Пла­стма­со­вий світ пе­ре­міг

Пі­сля­пе­ре­гля ду філь­му «То­ні Ер­дманн» (Ні­меч­чи­на — Ав­стрія) по­чи­на­єш за­ми­слю­ва­ти­ся про сенс жи­т­тя

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Істо­рія про­ста. Він­фрід (ав­стрій­ський актор Пе­тер Сі­мо­ні­шек) — ко­ли­шній учи­тель му­зи­ки. На до­звіл­лі він за­йма­є­ться ро­зі­гра­ша­ми: вдя­гає ко­шла­ту пе­ру­ку, встав­ляє в рот бу­та­фор­ську ше­ле­пу, від чо­го йо­го облич­чя на­бу­ває ку­ме­дно-зві­ря­чо­го ви­гля­ду, й удає та­ко­го со­бі То­ні Ер­дман­на.

■ До­чка Він­фрі­да, Інес ( Сан­дра Хюл­лер, «Срі­бний ве­дмідь» за кра­щу жі­но­чу роль у філь­мі « Ре­кві­єм » , 2006) — пов­на йо­го про­ти­ле­жність. Мо­гиль­но сер­йо­зна, зав­жди за­кло­по­та­на бі­знес-кон­суль­тан­тка, во­на пра­цює над ва­жли­вим про­е­ктом у Бу­ха­ре­сті. І ось ба­тько­ві спа­дає на дум­ку про­від­а­ти до­чку. Інес цим не­за­до­во­ле­на і про­сить йо­го по­вер­ну­ти­ся в Ні­меч­чи­ну. То­ді Він­фрід і ви­кли­кає на до­по­мо­гу То­ні Ер­дман­на. Чим спри­чи­няє на­ро­ста­ю­чу ла­ви­ну кур­йо­зів.

■ Ре­жи­се­ром філь­му є 41-рі­чна Ма­рен Аде, ра­ні­ше від­зна­че­на « Срі­бним ве­дме­дем» на Бер­лін­сько­му кі­но­фе­сти­ва­лі за дра­му «При­страсть не знає пе­ре­шкод» (2009). У 2015-му на Канн­сько­му кі­но­фе­сти­ва­лі «Ер­дманн», який є ли­ше тре­тьою пов­но­ме­тра­жною ро­бо­то­ю­Аде, здо­був приз ФІПРЕССІ.

■ Фільм дов­гий — май­же три го­ди­ни, але за­хо­плю­ю­чий і до сліз смі­шний. Він­фрід, за­ле­жно від об­ста­вин, пе- ре­вті­лю­є­ться то в іно­зем­но­го по­сла, то в бі­знес- тре­не­ра. Гра­ти ге­роя, який сам, у сво­ю­чер­гу, ко­гось удає — актор­ське зав­да­н­ня най­ви­що­го сту­пе­ню скла­дно­сті, і тут май­стер­ність Сі­мо­ні­ше­ка не­мо­жли­во пе­ре­оці­ни­ти. Це на­че кі­но все­ре­ди­ні кі­на; гра Він­фрі­да про­ри­ває тка­ни­ну пов­сяк­де­н­ня, ви­яв­ляє при­хо­ва­ні по­чу­т­тя, ро­бить світ емо­цій­но яскра­ві­шим. Час­тко­во роз­ви­ток сю­же­ту на­га­дує про «Ідіо­тів» Лар­са фон Трі­є­ра, де гру­па мо­ло­ді так са­мо та­ла­но­ви­то ва­ля­ла дур­ни­ка, шо­ку­ю­чи бла­го­при­стой­ний бур­жу­а­зний ра­йон.

■ На­справ­ді те, що від­бу­ва­є­ться між про­та­го­ні­стом та йо­го донь­кою— біль­ше, ніж ро­дин­ний кон­флікт; по су­ті, це зі­ткне­н­ня двох про­ти­ле­жних сві­то­гля­дів. Не­о­зву­че­не, про­те яв­не пи­та­н­ня тут — за­ра­ди чо­го ми жи­ве­мо: щоб вер­ши­ти свої без­умов­но гран­діо­зні спра­ви чи щоб від­чу­ти ра­дість від цьо­го жи­т­тя?

■ Ку­ме­дні про­во­ка­ції ба­тька ви­кли­ка­ють спо­ча­тку роз­пач, а по­тім усмі­шку й азарт у Інес, яка, зре­штою, ближ­че до фі­на­лу й са­ма ути­нає де­що не­ми­сли­ме: го­лу ве­чір­ку «для змі­цне­н­ня кор­по­ра­тив­них зв’яз­ків», на яку сам ба­тько з’яв­ля­є­ться у кар­на­валь­но­му ко­стю­мі яко­гось во­ло­ха­то­го мон­стра.

■ Але свя­то не­по­слу­ху три­ва­ти­ме не­дов­го. Всі, зре­штою, за­ли­ша­ться при сво­їх. Пла­стма­со­вий світ пе­ре­мо­же.

■ Дій­сно — до сліз.

ФОТО НАДАНО КІНОТЕАТРОМ «КИЇВ»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.