Мов­ні стра­те­гії Во­ло­ди­ми­ра Сві­дзін­сько­го

Лі­те­ра­ту­ро­зна­вець Еле­о­но­ра Со­ло­вей роз­ка­за­ла «Дню» про ар­хів­ні зна­хід­ки і до­лю по­е­та «Роз­стрі­ля­но­го Ві­дро­дже­н­ня»

Den (Ukrainian) - - Культура - Та­рас ГОЛОВКО

Ві­до­мий лі­те­ра­тур­ний кри­тик і лі­те­ра­ту­ро­зна­вець, до­ктор фі­ло­ло­гі­чних на­ук, про­від­ний на­у­ко­вий спів­ро­бі­тник Ін­сти­ту­ту лі­те­ра­ту­ри НАН Укра­ї­ни, ла­у­ре­ат двох пре­сти­жних лі­те­ра­тур­них пре­мій іме­ні Сер­гія Єфре­мо­ва та Ва­си­ля Сту­са на­пи­са­ла над­зви­чай­но ці­ка­ву книж­ку про одно­го з по­е­тів «Роз­стрі­ля­но­го Ві­дро­дже­н­ня». Її фун­да­мен­таль­на роз­від­ка «Нев­пі­зна­ний гість. До­ля і спад­щи­на Во­ло­ди­ми­ра Сві­дзін­сько­го» (ви­дав­ни­цтво «На­у­ко­ва дум­ка») фа­кти­чно по­вер­тає до жи­т­тя са­мо­бу­тньо­го лі­ри­ка, яко­го смі­ло мо­жна за­ра­ху­ва­ти до ко­гор­ти най­та­ла­но­ви­ті­ших укра­їн­ських по­е­тів ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя. За ра­дян­ських ча­сів ім’я пи­сьмен­ни­ка за­мов­чу­ва­ло­ся, як і об­ста­ви­ни йо­го тра­гі­чної за­ги­бе­лі від рук шта­тних спів­ро­бі­тни­ків НКВС.

«ВНУТРІШНІЙ ЕМІГРАНТ»

— Ма­буть най­біль­шою дра­мою у жит­ті Сві­дзін­сько­го (1885 — 1941) бу­ло те, що він не міг сприйня­ти ра­дян­ську дій­сність...

— Цей по­ет опи­нив­ся ні­би не у сво­є­му ча­сі, ні­би не­на­ро­ком уки­ну­тий у до­бу, що бу­ла йо­му геть чу­жою. Не ми­сля­чи се­бе по­за Укра­ї­ною, він фа­кти­чно обрав до­лю «вну­трі­шньо­го емі­гран­та» і тим при­рік се­бе на своє­рі­дне лі­те­ра­тур­не «за­пі­л­ля», на по-сво­є­му ви­зив­ну «не­участь», що її так гли­бо­ко ося­гнув Ва­силь Стус у сво­є­му есеї про улю­бле­но­го по­е­та. Сві­дзін­ський ви­явив сто­ї­чну вір­ність цьо­му ви­бо­ро­ві, рід­кі­сний нон­кон­фор­мізм — над­то як для лю­ди­ни, яка пе­ре­жи­ла всі хви­лі пе­ре­дво­єн­них ре­пре­сій. Об­ста­ви­ни — ро­до­від, по­е­зія, до­ба УНР, ди­тин­ність сприйня­т­тя — рад­ше є пе­ред­умо­ва­ми та­кої по­зи­ції та по­ста­ви, а не са­мої за­ги­бе­лі. Хоч усе те кар­ні ор­га­ни йо­му при­га­да­ли, ко­ли при­йшов час.

— Чи мо­жна вва­жа­ти, що до кни­жок Во­ло­ди­ми­ра Сві­дзін­сько­го — «Лі­ри­чні по­е­зії» (1922), «Ве­ре­сень» (1927) і «По­е­зії» (1940) — то­ді­шня лі­те­ра­тур­на кри­ти­ка в ці­ло­му не­га­тив­но по­ста­ви­ла­ся? В яких са­ме йо­го по­е­ти­чних тво­рах, як зга­ду­вав сам по­ет, во­на по­ба­чи­ла по­га­но при­хо­ва­ний фа­та­лізм?

Став­ле­н­ня кри­ти­ки до по­е­та мо­жна сха­ра­кте­ри­зу­ва­ти як су­міш во­ро­жо­сті та роз­дра­ту­ва­н­ня зі своє­рі­дним за­чу­ду­ва­н­ням на кшталт: «Ну звід­ки та­ке вза­га­лі мо­гло взя­ти­ся в наш час?». А за­ки­да­ли йо­му не ли­ше «фа­та­лізм», а й «без­пер­спе­ктив­не бур­жу­а­зне сві­то­ро­зу­мі­н­ня», ка­те­го­ри­чно твер­ди­ли, що «ти­ха, мрій­ли­ва лі­ри­ка по­е­та-ін­ди­ві­ду­а­лі­ста ні­чо­го не про­мов­ляє до сер­ця пра­цю­ю­чих мас». Тоб­то для та­кої кри­ти­ки не­прийня­тним бу­ло все в по­е­та, що мав від­ва­гу за­ли­ша­ти­ся со­бою, — всу­пе­реч об­ста­ви­нам та ча­со­ві.

— У чо­му по­ля­гає пе­ре­во­рот в укра­їн­ській по­е­зії у 1920 — 1930-х ро­ках, здій­сне­ний Во­ло­ди­ми­ром Сві­дзін­ським на­рів­ні з та­ки­ми та­ла­но­ви­ти­ми по­е­та­ми, як Оле­ксандр Олесь, Ми­ко­ла Во­ро­ний, Ми­ко­ла Фі­лян­ський, Пе­тро Кар­ман­ський, Ва­силь Па­чов­ський?

— На­зва­ні ва­ми по­е­ти все-та­ки рад­ше по­пе­ре­дни­ки Во­ло­ди­ми­ра Єфи­мо­ви­ча, але та­кож і спіль­ни­ки в то­му пра­гнен­ні рі­шу­чо­го по­е­ти­чно­го онов­ле­н­ня. Про­те са­ме йо­му вда­ло­ся — як хі­ба що мо­ло­до­му Ти­чи­ні, як Ан­то­ни­че­ві — здій­сни­ти есте­ти­чний про­рив, ра­ди­каль­но оно­ви­ти по­е­ти­ку, здо­ла­ти узви­ча­є­ні ме­жі та «вто­му» вже зу­жи­то­го ар­се­на­лу ви­ра­жаль­них за­со­бів, ви­йти до но­вих есте­ти­чних обрі­їв. Щоб го­во­ри­ти про це пре­дме­тно, тре­ба звер­ну- ти­ся до текс­тів, ана­лі­зу­ва­ти їх, за­гли­блю­ва­ти­ся в них... «За­ну­ря­ти­ся» —є й та­ке ді­є­сло­во в цьо­го по­е­та... Це та­кож бу­ло мо­їм зав­да­н­ням у книж­ці «Нев­пі­зна­ний гість», одним із зав­дань, оскіль­ки і че­рез де­сять ро­ків пі­сля пер­шо­го ви­да­н­ня це по­ки що єди­на мо­но­гра­фія про Во­ло­ди­ми­ра Сві­дзін­сько­го.

«МИ ТАК І НЕ ЗНА­Є­МО, ЗА ЧИЇМ ДОНОСОМ ПО­Е­ТА ЗААРЕШТУВАЛИ»

— Що від­чу­ли, ко­ли впер­ше взя­ли до рук слід­чу спра­ву Во­ло­ди­ми­ра Сві­дзін­сько­го, за­ве­де­ну на ньо­го 1941 ро­ку? Чо­му по­е­та так дов­го не ре­а­бі­лі­ту­ва­ли в ко­ли­шній УРСР?

— Пев­на річ, ко­жна та­ка зна­хід­ка не­ймо­вір­но хви­лює. Де­що сут­тє­ве вда­ло­ся уто­чни­ти, зокре­ма й про мі­сце стра­шної за­ги­бе­лі по­е­та. Бу­ло й роз­ча­ру­ва­н­ня: ми так і не зна­є­мо, за чиїм доносом по­е­та заарештували. Але мо­жли­во та­кож, що до­но­су не бу­ло: про­сто в умо­вах на­бли­же­н­ня нім­ців ха­па­ли всіх, хто вже здав­на був під пі­до­зрою в не­ло­яль­но­сті, мав не над­то до­бру ан­ке­ту то­що. Що ж до ре­а­бі­лі­та­ції — ма­буть, від­по­від­ні ор­га­ни про­сто не справ­ля­ли­ся, не мо­гли впо­ра­ти­ся з та­ким об­ся­гом ро­бо­ти, адже са­ме укра­їн­ська куль­ту­ра за­зна­ла най­біль­шу кіль­кість утрат від ста­лін­ських ре­пре­сій. Але у ви­пад­ку Сві­дзін­сько­го ще ма­є­мо осо­бли­ве не­ба­жа­н­ня си­сте­ми ви­зна­ти, бо­дай із за­пі­зне­н­ням, цей зло­чин. Вра­жає ця не­охо­ло­ла за де­ся­тки ро­ків не­при­язнь са­ме ці­лої си­сте­ми до по­е­та, яко­го бу­ло зни­ще­но з та­кою ди­кою жор­сто­кі­стю, що по­тім са­мі ка­ти спо­хо­пи­ли­ся і на­ма­га­ли­ся вда­ти, що йо­го... про­сто ні­ко­ли не бу­ло. Від­по­від­но до то­ді­шньо­го пе­ре­ко­на­н­ня: «не­має лю­ди­ни — не­має про­бле­ми»...

— Ці­ла пле­я­да ві­тчи­зня­них і ді­а­спор­них мо­во­знав­ців і лі­те­ра­ту­ро­знав­ців спри­йма­ла Сві­дзін­сько­го справ­жнім охо­рон­ни­ком укра­їн­ської мо­ви. Який мов­ний спа­док за­ли­шив цей не­пе­ре­вер­ше­ний лі­рик?

— У най­пов­ні­шо­му дво­том­но­му ви­дан­ні В. Сві­дзін­сько­го (2004) по­ясне­н­ня ба­га­тьох рід­кі­сних чи при­за­бу­тих ле­ксем я да­ва­ла у при­мі­тках до по­е­зій. Зго­дом, у одно­том­ни­ках 2011-го та 2013 ро­ків за до­ціль­не вва­жа­ла да­ва­ти в кін­ці книж­ки спе­ці­аль­ний слов­ни­чок. На­віть ота не­при­хиль­на до по­е­та при­жит­тє­ва кри­ти­ка му­си­ла ви­зна­ва­ти ви­ня­тко­ве ба­гат­ство йо­го мо­ви. Мов­ні стра­те­гії Сві­дзін­сько­го ціл­ком оче­ви­дно пов’яза­ні з гли­бо­ким ро­зу­мі­н­ням, що пи­та­н­ня мо­ви для укра­їн­ців дов­го бу­ло пи­та­н­ням «бу­ти чи не бу­ти» і що три­ва­ла за­гро­же­ність етно­су най­більш на­о­чно ви­яв­ля­є­ться са­ме як за­гро­же­ність мо­ви. Має ця те­ма ще ба­га­то ін­ших аспе­ктів, від то­го ж та­ки «мовчання» до «не­ви­мов­но­сті». У розв’язан­ні чи бо­дай по­ста­нов­ці їх Сві­дзін­ський стає в ряд ви­да­тних по­е­тів ХХ сто­лі­т­тя, та­ких, як Оле­ксандр Блок, Рай­нер-Ма­рія Ріль­ке, Бо­рис Па­стер­нак, То­мас Стернз Елі­от, Па­уль Це­лан, Бо­ле­слав Ле­сьмян. Пер­шим цей сві­то­вий мас­штаб, цю «мір­ку» по­е­зії Сві­дзін­сько­го зба­гнув Ва­силь Стус, який по­ста­вив йо­го у про­мо­ви­стий ряд Ге­те — Сві­дзін­ський — Ріль­ке, при­чо­му то­ді, ко­ли на ба­тьків­щи­ні по­е­та йо­го пра­кти­чно не зна­ли.

— За час від пер­шо­го до дру­го­го ви­да­н­ня мо­но­гра­фії «Нев­пі­зна­ний гість» чи здій­сни­ла­ся пов­ною мі­рою та спра­ва «по­вер­не­н­ня по­е­та», яку ви, оче­ви­дно, ма­ли на ме­ті?

— Зна­чною мі­рою — так. Пов­ною — нав­ряд чи. Зре­штою, за­пі­зне­не по­вер­не­н­ня ми­тця не­ми­ну­че пов’яза­не з яки­мись не­по­прав­ни­ми втра­та­ми: ці­лі по­ко­лі­н­ня бу­ли обді­ле­ні, не зу­стрі­ли­ся з ці­єю по­е­зі­єю та її ав­то­ром. Про­те ни­ні вже при­найм­ні по­до­ла­но той де­фі­цит са­мих текс­тів по­е­та, удо­сту­пне­но їх для всіх, хто за­ці­ка­ви­ться цим яви­щем. З’яв­ля­ю­ться но­ві ці­ка­ві пу­блі­ка­ції про твор­чість Сві­дзін­сько­го, вже за­хи­ще­но дві кан­ди­дат­ські ди­сер­та­ції: одна пов­ні­стю йо­му при­свя­че­на, дру­га — ве­ли­кою мі­рою. Але й для май­бу­тніх до­слі­дни­ків це бла­го­да­тний ма­те­рі­ал. Осо­бли­вість справ­жньої по­е­зії — її прин­ци­по­ва не­ви­чер­пність.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.