Лі­на Ко­стен­ко: ві­тер з Iта­лії

19 бе­ре­зня укра­їн­ці від­зна­ча­ють чи­та­н­ням вір­шів та ми­сте­цьки­ми ім­пре­за­ми день на­ро­дже­н­ня улю­бле­ної по­е­те­си

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Во­ло­ди­мир ПАНЧЕНКО

Во­форм­лен­ні об­кла­дин­ки одні­єї з «пі­зніх» по­е­ти­чних збі­рок Лі­ни Ко­стен­ко («Ма­дон­на Пе­ре­хресть», 2012) ви­ко­ри­ста­но фра­гмент зна­ме­ни­тої кар­ти­ни іта­лій­сько­го ху­до­жни­ка ХV ст. Фі­ліп­по Ліп­пі «Ма­дон­на з не­мов­лям та дво­ма ан­ге­ла­ми». Не знаю, чи то та­кою бу­ла не­спо­ді­ва­на асо­ці­а­ція са­мої по­е­те­си, чи то про­сто ві­тер з Іта­лії по­ві­яв у на­прям­ку Ки­є­ва, ко­ли го­ту­ва­ла­ся книж­ка, але факт за­ли­ша­є­ться фа­ктом: юна по­слу­шни­ця Лукре­ція Бут­ті, в яку за­ко­хав­ся чер­не­цькар­ме­літ Фі­ліп­по Ліп­пі, а по­тім від­тво­рив її ча­рів­ний образ на по­ло­тні, ста­ла від­те­пер ще й укра­їн­ською Ма­дон­ною Пе­ре­хресть. Ті­єю, яка тер­пля­че бла­го­слов­ляє «даль­ню й не­ві­до­му» до­ро­гу, що нею усе ще мчить-мчить-мчить охо­че до ри­зи­ко­ва­них ім­про­ві­за­цій люд­ство...

■ Сен­ти­мент до Іта­лії у Лі­ни Ко­стен­ко з’явив­ся, мо­же, ще з по­ча­тку 1940-х, ко­ли її ди­тин­ство бі­га­ло стеж­ка­ми Тру­ха­но­во­го остро­ва, схо­жо­го в час по­ве­ней на Ве­не­цію. Що­прав­да, не на кам’яну, а на де­рев’яну. Ко­ли при­бу­ва­ла во­да, тру­ха­нів­ський люд пе­ре­се­ляв­ся на го­ри­ща й те­ра­си; бал­кон­чи­ки ста­ва­ли схо­жи­ми на гон­до­ли; «усе ма­ха­ло кри­ла­ми і ве­сла­ми, і ко­зи ску­бли сі­но на бар­ка­сах»... Аж ось упа­ли на ту «Ки­їв­ську Ве­не­цію» бом­би. І Ве­не­ція по­ча­ла го­рі­ти. І по­вінь зми­ва­ла по­піл...

Каз­ка скін­чи­ла­ся — по­ча­ла­ся вій­на...

■ Лі­на Ко­стен­ко, га­даю, мо­гла б по­вто­ри­ти ві­до­мі сло­ва Ле­сі Укра їн ки: « Моя ду ша лю бить кон­тра­сти». Гар­мо­нія у неї про­би­ва­є­ться «крізь ту­гу ди­со­нан­сів»; жи­т­тя люд­ське по­стає в на­пру­же­но­му дра­ма­ти­змі, у пле­ти­ві гост рих мо раль них ко лі зій. « Іта - лій­ські» по­е­зії під­твер­джу­ють цю осо­бли­вість твор­чо­го «Я» по­е­те­си.

Іта­лія у по­е­зії Лі­ни Ко­стен­ко — то пе­ре­д­усім ми­сте­цькі вер­хо­гір’я, ви­тво­ре­ні ге­ні­я­ми рі­зних ча­сів. Її уява час од ча­су «ви­кли­кає» по­ста­ті ве­ли­ких май­стрів, щоб по­ба­чи­ти в їхніх істо­рі­ях сен­си, що є ва­жли­ви­ми зав­жди і всю­ди.

■ Ось Дан­те, яко­го ко­лись про­кля­ла і про­гна­ла рі­дна Фло­рен­ція (вірш «Під ве­чір ви­хо­дить на ву­ли­цю він» зі збір­ки «Над бе­ре­га­ми ві­чної рі­ки», 1977). Ми­ну­ли сто­лі­т­тя, і те­пер «Фло­рен­ція пла­че»: у кон­флі­кті ге­нія і юр­ми істо­рія ви­яви­ла­ся на бо­ці ге­нія. Дан­те го­то­вий про­сти­ти рі­дно­му мі­сту йо­го ко­ли­шню жор­сто­кість і не­спра­ве­дли­вість, про­те все ж у вір­ші він ам­бі­ва­лен­тний: йо­го ве­ли­ко­ду­шність на­га­дує по­бла­жли­вість, а по­бла­жли­вість — по­гор­ду й на­віть злов­ті­ху... При­найм­ні емо­ція різ­ко­го до­ко­ру яв­но до­мі­нує над жал­ку­ва­н­ням, спів­чу­т­тям чи до­са­дою («Про­сла­ви­лось, рі­дне. Осан­на то­бі», — ці сло­ва Дан­те сто­су­ю­ться рі­дно­го мі­ста, про­те про­хо­плю­ю­ться во­ни у ве­ли­ко­го по­е­та мов­би крізь зу­би)...

По­со­ром­ле­н­ня ЮР­МИ — ха­ра­ктер­ний мо­тив у по­е­зії Лі­ни Ко­стен­ко. В цьо­му сен­сі во­на про­дов­жує ту тра­ди­цію ін­ди­ві­ду­а­лі­зму, яка в єв­ро­пей­ській лі­те­ра­ту­рі ру­бе­жу ХІХ—ХХ сто­літь за­па­ну­ва­ла чи не з лег­кої ру­ки Фрі­дрі­ха Ні­цше. В укра­їн­сько­му пи­сьмен- стві во­на ви­ра­зно ви­яви­ла се­бе у твор­чо­сті Оль­ги Ко­би­лян­ської, Ле­сі Укра­їн­ки, Во­ло­ди­ми­ра Вин­ни­чен­ка... Це той ін­ди­ві­ду­а­лізм, зна­ком яко­го є ві­ра в си­лу су­ве­рен­ної осо­би­сто­сті і не­га­ція на­тов­пу з йо­го ін­стин­кта­ми да­ле­ко не най­ви­що­го кштал­ту.

■ Зві­сно, ко­ли один по­ет пи­ше про ін­шо­го, то він ми­мо­во­лі, сам то­го, мо­же, й не ві­да­ю­чи, «ви­го­во­рює» чи­ма­ло та­ко­го, що сто­су­є­ться йо­го са­мо­го! Адже твор­чість — зав­жди спо­відь ав­то­ра. Тож і в гір­ко­му до­сві­ді Дан­те з вір­ша, про який за­раз іде мо­ва, є су­то «лі­но­ко­стен­ків­ський» лі­ри­чний стру­мінь: у на­шої по­е­те­си бу­ла своя «Фло­рен­ція»; та, яка охо­че цьку­ва­ла її, на­ма­га­ю­чись при­бор­ка­ти-при­ру­чи­ти...

В ін­шо­му вір­ші Лі­ни Ко­стен­ко («Че­каю дня, ко­ли со­бі ска­жу») з’яв­ля­є­ться Мі­ке­лан­дже­ло. Йде­ться тут про ети­чні ма­кси­ми ми­тця, про ві­чні му­ки не­вдо­во­ле­н­ня зро­бле­ним, про гли­бин­ну по­тре­бу ге­нія за­ли­ша­ти­ся зав­жди учнем, semper tiro. Свої ма­кси­ми по­е­те­са зно­ву по­си­лює різ­ким кон­тра­стом: то ре­мі­сни­ки зав­жди за­до­во­ле­ні со­бою, з ве­ли­ки­ми май­стра­ми ж, та­ки­ми, як Мі­ке­лан­дже­ло Бу­о­на­рот­ті, все іна­кше. «В ми­сте­цтві я пі­знав ли­ше ази», — ка­же Мі­ке­лан­дже­ло, за­вер­шу­ю­чи жи­т­тя. Він ство­рив свій світ, за­ли­ша­ю­чись сам со­бі су­во­рим суд­дею. Юр­ма (зно­ву юр­ма!) йо­му не указ, адже ге­нії ма­ють зна­чно на­дій­ні­шо­го «кон­тро­ле­ра» — «не­з­гли­би­му со­вість». А що та­ке со­вість, як не вну­трі­шній су­д­дя, який не ви­знає ком­про­мі­сів?

■ Зно­ву кон­тра­сти, зно­ву ети­чні ма­кси­ми, зно­ву «аль­тер­на­ти­ви ба­ри­кад», та­кі ха­ра­ктер­ні для му­зи Лі­ни Ко­стен­ко....

Він­цем спов­не­них ма­кси­ма­ліст­сько­го ду­ху роз­ми­слів Лі­ни Ко­стен­ко про до­лі і тер­ни ми­тців є її дра­ма­ти­чна по­е­ма «Сніг у Фло­рен­ції», впер­ше на­дру­ко­ва­на в її збір­ці «Сад не­та­ну­чих скуль­птур». Зер­но сю­же­ту по­е­те­са зна­йшла в «Жит­тє­пи­сах най­зна­ме­ни­ті­ших жи­во­пи­сців, скуль­пто­рів і зод­чих» Джор­джо Ва­за­рі, де є до­кла­дна роз по відь про фло рен тійсь ко го скуль­пто­ра й ар­хі­те­кто­ра Джо­ван­фран­че­ско Ру­сти­чі (1474 — 1554).

■ Ру­сти­чі, як і Дан­те, — фло­рен­ті­єць. На­ді­ле­ний та­лан­та­ми, по­мі­че­ний ще в юно­сті ме­це­на­том Ло­рен­цо Не­зрів­нян­ним, Джо­ван­фран­че­ско, зда­ва­ло­ся б, мав усі шан­си зайня­ти мі­сце по­руч із Ле­о­нар­до да Він­чі, з яким він ко­лись ра­зом на­вчав­ся у май­стрів. Про­те ста­ло­ся те, про що Мав­ка в «Лі­со­вій пі­сні» Ле­сі Укра­їн­ки з ве­ли­ким ду­шев­ним бо­лем ка­же Лу­ка­ше­ві: ти «жи­т­тям не зміг до се­бе до­рів­ня­тись».

Лі­на Ко­стен­ко вда­ла­ся до при­йо­му, який ін­ко­ли зу­стрі­ча­є­ться в лі­те­ра­ту­рі й кі­но: во­на зве­ла в не­про­сто­му ді­а­ло­зі лю­ди­ну, яка за­вер­шує жи­т­тя, — з нею са­мою, мо­ло­дою (так, між ін­шим, по­чи­на­є­ться «пропу­ще­ний» ба­га­тьма фільм Ель да ра Ря за но ва « Пред ска за - ние», зня­тий 1992 ро­ку, вже зна­чно пі­зні­ше, ніж бу­ло на­пи­са­но дра­ма­ти­чну по­е­му «Сніг у Фло­рен­ції»). Ста­рий Ру­сти­чі до­жи­ває ві­ку в мо­на­сти­рі, у фран­цузь­ко­му мі­сті Ту­рі. Те­пер він су­дить се­бе, «про­кру­чу­ю­чи» плів­ку про­жи­тих літ і ве­ду­чи спо­від­аль­ну роз­мо­ву з Фло­рен­тій­цем, себ­то — з са­мим со­бою, ко лиш нім. Істо рія жит тя Джо­ван­че­ско Ру­сти­чі в цій роз­мо­ві по­стає як істо­рія змар­но­ва­но­го, не­до­ре­а­лі­зо­ва­но­го та­лан­ту, роз­мі­ня­но­го на спо­ку­си. Світ ло­вив — і упі­ймав Ру­сти­чі. При­ма­рою ба­гат­ства, со­лод­ким за­па­хом сла­ви, прим­ха­ми за­мов­ни­ків...

■ Ві­тер з Іта­лії і цьо­го ра­зу при­ніс Лі­ні Ко­стен­ко істо­рію, транс­фор­му­ю­чи яку, во­на ска­за­ла ре­чі ціл­ком со­кро­вен­ні, осо­би­сті. Фло­рен­ція і Тур — то її «псев­до­нім» Укра­ї­ни тих ча­сів, ко­ли ви­бір між сво­бо­дою і кон­фор­мі­змом, зро­бле­ний на ко­ристь кон­фор­мі­зму, озна­чав втра­ту вла­сно­го «Я», зра­ду сво­є­му при­зна­чен­ню (зре­штою, це си­ту­а­ція уні­вер­саль­на, во­на мо­же сто­су­ва­ти­ся не тіль­ки Укра­ї­ни і не тіль­ки «тих ча­сів»!). Ком­про­мі­сність, ети­чна хис­ткість згу­бні для ми­тця, — та­кою є ма­кси­ма Лі­ни Ко­стен­ко. Во­на її ви­стра­жда­ла, зу­мів­ши, як це бу­ває з по­е­та­ми не­ор­ди­нар­ної до­лі, на­віть не­спри­я­тли­ві об­ста­ви­ни обер­ну­ти со­бі на ко­ристь. «Усе во­но ко­лись зго­ди­ться ме­ні як ма­те­рі­ал», — ка­зав лі­ри­чний ге­рой но­ве­ли Михайла Ко­цю­бин­сько­го «Цвіт яблу­ні». Так і в Лі­ни Ко­стен­ко: її гор­де об­сто­ю­ва­н­ня сво­єї «ду­хов­ної су­ве­рен­но­сті» зна­хо­ди­ло про­дов­же­н­ня в по­е­ти­чній твор­чо­сті, зокре­ма —й у «діа­ло­гах» із ве­ли­ки­ми іта­лій­ця­ми ...

ФОТО МИХАЙЛА МАРКІВА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.