Ко­ро­лев’ята над Дні­пром:

кня­зі Ви­шне­ве­цькі (ма­ло­ві­до­мі сторінки істо­рії)

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Дми­тро ВИРСЬКИЙ, д.і.н., про­від­ний на­у­ко­вий спів­ро­бі­тник від­ді­лу укра­їн­ської істо­рі­о­гра­фії Ін­сти­ту­ту істо­рії Укра­ї­ни НАНУ

На­сту­пний бій зно­ву звів М. Ви­шне­ве­цько­го зі ста­рим зна­йом­цем — Ба­ка­єм, ко­тро­му спри­я­ли ва­таж­ки Те­лес і Си­вер­бас (Сі­вер-Ба­ша?). Ймо­вір­но, йде­ться про по­дії на­при­кін­ці жов­тня 1570 р., ко­ли «Ба­кай з то­ва­ри­ші» з 2,5 тис. та­тар фі­ксу­є­ться в ме­жи­річ­чі Псла і Вор­скли з на­мі­ром на­па­ду на мо­сков­ську Сі­вер­щи­ну (По­чеп і Ста­ро­дуб). Во­че­видь, то бу­ла роз­від­ка шля­хів для слав­но­зві­сно­го хан­сько­го по­хо­ду на Мо­скву 1571 р. До­ро­гою на­зад Ба­ка­є­ві та­та­ри мо­гли й «за­вер­ну­ти» до Чер­кас. Від­так са­ме ця по­ве­дін­ка біл­го­род­ців мо­ти­ву­ва­ла ко­рон­но­го геть­ма­на Ю. Язло­ве­цько­го влі­тку 1571 р. ви­су­ну­тись на Чер­ка­щи­ну, що­би гро­ми­ти во­ро­га, який вер­тав­ся з мо­сков­сько­го по­хо­ду.

М. Ви­шне­ве­цький на­здо­гнав Ба­ка­є­ві за­го­ни « на Чи­ги­ри­ні » і при­пер їх до « рі­чки» (оче­ви­дно, Тя­смин). Зда­є­ться, якщо це та­ки по­дія 1570 р., той рік має бу­ти на­зва­ний пер­шою да­тою в істо­рії Чи­ги­ри­на ( у Па­про­цько­го в опи­сі по­хо­ду Язло­ве­цько­го 1571 р. Чи­ги­рин фі­гу­рує та­кож).

Да­лі ма­є­мо на­пад на Чер­ка­си п’яти­со­тен­но­го за­го­ну та­тар Ра­ра­джи. Прив’яз­ка йо­го до «осе­ні» схи­ляє до дум­ки, що йде­ться або про осін­ній на­біг 1574 р. (про який, на жаль, бра­кує до­кла­дних ві­до­мо­стей), або про один з епі­зо­дів ве­ли­ко­го на­бі­гу на Пра­в­обе­ре­жну Укра­ї­ну та Га­ли­чи­ну у ве­ре­сні-жов­тні 1575 р. До та­кої іден­ти­фі­ка­ції схи­ляє на­дмір­на «са­мо­пев­ність» та­тар, які пі­сля пер­шо­го не­вда­ло­го ні­чно­го на­па­ду по­вер­ну­ли­ся і вдру­ге. Та й те, що пі­сля пе­ре­мо­ги в по­лі під мі­стом князь не ки­нув­ся пе­ре­слі­ду­ва­ти за­го­ни, які від­сту­па­ли, та­кож про­мо­ви­ста об­ста­ви­на — чер­ка­сці мо­гли то­ді по­бо­ю­ва­ти­ся біль­шо­го вій­ська. А про те, що та­тар­ський на­пад во­се­ни 1575 р. не оми­нув Чер­кас, мо­же свід­чи­ти згад­ка 1576 р. ко­ро­лів­ської ви­на­го­ро­ди Кши­што­фу Врон­сько­му, «слу­зі» чер­ка­сько­го ста­ро­сти М. Ви­шне­ве­цько­го, який пе­ре­бу­вав у та­тар­сько­му по­ло­ні.

Не­зро­зумі­ло, як тлу­ма­чи­ти й но­ву ні­чну ата­ку Ба­кая, опи­са­ну да­лі. Чи це ще один епі­зод на­бі­гу 1575 р., у яко­му Ба­кай брав участь (див. «Істо­рію жа­лі­сну» Б. Па­про­цько­го), чи це вже пі­зні­ша акція — епі­зод на­бі­гу 1577 р.? (Ві­ро­гі­дні­шою ви­гля­дає да­та 1577 р., оскіль­ки 1575 р. Ба­кай був біль­ше стур­бо­ва­ний ста­но­ви­щем на По­діл­лі.)

Остан­нім є «бо­йо­вий» епі­зод з від­би­т­тям на­бі­гу біл­го­род­сько­го аги Яну­ша (Юну­са?), який з трьо­ма со­тня­ми та­тар по­гра­бу­вав­спу­сто­шив мі­сте­чко Три­пі­л­ля (ни­ні се­ло Обу­хів­сько­го р-ну Ки­їв­ської обл.). Йо­го М. Ви­шне­ве­цький з дво­ма со­тня­ми кін­них на­здо­гнав аж на р. Чор­ний Та­шлик (лі­ва при­то­ка р. Си­ню­ха, лі­вої при­то­ки Пів­ден­но­го Бу­гу). У за­пе­клій би­тві князь здо­був пе­ре­мо­гу і по­вер­нув по­ло­не­них на їхні рі­дні мі­сця.

Те­му за­хи­сту кор­до­ну від та­тар за­вер­шує опис за­сну­ва­н­ня но­во­го при­кор­дон­но­го мі­ста­зам­ку — Кор­су­ні. Ймо­вір­но, йо­го вар­то да­ту­ва­ти 1583 р. (ко­ро­лів­ський ло­ка­цій­ний при­ві­лей Кор­су­ню да­то­ва­ний 8 лю­то­го 1584 р.).

Остан­ні два ве­ли­кі епі­зо­ди пов’яза­ні з на­сту­паль­ни­ми (ба­то­рі­ан­ськи­ми) вій­сько­ви­ми кам­па­ні­я­ми про­ти Мо­ско­вії Іва­на Гро­зно­го 1579, 1580, 1581 рр. Князь М. Ви­шне­ве­цький із со­ю­зни­ка­ми то­ді ді­яв на під­ро­сій­ській Сі­вер­щи­ні. Пер­ший епі­зод опо­від­ає про по­хід во­се­ни 1579 р. на Чер­ні­гів. Очо­лив йо­го князь Ва­силь-Ко­стян­тин Острозь­кий. З ним бу­ли йо­го син Януш, М. Ви­шне­ве­цький і зга­да­ні 300 біл­го­род­ських та­тар Ко­шкіль­дея-аги, а та­кож опол­че­н­ня шля­хти ки­їв­ської, ов­ру­цької, остер­ської та го­мель­ської. Во­ни під са­мим Чер­ні­го­вом за­кла­ли свій кіш-та­бір, але до­бре укрі­пле­ний за­мок взя­ти не змо­гли. Від­так спа­ли­ли мі­сто (по­сад) і від­сту­пи­ли до­до­му.

М. Ви­шне­ве­цький, аби не ра­дів во­рог, із сі­мо­ма со­тня­ми «лю­ду ли­цар­сько­го» (за­по­рож­ців бу­ло обмаль, ли­ше по­чет Я. Ори­шов­сько­го із кіль­кох де­ся­тків во­я­ків, бо во­ни то­ді спо­ку­си­ли­ся по­хо­дом на Мол­до­ву із Са­мій­лом Збо­ров­ським) плюс 3 со­тня­ми біл­го­род­ських та­тар від’єд­нав­ся від за­галь­но­го вій­ська і зайняв­ся пу­сто­ше­н­ням чер­ні­гів­ських око­лиць. З Ви­шне­ве­цьким пі­шов і мо­ло­дий Януш Острозь­кий. Їх ле­тю­чі за­го­ни до­хо­ди­ли то­ді аж до Ста­ро­ду­ба. Спу­сто­ше­ні бу­ли око­ли­ці Чер­ні­го­ва, Пу­тив­ля, Риль­ська, По­че­па, Брян­ська, Ра­до­го­ща (По­га­ра), Ор­ла і Ка­ра­че­ва (ві­ро­гі­дно, тут пе­ре­лік по­стра­жда­лих від дій кня­зя під­мо­сков­ських міст за всю вій­ну, а не ли­ше за час по­хо­ду во­се­ни 1579 р.).

Для но­во­го по­хо­ду під Ка­ра­чев влі­тку 1580 р. князь найняв 1200 та­тар. Во­ни ра­зом із вла­сни­ми во­я­ка­ми Ви­шне­ве­цько­го й за­по­рож- ця­ми ма­ли про­дов­жи­ти пу­сто­ше­н­ня мо­сков­ських при­кор­дон­них во­ло­стей. У цьо­му ка­ра­чев­сько­му по­хо­ді до кня­зя при­єд­нав­ся і остер­ський ста­ро­ста Лав­рін Ра­том­ський. Спо­ча­тку ма­гнат­ське вій­сько пі­ді­йшло до Ка­ра­че­ва, де за­кла­ли кіш. Звід­си роз­пу­сти­ли за­го­ни по ка­ра­чев­ських во­ло­стях. Від­сту­па­ю­чи, спа­ли­ли і са­ме мі­сто (ма­буть, без зам­ку). Да­лі пі­шли під Рильськ, Брянськ та Орел, де та­кож плюн­дру­ва­ли сіль­ські око­ли­ці.

У сер­пні 1581 р. М. Ви­шне­ве­цький пі­шов у по­хід на Сі­вер­щи­ну без та­тар. Го­лов­ною ме­тою ви­пра­ви був «Тру­бецьк» (Труб­чевськ). Бо­йо­ви­ми то­ва­ри­ша­ми Ви­шне­ве­цько­го в цьо­му по­хо­ді бу­ли рі­чи­цький ста­ро­ста князь Ярош Жи­жем­ський (за­гін із 200 во­я­ків), ов­ру­цький ста­ро­ста Ав­рам Ми­шка, ки­їв­ський ча­шник і ро­тмістр ко­ро­лів­ський Ки­рі­ян Ля­то­шин­ський.

Пря­му­ва­ли, ма­ю­чи пра­во­руч Ста­ро­дуб, пе­ре­пра­ви­ли­ся че­рез рі­чку Су­дость (десь ниж­че По­че­па), пе­ре­йшли По­че­пів­ську во­лость і при­бу­ли під Труб­чевськ. Труб­чев­ський гар­ні­зон то­ді очо­лю­вав «стар­ший воє­во­да» князь Ра­ди­лів. За­мок був не­що­дав­но збу­до­ва­ний і на­ле­жним чи­ном спо­ря­дже­ний.

Во­я­ки Ви­шне­ве­цько­го (із за­по­розь­кої пі­хо­ти?) під­ве­ли око­пи-шан­ці під сті­ни Труб­чев­ська, не­зва­жа­ю­чи на ар­ти­ле­рій­ський об­стріл мо­ско­ві­тів. Звід­си роз­по­чав­ся штурм — ча­сти­ну укрі­плень під­па­лю­ва­ли, ча­сти­ну під­ру­ба­ли со­ки­ра­ми. Князь-ко­ман­ду­вач під­ба­дьо­рю­вав сво­їх во­я­ків до­брим сло­вом, на­га­ду­ю­чи, що би­ти мо­ско­ви­тів їм не впер­ше. На­па­дни­ки увір­ва­ли­ся до зам­ку, роз­збро­ї­ли гар­ні­зон і за­хо­пи­ли са­мо­го воє­во­ду Ра­ди­ло­ва, пе­ре­дав­ши йо­го Ви­шне­ве­цько­му як знак пе­ре­мо­ги.

Здо­би­чі бу­ло ба­га­то, від­так ру­ши­ли до­до­му — спа­лив­ши мі­сто і за­мок (як рим­ля­ни Сци­піо­на Кар­фа­ген). По до­ро­зі ще й роз­пу­ска­ли за­го­ни, які плюн­дру­ва­ли око­ли­ці.

Мо­ско­ви­ти спро­мо­гли­ся на ор­га­ні­за­цію по­го­ні. Зі­бра­ли три ти­ся­чі во­я­ків, над яки­ми, за «Епі­це­діо­ном», стар­шим був ста­ро­дуб­ський воє­во­да князь Іван Мче­цький (Ме­зе­цький?). Спіль­но з ним ви­сту­пи­ли нов­го­род-сі­вер­ський воє­во­да князь Осип, пу­тивль­ський — князь Ва­силь Дми­тро­вич Хіл­ков, брян­ський — князь Фе­дір Ли­ков-Обо­лен­ський, чер­ні­гів­ський — князь Іван Дол­го­ру­кий та ін.

Вій­сько Ви­шне­ве­цько­го (1400 во­я­ків) во­ни на­здо­гна­ли на пе­ре­пра­ві че­рез р. Су­дость (пра­ва при­то­ка Де­сни), ймо­вір­но десь ниж­че По­че­па. Ча­сти­на ма­гнат­сько­го вій­ська уже пе­ре­пра­ви­ла­ся, і з кня­зем бу­ла ли­ше треть йо­го сил. От­же, ро­сі­я­ни роз­ра­хо­ву­ва­ли на не­спо­ді­ван­ку та швид­кий успіх. Але ма­гнат­ські во­я­ки би­ли­ся зав­зя­то, а ті, які вже бу­ли за рі­чкою, швид­ко по­вер­ну­ли­ся, во­жді ж бу­ли твер­ді й му­жні. Осо­бли­во від­зна­чив­ся в би­тві князь Жи­жем­ський, сам М. Ви­шне­ве­цький був то­ді по­ра­не­ний во­ро­жим по­стрі­лом, ге­рой­ськи бив­ся йо­го мо­ло­дий син і спад­ко­є­мець — Оле­ксандр Ви­шне­ве­цький. Мо­ско­ві­ти не ви­три­ма­ли на­ти­ску і бу­ли роз­гром­ле­ні.

Ре­ля­ція Ви­шне­ве­цько­го до­дає де­які де­та­лі — за нею, це ма­гнат­ські по­чти вже пе­ре­пра­ви­ли­ся за Су­дость пе­ред би­твою, а ко­за­ки не всти­гли і за­но­чу­ва­ли на ін­шо­му бе­ре­зі. Мо­ско­ві­ти на­па­ли на них з двох бо­ків: з одно­го — пі­хо­та, з дру­го­го — кін­но­та. Вна­слі­док би­тви по­ля­гло до пів­то­ри ти­ся­чі мо­ско­ві­тів.

На­о­ста­нок, хо­ті­ло­ся б ще раз акцен­ту­ва­ти на ва­зі «Епі­це­діо­ну» як пер­шо­кла­сно­го істо­ри­чно­го дже­ре­ла ( за пе­рі­од 1555 — 1584 рр.). Спо­ді­ва­ю­ся, що су­ча­сний істо­рич- ний коментар для ба­га­тьох від­криє но­ві ви­мі­ри йо­го фа­хо­во­го за­сто­су­ва­н­ня.

*** Та­ким чи­ном, вар­то звер­ну­ти ува­гу на ор­га­ні­за­цію М. Ви­шне­ве­цьким та йо­го си­ном О. Ви­шне­ве­цьким шля­хет­сько­го осво­є­н­ня пів­ден­них кор­до­нів Чер­ка­сько­го ста­ро­ства, з яко­го й по­ста­ла лі­в­обе­ре­жна Ви­шне­веч­чи­на. Про на­да­н­ня Бай­бу­зам на Су­лі 1578 р., зго­дом за­мі­не­не на на­да­н­ня на Пслі 1589 р., у лі­те­ра­ту­рі зга­да­но не­о­дно­ра­зо­во. Про­те той ви­па­док був зов­сім не уні­каль­ний, і існу­ють й ін­ші по­ді­бні на­да­н­ня клі­єн­там Михайла та Оле­ксан­дра Ви­шне­ве­цьких. Мо­ва пі­де про дні­пров­ський «уход» Кре­мен­чук («Кре­мен­чик»).

Ще 1550 р. чи не най­ви­зна­чні­ший по­лі­ти­чний ми­сли­тель Ве­ли­ко­го кня­зів­ства Ли­тов­сько­го Ми­ха­лон Ли­твин за­кли­кав по­ста­ви­ти охо­ро­ну від та­тар бі­ля Кре­мен­чу­цько­го бро­ду. То­ді ж зга­ду­ю­ться і за­род­ки ста­ло­го на­се­ле­н­ня на те­ре­нах «ухо­дів» — «ко­за­ков, ко­то­рые уста­ви­чъне там жи­вуть на мя­се, на рыбе, на ме­ду, з па­сек, з све­пе­тов (ву­ли­ків ди­ких бджіл), и сытять там со­бе мед яко до­ма».

От­же, на мо­мент на­да­н­ня ( імо­вір­но, 1580 р.) Я. Бли­жин­сько­му уход Кре­мен­чик на­ле­жить чер­ка­сько­му ста­ро­сті («с ко­тро­го он по­жи­тек свой ста­ро­стин­ский мел»). З йо­го уча­стю від­бу­ла­ся оста­то­чна «при­ва­ти­за­ція» і Кре­мен­чу­цько­го ухо­ду.

За ко­ро­лів­ським при­ві­ле­єм 14 кві­тня 1589 р. (да­ний у Вар­ша­ві, на сей­мі валь­но­му) ба­чи­мо ма­є­тність уже в ру­ках окре­мо­го вла­сни­ка — шля­хти­ча з Ки­їв­щи­ни Яна (Іва­на) Бли­жин­сько­го (гер­ба Кор­чак) та йо­го дру­жи­ни Фе­до­ри Кра­сни­ків­ни. Во­ло­ді­н­ня бу­ло на­да­но «до­жи­во­тно», себ­то до смер­ті під умо­вою не­се­н­ня вій­сько­вої слу­жби («с то­го вхо­ду слу­жбу воин­скую яко и иная шля­хта на той Украй­не ме­шка­ю­чие слу­жи­ти по­ви­нен»). При­чо­му ко­роль тут ли­ше ствер­джує лист-на­да­н­ня чер­ка­сько­го ста­ро­сти Михайла Ви­шне­ве­цько­го.

Оскіль­ки під­ста­вою пер­шо­на­да­н­ня то­го ж 1580 ро­ку на­зва­ні «го­дность в ре­чах ли­цар­ських» і «за­слу­ги, ко­то­рие он на Украй­не при нем [кн. М. Ви­шне­ве­цько­му] в мно­гих по­тре­бах и би­твах з не­при­я­те­лы ре­чи­по­спо­ли­тое ко­рон­ное быва­ю­чи з се­бе му­жне по­ка­зо­вал гор­ла [жи­т­тя] и кро­во­про­ли­тия сво­е­го не ли­ту­ю­чи [не жа­лі­ю­чи]», мо­жли­во пе­ред на­ми ге­рой чер­ні­гів­сько­го по­хо­ду во­се­ни 1579 р.

Ві­ро­гі­дно, зго­дом цей кре­мен­чу­цький ма­є­ток пе­ре­йшов до рук си­на цьо­го «слу­же­бно­го кня­зя» — кня­зя Се­ме­на Ми­хай­ло­ви­ча Ли­ка, та­кож при­мі­тно­го слу­ги Ви­шне­ве­цьких, ли­ца­ря-по­гром­ця ро­сі­ян і та­тар, до­бре ві­до­мо­го зав­дя­ки вір­шам на йо­го смерть 1621 р., вмі­ще­ним до зна­но­го Ки­їв­сько­го лі­то­пи­су (1241 — 1621). Оскіль­ки при­ва­тна ре­зи­ден­ція С. Ли­ка фі­ксу­є­ться в Лю­бе­цько­му ста­ро­стві, то ймо­вір­но са­ме кня­зі Ли­ки від­по­від­аль­ні за по­яву на Кре­мен­чу­цько­му те­ре­ні пер­шої по­ло­ви­ни XVII ст. ви­хід­ців з остер­ських бо­яр — Паль­чик (в Омель­ни­ку), Остря­нин (під Гов­твою), Ги­ря (у Жов­ни­ні) та Рі­пка (у Кре­мен­чу­ці).

Та­ким чи­ном, при­ві­леї 1589 і 1595 рр. на уход Кре­мен­чик-Кре­мен­чук да­ють змо­гу до­кла­дні­ше пред­ста­ви­ти со­ра­тни­ків пер­ших Ви­шне­ве­цьких на По­дні­пров’ї та ко­ло­ні­за­цій­ні зу­си­л­ля укра­їн­ських ма­гна­тів і шля­хти на сте­по­во­му кор­до­ні. Ві­до­мо­сті про шля­хе­тних слуг кня­зів Михайла та Оле­ксан­дра Ви­шне­ве­цьких (Ми­хай­ло Бай­бу­за із си­на­ми Се­ме­ном і Ти­хо­ном, Ян Бли­жин­ський, князь Ми­хай­ло Ли­ко, Іл­ляш Бо­ру­хов­ський, Янов­ський, Ян Чир­ський, Кши­штоф Врон­ський, Фе­дір За­го­ров­ський, Пав­ло Остров­ський) да­ють змо­гу істо­ри­ку пи­са­ти не ли­ше про «ве­ли­ких па­нів», які ши­ро­ко кре­сли­ли ко­ло­ні­за­цій­ні пла­ни в Укра­ї­ні, а й про кон­кре­тних ви­ко­нав­ців тих за­ду­мів, під­ва­жу­ю­чи за­дав­не­ний міф про те, що на сте­по­во­му кор­до­ні зу­стрі­ча­є­мо са­мих ли­ше ма­гна­тів і ко­за­ків.

*** От­же, ді­яль­ність кня­зів Ви­шне­ве­цьких на По­дні­пров’ї є одні­єю з най­яскра­ві­ших сто­рі­нок укра­їн­ської ре­кон­кі­сти на сте­по­во­му кор­до­ні Укра­ї­ни — чіль­но­го сю­же­ту ран­ньо­мо­дер­ної істо­рії кра­ї­ни. Ра­зом із тим є сенс де­що змі­ни­ти кут зо­ру в цьо­му пи­тан­ні лю­би­те­лів на­шо­го ми­ну­ло­го — акцен­ту­ва­ти ува­гу на по­ста­ті кня­зя Михайла Оле­ксан­дро­ви­ча Ви­шне­ве­цько­го (1529 — 1584) як фун­да­то­ра вла­сне істо­ри­чної лі­в­обе­ре­жної Ви­шне­веч­чи­ни — уді­лу, який мо­жна зі­ста­ви­ти з де­яки­ми єв­ро­пей­ськи­ми ко­ро­лів­ства­ми.

Ве­ду­чий сторінки «Iсто­рія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Те­ле­фон: 303-96-13. Адре­са еле­ктрон­ної по­шти (e-mail):

master@day.kiev.ua

ФОТО З САЙТА WIKIMEDIA.ORG

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.