«Во­рог на­ро­ду» в... Ки­є­ві

Ві­до­мий ли­тов­ський ре­жи­сер Йо­нас Вай­ткус ста­вить у На­ціо­наль­но­му те­а­трі ім. Ле­сі Укра­їн­ки п’єсу Ген­рі­ха Іб­се­на

Den (Ukrainian) - - Культура - Бо­рис КУРІЦИН, фото Іри­ни СОМОВОЇ

Ни­ні на пов­ну три­ва­ють ре­пе­ти­ції «Во­ро­га на­ро­ду (Лі­кар Сто­кманн)». Го­лов­ний ге­рой ви­яв­ляє в лі­ку­валь­ній во­ді ку­рор­тно­го мі­сте­чка на пів­дні Нор­ве­гії за­бру­дне­н­ня... В обла­шту­ва­н­ня во­до­лі­кар­ні бу­ло вкла­де­но ве­ли­кі гро­ші. Про­те че­рез де­який час пі­сля по­ча­тку її ро­бо­ти То­мас Сто­кманн (цю роль зі­грає Оле­ксандр Ко­бзар) ви­яв­ляє, що в лі­ку­валь­ні во­ди по­тра­пля­ють від­хо­ди з ка­на­лі­за­ції, вна­слі­док чо­го ту­ри­сти, які при­їха­ли на лі­ку­ва­н­ня, по­чи­на­ють хво­рі­ти на важ­кі хво­ро­би... Він вва­жає це від­кри­т­тя сво­їм го­лов­ним до­ся­гне­н­ням і роз­ро­бляє про­ект до­ро­гої ре­кон­стру­кції ка­на­лі­за­ції. Але мі­ська вла­да не в за­хва­ті від ці­єї ідеї і за до­по­мо­гою ма­ні­пу­лю­ва­н­ня су­спіль­ною сві­до­мі­стю схи­ляє «згур­то­ва­ну біль­шість» мі­ських оби­ва­те­лів на свій бік...

На­ша бе­сі­да з ре­жи­се­ром від­бу­ла­ся в пе­ре­р­ві між ре­пе­ти­ці­я­ми ви­ста­ви. Прем’єра від­бу­де­ться 2 і 7 кві­тня.

— Йо­на­се, чим вас при­ва­би­ла п’єса Іб­се­на і чо­му ви са­ме в Ки­є­ві ви­рі­ши­ли її по­ста­ви­ти?

— У цьо­му тво­рі є ре­чі, на які не­об­хі­дно осо­бли­во звер­ну­ти ува­гу. Будь-яка ідея, до­ве­де­на до край­но­сті, ду­же не­без­пе­чна! І не­без­пе­чна не ли­ше для са­мої лю­ди­ни, яка це на­во­дить, а й для тих, хто її ото­чує. Я маю на ува­зі, що на­віть най­щи­рі­ша лю­ди­на, спов­не­на до­брих ба­жань, якщо йде ва-банк, то в цьо­му є не­без­пе­ка. Я це від­чу­ваю і у се­бе в Ли­тві, і у вас в Укра­ї­ні це теж є... Участь не­ком­пе­тен­тних лю­дей у по­лі­ти­ці... Пе­ре­ко­на­ний, що має бу­ти до­свід і ро­зу­мі­н­ня за­ко­нів по­лі­ти­ки. Не мо­жна при­йти «чи­стим ди­тям» і ду­ма­ти, що твоя ідея змо­же по­до­ла­ти всі пе­ре­шко­ди — це ін­фан­тиль­но. Не­об­хі­дно на­бра­ти­ся му­дро­сті.

У Сто­кман­на є про­фе­сій­ність, він пі­клу­є­ться про при­ни­же­них і обра­же­них, від­тор­гну­тих від вла­ди або уча­сті в спра­вах мі­ста, кра­ї­ни. Як­би він мав му­дрість, яка зу­пи­ни­ла б йо­го, він не по­тра­пив би в те­не­та лю­дей, уже ви­тон­че­них у по­лі­ти­кан­стві, які вмі­ють ма­ні­пу­лю­ва­ти лю­дьми. Во­ни й Сто­кман­ном ви­тон­че­но ма­ні­пу­лю­ють. До­ктор Сто­кманн — хо­ро­ша лю­ди­на, пре­кра­сний сім’янин, але всі ці яко­сті йо­го не ря­ту­ють. Він усе-та­ки втра­чає і рів­но­ва­гу, і ро­зу­мі­н­ня то­го, що від­бу­ва­є­ться. Він на­віть втра­чає ті сим­па­тії, які за­во­ю­вав у ото­чу­ю­чих сво­єю про­фе­сій­ною ді­яль­ні­стю. Він втра­чає вплив на лю­дей, які йо­го ото­чу­ють, він втра­чає опо­ру. У цьо­му і є са­ма не­без­пе­ка. Ці­єї по­мил­ки при­пу­ска­ю­ться ба­га­то лю­дей, які одер­жи­мі яко­юсь іде­єю.

— Ваш до­ктор Сто­кманн — він же «во­рог на­ро­ду»?

— Не те щоб «во­рог на­ро­ду», швид­ше во­рог не­ке­ро­ва­но­го при­мі­тив­но­го на­тов­пу. У на­шій ви­ста­ві він зі сво­їм ро­зу­мом, сво­єю від­по- ві­даль­ні­стю, сво­єю му­дрі­стю. А в ко­ле­кти­ві, в спіль­них спра­вах... му­дро­сті не зна­йдеш.

— Тоб­то ви ва­шо­го Сто­кман­на не під­три­му­є­те в цій си­ту­а­ції?

— Я йо­го під­три­мую як лю­ди­ну і не під­три­мую лю­дей, які ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли йо­го щи­рість і йо­го про­фе­сіо­на­лізм... Йо­го ото­че­н­ня — це гон­чі, ми­слив­ці, які лов­лять жер­тву. Во­ни за­га­ня­ють її і роз­ра­хо­ву­ють на цьо­му зі­гра­ти і зі­рва­ти свій банк, свою ви­го­ду.

— Ко­жен із них пе­ре­слі­ду­вав свої мер­кан­тиль­ні ці­лі, і, зре­штою, во­ни йо­го ки­да­ють...

— Так, то­му йо­го й ки­да­ють. І я ду­маю, якщо ти йдеш у по­лі­ти­ку, на­ва­жу­є­шся на якийсь про­тест, всту­па­єш у єди­но­бор­ство — чи­тай Шек­спі­ра, Стрін­дбер­га, чи­тай істо­рію ми­нув­ши­ни, су­ча­сну істо­рію. І якщо ти тро­хи осві­че­ний у цій спра­ві, ви­вча­єш те, що від­бу­ва­є­ться в су­спіль­стві, у всіх цих ру­хах, у ре­во­лю­ці­ях, то по­чи­на­єш усві­дом­лю­ва­ти й на­слід­ки. Йду­чи в по­лі­ти­ку, не мо­жна бу­ти та­ким без­гра­мо­тним, не­по­ін­фор­мо­ва- ним, і по­тім ки­да­ти­ся в цей во­гонь. Ти ж там і зни­кнеш.

— Тоб­то ва­ша ви­ста­ва звер­не­на до по­тен­цій­них «сто­кман­нів» — якщо ви­сло­ви­ти­ся де­що при­зем­ле­но, з пев­ним за­кли­ком бу­ти оба­чли­ви­ми... У ва­шій ви­ста­ві Сто­кманн — жер­тва ото­че­н­ня чи жер­тва вла­сної ідеї?

— І ото­че­н­ня, і вла­сної ідеї. Але не жер­тва... Для ме­не ва­жли­во те, як він ви­тя­гне із ці­єї кри­зи се­бе і свою сім’ю, як во­ни жи­ти­муть да­лі. Про це мо­жна на­пи­са­ти ще одну п’єсу.

— Тоб­то ви це за­ли­ша­є­те на суд гля­да­ча. Як гля­дач ви­рі­шить, так і бу­де?

— Так, я ду­маю так, то­му що в якийсь мо­мент Сто­кманн, зда­є­ться, по­чи­нає усві­дом­лю­ва­ти, що і як від­бу­ва­є­ться. І го­лов­не: усві­дом­лю­ва­ти, що транс­фор­ма­ція люд­ської сві­до­мо­сті — це три­ва­лий про­цес.

— По-ва­шо­му, будь-яка вла­да так чи іна­кше спря­мо­ва­на про­ти лю­ди­ни?

— Хі­ба з ко­жним ра­зом ми отри­му­є­мо де­да­лі кра­щу вла­ду? Ну, одні біль­ше кра­дуть, дру­гі мен­ше, тре­ті по-ін­шо­му зна­хо­дять якісь хо­ди. Але ні­чо­го не змі­ню­є­ться.

— Але без вла­ди теж не мо­жна.

— Ну, це як ска­за­ти...

— Який же ви­хід?

— Ду­же про­стий і во­дно­час дов­гий. Усе по­трі­бно на­бли­жа­ти до прав­ди, спра­ве­дли­во­сті і за­кон­но­сті! Мо­жеш це зро­би­ти, бе­ри скіль­ки хо­чеш, але че­сно, не кра­ду­чи, не обма­ню­ю­чи, не ли­це­мі­ря­чи. Ін­шо­го ви­хо­ду не­має...

— Схо­же, що ви — не­ви­прав­ний мрій­ник...

— Я кра­ще по­мрію, ніж від­дам­ся...

— Йо­на­се, рі­ше­н­ня ці­єї ви­ста­ви, ва­ше і сце­но­гра­фа Іго­ря Не­смі­я­но­ва, ду­же сві­тле, по­ві­тря­не, яскра­ве, хмар­не...

— Так і є, то­му що Сто­кманн за­ли­ша­є­ться все-та­ки ди­ти­ною: це своє­рі­дний князь Ми­шкін До­сто­єв­сько­го, який не мо­же за­бру­дни­ти­ся, то­му що йо­го при­ро­дні ге­ни не при­йма­ють бре­хні...

Зна­є­те, на ба­га­тьох ви­ста­вах Те­а­тру ім. Ле­сі Укра­їн­ки сто­їть при­го­лом­шли­ва ти­ша. Я че­каю, щоб во­на бу­ла і у нас на ви­ста­ві «Во­рог на­ро­ду (Лі­кар Сто­кманн)». Я хо­чу бу­ти по­чу­тим! Щоб гля­дач вслу­хав­ся в те, про що ми го­во­ри­ти­ме­мо зі сце­ни...

Йо­нас Вай­ткус

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.