Гірськ кий зи­гзаг

Не уто­ро­ва­на, не прив’яза­на до гро­шо­во­го кур­су, не над­то й по­мі­тна — і ось во­на, про­гу­лян­ка з ін­три­гою

Den (Ukrainian) - - Репортаж «дня» - Лю­дми­ла ЗАСЄДА Фото Сер­гі­яП’ЯТЕРИКОВА, спе­ці­аль­но для«Дня »

Знаю то­чно, що за­блу­ка­ти мо­жна не ли­ше в трьох со­снах, а й між двох ялин. Стою між ци­ми по­ро­ди­сти­ми кра­су­ня­ми, що див­ним чи­ном збе­ре­гли­ся в дво­ри­ку на Ми­хай­лів­ській, по су­ті, в двох кро­ках від Май­да­ну, і мір­кую, звер­та­ю­чись до на­пар­ни­ка Сер­гія П’ятерикова (з жар­тів­ли­вим ро­бо­чим по­зив­ним П’ятір­ка), і пе­ре­ра­хо­вую: тут ми бу­ли, там ми бу­ли, мо­же, пі­де­мо вго­ру, але й там ми блу­ка­ли не раз. Що ж та­ке, чо­му не­має сьо­го­дні чі­тко­го си­гна­лу? Зда­ло­ся на­віть, що план лю­бить во­ди­ти за ніс, він ні­би че­кає, аби ми шу­ка­ли, не під­ли­зу­ва­ли­ся до під­ка­зок рі­зних дже­рел, а зна­хо­ди­ли свій ку­раж там, де він і не пе­ред­ба­чав­ся. Вла­сне, то­ді й не зна­ла, що но­ги са­мі по­не­суть на го­ру 15-ме­тро­вої ви­со­ти все­ре­ди­ні дво­ру, і ми по цій зви­ви­стій мі­сце­во­сті з Ми­хай­лів­ської опи­ни­мо­ся вже на па­ра­лель­ній Ко­стель­ній, а до­ро­гою ді­зна­є­мось де­що ці­ка­ве.

■ Най­со­ко­ви­ті­ше в ма­лень­кій по­до­ро­жі — по­го­во­ри­ти при на­го­ді зі ста­ро­жи­ла­ми, спе­ці­аль­но їх не роз­шу­ку­ю­чи, а так — хто зу­стрі­не­ться. По­ба­чив­ши на ви­со­кій са­до­вій дра­би­ні (до то­го ж із са­мо­ро­бни­ми по­дов­же­ни­ми де­рев’яни­ми схо­да­ми) жін­ку, яка, май­же зви­са­ю­чи, по­вто­рю­ю­чи рух гі­лок, аби зру­чно бу­ло їх обрі­зу­ва­ти, від­ра­зу опи­ни­ла­ся по­руч. Одно­го по­гля­ду ви­ста­чи­ло, щоб зро­зу­мі­ти, що це по­клик ду­ші, ба­жа­н­ня не­бай­ду­жої па­ні при­кра­си­ти свій двір, і її по­тяг до зем­лі, кві­тів. Якщо є та­ка лю­ди­на у дво­рі, то ре­шта за­зви­чай бай­ду­жі, мо­жуть про­сто про­бі­га­ти ми­мо, на­віть не за­пи­тав­ши — мо­же до­по­мог­ти.

■ Па­ні Оль­га жи­ве на Ми­хай­лів­ській, 16-В з 90-х і по­стій­но щось озе­ле­нює. «Бу­ває, — роз­по­ві­ла во­на, — зу­пи­ня­ться пе­ре­хо­жі бі­ля мо­їх вхі­дних две­рей (де­рев’яних) і див­ля­ться, як у нас чи­сто і гар­но. Я со­бі так ду­ма­ла, а ви­яви­лось, во­ни за­хо­пи­ли­ся вла­сне две­ри­ма на­шо­го бу­дин­ку кін­ця ХІХ сто­лі­т­тя». До ре­чі, две­рі — пер­ше, що і ми по­мі­ти­ли, за­зир­нув­ши до цьо­го дво­ру, ви­шне­во­го ко­льо­ру, при­кра­ше­ні рі­зьбле­ни­ми ви­шень­ка­ми, во­ни з тих, що з ро­ка­ми ста­ють ли­ше кра­щи­ми, не­зва­жа­ю­чи на від­вер­то гру­бе фар­бу­ва­н­ня. Прав­да, па­ні Оль­га зі­зна­ла­ся, що мрі­я­ла про су­ча­сні за­лі­зні вхі­дні две­рі, як у су­сі­дньо­му під’їзді, щоб «по-ба­га­то­му», але су­сід­ка не до­зво­ли­ла. По­дум­ки по­дя­ку­ва­ла не­зна­йо­мій цій су­сід­ці — збе­ре­гла шма­то­чок ста­ро­го Ки­є­ва.

■ «До ре­чі, тут під ве­ли­ким кві­тни­ком, бі­ля яко­го ми стої- мо, — про­дов­жу­ва­ла го­спо­ди­ня дво­ру, — був ве­ли­кий льо­до­вик. Якось не­по­да­лік са­ди­ла но­ву ли­пу і на­віть на­штов­хну­ла­ся на клад­ку, а де­ре­во тут так і не при­жи­ло­ся».

Ці­ка­во, що у той час в Ки­є­ві бі­ля ба­га­тьох бу­дин­ків бу­ли та­кі, без них, вла­сне ка­жу­чи, важ­ко й

На фото лі­во­руч — ву­ли­ця­Ми­хай­лів­ська. Пра­во­руч — Ко­стель­на. А у це ен­трі — квар­тал між ци­ми ву­ли­ця­ми, яким ми цьо­го ра­зу ман­дру­ва­ли

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.