«Кра­щі му­жі» пра­дав­ніх ча­сів

Бо­яр­ство і шля­хта в до­бу Ко­ро­лів­ства Ру­сько­го, Ли­тви і Поль­щі

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Цей пре­ці­ка­вий, ба­га­то­зна­чний ви­слів — «кра­щі му­жі» (іно­ді кон­кре­ти­зу­ва­ли: «кра­щі му­жі кня­зя») — ча­сто зу­стрі­ча­є­ться на сто­рін­ках дав­ньо­укра­їн­ських лі­то­пи­сів XII — XVI сто­літь. Що озна­ча­ла та­ка фор­му­ла? Йшло­ся пе­ре­дов­сім не про «кра­щі» мо­раль­ні яко­сті осіб, що вхо­ди­ли до ці­єї гру­пи (хоч за­ува­жи­мо: по­ста­ті, про яких ми опо­від­а­є­мо, зо­бов’яза­ні бу­ли від­по­від­а­ти пев­ним мо­раль­ним кри­те­рі­ям, як-от: хо­ро­бро бра­ти в ру­ки меч, щит або спис у ра­зі по­тре­би; збе­рі­га­ти вір­ність сво­є­му сю­зе­ре­ну-кня­зю; вза­га­лі са­мо­від­да­но слу­жи­ти сво­їй «Зем­лі», тоб­то, по­слу­го­ву­ю­чись су­ча­сною мо­вою, Ба­тьків­щи­ні, Ві­тчи­зні; бу­ти гі­дни­ми слав­ній пам’яті пред­ків то­що). Мо­ва йде на­сам­пе­ред про со­ці­аль­ні кри­те­рії «кра­щих му­жів» — близь­кість до осо­би кня­зя, при­на­ле­жність до «ті­сно­го ко­ла» йо­го ра­дни­ків і спо­дви­жни­ків, бо­йо­вих по­бра­ти­мів. Ось та­ку вер­ству й на­зва­но бу­ло «кра­щи­ми му­жа­ми». З огля­ду на роль оцих «кра­щих му­жів» (тоб­то бо­яр, зго­дом, у XV — XVIІІ ст. — «шля­хти ру­ської» в Поль­ській та Ли­тов­ській дер­жа­вах) у по­лі­ти­чній та еко­но­мі­чній істо­рії се­ре­дньо­ві­чної та ран­ньо­мо­дер­ної Укра­ї­ни, а роль ця — во­і­сти­ну ва­го­ма, на цій про­бле­мі вар­то зу­пи­ни­ти­ся окре­мо. Тут справ­ді є про що по­го­во­ри­ти.

Бу­де­мо для то­чно­сті й зру­чно­сті ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти не обра­зне сло­во­спо­лу­че­н­ня «кра­щі му­жі», а більш тра­ди­цій­не й уста­ле­не ви­зна­че­н­ня — «бо­я­ри». На­сам­пе­ред, як слу­шно ра­ди­ли ще ан­ти­чні ми­сли­те­лі, з’ясу­є­мо по­хо­дже­н­ня са­мо­го сло­ва, а від­так — і йо­го ре­аль­ний, кон­кре­тний зміст. Отож, що­до ети­мо­ло­гії сло­ва « бо­я­ри » . Є вче­ні, ко­трі ви­во­дять йо­го з тюрк­сько­го «бо­яр» (ба­га­тий муж, са­нов­ник, вель­мо­жа); ін­ші ж по­си­ла­ю­ться на ста­ро­слов’ян­ське «бой» (во­їн); тре­ті фа­хів­ці на­віть зга­ду­ють ста­ро­і­сланд­ське boaermen («зна­тна лю­ди­на»). В прин­ци­пі, як ба­чи­мо, зміст сло­ва в усіх зга­да­них вер­сі­ях є схо­жим: за­мо­жний, не­бі­дний муж — во­їн. Зна­чна ча­сти­на істо­ри­ків схи­ля­є­ться на ко­ристь пер­шої з на­зва­них вер­сій.

Те­пер більш ши­ро­ке пи­та­н­ня: ким, вла­сне, бу­ли бо­я­ри в со­ці­аль­но­му сен­сі? По­за сум­ні­вом, іде­ться про основ­ну, «ба­зо­ву» ча­сти­ну прав­ля­чої елі­ти у Дав­ній Ру­сі-Укра­ї­ні (ще впли­во­ві­ші по­зи­ції ця вер­ства ма­ла в Га­ли­цько-Во­лин­сько­му кня­зів­стві та Ко­ро­лів­стві Ру­сько­му, і це слід під­кре­сли­ти). Упер­ше во­ни з’яв­ля­ю­ться на сто­рін­ках лі­то­пи­сів у Х ст., тоб­то до­во­лі дав­но, перш за все як чле­ни кня­зів­ської дру­жи­ни. Ці­ка­во зга­да­ти зна­ме­ни­то­го воє­во­ду Све­нель­да (за ча­сів Іго­ря Ста­ро­го, сла­ве­тно­го кня­зя Свя­то­сла­ва та си­на йо­го Яро­пол­ка, тоб­то при­бли­зно це 30—70-ті ро­ки Х сто­лі­т­тя). Пе­ред на­ми — до­свід­че­ний, не­злам­ний, му­дрий «кра­щий муж», який по пра­ву ві­ді­гра­вав ду­же ва­жли­ву роль і в управ­лін­ні дер­жа­вою, і в зов­ні­шній по­лі­ти­ці. Бо­я­ри вхо­ди­ли (ста­нов­ля­чи там, як пра­ви­ло, без­умов­ну біль­шість) до скла­ду Кня­жої ра­ди, яка в ба­га­тьох дав­ньо­укра­їн­ських кня­зів­ствах пе­ре­тво­ри­ла­ся на по­стій­но ді­ю­чий ор­ган, сво­го ро­ду, якщо хо­че­те, «про­то­пар­ла­мент» (зві­сно, з по­прав­ка­ми на ре­а­лії тих ча­сів). За ча­сів Во­ло­ди­ми­ра хре­сти­те­ля та Яро­сла­ва Му­дро­го (Х — ХІ ст.) все ж та­ки від­чу­ва­ла­ся ду­же сут­тє­ва за­ле­жність бо­яр від кня­зя, який «утри­му­вав» їх. Але си­ту­а­ція рі­шу­че змі­ни­ла­ся пі­сля смер­ті Во­ло­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха (1125 р.), а осо­бли­во — у 30—50-х ро­ках ХІІ сто­лі­т­тя, ко­ли бо­яр­ство ста­ло май­же еко­но­мі­чно не­за­ле­жним (їх ве­ли­че­зні зе­мель­ні на­ді­ли — «во­тчи­ни» — кня­зі, як пра­ви­ло, не ма­ли пра­ва за­би­ра­ти на свою ко­ристь або ж на ко­ристь дер­жа­ви). Са­мі кня­зі, які ве­ли ма­ло не без­пе­рерв­ні між­усо­бні вій­ни за пер­шість у Ру­ській зем­лі, тоб­то за ве­ли­ко­кня­жий стіл у Ки­є­ві, нав­па­ки, по­тра­пля­ли у ціл­ком ре­аль­ну за­ле­жність від бо­яр — без­по­се­ре­дніх на­чаль­ни­ків вій­сько­вих за­го­нів. Бу­ли бо­я­ри, які ма­ли, по су­ті, ці­лі при­ва­тні ар­мії, й чи­ма­лень­кі!

Слід ска­за­ти, що істо­ри­ки роз­рі­зня­ють «зем­ських бо­яр» (або «град­ських бо­яр») — це бу­ли на­щад­ки ро­до­пле­мін­ної зна­ті, що ста­но­ви­ли вер­хів­ку то­го­ча­сно­го су­спіль­ства, і «кня­жих бо­яр» — пред­став­ни­ків кня­жої дру­жи­ни та уря­дни­ків йо­го дво­ру. Ха­ра­ктер­но, що в ХІ ст., за ча­сів дер­жав­но-по­лі­ти­чної по­ту­ги Ки­їв­ської Ру­сі, за до­би Яро­сла­ва Му­дро­го, від­бу­ва­є­ться зли­т­тя обох груп бо­яр­ства. По­ка­зо­вим є та­кож той факт, що за ча­сів Ки­їв­ської Ру­сі, хай не іде­аль­но, з «про­ва­ла­ми», але та­ки пра­цю­ва­ли своє­рі­дні «со­ці­аль­ні лі­фти»: бо­я­ри не бу­ли геть за­мкне­ною вер­ствою, ві­до­мі ви­пад­ки, ко­ли до се­ре­до­ви­ща «кра­щих му­жів» по­тра­пля­ли пред­став­ни­ки ду­хо­вен­ства, мі­щан і на­віть смер­ди-се­ля­ни (до­да­мо, що в біль­шо­сті сво­їй бо­я­ри від­по­від­а­ли на­ле­жним кри­те­рі­ям гра­мо­тно­сті; Кня­жий двір, Зем­ля, Меч і Кни­га — це, пев­ною мі­рою, бу­ли сим­во­ли їхньо­го жи­т­тя).

Чим більш по­мі­тною ста­ва­ла слаб­кість цен­тра­лі­зо­ва­ної кня­жої вла­ди, то де­да­лі яв­но зро­ста­ла еко­но­мі­чна мо­гу­тність бо­яр, зро­ста­ла їхня по­лі­ти­чна ва­га. Осо­бли­вої ва­ги бо­я­ри до­ся­гли у Нов­го­род­ській зем­лі ( « Нов­го­род­ська ре­спу­блі­ка», зві­сно, се­ре­дньо­ві­чна за сво­їм устро­єм, із все­ося­жним впли­вом олі­гар­хії та від­чу­тно «урі­за­ною» вла­дою кня­зя) та Га­ли­цькій зем­лі, в май­бу­тньо­му — скла­до­вій Ко­ро­лів­ства Ру­сько­го (за­ува­жи­мо це). У Га­ли­цько­му кня­зів­стві бо­яр­ство, що де­да­лі біль­ше пе­ре­тво­рю­ва­ло­ся на по­ту­жний чин­ник се­па­ра­ти­зму, фа­кти­чно ціл­ко­ви­то під­ко- ри­ло со­бі зна­ме­ни­то­го, ко­лись пов­но­вла­дно­го кня­зя Яро­сла­ва Во­ло­ди­ми­ро­ви­ча Осмо­ми­сла, во­ни втру­ча­ли­ся на­віть у йо­го осо­би­сте жи­т­тя, а йо­го си­на Во­ло­ди­ми­ра Яро­сла­ви­ча про­сто ви­гна­ли з кня­зів­ства пі­сля смер­ті ба­тька (цьо­му спри­яв на­віть най­ближ­чий ра­дник по­кій­но­го Яро­сла­ва — Ко­стян­тин Сі­ро­сла­вич, який став на бік бо­яр­ської олі­гар­хії). « Са­мо­дер­жець Ру­ської зем­лі » Ро­ман Мсти­сла­вич, фун­да­тор Га­ли­цько-Во­лин­сько­го кня­зів­ства ( 1199 р.), вжи­вав гра­ни­чно жорс­тких, ба на­віть жор­сто­ких за­хо­дів (вда­ю­чись і до фі­зи­чно­го зни­ще­н­ня) до лі­кві­да­ції бо­яр­сько­го опо­ру сво­їй вла­ді, про­те пі­сля йо­го пе­ред­ча­сної за­ги­бе­лі (чер­вень 1205 р.) уці­лі­лі бо­я­ри про­гна­ли вдо­ву Ро­ма­на та йо­го ді­тей Да­ни­ла та Ва­силь­ка з кня­зів­ства. По­ча- ло­ся фа­кти­чне 40-рі­чне пов­но­вла­д­дя бо­яр­ських кла­нів, ко­ли на те­ре­нах Га­ли­цької й Во­лин­ської зе­мель ре­аль­но то­чи­ла­ся гро­ма­дян­ська вій­на (більш ніж про­мо­ви­стий факт!), ко­ли бо­я­ри, бу­ва­ло, й си­ло­міць, са­ди­ли на кня­жий стіл по­кір­них їм ма­ріо­не­ток, а не раз тра­пля­ло­ся, на­віть за­про­шу­ва­ли угор­ських оку­пан­тів за­для то­го, аби, хай і та­кою ці­ною, за­хи­сти­ти вла­сні ін­те­ре­си і ма­є­тно­сті. І це три­ва­ло, де­що спро­щу­ю­чи, з 1205 до 1245 ро­ку (!). Тут ці­ка­вою є по­лі­ти­чна біо­гра­фія Во­ло­ди­сла­ва Кор­миль­чи­ча — на­д­впли­во­во­го га­ли­цько­го бо­я­ри­на тих ча­сів.

Ще Ро­ман Мсти­сла­вич за ча­сів сво­го вла­да­рю­ва­н­ня (оче­ви­дно, у пер­ші ро­ки ХІІІ сто­лі­т­тя) про­гнав бо­яр Кор­миль­чи­чів із під­по­ряд­ко­ва­них йо­му зе­мель. Але пі­сля за­ги­бе­лі Ро­ма­на Ве­ли­ко­го, у 1205 ро­ці, Во­ло­ди­слав Кор­миль­чич із ро­ди­ною по­вер­та­є­ться до Га­ли­чи­ни й очо­лює у Га­ли­цько-Во­лин­сько­му кня­зів­стві бо­яр­ську опо­зи­цію, яка ви­сту­па­ла про­ти змі­цне­н­ня цен­тра­лі­зо­ва­ної кня­зів­ської вла­ди. У пе­ре­бі­гу між­кня­зів­ських зброй­них чвар та кри­ва­вих кон­флі­ктів (ді­йшло до то­го, що 1211 р. си­ни Іго­ря Свя­то­сла­ви­ча, ге­роя «Сло­ва о пол­ку Іго­ре­вім», Во­ло­ди­мир, Ро­ман і Свя­то­слав, во­ю­ю­чи з га­ли­цьки­ми бо­я­ра­ми, зни­щи­ли май­же су­ціль усю бо­яр­ську вер­хів­ку) Кор­миль­чич не раз вда­вав­ся до «про­те­кції» мо­гу­тньо­го су­сі­да — угор­сько- го ко­ро­ля Ан­дрія ІІ, при дво­рі ко­тро­го, до ре­чі, жив то­ді ма­ло­лі­тній Да­ни­ло Ро­ма­но­вич — май­бу­тній ко­роль Ру­ський. По­дії роз­гор­та­ли­ся де­що ха­о­ти­чно і з ка­лей­до­ско­пі­чною швид­кі­стю: за до­по­мо­гою угор­ських військ та вці­лі­лих бо­яр, від­да­них Кор­миль­чи­чу, Пе­ре­мишль, Зве­ни­го­род, а зго­дом і Га­лич бу­ли звіль­не­ні від зга­да­них ви­ще Іго­ро­ви­чів; про­те Во­ло­ди­слав Кор­миль­чич не по­ба­жав ціл­ком під­ко­ри­ти­ся во­лі «угор­ської пар­тії», що, зокре­ма, ви­ма­га­ла пе­ре­да­ти вла­ду ма­ло­му Да­ни­лу (фа­кти­чно — йо­го ма­те­рі Ан­ні), а це, у свою чер­гу, при­зве­ло до но­вих вій­сько­вих по­хо­дів, між­усо­биць та штур­мів. Де­який час, у 1213 — 1214 ро­ках, Кор­миль­чич на­віть ого­ло­сив се­бе кня­зем Га­ли­цьким (єди­ний ви­па­док, ко­ли бо­я­рин по­клав на се­бе та­кий ви­со­кий ти­тул), про­те пі­сля то­го, як 1214 р. у Спи­ші (су­ча­сна Сло­вач­чи­на) бу­ло укла­де­но уго­ду між ко­ро­лем Угор­щи­ни Ан­дрі­єм ІІ та кра­ків­ським кня­зем Лє­шком Бі­лим про роз­діл Га­ли­цько-Во­линь­кої зем­лі між Угор­щи­ною та Поль­щею (аб­со­лю­тно за­ко­но­мір­ний на­слі­док між­усо­бної вій­ни на на­ших те­ре­нах — так зав­жди бу­ло в істо­рії!) — то­ді угор­ські вій­ська тим­ча­со­во оку­пу­ва­ли Га­ли­чи­ну, а са­мо­го Кор­миль­чи­ча бу­ло ви­ве­зе­но до во­ло­дінь Ан­дрія ІІ, де він не­вдов­зі й по­мер.

Вар­то ма­ти на ува­зі, що про­бле­ма вза­є­мин цен­траль­ної вла­ди дер­жа­ви (ім­пе­ра­тор­ської, ко­ро­лів­ської, кня­зів­ської) та па­нів­них фе­одаль­них верств (ри­цар­ства, ба­рон­ства, бо­яр­ства, най­біль­ших зем­ле­вла­сни­ків) ви­хо­дить да­ле­ко за ме­жі ли­ше Пів­ден­но-За­хі­дної Ру­сі (Га­ли­цько-Во­лин­сько­го кня­зів­ства, Ко­ро­лів­ства Ру­сько­го). Це — про­бле­ма справ­ді за­галь­но­єв­ро­пей­ська. Ось по­ди­ви­мось: у ХІІ — ХІІІ сто­лі­т­тях на об­шир­них те­ре­нах За­хі­дної Єв­ро­пи па­ну­ва­ла (по­де­ку­ди — без­роз­діль­но) дер­жав­на роз­дро­бле­ність. В Іта­лії то­ді вза­га­лі не існу­ва­ло ко­ро­лів­ської вла­ди, у Ні­меч­чи­ні істо­ри­кам до­бре ві­до­ма до­ба «Ве­ли­ко­го без­ко­ро­лів’я» (1254 — 1273 рр.). Ве­ли­кі про­бле­ми у вза­є­ми­нах з мо­гу­тні­ми фе­о­да­ла­ми ма­ли то­ді ко­ро­лі Фран­ції. Вкрай ускла­дне­ни­ми бу­ли сто­сун­ки між ма­гна­та­ми й мо­нар­ха­ми на­віть у тих дер­жа­вах, де не бу­ло фе­одаль­ної роз­дро­бле­но­сті в її кла­си­чно­му ви­гля­ді (яскра­ві при­кла­ди — се­ре­дньо­ві­чні Ан­глія та Угор­щи­на). В цих кра­ї­нах, при­чо­му при­бли­зно в той са­мий час, бо­роть­ба ко­ро­лів із ве­ли­ки­ми зем­ле­вла­сни­ка­ми за­вер­ши­ла­ся ухва­ле­н­ням ва­жли­вих дер­жав­них до­ку­мен­тів, що свід­чи­ли про які­сні змі­ни в су­спіль­но­му жит­ті. Аса­ме: в Ан­глії 1215 р. бу­ло за­твер­дже­но істо­ри­чну «Ве­ли­ку хар­тію воль­но­стей» — «ба­бу­сю бри­тан­ської де­мо­кра­тії» («Ру­ська Прав­да» з’яви­ла­ся на 150 ро­ків ра­ні­ше, але якраз у ті ча­си дер­жав­ність Дав­ньої Ру­си-Укра­ї­ни пе­ре­бу­ва­ла у гли­бо­кій кри­зі). Ав 1222 р. в Угор­щи­ні бу­ло опри­лю­дне­но так зва­ну Зо­ло­ту бул­лу, що теж вре­гу­льо­ву­ва­ла но­ву си­сте­му вза­є­мо­від­но­син між цен­траль­ною дер­жав­ною вла­дою та ма­гна­та­ми. Ці ре­фор­ми (осо­бли­во, зви­чай­но, по­дії у су­сі­дів-угор­ців), без­умов­но, спра­ви­ли вплив і на зем­лі Га­ли­чи­ни й Во­ли­ні — пі­сля за­вер­ше­н­ня 1245 р. три­ва­лої, ви­сна­жли­вої гро­ма­дян­ської вій­ни та об’єд­на­н­ня те­ре­нів Пів­ден­но-За­хі­дної Ру­сі під вла­дою Да­ни­ла, си­на Ро­ма­на Мсти­сла­ви­ча, з 1253 ро­ку — ко­ро­ля Ру­сько­го.

Да­ни­ло Ро­ма­но­вич спро­міг­ся при­бор­ка­ти бо­яр­ську опо­зи­цію (фрон­ту) й кон­со­лі­ду­ва­ти дер­жав­ну вла­ду — що, без­умов­но, бу­ло істо­ри­чно ви­прав­да­ною й не­об­хі­дною спра­вою. Про­те бо­я­ри, ко­трі зо­се­ре­ди­ли у вла­сних ру­ках ве­ли­че­зні во­ло­ді­н­ня ста­рої пле­мін­ної зна­ті, за­гар­ба­ли си­лу-си­лен­ну се­лян­ських об­щин­них зе­мель й на­ді­ли від кня­зів («роз­да­ва­н­ня зе­мель за слу­жбу») — ці бо­я­ри, осо­бли­во пі­сля смер­ті ко­ро­ля Да­ни­ла (1264 р.), та­ки збе­ре­гли зна­чну су­спіль­но-по­лі­ти­чну си­лу. Най­більш яскра­вий при­клад цьо­го — по­дії 1340 р., ко­ли вна­слі­док бо­яр­ської змо­ви бу­ло отру­є­но га­ли­цько-во­лин­сько­го пра­ви­те­ля Юрія ІІ Бо­ле­сла­ва, на дев’ять ро­ків ство­ри­ли бо­яр­сько-олі­гар­хі­чну ре­спу­блі­ку, а пі­сля цьо­го Ко­ро­лів­ство Ру­ське при­пи­ни­ло своє існу­ва­н­ня вна­слі­док за­хо­пле­н­ня йо­го зе­мель з на­сту­пним їх роз­по­ді­лом між Ве­ли­ким кня­зів­ством Ли­тов­ським та Річ­чю По­спо­ли­тою. Пов­чаль­ний і тра­гі­чний на­слі­док са­мо­руй­ну­ва­н­ня дер­жа­ви, без­роз­діль­но­го па­ну­ва­н­ня су­пер­ве­ли­ких вла­сни­ків — і за­сте­ре­же­н­ня для нас...

Про­те істо­рія дав­ньо­ру­сько­го бо­яр­ства (те­пер уже нам до­ре­чно го­во­ри­ти — ру­ської шля­хти) на цьо­му аж ні­як не за­вер­шу­є­ться. Най­ці­ка­ві­ші мо­мен­ти на­шої опо­віді про шля­хту — ще по­пе­ре­ду. Яких транс­фор­ма­цій за­зна­ла ру­ська шля­хта (в то­му чи­слі й на­щад­ки дав­ніх бо­яр­ських ро­дів) за ча­сів Поль­щі та Ли­тви? В чо­му бу­ла її істо­ри­чна мі­сія? Про це — у на­сту­пній стат­ті.

По­ча­ток. За­кін­че­н­ня­чи­тай­те в на­сту­пно­му ви­пу­ску сторінки «Істо­рі­я­та Я»

ФОТО З САЙТА HISTORY-POLTAVA.ORG.UA

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.