Зі смі­ху ве­ли­кі лю­ди тра­пля­ю­ться. Рід­ко, на жаль...

Den (Ukrainian) - - Культура - ЛЮ­БЛЯТЬ І ЛЮБИТИМУТЬ Сер­гій ТРИМБАЧ По­ча­ток на 2-й стор.

Бо­ри­слав Брон­ду­ков — своє­рі­дний бренд. Не тре­ба ні­ко­му по­ясню­ва­ти, хто це і що це. Всі зна­ють і так: Брон­ду­ков. Він був ща­сли­ві­шим, ніж Мар­га­ри­та Кри­ни­ци­на — з йо­го актор­ським імі­джем пов’яза­ні де­ся­тки кі­но­стрі­чок. За мо­їм гля­да­цьким ре­є­стром — це ге­ні­аль­ний «Ка­мін­ний хрест», зви­чай­но. «Ан­ни­чка», «Ко­мі­са­ри», «За­хар Бер­кут», «Здра­стуй і про­ща­вай», «Дід лі­во­го край­ньо­го». По­тім «Я слу­жу на кор­до­ні», «Пре­мія», «Афо­ня», «Га­раж», «Три­во­жний мі­сяць ве­ре­сень», «Одру­же­н­ня» («Же­нить­ба»), «Мі­мі­но», «На вас че­кає гро­ма­дян­ка Ни­ка­но­ро­ва», «Ва­ви­лон ХХ», «Осін­ній ма­ра­фон», «Ми із джа­зу», «При­го­ди Шер­ло­ка Холм­са і до­кто­ра Ва­тсо­на», «Спор­тло­то-82», «Якщо мо­жеш — про­бач», «Жор­сто­кий ро­манс», «За­ги­бель бо­гів», «По­да­ру­нок на іме­ни­ни», «Ізгой»... І оста­н­ня роль у філь­мі Ан­дрія Бен­кен­дор­фа «Хіп­пі­ні­а­да, або Ма­те­рик ко­ха­н­ня». По­над двад­цять! Ну так, це ли­ше ча­сти­на із зі­гра­них. Однак щоб пам’ята­ла­ся та­ка кіль­кість — це здо­ро­во, це май­же уні­каль­но...

Гля да чі лю би ли йо го. Та що там — лю­блять і любитимуть. За що? Це скла­дно сфор­му­лю­ва­ти. Ди­во­ви­жна ор­га­ні­чність, зви­чай­но. Однак яка пра­ця і який про­фе­сіо­на­лізм. Ска жі мо, зна ме ни тий Фе дул із «Афо­ні» Ґе­ор­ґія Да­не­лії. Ма­лень­ка роль ма­лень­кої лю­ди­ни, ко­тра за­кло­по­та­на на­сам­пе­ред тим, як би зна­йти гро­ші на пи­тіє. І все?

При­ди­ві­мось — цю роль зро­бле­но. Ко­стюм — роз­тя­гну­тий светр, на ко­жен день, ша­ро­вар­ні шта­ні, роз­дов­ба­ні че­ре­ви­ки. Він — «ше­стір­ка», і ви­со­кий дя­дя з по­мі­тним пуз­цем не­зво­ру­шно по­ми­кає ним: зро­би те, ді­знай­ся це. Фе­дул обер­та­є­ться нав­ко­ло дядь­ка, йо­го енер­ге­ти­ки ви­ста­чить на все. Тіль­ки що йо­го обу­рює? Не­ор­га­ні­зо­ва­ність, не­пун­кту­аль­ність. Він, ко­трий жи­ве на са­мо­му дні су­спіль­ства, по­ва­жає по­ря­док. «От, не лю­блю та­ких лю­дей!» — обу­рю­є­ться Афо­нею, який не з’явив­ся на «за­хід» і тим са­мим ду­же під­вів. І по­бі­ля ма­га­зи­ну стає в по­зу та­кої со­бі скуль­птур­ної ком­по­зи­ції ми­сли­те­ля... У хо­ді, у пла­сти­ці же­стів — про­філь то­го, хто звик по- ва­жа­ти се­бе. Це ма­лень­ка лю­ди­на, тра­гі­чно на­длом­ле­на, не­аде­ква­тна сво­є­му вну­трі­шньо­му обра­зу. Не по­мі­тив, про­ґа­вив мить, ко­ли став обер­та­ти­ся нав­ко­ло ко­гось, втра­тив вла­сну вісь. І се­бе, та­ко­го, він і не знає. Ко­мізм ро­лі — в то­му, що лю­ди­на ма­є­ться одним, а є ін­шим. Не­збіг, ан­та­го­нізм вну­трі­шньо­го і зов­ні­шньо­го обра­зів... Роль зро­бле­но, ви­гра­не­но, то­чно впи­са­но в се­ре­до­ви­ще філь­му. Зві­сно, ре­жи­су­ра. Але ж і стіль­ки фі­лі­гран­ної актор­ської май­стер­но­сті.

А Яв­ту­шок у «Ва­ви­ло­ні ХХ» Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка — дру­га, одно­кур­сни­ка по ін­сти­ту­ту, по­бра­ти­ма. Укра­їн­ське се­ло 1920-х ро­ків, істо­ри­чний ка­та­клізм, ко­ли се­ля­ни­на си­ло­міць по­тя­гли у сві­тлу бу­ду­щи­ну. Ге­рой Брон­ду­ко­ва — се­ре­дняк, ко­тро­му пра­гне­ться бу­ти чи­мось біль­шим, ніж він є. Йо­го пра­кти­чний ро­зум на­ла­што­ва­ний про­ти уто­пій, він не ві- рить у при­ви­ди, що бро­дять Єв­ро­пою. Та не по­збав­ле­ний він і спо­ку­си те­а­тра­лі­за­ції, ефе­ктної по­ста­но­ви сво­го, ска­за­ти б, «імі­джу». Зверх­ньо по­гля­дає він, під­ні­сшись над пар­ка­ном, на фі­ло­со­фа Фа­бі­а­на та йо­го без­про­сві­тний іде­а­лізм — су­пер­по­ва­жний, на­бун­дю­че­ний, одя­гне­ний у фай­ну ари­сто­кра­ти­чну вдя­га­чку. Тіль­ки ка­ме­ра по­ди­ви­ться на ньо­го зза­ду — низ йо­го го­лий і вбо­гий. Верх про­си­ться вго­ру, хо­че ефе­ктної по­ста­ви, а низ ви­кри­валь­но про­стий, і від­так роз­ри­ває ці­лі­сність обра­зу.

Це і є, на мій по­гляд, один із ма­гі­страль­них сю­же­тів, що про­ни­зу­ють ро­лі Брон­ду­ко­ва: хо­че­ться бу­ти ці­лим, гар­мо­ній­ним, зла­го­дже­ним. А ви­хо­дить якось не­скла­дно, хи­мер­но... Оцю не­до­фор­мо­ва­ність сво­їх екран­них пер­со­на­жів Брон­ду­ков ви­яв­ляв бли­ску­че.

А сам Брон­ду­ков зав­жди за­ли­шав­ся са­мим со­бою. Ну, так бу­ло — в ньо­му не бу­ло не­прав­ди, на­ту­жно­го ко­мі­ку­ва­н­ня, де­ше­во­го цир­ку. Він ду­мав про своє, він жив так, як на­пи­са­ло­ся йо­му на ро­ду. І то­му, вдив­ля­ю­чись ни­ні в йо­го лик, по­мі­ча­є­мо в ньо­му під­не­се­не, ду­хов­не, ба на­віть свя­те. Те, що за­ли­шив нам на­зав­жди.

І Мар­га­ри­та Кри­ни­ци­на, і Бо­ри­слав Брон­ду­ков — ве­ли­кі акто­ри. Їхній дар зре­а­лі­зу­вав­ся, і сла­ва Бо­гу. Не всім ща­стить у ми­сте­цтві до­не­сти свій та­лант лю­дям. Во­ни змо­гли, за що до­ві­чна дя­ка і на­ше гля­да­цьке ви­зна­н­ня.

Кадр із філь­му «За дво­ма зай­ця­ми»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.