«Жи­вий сим­вол і сер­це Фран­ко­во­го до­му»

Про не­зви­чну ва­кан­сію у львів­сько­му му­зеї Ка­ме­ня­ра

Den (Ukrainian) - - Тайм-аут -

Дми­тро ПЛАХТА, Львів

Осо­бли­ва ва­кан­сія у Львів­сько­му на­ціо­наль­но­му лі­те­ра­тур­но­ме­мо­рі­аль­но­му му­зеї Іва­на Фран­ка ви­кли­ка­ла чи­ма­лий ін­те­рес на укра­їн­ських ін­тер­нет-про­сто­рах. Це не див­но, адже кон­кур­си на за­мі­ще­н­ня по­са­ди му­зей­но­го ко­та в нас про­во­дять не­ча­сто. На­віть чі­ткий пе­ре­лік ви­мог був сфор­мо­ва­ний, щоб кан­ди­да­ти мо­гли зо­рі­єн­ту­ва­ти­ся, чи по­тя­гнуть по­тен­цій­ну по­са­ду. Зокре­ма, се­ред обов’яз­ко­вих ви­мог бу­ли: « ди­тя­чий або юна­цький вік (ба­жа­но 6—8 мі­ся­ців); ру­дої ма­сті (прин­ци­по­во!!!); чо­ло­ві­ча стать (не спри­йміть за се­ксизм!); від­су­тність су­ди­мо­сті та зло­чин­них на­мі­рів; охай­ність і до­три­ма­н­ня са­ні­тар­но-гі­гі­є­ні­чних та мо­раль­но-ети­чних норм». А се­ред до­да­тко­вих — «ла­гі­дний ха­ра­ктер і до­бро­зи­чли­ве став­ле­н­ня до бра­тів на­ших біль­ших і мен­ших (від­ві­ду­ва­чів себ­то); ро­зу­мі­н­ня спе­ци­фі­ки му­зей­но­го жи­т­тя та акту­аль­них зав­дань фран­ко­знав­ства; во­ло­ді­н­ня іно­зем­ни­ми мо­ва­ми та зна­н­ня основ­них за­сад жит­тє­вої фі­ло­со­фії ко­та Му­ра; го­тов­ність ло­ви­ти ми­шей та пра­цю­ва­ти в по­за­уро­чний час (зокре­ма ні­чний)»...

Пі­сля ре­зо­нан­су нав­ко­ло кон­кур­су май­бу­тні ро­бо­то­дав­ці на­га­да­ли, що: «Му­зей­ні ко­ти — по­ши­ре­на сві­то­ва пра­кти­ка. Зга­дай­мо бо­дай зна­ме­ни­тий «ко­тя­чий спец­за­гін» Бри­тан­сько­го му­зею, а для Фран­ка ці шля­хе­тні тва­ри­ни ма­ли осо­бли­ве зна­че­н­ня. Зокре­ма, за спо­га­да­ми донь­ки пи­сьмен­ни­ка Ан­ни, «ве­ли­кий жов­тий кіт з зе­ле­ни­ми очи­ма, що йо­го ми тро­хи по­бо­ю­ва­ли­ся, спри­я­те­лю­вав­ся тіль­ки з та­том, і як тіль­ки та­то сі­дав за стіл пи­са­ти, ля­гав у та­та на кар­ку й мур­ко­тів го­ло­сно якимсь див­ним мур­ко­та­н­ням, осо­бли­во ве­чо­ром і вно­чі». Пи­сьмен­ни­ця Ка­тря Гри­не­ви­че­ва та­кож зга­ду­ва­ла: «Фран­ко, як зви­чай­но, си­дів то­ді над па­пе­ра­ми, на ра­ме­ні у ньо­го дрі­мав друг уче­них — кіт». Тож цей «друг уче­них», на на­шу спіль­ну дум­ку, має по­вер­ну­ти­ся до Му­зею і ста­ти йо­го окра­сою, ле­ген­дою й сим­во­лом».

Ваш кіт під­хо­дить під ви­мо­ги? На жаль, від 22 бе­ре­зня ва­кан­сію вже за­кри­то. « Бу­ло по­над 20 пре­тен­ден­тів на по­са­ду му­зей­но­го ко­та з ці­лої Укра­ї­ни. Не ли­ше зі Льво­ва, а й з Іва­но-Фран­ків­ська, Жи­то­ми­ра, Ки­є­ва, Хар­ко­ва... На­віть один му­зей (жи­то­мир­ський Му­зей ко­смо­нав­ти­ки ім. С.П. Ко­ро­льо­ва) за­про­по­ну­вав у да­ру­нок ко­та. Обра­ли ж із ко­ле­кти­вом ру­день­ко­го ко­ти­ка зі Льво­ва», — під­су­мо­вує ре­зуль­та­ти кон­кур­су

ди­ре­ктор Львів­сько­го на­ціо­наль­но­го лі­те­ра­тур­но-ме­мо­рі­аль­но­го му­зею Іва­на Фран­ка Бо­г­дан ТИХОЛОЗ.

«Ідея на­ро­ди­ла­ся справ­ді з ба­жа­н­ня пред­ста­ви­ти на­шим від­ві­ду­ва­чам пов­но­кров­но­го й справ­жньо­го Фран­ка — не як ка­мін­но­го ідо­ла, а як жи­ву лю­ди­ну, — про­дов­жує Бо­г­дан Тихолоз. — Пи­сьмен­ник ду­же лю­бив уся­ку жив­ність вза­га­лі і ко­тів зокре­ма. За спо­га­да­ми су­ча­сни­ків, у йо­го до­мі на По­нін­сько­го, 4 (те­пер — ме­мо­рі­аль­ний му­зей на Фран­ка, 152) ме­шкав ко­ло­ри­тний ру­дий кіт. Він був не ли­ше чо­ти­ри­но­гим дру­гом кла­си­ка, а й своє­рі­дним лі­ка­рем-те­ра­пев­том, оскіль­ки зці­ляв йо­го ті­ле­сні не­ду­ги й ду­шев­ні стра­ж­да­н­ня.

Хо­че­мо, щоб до Фран­ко­во­го до­му по­вер­нув­ся ру­день­кий ко­тик — ре­ін­кар­на­ція ко­ли­шньо­го Мур­ли­ки, а ра­зом із ним по­вер­ну­ло­ся пов­но­кров­не жи­т­тя. Му­зей­ний кіт має ста­ти не тіль­ки «го­спо­да­рем», а й жи­вим сим­во­лом і сер­цем Фран­ко­во­го до­му».

ФОТО З ФЕЙСБУК-СТОРІНКИ ОКСАНИ ХАРИШИН

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.