«Я про­сто не вмію пи­ля­ти ліс»

Про фін­сько­го ре­жи­се­ра Акі Ка­у­рі­смя­кі, яко­му на­сту­пно­го мі­ся­ця ви­пов­ню­є­ться 60 ро­ків, мо­жна ска­за­ти ба­га­то до­брих слів, і все одно бу­де за­ма­ло

Den (Ukrainian) - - Культура -

— Це ваш дру­гий фільм у за­пла­но­ва­ній три­ло­гії про пор­то­ві мі­ста пі­сля «Гав­ра». Які у вас спо­ді­ва­н­ня що­до цьо­го про­е­кту?

— По­за­як я вза­га­лі аб­со­лю­тно лі­ни­вий, то зав­жди му­шу філь­му­ва­ти три­ло­гії, аби щось зро­би­ти. Я про­сто не вмію пи­ля­ти ліс. І во­но так ра­пто­во ста­ло­ся: від пор­то­вої три­ло­гії я пе­ре­йшов до три­ло­гії про бі­жен­ців. Те­пер це біль­ше не пор­то­ва три­ло­гія, а три­ло­гія про бі­жен­ців, і я спо­ді­ва­ю­ся, що во­на ста­не ща­сли­вою ко­ме­ді­єю.

— Ви ра­ні­ше ка­за­ли, що хо­ті­ли змі­ни­ти дум­ку ау­ди­то­рії про бі­жен­ців...

— Я по­чав ду­же скром­но: ска­зав, що хо­чу змі­ни­ти ау­ди­то­рію. Я хо­чу змі­ни­ти світ ( сміх). Але мої ма­ні­пу­ля­тив­ні зді­бно­сті не над­то силь­ні, тож, га­даю, ме­ні до­ве­де­ться обме­жи­ти­ся тим, що я змі­ню Єв­ро­пу. По­чне­мо з Єв­ро­пи, а да­лі пе­ре­йде­мо до Азії.

— Але чи справ­ді мо­жли­во змі­ни­ти дум­ку фі­нів чи, ска­жі­мо, пра­вих пар­тій, які за­раз пі­ді­йма­ю­ться у Єв­ро­пі? Ска­за­ти їм, що це та­кі ж лю­ди, во­ни хо­чуть пра­цю­ва­ти, хо­чуть жи­ти, і якщо ми да­мо їм цей шанс, то, мо­жли­во, во­ни на­вчать нас чо­гось ці­ка­во­го, як муль­ти­куль­тур­ний ре­сто­ран у вас у філь­мі?

— Так, зві­сно, ко­жен по­ви­нен мрі­я­ти, і в ме­не теж є мрія. Спо­ча­тку я хо­тів змі­ни­ти дум­ку фі­нів, і, мо­жли­во, це ме­ні вда­ло­ся, а мо­же, й ні. Але ко­ли до Фін­лян­дії, за­га­лом мо­но­е­тні­чної кра­ї­ни, ра­птом при­їха­ли 30 ти­сяч мо­ло­дих іра­кців, мо­ло­ді фі­ни (та й усі фі­ни) сприйня­ли це як вій­ну: «На нас на­па­ли, як Ро­сія 70 ро­ків то­му». І став­ле­н­ня до бі­жен­ців бу­ло, на мою дум­ку, не­стер­пне: ось во­ни вкра­дуть моє но­ве ав­то, а якщо не моє ав­то, то щі­тку, якою я по­лі­рую це ав­то, але в уся­ко­му ра­зі во­ни щось та й укра­дуть. Зві­сно, ме­ні не­при­єм­но бу­ло ба­чи­ти та­кі по­гля­ди мо­їх спів­ві­тчи­зни­ків.

Але пи­та­н­ня про ре­сто­ран ці­ка­вить ме­не біль­ше. Жан Ре­ну­ар ка­зав, що сво­їм філь­мом «Ве­ли­ка ілю­зія» він на­ма­гав­ся зу­пи­ни­ти Дру­гу сві­то­ву вій­ну. Зго­дом він ви­знав: «Ця спро­ба бу­ла не­вда­лою, я не зміг її зу­пи­ни­ти». Кі­но не має та­ко­го впли­ву. Але я че­сно на­ма­га­ю­ся зму­си­ти бо­дай трьох лю­дей, які пі­дуть по­ди­ви­ти­ся цей фільм, зро­зу­мі­ти, що ми всі одна­ко­ві, всі ми — лю­ди, і зав­тра бі­жен­цем мо­же­те ста­ти вже ви. ( Опле­ски.)

— Що ви ду­ма­є­те про ісла­мі­за­цію Єв­ро­пи?

— Пе­ре­про­шую, по­вто­ріть остан­нє ре­че­н­ня. — Ісла­мі­за­ція Єв­ро­пи. — Ісла­мі­за­ція? — Так, ісла­мі­за­ція. Тоб­то... — Те, що Іслан­дія якось раз кру­то ви­сту­пи­ла у фут­бо­лі, не озна­чає, що по­вин­на на­ста­ти «іслан­ди­за­ція Єв­ро­пи» (сміх). Не знаю, хто це на­пи­сав пі­сля Дру­гої сві­то­вої: ко­ли за­бра­ли мо­го су­сі­да, я не ска­зав ні­чо­го; ко­ли за­бра­ли мо­го бра­та — я не ска­зав ні­чо­го; ко­ли за­бра­ли мою ма­тір — я не ска­зав ні­чо­го; а ко­ли при­йшли по ме­не, не бу­ло ко­му щось ка­за­ти, бо я за­ли­шив­ся сам. Мо­жли­во, це Сте­фан Цвейґ.

Так-от, я не ба­чу жо­дної ісла­мі­за­ції Єв­ро­пи. Це зви­чай­ні куль­тур­ні змі­ни, які нам по­трі­бні, що­би вли­ти тро­хи сві­жої кро­ві. Зга­дай­мо Се­ві­лью 1492 ро­ку. Аб­со­лю­тно всі ре­лі­гії жи­ли мир­но. Тор­гів­ля в усіх ішла чу­до­во, але то­ді Іза­бел­ла І і Фер­ді­нанд ІІ ви­рі­ши­ли, що «їх» по­трі­бно ви­гна­ти (йде­ться про ви­гна­н­ня єв­ре­їв із Іспа­нії, Сар­ди­нії та Си­ци­лії спе­ці­аль­ним ко­ро­лів­ським ука­зом 1492 р. — Д.Д.). І всіх ви­гна­ли. Ми мо­же­мо ство­рю­ва­ти за­ко­ни, щоб при­хо­ва­ти зло­чи­ни, вчи­не­ні по­тай­ки від цих за­ко­нів.

— У цьо­му кон­текс­ті — чо­му ви обра­ли та­ку на­зву? Що ви хо­ті­ли нею ска­за­ти?

— Я ні­ко­ли в жит­ті ні­чо­го не хо­тів ска­за­ти ( сміх). Бу­ла ро­бо­ча на­зва «Бі­же­нець», ду­же про­зора, але не ду­же по­е­ти­чна. Чо­ло­вік мо­єї аси­стен­тки десь на­тра­пив на дав­ньо­гре­цький вірш, яко­му дві ти­ся­чі ро­ків, під на­звою « Зво­ро­тний бік на­дії». Зна­че­н­ня де­що змі­ню­є­ться при пе­ре­кла­ді з фін­ської ні­ме­цькою та ан­глій­ською. Три зна­че­н­ня, тож я по­ду­мав — а чом би й ні, вар­то спро­бу­ва­ти. А то­ді ме­ні вже бу­ло лінь­ки мі­ня­ти на­зву на щось у сти­лі Гі­чко­ка.

— Який ваш ме­тод ро­бо­ти з акто­ра­ми? Чо­го ви від них ви­ма­га­є­те?

— Що я хо­чу від акто­рів? Щоб во­ни не ме­ту­ши­ли­ся і не ма­ха­ли ру­ка­ми, як ві­тря­ки. І зві­сно, я ви­би­раю їх за гар­ну зов­ні­шність ( сміх). Акто­ри по­вин­ні гра­ти, і ка­ме­ра для них або во­рог, або друг. Якщо ти вмі­єш гра­ти, во­на — друг, якщо не вмі­єш — то во­рог.

— А як ви від­би­ра­ли ви­ко­нав­ців са­ме в цей фільм?

— Ми з Са­ку (Са­ка­рі Ку­о­сма­нен, про­від­ний актор Ка­у­рі­смя­кі остан­ні 30 ро­ків. — Д.Д.) по­зна­йо­ми­ли­ся на бор­ту те­пло­хо­да. Там бу­ло 70 осіб, але сто­я­ли ли­ше ми двоє. Мо­жли­во, в нас і бу­ла пля­шка, але це все чу­тки. І як він сам ствер­джує, я ска­зав: «Оскіль­ки ти так до­бре ви­три­му­єш спир­тне, я му­шу на­пи­са­ти то­бі роль». І так я й зро­бив. Дев’ять ро­лей. А з Шер­ва­ном і Сай­мо­ном (Сай­мон Аль-Ба­зун, ін­ший актор-араб у «Зво­ро­тно­му бо­ці на­дії». — Д.Д.) ме­ні про­сто по­ща­сти­ло.

— На­о­ста­нок: чо­му те­ма бі­жен­ців, мі­гран­тів та­ка ва­жли­ва осо­би­сто для вас?

— То­му що [став­ле­н­ня до них] це зло­чин про­ти Єв­ро­пи... По­глянь­те на остан­нє сто­лі­т­тя: у нас не­має жо­дної куль­ту­ри лю­дя­но­сті, все, що є — це пев­на де­мо­кра­ти­чна ор­га­ні­за­ція, а за­раз во­на роз­ва­лю­є­ться за де­ся­ток ро­ків, бо ми не­зда­тні, бо на­ша куль­ту­ра — це всьо­го тон­кий, мі­лі­ме­тро­вий на­літ, ро­зу­мі­є­те? Я по­ка­зав нас... У цьо­му сен­сі я по­ва­жаю па­ні Мер­кель за те, що во­на — єди­ний по­лі­тик, який хоч тро­хи, схо­же, ці­ка­ви­ться ці­єю про­бле­мою. Всі ін­ші гра­ють у вла­сні ігри. Це — не по­лі­ти­чна за­ява.

60 ро­ків то­му у нас бу­ло 60 міль­йо­нів бі­жен­ців, і во­ни є сьо­го­дні. Але то­ді ми їм до­по­ма­га­ли, а за­раз во­ни — во­ро­ги. Тож де в бі­са на­ша лю­дя­ність? Бо якщо у вас не­має лю­дя­но­сті, то й ви са­мі не мо­же­те існу­ва­ти. Якщо ми не лю­ди, то хто ми в бі­са та­кі?

ФОТО РЕЙТЕР

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.