Iм’я Дон­ба­су:

Як Укра­ї­ні «про­би­ти­ся» крізь ін­фор­ма­цій­ний ва­ку­ум?

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ан­на ХРІПУНКОВА

Ви­ба­чте, що ви до­сі в оку­па­ції. Ми зна­є­мо, що ви че­ка­є­те на Укра­ї­ну, й ро­би­мо все, щоб во­на по­вер­ну­ла­ся якнай­швид­ше. Ми зу­стрі­не­мо пе­ре­мо­гу ра­зом із ва­ми. Ми пам’ята­є­мо про вас.

■ Це не то­чні ци­та­ти зі звер­не­н­ня екс-прес-офі­це­ра АТО Ле­о­ні­да Ма­тю­хі­на до жи­те­лів оку­по­ва­но­го Дон­ба­су. Він ро­бить так вже не впер­ше — звер­та­є­ться до лю­дей в оку­па­ції, ла­ма­ю­чи ін­фор­ма­цій­ні бар’єри. І по­ки що він, зда­є­ться, єди­ний, хто ро­бить так ре­гу­ляр­но. Він го­во­рить про­сті ре­чі, але во­ни до­хо­дять не тіль­ки до вух, а й до сер­дець тих, хто ви­му­ше­ний че­ка­ти на Укра­ї­ну на До­неч­чи­ні чи Лу­ган­щи­ні. Іно­ді та­кі кро­ки ро­блять по­лі­ти­ки, але це бу­ває вкрай рід­ко, хо­ча це оче­ви­дно: як­би до до­неч­чан та лу­ган­чан звер­та­ли­ся ча­сті­ше, це бу­ло б ве­ли­че­зним ін­фор­ма­цій­ним про­ри­вом.

Сьо­го­дні до­неч­ча­нам та лу­ган­ча­нам по­трі­бні не ли­ше до­ступ до ін­фор­ма­ції та мо­жли­вість жи­ти в одно­му ін­фор­ма­цій­но­му про­сто­рі з Укра­ї­ною. Їм по­трі­бно ще й усві­дом­ле­н­ня то­го, що цей про­стір ство­рю­є­ться й для них та­кож. Що він не про­сто до­сту­пний, а є хо­ча б час­тко­во про­ду­ктом і для їхньо­го спо­жи­ва­н­ня. Бо про­рва­ти обо­лон­ку ін­фор­ма­цій­но­го ва­ку­у­му і про­сто слу­ха­ти но­ви­ни лег­ко — є те­хні­чні за­со­би. Ва­жли­ві­ше зро­зу­мі­ти, що той, хто чи­тає но­ви­ни, ро­бить це для те­бе.

■ Збе­ре­же­н­ня па­трі­о­ти­зму на оку­по­ва­них те­ри­то­рі­ях, під­трим­ка па­трі­о­тів, які що­дня ри­зи­ку­ють там жи­т­тям, до­по­мо­га (перш за все мо­раль­на) тим, хто ві­рить в Укра­ї­ну, але втра­чає на­дію по­ба­чи­ти її зно­ву, — це від­по­від­аль­ність са­ме тих, хто жи­ве за­раз на віль­ній зем­лі. Укра­ї­ні не ви­ста­чає єди­ної стра­те­гії що­ден­но­го на­га­ду­ва­н­ня укра­їн­цям в оку­па­ції про те, що во­ни не за­бу­ті і все ще по­трі­бні. Це зда­є­ться та­ким не­зна­чним на тлі ін­ших про­блем — від со­ці­аль­них ви­плат до ро­сту цін. Але са­ме мо­раль­на до­по­мо­га ча­сто ва­жли­ві­ша за ма­те­рі­аль­ну. Бо якщо ти па­трі­от, який ні­ко­му не по­трі­бен, твій «за­ряд» ра­но чи пі­зно по­чне зга­са­ти. А якщо ти при цьо­му мо­жеш за­пла­ти­ти жи­т­тям за свої па­трі­о­тизм та ві­ру, а це на­чеб­то ні­ко­му й не ці­ка­во, то зга­са­н­ня мо­же при­швид­ши­ти­ся. І тут, як лю­бив го­во­ри­ти ко­ли­шній гу­бер­на­тор До­неч­чи­ни, не­має ви­ни до­неч­чан, тут є їхня бі­да.

Ло­зунг «по­чу­ти Дон­бас» вже дав­но транс­фор­му­вав­ся у ло­зунг «по­го­во­ри­ти з Дон­ба­сом. «Ми пам’ята­є­мо про вас і ро­би­мо для вас усе мо­жли­ве». Ці сло­ва, ви­мов­ле­ні по­лі­ти­ка­ми, пред­став­ни­ка­ми вла­ди, озна­ча­ли б, що во­ни про­дов­жу­ють ба­чи­ти До­неч­чи­ну й Лу­ган­щи­ну ча­сти­ною сво­єї кра­ї­ни. Ці ж сло­ва, ви­мов­ле­ні зви­чай­ни­ми укра­їн­ця­ми, мо­гли б до­по­мог­ти не втра­ти­ти на­дію на­віть то­ді, ко­ли на неї май­же не за­ли­ша­є­ться шан­сів.

■ Зви­чай­но ж, цьо­му бу­дуть за­ва­жа­ти оку­пан­ти. На­при­клад, на До­неч­чи­ні та Лу­ган­щи­ні бу­ло зро­бле­но усе мо­жли­ве, щоб мі­сце­ві ме­шкан­ці не по­чу­ли звер­не­н­ня Пре­зи­ден­та Укра­ї­ни в но­во­рі­чну ніч. Бло­ку­ва­н­ня йшло на­віть на рів­ні про­вай­де­рів: ін­тер­нет «ра­пто­во ви­мкнув­ся». А по­тім «ра­пто­во» з’явив­ся зно­ву.

■ Як у та­ких умо­вах транс­лю­ва­ти ін­фор­ма­цію, що­би до­сту­ка­ти­ся й до па­трі­о­тів Укра­ї­ни у Дон­ба­сі, й до тих, хто ни­ми не яв­ля­є­ться? Відповідь на по­верх­ні: ця ін­фор­ма­ція по­вин­на зву­ча­ти по­стій­но. Мо­жна пе­ре­би­ти си­гнал з транс­ля­ції 5-хви­лин­ної про­мо­ви. Не мо­жна пе­ре­би­ти те, що зву­чить, не за­мов­ка­ю­чи.

Звер­не­н­ня, по­сти у со­ці­аль­них ме­ре­жах, бло­ги, пе­ре­да­чі, стат­ті, но­ви­ни... Та на­віть тро­лінг! В хід ідуть будь-які спро­би. Цьо­го по­вин­но бу­ти ба­га­то — одне зги­не в ін­фор­ма­цій­но­му ва­ку­у­мі, ін­ше ви­пли­ве на по­верх­ню.

■ Кіль­ка мі­ся­ців то­му укра­їн­ські вій­сько­ві до­дзво­ни­ли­ся у пря­мий ефір до­не­цько­го ра­діо. Пред­ста­ви­ли­ся вій­сько­ви­ми, на­зва­ли по­зив­ні, за­мо­ви­ли «Сі­рє­нє­вий ту­ман». Ні­хто ні­чо­го не за­пі­до­зрив. А ко­ли да­ли їм сло­во, гу­чно за­яви­ли, що все бу­де Укра­ї­на, і во­ни звіль­нять Дон­бас. Їх на­віть не всти­гли ви­ве­сти з ефіру. Їх по­чу­ла по­ло­ви­на Дон­ба­су — ті, хто слу­хав ра­діо. А по­тім дру­га по­ло­ви­на — ті, хто по­тім зна­йшов за­пис у со­цме­ре­жах.

Ва­жли­ві й та­кі вчин­ки, й но­ви­ни про них. І це не для то­го, щоб «по­ве­се­ли­ти». Це має ду­же гли­бо­ке зна­че­н­ня.

■ Не­що­дав­но у кі­но йшла стрі­чка «Між двох оке­а­нів». У ній дів­чин­ку Лю­сі чо­ти­рьох ро­ків ра­пто­во для неї за­бра­ли від ма­ми й від­да­ли жін­ці, яка її на­ро­ди­ла і з якою во­ни бу­ли тра­гі­чно роз­лу­че­ні одра­зу пі­сля на­ро­дже­н­ня кри­хі­тки. Лю­сі ви­дра­ли про­сто з обіймів її ма­ми, при­ве­зли у но­вий дім, ска­за­ли, що те­пер во­на не Лю­сі, а Грейс, і її ро­ди­на — оці не­зна­йо­мі лю­ди. Ні­хто не пи­тав, чи хо­че­ться то­го їй, чи ща­сли­ва во­на, чи не су­мує. У свої 4 ро­ки Лю­сі чи­ни­ла опір, ухо­ди­ла з до­му, пла­ка­ла. Її шу­ка­ли й по­вер­та­ли. «При­віт, Грейс!». «Бу­деш чай, Грейс?». І ра­но чи пі­зно во­на зда­ла­ся.

Си­ту­а­ція ду­же на­га­дує те, що від­бу­ва­є­ться із па­трі­о­та­ми в Дон­ба­сі. Во­ни чи­нять опір, але во­ни не ві­чні. Втом­лю­є­ться на­віть ме­тал.

■ Тож що мо­жна ро­би­ти, щоб про­би­ти­ся у дон­ба­ський ін­фор­ма­цій­ний ва­ку­ум? Відповідь про­ста: все, що зав­го­дно. Зав­да­н­ня — ко­жно­го дня на­га­ду­ва­ти лю­дям їхнє ім’я. Не ва­жли­во, як це по­да­ти, ва­жли­во це ви­мо­ви­ти. Бо ко­ли ти це чу­єш, ти пам’ята­єш. А ко­ли пам’ята­єш, в те­бе є си­ли про­ти­сто­я­ти. І ві­ри­ти. І жи­ти.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.