Зай­це­ве у про­ме­нях сві­то­вої сла­ви

Про вір­ту­о­зно­го скуль­пто­ра Ми­ко­лу (Бо­г­да­на) Му­хі­на, сто­річ­чя­від дня на­ро­дже­н­няя ко­го ми­ну­ло без ува­ги

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ро­ман ЯЦІВ, істо­рик ми­сте­цтва, ілю­стра­ції на­да­но ав­то­ром

Се­ли­ще мі­сько­го ти­пу Зай­це­ве не­по­да­лік Гор­лів­ки сьо­го­дні пе­ре­бу­ває під при­ціль­ним во­гнем пу­тін­ських те­ро­ри­стів, які ста­ран­но де­мон­стру­ють ци­ві­лі­зо­ва­но­му сві­то­ві хре­сто­ма­тій­ні ри­си мо­сков­сько­го ге­но­ти­пу мра­ко­біс­ся. Та­ка ре­аль­ність де­що від­сто­ро­ни­ла ме­шкан­ців цих спо­кон­ві­чних етні­чних укра­їн­ських зе­мель від куль­тур­них і на­у­ко­вих тем, яких є чи­ма­ло в ан­на­лах істо­ри­чної пам’яті на­ро­ду. Са­ме цим, в пер­шу чер­гу, по­ясню­є­ться факт не­за­ува­же­н­ня ми­ну­ло­го ро­ку ва­го­мої юві­лей­ної дати — 100-лі­т­тя від дня на­ро­дже­н­ня Ми­ко­ли (Бо­г­да­на) Му­хі­на (1916—1962), ху­до­жни­ка і пе­да­го­га, вір­ту­о­зно­го скуль­пто­ра, який сво­ї­ми обра­за­ми укра­їн­ських кня­зів, за­по­розь­ких ко­за­ків і чу­ма­цько­го по­бу­ту під­ко­рив ба­га­тьох гля­да­чів на ви­став­ках — як в Укра­ї­ні, так і в Ні­меч­чи­ні та у даль­шій емі­гра­ції у США.

■ Ми­ко­ла Му­хін на­ро­див­ся у Зай­це­во­му 24 трав­ня 1916 ро­ку. Був мо­лод­шим бра­том Ві­кто­ра Іва­но­ви­ча Му­хі­на ( 1914— 1977), зго­дом теж скуль­пто­ра, який жив і пра­цю­вав у Лу­ган­ську, а 1973 ро­ку став ла­у­ре­а­том Дер­жав­ної пре­мії УРСР ім. Т. Шев­чен­ка.

■ Про­фе­сій­ну осві­ту здо­бу­вав у ми­сте­цьких за­кла­дах Хар­ко­ва, Оде­си та Ки­є­ва. Під­сум­ко­вий ви­шкіл у Ки­їв­сько­му ху­до­жньо­му ін­сти­ту­ті (за­кін­чив 1936 ро­ку) дав йо­му мі­цну ака­де­мі­чну осно­ву скуль­пту­ри в ме­то­до­ло­гії ре­а­лі­зму, на якій він, усе ж, не міг на­да­лі роз­ви­ва­ти­ся в ру­слі іде­о­ло­гії ста­лін­сько­го то­та­лі­тар­но­го ча­су. 1940 ро­ку, від­гу­кнув­шись на клич «утвер­джу­ва­ти ра­дян­ське ми­сте­цтво» в за­хі­дних обла­стях УРСР, він із дру­жи­ною Со­фі­єю ( з до­му Ко­брин­ських) та до­не­чкою Ма­рі­єю пе­ре­їздить до Льво­ва, спо­ді­ва­ю­чись на біль­шу твор­чу сво­бо­ду. Тут до­во­лі швид­ко ін­те­гру­є­ться в ми­сте­цьке жи­т­тя мі­ста. З кін­ця 1941 ро­ку, вже в умо­вах ні­ме­цької оку­па­ції Льво­ва, йо­го тво­ри з’яв­ля­ю­ться на ви­став­ках Спіл­ки укра­їн­ських обра­зо­твор­чих мис­тців, чле­ном якої він став. На по­ча­тку 1942-го йо­го за­про­шу­ють на ви­кла­да­цьку по­са­ду у Львів­ську ми­сте­цько-про­ми­сло­ву шко­лу з укра­їн­ською мо­вою на­вча­н­ня, де він очо­лює скуль­птур­ний від­діл. Са­ме від­то­ді оста­то­чно фор­му­є­ться ав­тор­ська кон­це­пція пла­сти­ки, з якою М. Му­хін під­ні­мав­ся на що­раз ви­щі ща­блі сво­єї ми­сте­цької сла­ви.

■ Свя­то­слав Гор­дин­ський, ко­трий при­свя­тив мис­тце­ві ве­ли­кий роз­діл книж­ки «Крук — Пав­лось — Му­хін — три укра­їн­ські рі­зьба­рі » ( Мюн­хен, 1947), по­ба­чив у ду­хов­ній при­ро­ді твор­чо­сті мо­лод­шо­го ко­ле­ги гли­бин­ні зв’яз­ки з уні­вер­са­лі­я­ми дав­ніх куль­тур. «Ха­ра­кте­ром сво­го ми­сте­цтва він ду­же від­рі­зня­є­ться від усіх па­нів­них у сьо­го­ча­сній укра­їн­ській рі­зьбі на­пря­мів. Щось сти­хій­не, на­че до­істо­ри­чно­пер­ві­сне, ле­жить в осно­ві йо­го ми­сте­цтва, в ньо­му зву­чить якийсь при­за­бу­тий ком­плекс ди­ко­го сте­пу (...). Мо­жли­во, дже­рел Му­хі­но­вої твор­чо­сти слід шу­ка­ти не в на­шій до­бі, не се­ред йо­го укра­їн­ських чи чу­жин­них су­ча­сни­ків, а десь да­ле­ко — в то­му ата­ві­змі, що зро­щує йо­го тво­ри із тва­рин­но-ор­на­мен­таль­ни­ми скуль­пту­ра­ми ми­сте­цтва при- пон­тій­сько­го (1700 рр. до Хри­ста на Ку­ба­ні) чи пі­зні­шо­го ми­сте­цтва скит­сько­го з VII—IV ст. до Хри­ста, яке, не за­знав­ши ще гре­цьких впли­вів, ви­зна­ча­ло­ся своє­рі­дним ре­а­лі­змом». Так ав­тор з не­аби­яким мо­дер­ніст­ським до­сві­дом зу­мів від­чу­ти скла­дну син­кре­ти­чну при­ро­ду обра­зно­го ми­сле­н­ня Му­хі­на, від­да­ю­чи на­ле­жне ін­ту­ї­тив­ній скла­до­вій йо­го ми­сте­цько­го сві­то­гля­ду.

■ Як пев­ну есте­ти­чну за­гад­ку для ми­сте­цько­го Льво­ва по­ча­тку 1940-х ро­ків тра­кту­ва­ли ма­лу плас- ти­ку ху­до­жни­ка ре­цен­зен­ти ви­ста­вок. Іме­ни­тий ми­сте­цтво­зна­вець Ми­хай­ло Дра­ган ви­рі­зняє йо­го се­ред оди­над­ця­ти екс­по­нен­тів-скуль­пто­рів ви­став­ки СУОМ 1943 р. — як «рі­зьбя­ра не­пе­ре­сі­чної мі­ри». Ана­лі­зу­ю­чи йо­го тво­ри «Кінь на вте­чі», «В сте­пу», «До­бра та­ра­ня», «Звіль­не­н­ня з яси­ру» та «Сла­ва», ре­цен­зент від­зна­чає осо­бли­ву май­стер­ність мис­тця в по­бу­до­ві ди­на­мі­чних ком­по­зи­цій. «Му­хін — це си­ла!» — під­су­мо­вує М. Дра­ган свої оцін­ки твор­чо­сті двад­ця­ти­се­ми­лі­тньо­го ав­то­ра.

■ На той час, в екс­тре­маль­них умо­вах Дру­гої сві­то­вої вій­ни, за­йма­ти­ся про­фе­сій­ною скуль­пту­рою бу­ло вкрай скла­дно. Ча­сти­ну зі зга­да­них тво­рів ми­стець ви­ко­нав у ма­те­рі­а­лі во­ску, ін­ші — в то­но­ва­но­му гі­псі. Де­які з них осі­ли у при­ва­тних ко­ле­кці­ях львів’ян. Ли­ше пі­зні­ше окре­мі з ком­по­зи­цій він мав змо­гу від­ли­ти у брон­зі або ж ство­ри­ти но­ві ва­рі­ан­ти від­по­від­них тем у по­біль­ше­них фор­ма­тах пла­сти­ки. І тим не менш, са­ме ко­ро­ткий львів­ський пе­рі­од — твор­чо­сті та пе­да­го­гі­чної ді­яль­но­сті — дав Ми­ко­лі Му­хі­ну стій­ке про­фе­сій­не ре­но­ме як скуль­пто­ра-вір­ту­о­за, ори­гі­наль­но­го ін­тер­пре­та­то­ра укра­їн­ської на­ціо­наль­ної істо­рії, укра­їн­сько­го Сте­пу.

■ Тво­ри, яки­ми так за­хо­пив скуль­птор сво­їх ко­лег і львів­ських ша­ну­валь­ни­ків ми­сте­цтва, ма­ли той щи­рий па­фос від­кри­то­го про­сто­ру, на­ро­дних пе­ре­ка­зів про ко­за­цьку воль­ни­цю, з ім­пре­сіо­ні­сти­чним тра­кту­ва­н­ням фор­ми, що не бу­ло вла­сти­вим для мо­дер­ніст­ської па­ра­ди­гми твор­чих шу­кань. «Ре­а­лізм спо­сте­рі­га­н­ня в Му­хі­на ті­сно пов’яза­ний з осо­бли­вою ро­ман­ти­кою, ге­ро­ї­зо­ва­ною, опо­е­ти­зо­ва­ною силь­ною мі­рою істо­ри­зму, — слу­шно за­зна­чав С. Гор­дин­ський. — І не­да­рем­но він ви­би­рає свої мо­ти­ви са­ме з ге­ро­ї­чних епох — кня­жої й ко­за­цької».

■ ...Про свій ран­ній пе­рі­од жи­т­тя і твор­чо­сті ху­до­жник свід­чень не за­ли­шив, оче­ви­дно, з огля­ду на ці­лу низ­ку пси­хо­ло­гі­чних травм, яких за­знав у ре­а­лі­ях ста­лін­сько­го ре­жи­му. По­за сум­ні­вом, що в 1930-ті Му­хін­сту­дент про­йшов украй ін­тен­сив­ний про­фе­сій­ний ви­шкіл са­ме в ча­сти­ні ака­де­мі­чних ба­зо­вих знань ми­сте­цьких ди­сци­плін. Са­ме то­ді й бу­ли зна­йде­ні де­які пи­то­мі фор­маль­ні під­хо­ди Му­хі­на до тра­кту­ва­н­ня фор­ми, в сво­їй осно­ві ре­а­лі­сти­чної. Ви­ро­бле­на на цій ста­дії ма­не­ра лі­пки, на сти­ку жи­во­го ім­пре­сіо­ні­сти­чно­го «маз­ка» та екс­пре­сіо­ніст­сько­го за­го­стре­н­ня уза­галь­не­них ма­си­вів, і ста­ла осно­вою ті­єї твор­чої ме­то­до­ло­гії, з якою ху­до­жник при­їхав до Льво­ва. Тут йо­го спри­йма­ли як емо­цій­ну і ду­же від­кри­ту лю­ди­ну. Цен­траль­ний твір цьо­го пе­рі­о­ду — «Сла­ва» — «на­ві­щу­вав» йо­му трив­ку сла­ву як май­стра ге­ро­ї­чних та лі­ри­чних обра­зів укра­їн­ської ми­нув­ши­ни. Мо­ву йо­го скуль­птур ви­рі­зня­ла рід­кі­сна май­стер­ність у пе­ре­да­ван­ні скла­дних ра­кур­сів ру­ху люд­ських по­ста­тей (за­по­розь­ких ко­за­ків) та ані­ма­лі­сти­чних сцен. Жо­ден із ре­цен­зен­тів не міг обі­йти­ся без за­хо­плю­ю­чих слів про вмі­н­ня ав­то­ра пе­ре­да­ва­ти образ ко­ня, який при­су­тній у ба­га­тьох сце­нах ко­за­цької та кня­жої те­ма­ти­чної гру­пи тво­рів. Ав­тор стат­ті «Укра­їн­ська рі­зьба сьо­го­дні» С. Ко­ло­мі­єць пи­сав: «Ми­стець є со­бою там, де він пе­ре­дає, вла­сне, рух. Йо­го сти­хій­ний, ска­за­ти б — сте­по­вий ха­ра­ктер до­ся­гає тут сво­їх вер­шин ми­сте­цько­го ви­сло­ву. Рух пе­ре­ма­гає ре­а­лізм, на­ту­ра­лізм, в який ми­стець та­ки над­то ча­сто по­па­дає» (аль­ма­нах «Укра­їн­ське ми­сте­цтво», Мюн­хен, 1947, ч. 1).

Львів цих важ­ких оку­па­цій­них ро­ків ви­со­ко оці­нив ко­за­цький тем­пе­ра­мент уро­джен­ця До­неч­чи­ни — і як мис­тця, і як пе­да­го­га. Йо­го досвід, як і са­ма при­страсть у ро­бо­ті, бу­ли за­ува­же­ні ба­га­тьма учня­ми Львів­ської ми­сте­цько- про­ми­сло­вої шко­ли. Про це, зокре­ма, зга­ду­вав Ми­хай­ло Дзин­дра — ви­да­тний скуль­птор- но­ва­тор, який роз­по­чи­нав свій шлях у кла­сі М. Му­хі­на і на по­ча­тках сво­єї ін­ди­ві­ду­аль­ної пра­кти­ки взо­ру­вав­ся на пре­це­зій­ність чут­тє­вої лі­пки сво­го про­фе­со­ра. І на­віть ко­ли в ра­ди­каль­ний спо­сіб мі­няв вла­сну кон­це­пцію пла­сти­ки, при­га­ду­вав со­бі го­лов­ні фа­хо­ві по­ра­ди ав­то­ра «Сла­ви».

З та­ким услав­ле­ним твор­чим ім’ям, на­при­кін­ці Дру­гої сві­то­вої вій­ни Му­хін із сім’єю і по­ли­шив Львів. По­при на­ма­га­н­ня по­тра­пи­ти на за­хі­дні те­ре­ни Ні­меч­чи­ни, де бу­ли ор­га­ні­зо­ва­ні та­бо­ри для «пе­ре­мі­ще­них осіб», йо­го аре­што­вує со­вєт­ське вій­сько­ве ко­ман­ду­ва­н­ня з ме­тою на­силь­ної ре­па­трі­а­ції в СРСР. Пе­ре­бу­ва­ю­чи то­ді, 1945 ро­ку, у Бер­лі­ні, він був зму­ше­ний ви­ко­на­ти гру­пу скуль­птур для вій­сько­во­го меморіалу в Ган­но­ве­рі. Ро­бо­ти ви­ко­ну­вав у ма­те­рі­а­лі мар­му­ру під на­гля­дом двох со­вєт­ських вій­сько­вих. Ве­ли­кі мо­ну­мен­таль­ні фор­ми цьо­го ан­сам­блю не на­га­ду­ва­ли йо­го по­пе­ре­дніх тво­рів, які при­не­сли май­стро­ві за­слу­же­ну сла­ву. 1947 ро­ку йо­му зі сім’єю, під при­бра­ним прі­зви­щем Бо­г­дан Ду­най, вда­ло­ся пе­ре­їха­ти в аме­ри­кан­ську зо­ну і зно­ву збли­зи­ти­ся з укра­їн­ськи­ми ми­сте­цьки­ми ко­ла­ми. То­ді йо­го твор­чість зно­ву стає пре­дме­том ува­ги се­ред ми­сте­цтво­знав­ців, ана­лі­зу­є­ться у жур­наль­них ста­т­тях, а та­кож у вже зга­да­ній кни­зі С. Гор­дин­сько­го. 1949 ро­ку Му­хі­ни пе­ре­їжджа­ють до СШАна по­стій­не про­жи­ва­н­ня. Від­то­ді роз­по­чав­ся за­вер­шаль­ний пе­рі­од йо­го жи­т­тя, спов­не­ний но­вих ідей, пра­гнень, а та­кож і пев­них пси­хо­ло­гі­чних тру­дно­щів в ре­а­лі­за­ції даль­шої твор­чої про­гра­ми.

До са­мої смер­ті (8 трав­ня 1962 ро­ку) він про­жи­вав з дру­жи­ною та донь­кою у Фі­ла­дель­фії (штат Пен­сіль­ва­нія). Там став чле­ном Об’єд­на­н­ня Мис­тців-Укра­їн­ців в Аме­ри­ці, екс­по­ну­вав тво­ри на ко­ле­ктив­них ви­став­ках, ви­кла­дав скуль­пту­ру в Укра­їн­ській ми­сте­цькій сту­дії.

Утім, за де­сять ро­ків уже вла­што­ва­но­го жи­т­тя, за на­яв­но­сті твор­чої ро­бі­тні, Ми­ко­ла ( Бо­г­дан) Му­хін ство­рив зна­чну кіль­кість тво­рів рі­зних скуль­птур­них жан­рів. Тут він уже мав змо­гу ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти всі не­об­хі­дні ма­те­рі­а­ли (най­пер­ше — брон­зу, та­кож де­ре­во, мар­мур, срі­бло), пра­цю­ва­ти у ве­ли­ких пла­сти­чних фор­мах. Які­сно но­вим рі­ше­н­ням кня­жої те­ми став твір « Князь Во­ло­ди­мир » ( 1959) зі син­те­зо­ва­ним тра­кту­ва­н­ням фор­ми. По­ня­т­тя вір­ту­о­зно­сті спов­на від­по­від­а­ло і йо­го тво­рам з про­сті­ши­ми ком­по­зи­цій­ни­ми рі­ше­н­ня­ми.

Са­краль­на те­ма­ти­ка ста­ла до­мі­ну­ю­чою в остан­ньо­му де­ся­ти­літ­ті твор­чо­сті мис­тця. Са­ме то­ді він ви­ко­нав скуль­птур­ні по­ста­ті свя­тих для ри­мо-ка­то­ли­цьких цер­ков у США, а та­кож най­більш мас­шта­бну ро­бо­ту цьо­го пе­рі­о­ду — рі­зьбле­ний іко­но­стас для ка­пли­ці ми­тро­по­ли­та Костянтина Бо­га­чев­сько­го у Фі­ла­дель­фії. По­за сум­ні­вом, не­бу­ден­ний ми­сте­цький та­лант ху­до­жни­ка був роз­ра­хо­ва­ний на шир­ші обрії про­фе­сій­ної ді­яль­но­сті, одна­че смерть в 46-рі­чно­му ві­ці зу­пи­ни­ла йо­го даль­ші твор­чі пла­ни.

Але за­ли­ши­ла­ся сла­ва, якою Ми­ко­ла (Бо­г­дан) Му­хін во­зве­ли­чив рі­дне Зай­це­ве і всю Укра­ї­ну. Ата­кож «Сла­ва» — не про­сто як скуль­птур­ний твір, а як пла­сти­чна ме­та­фо­ра ху­до­жни­цької мрії, йо­го ме­та­фі­зи­чної ві­зії рі­дної зем­лі в ко­ре­не­вій ек­зи­стен­цій­ній су­тно­сті. Та­ким, на кри­лах гря­ду­щих істо­ри­чних пе­ре­мог На­ції, в усій си­лі сво­го та­лан­ту він зно­ву по­вер­та­є­ться на зем­лю не­ско­ре­них.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.