Тінь «но­во­го Ри­му»,

Або Ви­то­ки ро­сій­сько­го ан­ти­за­хі­дни­цтва

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Ан­дрій БАУМЕЙСТЕР

Во­сно­ві істо­рії ко­жно­го на­ро­ду ле­жать пев­ні ідеї. Рим­ську ідею ви­га­да­ли істо­ри­ки та по­е­ти. Про те, хто та­кі рим­ля­ни і в чо­му їхнє сві­то­ве при­зна­че­н­ня, роз­по­ві­ли Тит Лі­вій і Вер­гі­лій (у фор­мі істо­ри­чно­го тра­кта­ту і по­е­ти­чно­го мі­фу). Че­рез це во­ни ста­ли твор­ця­ми рим­ської са­мо­сві­до­мо­сті. Так са­мо, роз­по­від­а­ю­чи істо­рії про се­бе, ми тво­ри­мо вла­сну біо­гра­фію. Фран­ки, прийняв­ши ка­то­ли­цизм й усві­до­мив­ши се­бе спад­ко­єм­ця­ми рим­ської по­лі­ти­чної ідеї, по­кла­ли по­ча­ток но­вій Єв­ро­пі. Ко­ли в Се­ре­дньо­віч­чі роз­гор­ну­ла­ся бо­роть­ба між па­па­ми й ім­пе­ра­то­ра­ми, це роз­ді­ли­ло то­ді­шніх єв­ро­пей­ців на два ве­ли­кі та­бо­ри. Пі­зні­ше цей по­діл на­був фор­ми про­ти­сто­я­н­ня «ні­ме­цької» та «ро­ман­ської» ідей: від бо­роть­би Лю­те­ра з Ри­мом, до фран­ко-ні­ме­цьких кон­флі­ктів про­тя­гом усьо­го XIX сто­лі­т­тя й аж до се­ре­ди­ни сто­лі­т­тя ми­ну­ло­го.

Що­прав­да, іно­ді з «ве­ли­ки­ми» іде­я­ми все бу­ло не так про­сто. Нім­ці дов­го не мо­гли зро­зу­мі­ти — хто ж во­ни та­кі. У XIII сто­літ­ті ні­ме­цькі сту­ден­ти в уні­вер­си­тет­ських су­пе­ре­чках зі сво­ї­ми фран­цузь­ки­ми одно­кур­сни­ка­ми на­ма­га­ли­ся до­ве­сти, що во­ни мон­го­ли, які при­йшли з ве­ли­ко­го сте­пу. В XIV і XV сто­лі­т­тях во­ни вже роз­по­від­а­ли ін­шу істо­рію: що во­ни — ті са­мі гер­ман­ці, яких опи­су­ва­ли у сво­їх тра­кта­тах рим­ські істо­ри­ки. Са­ме сло­во deutsch по­хо­дить від theodiscus («вла­сти­вий на­ро­дній мо­ві» — при­чо­му йшло­ся про на­ро­дні ді­а­ле­кти вза­га­лі). Впер­ше це сло­во вжив ка­ро­лінг­ський єпис­коп 786 ро­ку, до­по­від­а­ю­чи па­пі про те, що на За­хо­ді си­н­одаль­ні рі­ше­н­ня за­чи­ту­ю­ться як ла­ти­ною, так і на на­ро­дних ді­а­ле­ктах. Як ел­лі­ни ви­га­да­ли сло­во «вар­вар» для по­зна­че­н­ня всіх, хто не го­во­рив гре­цькою, так пі­зні­ше одні вар­ва­ри (фран­ки) да­ли ім’я ін­шим вар­ва­рам (нім­цям). Ще в XVII — XVIII сто­лі­т­тях сло­во «ні­ме­цький» сто­су­ва­ло­ся ли­ше мо­ви (а мо­ско­ви­ти на­зва­ли «нім­ця­ми» тих іно­зем­ців, які не го­во­ри­ли ро­сій­ською, тоб­то бу­ли «ні­ми­ми»). Якоб Грим у пе­ред­мо­ві до ство­ре­ної ним гра­ма­ти­ки ні­ме­цької мо­ви на­зи­вав но­во­верх­ньо­ні­ме­цьку мо­ву «про­те­стант­ським ді­а­ле­ктом» (як са­ме Лю­тер на­дав ні­ме­цькій за­галь­но­куль­тур­но­го зна­че­н­ня). Але ба­тьком ні­ме­цько­го на­ціо­на­лі­зму став фі­ло­соф Фі­хте, який 1808 ро­ку ви­го­ло­сив свої зна­ме­ни­ті «Про­мо­ви до ні­ме­цької на­ції» (Reden an die deutsche Nation). Йо­го на­ціо­на­лізм був на­тхнен­ний ан­ти­фран­цузь­ким і ан­ти­на­по­ле­о­нів­ським па­фо­сом. Цей мо­ло­дий ні­ме­цький на­ціо­на­лізм був не до сма­ку Ге­те, який в одній із роз­мов із Ек­кер­ма­ном (в лю­то­му 1826 ро­ку) за­ува­жив: «На­ша пра­істо­рія то­не в тем­ря­ві, а пі­зні­ша че­рез від­су­тність єди­ної ди­на­стії не ста­но­вить за­галь­но­на­ціо­наль­но­го ін­те­ре­су».

Але най­мен­ше по­ща­сти­ло «ро­сій­ській ідеї». Те­за «Мо­сква — Тре­тій Рим», що при­пи­су­є­ться стар­це­ві Фі­ло­фею (і сфор­му­льо­ва­на у двох йо­го по­сла­н­нях 1523-го і по­ча­тку 1524 ро­ку), схо­ди­ла до вель­ми при­мі­тних дже­рел. Ось як це опи­сує ві­зан­ти­ніст Сер­гій Іва­нов: «У XV сто­літ­ті в Іта­лії ду­ма­ли про те, як за­кри­ти­ся від осма­нів, бу­ду­ва­ли якісь ко­а­лі­ції. Зре­штою, іта­лій­цям спа­ло на дум­ку спро­бу­ва­ти спо­ку­си­ти мо­ско­ви­тів їхньою по­зір­ною ві- зан­тій­ською спад­щи­ною — не­хай ду­ма­ють, що во­ло­ді­ють пра­ва­ми на ві­зан­тій­ський пре­стол. Це пря­мо фор­му­лює ве­не­ці­ан­ський се­нат 1473 ро­ку. Але мо­ско­ви­ти аб­со­лю­тно на це не по­ве­ли­ся: то­ді Мо­сков­ське Ве­ли­ке кня­зів­ство ще бу­ло ло­каль­ною дер­жа­вою. Єди­ни­ми лю­дьми, які звер­ну­ли ува­гу на цю ідею, бу­ли гре­ки, які бі­гли до Мо­скви від тур­ків: ми­тро­по­лит Зо­си­ма 1492 ро­ку в па­сха­лії на­звав мо­сков­сько­го ца­ря но­вим Ко­стян­ти­ном, а Мо­скву — но­вим Кон­стан­ти­но­по­лем. Жо­дної за­ці­кав­ле­но­сті у мо­ско­ви­тів це теж не ви­кли­ка­ло. Гре­ки вза­га­лі раз у раз на­га­ду­ва­ли мо­ско­ви­там, що во­ни — «остан­ні на сві­ті пра­во­слав­ні». Тоб­то ідея «Мо­сква — Тре­тій Рим» бу­ла при­ду­ма­на іта­лій­ця­ми-ка­то­ли­ка­ми з одні­єю ме­тою і під­хо­пле­на пра­во­слав­ни­ми гре­ка­ми-емі­гран­та­ми — з ін­шою. Оби­два ра­зи за­дум не спра­цю­вав від­ра­зу, але отри­мав не­спо­ді­ва­ний роз­ви­ток вже че­рез 30 ро­ків у за­гад­ко­во­го і на­пів­ле­ген­дар­но­го Фі­ло­фея (ви­ни­кає пі­до­зра, що і сам він — міф, який має яв­не по­лі­ти­чне за­барв­ле­н­ня), а по­тім — у по­лі­ти­ці Ро­сій­ської ім­пе­рії кін­ця XVIII — по­ча­тку XX стст.

Сму­тна мо­сков­ська ідея «зби­ра­н­ня зе­мель» ста­ла по­сту­по­во оформ­ля­ти­ся в якусь по­до­бу «ве­ли­кої все­люд­ської мі­сії». «Зе­мель­не ко­ри­сто­люб­ство» отри­ма­ло тео­ло­гі­чне ви­прав­да­н­ня. На­при­кін­ці 70-х ро­ків XVIII сто­лі­т­тя в го­ло­ві Ка­те­ри­ни II ви­ник так зва­ний гре­цький про­ект (не під впли­вом Фі­ло­фея, про яко­го Ка­те­ри­на не зна­ла). План був про­стий: зни­щи­ти слаб­ку Осман­ську ім­пе­рію і від­тво­ри­ти Ві­зан­тій­ську (що вклю­чає Бол­га­рію, Ма­ке­до­нію та Гре­цію). Пра­ви­ти ці­єю ім­пе­рі­єю мав онук Ка­те­ри­ни Ко­стян­тин (йо­го спе­ці­аль­но і на­зва­ли цим ім’ям для май­бу­тньої мі­сії). Все обме­жи­ло­ся Кри­мом, взя­т­тям Оча­ко­ва і за­сну­ва­н­ням Хер­со­на. Але по­чу­т­тя ве­ли­кої мі­сії ста­ло тіль­ки зро­ста­ти. Бай­ду­жа до ідей ім­пе­рія ра­птом від­чу­ла се­бе зна­ря­д­дям бо­же­ствен­но­го про­ви­ді­н­ня.

Ще в 1829 — 1831 рр. у сво­їх «Фі­ло­со­фі­чних ли­стах» Ча­а­да­єв на­рі­кав на мар­гі­наль­ність і без­ідей­ність ро­сій­ської істо­рії. У се­ре­ди­ні XIX сто­лі­т­тя слов’яно­фі­ли, з’єд­нав­ши ідеї ні­ме­цької фі­ло­со­фії (го­лов­ним чи­ном, Шел­лін­га) та ідеї ні­ме­цько­го ка­то­ли­цько­го тео­ло­га Йо­ган­на Ав­гу­ста Мел­ле­ра, впер­ше на­да­ли не­ви­ра­зно­му на­ціо­наль­но­му сві­то­гля­ду яки­хось кон­це­пту­аль­них обри­сів. Але бу­дів­ля ви­йшла див­ною і не­згра­бною. Ама­тор­ські по­бу­до­ви пер­шої хви­лі слов’яно­фі­лів (Ки­ре­єв­сько­го, Хо­мя­ко­ва і сі­мей­ства Акса­ко­вих) об­ґрун­то­ва­но кри­ти­ку­ва­ли Во­ло­ди­мир Со­лов­йов, Ко­стян­тин Ле­он­тьєв і отець Пав­ло Фло­рен­ський.

Слов’яно­фі­ли впер­ше по­ча­ли тлу­ма­чи­ти про­ти­сто­я­н­ня Ро­сії та За­хо­ду як гло­баль­ну ідей­ну су­пе­ре­чку. У цій су­пе­ре­чці Ро­сії на­ле­жа­ла, на їхню дум­ку, по­че­сна мі­сія «но­вої хри­сти­я­ні­за­ції» За­хо­ду. Цю ідею під­няв на но­вий рі­вень До­сто­єв­ський у «Що­ден­ни­ку пи­сьмен­ни­ка» (за ли­сто­пад 1877 ро­ку). Там він за­яв­ляє, що Рим про­дав Хри­ста за зем­не во­ло­ді­н­ня і «по­ро­див» со­ці­а­лізм. Да­лі чи­та­є­мо: «Втра­че­ний образ Хри­ста збе­ріг­ся у всьо­му сві­тлі чи­сто­ти сво­єї в пра­во­слав’ї. Зі Схо­ду і про­не­се­ться но­ве сло­во сві­ту на­зу­стріч при­йде­шньо­му со­ці­а­лі­зму, яке, мо­жли­во, зно­ву вря­тує єв­ро­пей­ське люд­ство. Ось при­зна­че­н­ня Схо­ду. Але для цьо­го при­зна­че­н­ня Ро­сії по­трі- бен Кон­стан­ти­но­поль, бо він центр схі­дно­го сві­ту». Ці ряд­ки пи­са­ли­ся в роз­пал ро­сій­сько­ту­ре­цької вій­ни 1877 — 1878 ро­ків. У мір­ку­ва­н­нях До­сто­єв­сько­го ста­рі ідеї іта­лій­ців і гре­ків, тем­ні ідеї стар­ця Фі­ло­фея і ам­бі­тний «гре­цький про­ект» Ка­те­ри­ни на­бу­ли обри­сів ці­лі­сно­го обра­зу. Ге­о­гра­фія і еко­но­мі­ка («зби­ра­н­ня зе­мель») з’єд­на­ли­ся з тео­ло­гі­єю, фі­ло­со­фі­єю та істо­рі­о­со­фі­єю. Чу­жі кон­це­пти бу­ли за­сво­є­ні й при­го­тов­ле­ні до «пра­кти­чно­го вжи­ва­н­ня». Не­ва­жли­во, що все ста­ло­ся «са­ме нав­па­ки». Звіль­не­ні слов’яни не за­хо­ті­ли вбу­до­ву­ва­ти­ся в ан­ти­за­хі­дний про­ект. Со­ці­а­лізм з йо­го пре­тен­зі­єю на «зем­не па­ну­ва­н­ня» пе­ре­міг не так на За­хо­ді, а на «справ­ді хри­сти­ян­сько­му» Схо­ді. Але ще за рік до біль­шо­ви­цько­го пе­ре­во­ро­ту, влі­тку 1916 ро­ку, з іні­ці­а­ти­ви ве­ли­ко­го кня­зя Ми­ко­ли Ми­хай­ло­ви­ча бу­ла за­сно­ва­на ко­мі­сія з під­го­тов­ки май­бу­тньої сві­то­вої кон­фе­рен­ції «пе­ре­мож­ців». Як пи­ше Сер­гій Оль­ден­бург: «Ро­сія по­вин­на бу­ла отри­ма­ти Кон­стан­ти­но­поль і про­то­ки, а та­кож ту­ре­цьку Вір­ме­нію. Поль­ща ма­ла возз’єд­на­ти­ся у ви­гля­ді ко­ро­лів­ства, що пе­ре­бу­ває в осо­би­стій унії з Ро­сі­єю. Схі­дна Га­ли­чи­на, пів­ні­чна Бу­ко­ви­на і Кар­пат­ська Русь під­ля­га­ли вклю­чен­ню до скла­ду Ро­сії».

Але ко­ли ім­пе­рія впа­ла, ко­ли «пра­во­слав­ний на­род» став руй­ну­ва­ти хра­ми і вби­ва­ти сво­їх свя­ще­ни­ків, ро­сій­ські емі­гран­ти-ін­те­ле­кту­а­ли ви­га­да­ли но­ву ідею, «ком­пен­са­тор­ну». У пе­ре­мо­зі біль­шо­ви­ків во­ни про­по­ну­ва­ли по­ба­чи­ти все ту ж бо­роть­бу з під­сту­пним Ри­мом. Біль­шо­ви­ки — це но­ві мон­го­ли, які збе­ре­жуть свя­ту Русь і під­го­ту­ють її до есха­то­ло­гі­чної би­тви із За­хо­дом. Цей кон­це­пту­аль­ний кон­структ отри­мав на­зву «єв­ра­зій­ство». «Остан­ній єв­ра­зі­єць» Лев Гумі­льов в ін­терв’ю жур­на­лу «На­ше на­сле­дие» (за 1991 рік) ви­сло­вив своє кре­до у ви­гля­ді ко­ро­тких фор­му­лю­вань. Осно­ва єв­ра­зій­ства — це «іде­о­кра­тія», тоб­то вла­да ідей. Але про які ідеї йде­ться? Пе­ре­д­усім не існує «за­галь­но­люд­ської куль­ту­ри». Гумі­льов ци­тує М.С. Тру­бе­цько­го, одно­го з го­лов­них іде­о­ло­гів єв­ра­зій­ства: «На­ціо­на­лізм ко­жно­го окре­мо­го на­ро­ду Єв­ра­зії по­ви­нен ком­бі­ну­ва­ти­ся з на­ціо­на­лі­змом за­галь­но­єв­ра­зій­ським». Тру­бе­цькой опи­сує За­хід як руй­нів­ну си­лу: «За­по­ві­тною мрі­єю ко­жно­го єв­ро­пей­ця (!) є зне­осо­бле­н­ня всіх на­ро­дів зем­ної ку­лі (!), руй­ну­ва­н­ня всіх своє­рі­дних ви­дів куль­тур, крім одні­єї єв­ро­пей­ської, яка ба­жає здо­бу­ти сла­ву за­галь­но­люд­ської, а всі ін­ші пе­ре­тво­ри­ти на куль­ту­ри дру­го­го сор­ту». Та­кій зне­о­осо­блю­ю­чій си­лі мо­же про­ти­сто­я­ти тіль­ки «ду­хов­ний» Схід, що по­ва­жає своє­рі­дність всіх куль­тур. Це — ве­ли­кий єв­ра­зій­ський со­юз. На дум­ку Тру­бе­цько­го, «єв­ра­зій­ські на­ро­ди пов’яза­ні спіль­ні­стю істо­ри­чної до­лі». Від­тор­гне­н­ня на­ро­ду від ці­єї єд­но­сті мо­же бу­ти здій­сне­но ли­ше шля­хом шту­чно­го на­силь­ства над при­ро­дою і має при­зве­сти до стра­ж­дань». Тоб­то Тру­бе­цькой, а за ним і Гумі­льов, ро­зу­мі­ють «єв­ра­зій­ську єд­ність» (а Гумі­льов у дуж­ках по­яснює — СРСР) як при­ро­дний ор­га­ні­чний со­юз. Від цих ідей до «най­біль­шої гео­по­лі­ти­чної тра­ге­дії ХХ сто­лі­т­тя» — ли­ше один крок. Псев­до­фі­ло­соф­ські та псев­до­тео­ло­гі­чні по­бу­до­ви ра­птом до­пов­ню­ю­ться при­ро­дни­чо-на­у­ко­вою (то­чні­ше — псев­до­на­у­ко­вою) кон­це­пці­єю. Те­о­ло­гія і фі­ло­со­фія зна­хо­дять біо­ло­гі­чний фун­да­мент. Са­ма істо­рія тлу­ма­чи­ться біо­ло­гі­чно.

Ко­мусь із су­ча­сних чи­та­чів по­ді­бні ідеї мо­жуть зда­ти­ся не­на­у­ко­ви­ми і на­віть ма­я­чнею. Ма­буть, я з цим по­го­джу­ся. Тіль­ки за одним «але». За­раз ці ідеї пе­ре­жи­ва­ють своє від­ро­дже­н­ня (швид­ше за все, пе­ред сво­їм оста­то­чним від­хо­дом у не­бу­т­тя). Ці ідеї зно­ву ви­ко­ри­сто­ву­ю­ться в по­лі­ти­чних ці­лях. Вар­вар­ська ідея «зби­ра­н­ня зе­мель» зно­ву по­єд­на­ла­ся з ве­ли­кою «ци­ві­лі­за­цій­ною мі­сі­єю» «бо­роть­би із За­хо­дом», з іде­єю «но­во­го Ри­му», що не­се хри­сти­ян­ство «про­гни­лій» лі­бе­раль­ній ци­ві­лі­за­ції. Однак го­лов­на про­бле­ма цих ідей по­ля­гає в то­му, що во­ни — гли­бо­ко вто­рин­ні. Їх при­ве­ли на світ хи­трість ве­не­ці­ан­ців і ко­ри­сто­люб­ство гре­ків-емі­гран­тів. Їх під­хо­пи­ли вла­ди­ки но­вої ім­пе­рії, що вба­ча­ли свою го­лов­ну ме­ту в роз­ши­рен­ні кор­до­нів. Ці ідеї не ма­ють ні­чо­го спіль­но­го з ре­аль­ні­стю. Не бу­ло ні­яко­го «со­бор­но­го хри­сти­ян­ства» слов’яно­фі­лів, а бу­ло си­н­одаль­не пра­во­слав’я з без­прав­ни­ми свя­ще­ни­ка­ми і на­силь­ни­цькою обря­до­ві­стю. Не бу­ло й не­має ні­яко­го «но­во­го сло­ва», яке, згі­дно з про­ро­цтвом До­сто­єв­сько­го, Схід по­ви­нен про­ре­кти сві­то­ві. Є тіль­ки мрії та ма­ре­н­ня, які мо­жуть за­ча­ро­ву­ва­ти си­лою пре­кра­сно­го мі­фу або хи­тро­му­дро­го лі­те­ра­тур­но­го сю­же­ту, але які ні­як не пов’яза­ні з ре­аль­ні­стю. Про­сто то­му, що цьо­му чу­до­во­му «Схо­ду» аб­со­лю­тно ні­чо­го ска­за­ти «За­хо­ду», і то­му, що всі ідеї при­йшли звід­ти.

Ста­рі ідеї по­ро­джу­ють но­ві спо­ку­си. Але й са­мі во­ни, й те, що на них бу­ду­є­ться, — тіль­ки при­ма­ри, ли­ше гра ті­ней. Ні­чо­го ре­аль­но­го з них ви­ни­кну­ти не мо­же...

ФОТО МИ­КО­ЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.