­да», або «гвар­дія обір­ван­ців», та «чор­но­со­ро­че­чни­ки» ру­со­фі­ла С. Фен­ци­ка.

Ді­яль­ність усіх цих фор­му­вань не обме­жу­ва­ла­ся уча­стю ли­ше в бо­йо­вих ді­ях. З ни­ми пов’яза­не й та­ке га­не­бне і жор­сто­ке яви­ще, як роз­пра­ва над по­ло­не­ни­ми та по­ра­не­ни­ми сі­чо­ви­ка­ми, всу­пе­реч ви­мо­гам Же­нев­ської кон­фе­рен­ції, до якої на той час уже при­єд­на­ла­ся й Угор­щи­на.

— Які кон­кре­тні до­ка­зи та­ких дійє в роз­по­ря­джен­ні до­слі­дни­ків?

— З-по­між ба­га­тьох за­до­ку­мен­то­ва­них ви­пад­ків вар­то де­таль­ні­ше роз­по­ві­сти хо­ча бпро два з них, які до цих пір опо­ви­ті оре­о­лом та­єм­ни- чо­сті. Пер­ший став­ся 15 бе­ре­зня по­бли­зу с. Кам’яни­ця не­по­да­лік Ужго­ро­да, де за­гін угор­ської ре­гу­ляр­ної ар­мії (на­сту­пом вій­сько­вої гру­пи у до­ли­ні Ужа ке­ру­вав під­пол­ков­ник Он­дор Ва­шар­геї) роз­стрі­ляв близь­ко де­сять сі­чо­ви­ків пря­мо пе­ред ка­ме­рою угор­ської кі­но­хро­ні­ки. Цей факт зго­дом опи­сав у сво­є­му що­ден­ни­ку май­бу­тній ре­гент­ський ко­мі­сар Під­кар­па­т­тя Мі­клош Ко­зьма.

Одним з най­більш за­гад­ко­вих до­ни­ні за­ли­ша­є­ться епі­зод з роз­стрі­лом по­ло­не­них сі­чо­ви­ків на Ве­ре­цько­му пе­ре­ва­лі. Дов­гий час угор­ська сто­ро­на вза­га­лі не ви­зна­ва­ла цьо­го фа­кту, аж по­ки укра­їн­ські до­слі­дни­ки не від­шу­ка­ли і не про­ве­ли роз­ко­пки на мі­сцях ма­со­вих по­хо­вань роз­стрі­ля­них укра­їн­ських по­ло­не­них. Хто са­ме здій­снив цей вар­вар­ський вчи­нок — до цих пір то­чної від­по­віді не­має, оскіль­ки угор­ська та поль­ська сто­ро­ни не ви­зна­ють участь сво­їх вій­сько­вих до цих зло­чи­нів. Осо­бли­во по­ка­зо­вою є мов­чан­ка угор­ських істо­ри­ків, адже у їхній кра­ї­ні збе­ре­гли­ся ар­хів­ні ма­те­рі­а­ли про ма­со­ву стра­ту по­ло­не­них бі­ля с. Верб’яж. До­сте­мен­но ві­до­мо, що на­чаль­ник ге­не­раль­но­го шта­бу угор­ської ар­мії ге­не­рал Ген­ріх Верт кіль­ка ра­зів на день де­таль­но ін­фор­му­вав прем’ єр- мі­ні­стра Угор­щи­ни Па­ла Те­ле­кі про хід опе­ра­ції з « уми­ро­тво­ре­н­ня Під­кар­па­т­тя».

Свої до­не­се­н­ня ро­би­ли й ниж­чі чи­ни. Тоб­то не зна­ти про роз­стрі­ли на Ве­ре­цько­му пе­ре­ва­лі угор­ці не мо­гли. Під­твер­дже­н­ня цьо­му мі­сти­ться й у ма­те­рі­а­лах Дер­жав­но­го ар­хі­ву За­кар­пат­ської обла­сті, де збе­рі­га­є­ться ру­ко­пи­сне свід­че­н­ня жи­те­лів с. Верб’яж від 25 лю­то­го 1945 ро­ку (опу­блі­ко­ва­не у пре­сі 1967 ро­ку), в яко­му во­ни ствер­джу­ють, що на тре­тій або че­твер­тий день пі­сля при­хо­ду угор­ців (тоб­то 19 — 20 бе­ре­зня 1939 ро­ку) по­над ве­чір жан­дар­ми ве­ли че­рез се­ло гру­пу з 44 осіб, яких уно­чі на пе­ре­ва­лі роз­стрі­ля­ли. По­стрі­ли і кри­ки вми­ра­ю­чих бу­ло чу­ти в се­лі. Че­рез кіль­ка днів від­гри­зе­ні ча­сти­ни люд­ських тіл у се­ло при­но­си­ли со­ба­ки. Сіль­ський свя­ще­ник на­ма­гав­ся по­хо­ва­ти уби­тих, але угор­ські сол­да­ти не допу­сти­ли йо­го до мі­сця стра­ти. Тож сві­тло прав­ди на по­дії на Ве­ре­цько­му пе­ре­ва­лі в се­ре­ди­ні бе­ре­зня 1939 ро­ку мо­жуть про­ли­ти ар­хі­ви Бу­да­пе­шта.

— Упро­довж остан­ніх де­ся­ти­літь на­у­ков­ці до­слі­ди­ли ба­га­то епі­зо­дів цьо­го пе­рі­о­ду. Що, на ваш по­гляд, спри­яє збе­ре­жен­ню «тем­них плям» істо­рії?

— Про­блем кіль­ка. Най­пер­ше — це від­су­тність в укра­їн­ських вла­дних ін­сти­ту­цій ін­те­ре­су і ба­жа­н­ня за­без­пе­чи­ти пов­но­ту та­ких до­слі­джень. Ни­ні оче­ви­дно, що укра­їн­ська дер­жа­ва, яка вва­жає Кар­пат­ську Укра­ї­ну ва­жли­вою скла­до­вою сво­єї дер­жав­но­сті, ма­ла бна уря­до­во­му рів­ні, на­при­клад че­рез ство­ре­н­ня спіль­ної укра­їн­сько­у­гор­ської ко­мі­сії, за­без­пе­чи­ти ви­вче­н­ня ар­хів­них ма­те­рі­а­лів ці­єї сто­рін­ки на­шої істо­рії, які збе­рі­га­ю­ться в ар­хі­вах су­сі­дів. Ін­ший ва­го­мий фа­ктор — не­зна­н­ня ба­га­тьма до­слі­дни­ка­ми іно­зем­них мов, зокре­ма угор­ської. Без цьо­го іти в ар­хі­ви Бу­да­пе­шта — мар­на спра­ва.

Ва­жли­во та­кож, щоб­пам’ять про за­ги­блих па­трі­о­тів, які сві­до­мо йшли на смерть, бу­ла збе­ре­же­на в Укра­ї­ні і За­кар­пат­ті та ста­ла на­дба­н­ням яко­мо­га біль­шо­го чи­сла су­ча­сни­ків, які в схо­жих умо­вах не­рів­но­го про­ти­сто­я­н­ня з агре­со­ром бо­ро­нять Укра­ї­ну сьо­го­дні. Тут теж про­від­на роль має на­ле­жа­ти дер­жав­ним стру­кту­рам, які бма­ли опі­ку­ва­ти­ся цим. Упро­довж остан­ніх де­ся­ти­літь ні­би й зро­бле­но чи­ма­ло — на­у­ков­ці УжНУ сфор­му­ва­ли сер­йо­зний до­ро­бок до­слі­джень, на мі­сці най­біль­ших бо­їв на Кра­сно­му по­лі під Ху­стом зве­де­но Ме­мо­рі­ал пам’яті, пре­зи­дент А. Во­ло­шин по­смер­тно удо­сто­є­ний зва­н­ня Ге­роя Укра­ї­ни, в Ужго­ро­ді йо­му спо­ру­дже­но пам’ятник, іме­на­ми твор­ців та обо­рон­ців Кар­пат­ської Укра­ї­ни на­зва­но ву­ли­ці міст і сіл За­кар­па­т­тя, у За­кар­пат­сько­му обла­сно­му кра­є­знав­чо­му му­зеї кіль­ка ро­ків то­му ство­ре­но ме­мо­рі­аль­ний му­зей­кім­на­ту А. Во­ло­ши­на. Однак сьо­го­дні в го­лов­но­му осе­ред­ку збе­ре­же­н­ня істо­рії За­кар­па­т­тя від­бу­ва­ю­ться не­зро­зумі­лі як для фа­хо­вих на­у­ков­ців, так і для ши­ро­ко­го за­га­лу ре­ор­га­ні­за­ції, які уже при­зве­ли до лі­кві­да­ції від­ді­лу Кар­пат­ської Укра­ї­ни та кім­на­ти-му­зею А. Во­ло­ши­на, що пра­кти­чно згор­не до­слі­дни­цьку ро­бо­ту. Та­ке став­ле­н­ня чи­нов­ни­ків обла­сної вла­ди до вла­сної істо­рії у час, ко­ли но­ві­тній оку­пант на про­ти­ле­жно­му бо­ці сту­пає сво­їм чо­бо­том на на­шу зем­лю, обу­рює.

ФОТО З САЙТА WIKIMEDIA.ORG

Йо­сип Ко­баль

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.