...Псев­до­ін­те­ле­кту­аль­ний се­конд-хенд У На­ціо­наль­но­му те­а­трі ім. І. Фран­ка від­бу­ла­ся прем’єра ви­ста­ви про ев­та­на­зію — «По­до­рож Алі­си до Швей­ца­рії»

Den (Ukrainian) - - Культура - Ва­дим ДИШКАНТ

Те­ма пра­ва лю­ди­ни на до­бро­віль­ну смерть, яку су­ї­ци­дно на­ла­што­ва­ним осо­би­сто­стям ма­ла би га­ран­ту­ва­ти ме­ди­ци­на, у нас не на­бра­ла су­спіль­ної зло­бо­ден­но­сті, як це ста­ло­ся на За­хо­ді. За­хід, як ві­до­мо, уже кіль­ка сто­літь — «впе­ре­ди пла­не­ты всей» не ли­ше у сфе­рі на­у­ко­во-те­хні­чно­го про­гре­су, ай у пи­та­н­нях зня­т­тя та­бу з ти­ся­чо­лі­тніх мо­раль­них та ду­хов­них прин­ци­пів і за­сто­рог. Тож пи­та­н­ня ев­та­на­зії якщо й ви­ни­кає на пост­ра­дян­сько­му про­сто­рі, то за­зви­чай у кон­текс­ті ре­лі­гій­них до­ктрин — са­ме ре­лі­гій­ні ді­я­чі з остан­ніх сил на­ма­га­ю­ться втри­ма­ти люд­ство від пов­ної утра­ти « стра­ху Бо­жо­го » та оста­то­чної де­зо­рі­єн­та­ції в пи­та­н­нях ети­ки. Ін­ша річ, на­скіль­ки їхні ор­то­до­ксаль­ні ар­гу­мен­ти пе­ре­кон­ли­ві для ате­їстів епо­хи ре­ля­ти­ві­зму.

Слаб­кі й, від­по­від­но, не­пе­ре­кон­ли­ві ре­лі­гій­ні ар­гу­мен­ти про­ти «ци­ві­лі­зо­ва­но­го» са­мо­губ­ства мо­жна по­чу­ти і в п’єсі швей­цар­сько­го лі­те­ра­то­ра Лу­ка­са Бар­фу­са «По­до­рож Алі­си до Швей­ца­рії», яка вже по­над п’ять ро­ків ста­ви­ться на­віть у те­а­трах на­шо­го не­до­бро­зи­чли­во­го пів­ні­чно­го су­сі­да. На­ре­шті, ді­йшла во­на і до нас зав­дя­ки ху­до­жньо­му ке­рів­ни­ку Те­а­тру ім. І. Фран­ка Ста­ні­сла­ву Мой­се­є­ву, який по­ста­вив опус Бар­фу­са на Ка­мер­ній сце­ні. Що при­ро­дно, бо де­пре­сив­на істо­рія швей­цар­сько­го лі­ка­ря Гу­ста­ва Штро­ма, який до­по­ма­гає стра­жден­ним пі­ти з цьо­го сві­ту, на­вряд чи при­ва­бить ма­со­во­го укра­їн­сько­го гля­да­ча, бо він зайня­тий пи­та­н­ня­ми ви­жи­ва­н­ня, а не до­бро­віль­но­го вми­ра­н­ня. Асо­ці­ю­ю­чись з Алі­со­ю­Лью їса Кер­ро­ла, ім’я ге­ро­ї­ні від са­мо­го по­ча­тку має на­ла­шту­ва­ти нас на роз­ду­ми про по­до­рож не про­сто до Швей­ца­рії, де ев­та­на­зія не ка­ра­є­ться за­ко­ном, а у За­дзер­ка­л­ля по­смер­тно­го бу­т­тя. Що­прав­да, у п’ єсі роз­гля­да­є­ться не так са­ма мо­жли­вість існу­ва­н­ня по той бік смер­ті, як пи­та­н­ня мо­раль­но­го ви­прав­да­н­ня убив­ства лі­ка­рем па­ці­єн­та.

Перш аніж тор­кну­ти­ся змі­сту ви­ста­ви, вар­то звер­ну­ти ува­гу на її ви­со­ку про­фе­сій­ну якість. По-ні­ме­цько­му стро­га і фун­кціо­наль­на сце­но­гра­фія Ка­те­ри­ни Мар­куш, яка ство­рює про­стір смер­ті на­віть там, де ма­ло би ви­ру­ва­ти жи­т­тя; во­ло­ді­н­ня не ли­ше фор­маль­ни­ми ре­жи­сер­ськи­ми при­йма­ми, а й умі­н­ня ви­ве­сти акто­рів на то­чне, гли­бо­ке існу­ва­н­ня в ро­лі, яке вко­тре до­вів Ста­ні­слав Мой­се­єв; вре­шті, рід­кі­сна на ві­тчи­зня­ній сце­ні ви­со­ка якість актор­ських ро­біт — все це ро­бить фран­ків­цям честь. Тож те­а­тра­лам вар­то по­ба­чи­ти, як Сер­гій Ка­лан­тай у ро­лі Штро­ма по­ка­зує дра­му лю­ди­ни, при­ре­че­ної на са­мо­тність і зне­ва­гу сві­ту че­рез свої «бла­гі на­мі­ри» по­збав­ля­ти лю­дей від стра­ж­дань. Як Те­тя­на Мі­хі­на в ро­лі Алі­си з пер­шої по­яви на сце­ні при­му­шує від­чу­ти жах лю­ди­ни, яка вже не має си­ли жи­ти, але ще не на­бу­ла му­жно­сті вмер­ти... Рі­ше­н­ня Алі­си че­рез не­ви­лі­ков­ну хво­ро­бу пі­ти за­вча­сно з жи­т­тя ро­бить як ні­ко­ли близь­ки­ми її сто­сун­ки з Лот­те, ма­тір’ю, в ро­лі якої Лю­дми­ла Смо­ро­ді­на де­мон­струє зда­тність не про­сто до гли­бо­ко­го про­жи­ва­н­ня ро­лі, а й умі­н­ня зі­гра­ти на­скрі­зну те­му — не­об­хі­дність зми­ри­ти­ся зі смер­тні­стю­лю ди­ни не як з на­у­ко­вим по­сту­ла­том, а із фа­ктом вла­сної біо­гра­фії. Страх не­бу­т­тя тут гро­те­скно до­но­сить Оле­ксандр Ло­гі­нов у ро­лі па­ці­єн­та Джо­на, який не мо­же транс­фор­му­ва­ти свій ге­до­нізм в аске­ти­чну го­тов­ність по­про­ща­ти­ся зі сві­том дрі­бних ра­до­щів та утіх. Най­мо­лод­ша ви­ко­на­ви­ця Сві­тла­на Ко­со­ла­по­ва в ро­лі Еви, аси­стен­тки Штро­ма, ро­бить зво­ро­тну ево­лю­цію — від слу­жі­н­ня смер­ті во­на при­хо­дить у фі­на­лі до слу­жі­н­ня жи­т­тю. На­ре­шті Оле­ксандр Пе­че­ри­ця в ро­лі до­мо­вла­сни­ка Валь­те­ра де­мон­струє рід­кі­сне актор­ське вмі­н­ня до та­ко­го гро­те­скно­го (при то­му ор­га­ні­чно­го) пе­ре­вті­ле­н­ня, за яким не одра­зу впі­зна­єш са­мо­го акто­ра...

Ін­ша річ, що май­стер­ність твор­ців ви­ста­ви мо­гла би бу­ти вжи­ва­на на більш гі­дну дра­ма­тур­гію. Бар­фус, хоч він і здо­був сла­ву одно­го із кра­щих ні­ме­цько­мов­них бе­ле­три­стів су­ча­сно­сті, грі­шить псев­до ін­те­ле­кту­ал із м ом. Тор­ка­ю­чись фі­ло­соф­ських пи­тань і вкла­да­ю­чи в уста Штро­ма де­ма­го­гі­чні сен­тен­ції на те­му не ли­ше жи­т­тя і смер­ті, а й ві­чно­го бу­т­тя і Бо­га, він уни­кає че­сної, від­вер­тої дис­ку­сії. У «До­кто­ра Смерть», який, по су­ті, є ан­ти­ге­ро­єм, тут не­має гі­дно­го опо­нен­та. У п’єсі від­су­тній ге­рой, який про­ти­сто­яв би ан­ти­ге­ро­є­ві, тож, від­по­від­но, гля­да­ча по­збав­ля­ють аль­тер­на­ти­ви.По­збав­ля­ю­тьзмо­ги­спо­сте­рі­га­ти­за­о­дві­чно­ю­бо­роть­бо­ю­До­бра­і­Зла,яка­і­ста­но­ви­тьо­снов­ну­ко­лі­зі­ю­не­ли­ше­дра­ма­тур­гії, а й зем­но­го бу­т­тя. При­мі­тив­ність та облу­дність ав­то­ра пе­ре­да­є­ться і тим, хто дає сце­ні­чне жи­т­тя йо­го «Алі­сі...».Чо­го вар­ті ли­ше ре­клам­ні па­са­жі, які анон­су­ють ви­ста­ву фран­ків­ців: «Ані ав­тор, ані твор­ці ви­ста­ви не ма­ють пра­ва ро­би­ти оста­то­чний ви­сно­вок у та­ко­му скла­дно­му ви­бо­рі, ми ма­є­мо пра­во ли­ше роз­мір­ко­ву­ва­ти, що яв­ляє со­бо­ю­і­стин­на гу­ман­ність і яка справ­жня ці­на люд­сько­го жи­т­тя». По­збав­ля­ю­чи се­бе пра­ва ро­би­ти« оста­то­чний ви­сно­вок », тоб­то зна­ти, твор­ці ви­ста­ви куль­ти­ву­ють не­ві­гла­ство і без­від­по­від­аль­ність. Бо той, хто не має від­по­від­ей, за ви­зна­че­н­ням не мо­же бу­ти від­по­від­аль­ним.

Най­сум­ні­ше в усій цій істо­рії — те, що на­ші до­мо­ро­ще­ні лі­бе­ра­ли жу­ють дав­но пе­ре­жо­ва­не в са­мій Єв­ро­пі, з якої ім­пор­ту­ють, го­лов­ним чи­ном, уся­ко­го ро­ду мен­таль­ний мо­тлох, псев­до ін­те­ле­кту­аль­ний се­конд-хенд. За­ро­зумі­лість пан’ єв­ро­пей­ської« гу­ма­ні­сти­чної» сві­до­мо­сті, яка по­ста­ви­ла се­бе в центр Все­сві­ту, але при то­му не зда­тна до сер­йо­зно­го плі­дно­го діа­ло­гу з ін­ши­ми куль­ту­ра­ми, при­зве­ла світ до гло­баль­ної ка­та­стро­фи. Перш за все, за­хі­дні «гу­ма­ні­сти» по­ста­ви­ли на ме­жу зни­ще­н­ня вла­сну куль­ту­ру та іден­ти­чність, що кон­ста­ту­ють ті куль­тур­ні, по­лі­ти­чні ді­я­чі За­хо­ду, які зда­тні ди­ви­ти­ся прав­ді у ві­чі і при­йма­ти ви­кли­ки ча­су. «Ме­не по­ча­ло ну­ди­ти від са­мо­го сло­ва «гу­ма­нізм», — зі­зна­є­ться фран­цузь­кий ін­те­ле­кту­ал із ро­ма­ну «По­ко­ра» Мі­ше­ля Уель­бе­ка, який не­без­під­став­но фан­та­зує на те­му при­хо­ду до вла­ди у Фран­ції іслам­сько­го кан­ди­да­та у пре­зи­ден­ти, вна­слі­док чо­го там по­чи­нає па­ну­ва­ти ша­рі­ат. І ста­є­ться це, на дум­ку пи­сьмен­ни­ка, че­рез то­таль­ну кри­зу «гу­ма­ні­сти­чно­го» сві­то­гля­ду, який спро­бу­вав по­ста­ви­ти лю­ди­ну на мі­сце Бо­га. «Ну, чи не смі­шно ди­ви­ти­ся, як ця кво­ла істо­та, що жи­ве на мі­зер­ній пла­не­тці яко­їсь даль­ньої гіл­ки за­шта­тної га­ла­кти­ки, встає на за­дні ла­пи і за­яв­ляє: Бо­га не­ма?» — одне це за­пи­та­н­ня ге­роя «По­ко­ри» зне­ці­нює всі ате­їсти­чні ро­зу­му­ва­н­ня лі­ка­ря Штро­ма, який впро­довж двох го­дин на­ма­га­є­ться до­ве­сти нам, що у нас є пра­во на са­мо­губ­ство. Ні­ко­ли по­шук ар­гу­мен­тів на за­хист су­ї­ци­ду не був для нас та­ким не­до­ре­чним, як за­раз, ко­ли Укра­ї­на бо­ре­ться за те, що­би жи­ти, що­би бу­ти, а не вмер­ти.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.